Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86453

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Modo ideas (І)

© Ігор Скрипник, 10-10-2015
Конкуренти  неквапно сновигали холом центрального офісу компанії-замовника в очікуванні своєї черги. Впевнені у своїх силах та досвіді, вони не звертали уваги на непомітного хлопчину в кутку, який не зводив погляду з екрану ноутбука. Час від часу він глипав на вхід, нервово поправляв незвичну для себе краватку і знову поринав у монітор.
Остап нервував, як ніколи до того. Нещодавно створене ним, спільно з товаришем Денисом, рекламне агентство лише почало облаштовуватися у цій бізнес-сфері.
Їх рекламну кампанію з просування в мережі Інтернет щойно запущеної браузерної гри – футбольного менеджера від українських виробників, помітили, визнали успішною, як для таких новачків, а тому запросили взяти участь в конкурсі щодо розкрутки на ринку нового товару від знаного не лише в межах країни, а й поза, відомого алкогольного бренду.
Про те, які шалені бабки тут крутяться, Остап усміхнувся, цей вислів народжував у нього асоціацію із літніми жінками, які крутяться мов дзиґа, він багато чув, проте мав надію, що це перш за все шанс круто повернути життя на шлях успіху. До грошей якоїсь несамовитої жаги, як багато однолітків, зовсім не мав, незважаючи на те, що виріс у родині бюджетників, у яких зайвої копійки ніколи не водилося. Приваблювала жага до визнання, до відомості. Він хотів стати генієм, якого визнає весь світ. Кимось на кшталт відомих рекламників Лео Бернета чи Джорджа Гріббіна. А гроші – «то таке», як каже футбольний тренер Мирон Маркевич, справа набутна, і не є дороговказом у житті.
Денис, його компаньйон, теж не тяжів до слави Мідаса, але відводив заробітку далеко не останнє місце. Він більше розглядав гроші як засіб до досягнення певних матеріальних або духовних благ. Правда сил для цього докладав незрівнянно менше. Лінь поглинала його, часто друг зависав у її павутинні, як та муха, й не мав сили волі, щоб виборсатися. Тож більшість роботи доводилося виконувати Остапу, який і був основним двигуном їх невеличкого рекламного агентства.
Він закрив ноутбук і почав спостерігати за секундною стрілкою, що невпинно, здається швидше, ніж завжди, бігла колом часу. Годинник у холі методично відраховував зменшувану відстань до його презентації, пальці нервово постукували по кришці гаджета, а друга усе не було, як й жодних хороших ідей.
Як на зло, за весь час підготовки до їхньої майбутньої хвилини слави, як сподівалися, молоді люди не змогли вигадати нічого толкового, нового, чогось такого, що могло принести їм перемогу. Ні запасний варіант у них був, зовсім не провальний, але й не кращий за те, як вони міркували, що могли запропонувати конкуренти.
Відверто кажучи, Остап не винив в цьому нікого, крім себе, будучи впевненим, що креативність у нього перебуває на більш вищому щаблі. Однак ні він сам, ні партнер, обоє поки єдині представники власної фірми, нічого не змогли придумати. Особливої надії на Дениса не мав, міг представити рекламну кампанію й сам, але більш впевнено б почувався, маючи підтримку друга.
Думки в голові плутались, викидаючи геть дурні ідеї, які не приносили нічого свіжого й нового, кількість люду в холі ставала все меншою, час піджимав, а Остап все більш нервово зиркав на автоматичні розсувні двері, очікуючи вгледіти знайоме обличчя друга, який звично запізнювався.

*          *          *

Реальність увімкнулася стрімко, мов екран телевізора після натиску на ґудзик живлення. Була абсолютна темрява й тиша без жодних рухів та думок, ніщо, розірване буттям-визволителем, хоча ні, скоріше завойовником. Безліч зір спостерігали зверху за його пробудженням, але вони не були джерелом світла в навколишній дійсності.  Він рвучко сів і оглянувся в пошуках небесного світила. Проте замість місяця чи, бодай, призахідного сонця, не побачив жодного джерела освітлення.
Десь збоку долинуло шарудіння та зойк подиву. Він оглянувся на звук і побачив її. Із ями виглядало розгублене обличчя молодої шатенки, яка стривожено роззиралася навсібіч. Їх погляди зустрілися.
Немов виконуючи єдиний для обох наказ, синхронно піднялися та вилізли із заглиблення, обернулися та вивчили місце пробудження. Те, що ситуація у дівчини ідентична, він не сумнівався. Це сприйнялося, як зовсім очевидна річ. Вочевидь думки у неї були схожі, бо й запитання з їх уст злинуло одночасно.  
- Де я?
Відповідь теж співпала в обох.
- Не знаю.
Таке єднання збентежило і обличчя освітили посмішки. Це зняло внутрішню напругу, примусило скреснути той льодовий стрижень, який в незвичайній ситуації примушує займати позицію «струнко».
Тепер вони уважніше вивчили поглядами-пошуковцями місце, де опинилися.
Під ногами бігла, ховаючись десь у далечінь, дорога з матеріалу схожого на асфальт. Це був точно не він, бо забарвлення мав темно-синє, але щільність, твердість, структуру, цілком аналогічну. Вилізли вони з двох воронок, які утворилися після падіння чи вибуху невідь чого.
- Ти думаєш це після нас залишилися? – вона присіла на краю заглибини та доторкнулась до сплавленої субстанції.
- Не думаю. У нас нема жодного захисту, окрім, - лиш тепер звернув увагу на свій одіж, – цих дивних сірих комбінезонів та кросівок із дуже товстими підошвами на ногах. Хм… знаєш, я дотепер не відчував, що одягнутий, наче він моя природна справжня шкіра.
Вона посміхнулася.
- Почуваюся аналогічно.
- Отож… ми не могли залишити ці сліди, бо…
- …наша захисна оболонка випарувалася?
- Може й так, жодних інших слідів, крім цього матеріалу покриття, асфальту, – не видно. Питання в іншому: чому на наших комбінезонах чи тілах відсутні жодні сліди, які б залишило зіткнення?
- Мабуть спрацювала якась енергетична оболонка, - вдруге запропонувала вона.
- Хтозна…
Ширина дороги, чи поверхні чогось… планети, він вже вагався, губилася в сизому тумані, що клубочився густими хмарами з обох сторін, утворюючи своєрідну дорогу-коридор. Кінця їй не було видно ні попереду, ні позаду. Верхня межа цієї дивної мли була вгорі, недоступна для огляду зі землі. Він почувався, немов молюск на дні, без жодної надії винирнути на поверхню.
- Ти помітив, що нема жодного джерела світла, але видко, як вдень?
- Майже відразу. Через це й зорі, мабуть, видно.
- А можливо це тому, що шар атмосфери, повітря, дуже тонкий, на рівні туману, і товщі не вистачає, щоб приховати зорі? Чи ж сонце висить десь над землею, а туман заважає нам його побачити?
- Може й так, - погодився він, - однак зараз мене більше хвилює, що робити далі.
Вони замовкли, не знаючи, чим зайнятися. Придивившись уважніше, помітили, що за місцем їх приземлення, трохи далі, знаходяться ще кратери. І ще. І ще. Доки сягав погляд. В протилежній стороні ж взагалі не спостерігалося. А ці стали в рядок, немов в якусь чергу, яка потягнулася в невидиму далечінь. Загалом це нагадувало якесь…
- Місце приземлення чи стартовий майданчик, - закінчила його думку.
- Ага. Я теж про це подумав. Радше останнє, початок якоїсь точки відліку. І оскільки, там стартували наші попередники, - вона кивнула в знак згоди щодо того, що вони не перші тут, - то нам треба прямувати в протилежному керунку туди, - махнув рукою.
- Я згідна.
- Але спершу, я хочу подивитися, що це за туман, і що в ньому ховається.
Вона високо підняла брови.
- Та ж зрозуміло, що це – перепона.
- Тим не менш, я спробую, - вперто повторив, дивуючись її нерішучості.
Кілька кроків в сторону і він на межі. Сиза імла ліниво клубочилася від чого складалося враження того, що там гуляє вітер. На цій стороні жодного його подиху не відчувалося. Спробував торкнутися туману. Рука наштовхнулася на незриму перешкоду. М‘яку, піддатливу, мов губка, але до певної межі. Коли рука майже досягла сіро-блакитних клубів поверхня невидимої перепони затвердла і як не намагався, але торкнутися їх так і не зміг.
- Як стіна камери в психлікарні, обшита матами.
- Думаєш ми звихнулися і зараз в божевільні?
- Не знаю, - він повернувся на середину дороги. – Й гадки не маю де ми, проте точно не в обителі Наполеонів та Олександрів Македонських.
- Ну, що ж тоді нам туди, - вона махнула рукою. – Подалі від порепаної вирвами частини шляху.
- Пішли!

*          *          *

- Тебе як звати?
Після кількахвилинної ходьби вона першою перервала мовчанку.
Він зупинився. Дівчина теж. Поміркував, пірнувши всередину пам‘яті, виплив, подумки обтрусився, опісля наяву продовжив ходу.
- Не знаю. Не пам‘ятаю… А тебе?
- Теж не знаю, не можу пригадати.
- Невже нам так прочистили мізки!?
- Схоже на те. Принаймні так виглядає. Не могли ж двоє дорослих людей при доброму фізичному і, вочевидь, психічному здоров‘ї позбутися своїх спогадів та імен.
- Ну ми змогли…
- Еге ж…
Дует часу і ходи нестримно з‘їдав метр за метром, кілометр за кілометром їх шляху. Вони не зупинялися, бо не відчувалося ні втоми, ні спраги, ні голоду. Довколишній пейзаж залишався незмінним, навіть жодного повороту чи розвилки не траплялося дорогою.
- Ей..! – раптом вигукнула вона та замовкла.
- Що сталося?
Ні пари з вуст, зупинилася, а тоді несподівано видала, судячи з виразу обличчя, щось інше, ніж хотіла спершу.  
- Якось це не правильно бути без імен. Хоча ми й забули свої, але можемо дати нові. Поки тимчасові. Не будемо ж звертатися один до одного на ти?
- Можна, я не проти.
Почали вибирати.
- Альфа, Бета?
- Ні.
- Перший, Друга чи Перша, Другий?
- Та ні, будемо як неживі предмети.
- Іван та Марія?
- Ні.
- Джон і Кейт?
- Ні.
- Яке ж тобі ім‘я подобається?
Замислився. Нічого. Це навіть лякало. Як таке може бути, щоб він нічого не любив, не пам‘ятав, був абсолютною табулою расою, як відформатований жорсткий диск. Важко зізнаватися в такому, але…
- Нема такого…  Взагалі нема.
- У мене теж. Важко на душі, еге ж? – кивнув на знак згоди. – Тоді назвемось іменами перших людей – Адам та Єва. Це навіть якось символічно.
- Нехай!
Вона обернулася назустріч дорозі.
- А тепер, Адаме, власне чого ми спинилися… Я бачу дерево.
- Де?
- Попереду.
Він приклав руку до чола, мов прикриваючи їх од сонця, та зразу схаменувся. Яке тут світило?
- Я не бачу.
- Отже, ти точно не Соколине Око, - вона посміхнулися. – Пішли, зараз сам побачиш.
Й справді, через п’ять хвилин він побачив дерево. Точніше його скелет, адже ніякої листви не було – лише голий стовбур та розчепірені руки-гіляки, котрі нависали над дорогою.
Пришвидшили ходу і незабаром стояли поруч з цією дивиною.
Воно висіло над поверхнею, непідвладне жодним законам гравітації. Між основою стовбура та поверхнею стояла немов якась невидима подушка, що тримала рослину, не даючи йому завалитись та торкнутись асфальту. Єва провела рукою, але нічого не відчула. Проста порожнеча. Сама темна поверхня дерева замість кори була вкритою чимось, на кшталт  рибної луски.    
- Ніколи такого не бачила… - Єва не відводила зачудованого погляду. – Наскільки пам‘ятаю…
- У нас багато спільного, - він посміхнувся.
- Перепочинемо трохи? Хоча я зовсім не втомилася і ми можемо йти далі, - Адамові здалося, що дівчина боїться здатися йому слабкою.
- Та ні. Зробімо паузу. Хоч теж не відчуваю браку сил, але я хочу вилізти на його верхівку та оглянути місцевість. Он бачиш, верхні гілки визирають над поверхнею туману. Може мені вдасться щось розгледіти довкола.
- Не страшно?
- Трохи… Здається я боюся висоти, не так щоб дуже, але є таке. Принаймні там є за що вхопитися, а це трішки заспокоює. Та й виходу в нас немає іншого, коли хочемо щось дізнатися.
Адам підскочив, вхопився за найнижчу гілку, підтягнувся й подерся далі вгору. Незабаром він був на висоті межі туману і тут затримався. Згадав версію про можливий вакуум над поверхнею мли. Хвильку повагався, глибоко вдихнув і перебрався на вищу гілку, потім на наступну.
- Єво, там нема вакууму, атмосфера є й вище!
- Це добре! А що бачиш!?
- Поки що я занадто низько! Зараз ось залізу на саму верхівку..!
Вона переживала, щоб він бува не гепнувся додолу, та й сама добре виділа, як хлопець аж занадто міцно ловиться, за кожну гілку, немов втопаючий за соломинку, як зрадливо тремтять його руки.
І ось він уже на самій верхівці пильно обдивляється все навкруги.  
-  Що там!?
Відповісти не встиг. Дерево почало оживати.
Єва побачила, як прокинулись і почали рухатися найкоротші тоненькі гілочки, подібно до щупалець восьминога, як подекуди почала ставати дибки луска, як шерсть на злій собаці.
- Злізай, Адаме! Воно прокидається!
Шлях вниз, незважаючи на акрофобію, зайняв у нього кілька десятків секунд. Поки він спускався, оживало все більше щораз крупніших гілок, які похитувалися немов від сильного вітру. Коли ступив на землю, то вся луска стояла практично вертикально, як у їжака, а підошва зрушила зі своєї невидимої подушки в сторону.
- Біжімо!
Вони дременули подалі від того дерева, яке спершу задавалося мертвим, як камінь, а виявилося просто сплячим велетнем, якого вирвали з дрімоти люди-комашки.  
Дивний лячний свист почувся позаду. Обернулися. Дерево-істота саме зайняла горизонтальну позицію, замість сплячої вертикальної. Підошва стовбура дивилися на них двома зеленими очиськами над великим беззубим ротом, який відкривався при виданні цих пронизливо високих звуків. Потвора подивилася на них, плавно похитуючись у повітрі, мов риба у воді, а потім неквапом розвернулася і плавно пірнула у блакитно-сірий туман.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена, 19-10-2015

[ Без назви ]

© Олена, 16-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 11-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 11-10-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63659596443176 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …