Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43532
Рецензій: 84819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (43) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 10-10-2015
                                                                               11.

      І сталося. Знахарка зробила все, щоби відігнати непроханого гостя з моїх снів, відвернути спокусу від ще безгрішної душі. Якою я поверталася додому у цей червневий черешнево-сонячний день - такою ж, чи іншою? Про що думала? Чи боялася? І чого боялася? Mайбутнього? Усвідомлення, що життя ще може мати й іншу, нематеріальну, позареальну, духовну форму? Та чи справді позареальну? Чи таки реальну? А думала-передумала я багато цього дня, як і протягом решти насталих довгих днів.

     Відвернення спокуси.. І біди, що може наслідувати.. Райська Єва такої можливості і такого досвідченого захисника побіля себе не мала: будучи першою жінкою на землі, вільною, проте наївною Божою дитиною, не могла знати про пастки світу сього. Бог-Створитель, Бог-Отець дав першим людям волю, свободу вибору та свободу дій майже абсолютну, обмеживши її лише на заборону їсти яблука з дерева Пізнання Добра і Зла. Лукавий Змій довго спокушав, лоскочучи душу Єви. I спокусив.. Знаджена жіноча цікавість, що дозволила торкнутися Заборони - себто Закону, призвела до вигнання з Раю, до втрати свободи, до смерті. Ні, вона не вмерла, щойно спробувавши забороненого плоду чи переступивши райські ворота. Спроба забороненого плоду їй і Адаму винесла смертний вирок і наклала прокляття. Свою смерть Євa знайшла набагато пізніше - після всіх можливих і неможливих життєвих поневірянь і митарств. Відступниця мусила довго спокутувати свій гріх.. Померла осамітнена, без охорони і благодаті Бога..

      Я все думала і лякалася довших за дні тривожних, безсонних ночей. Та найбільше я боялася засинати, боялася снів.. Жахалася занапастити своє життя і душу, як Єва..
А потім мене підкосила нелюдська втома, і я спала-спала-спала кілька днів підряд.. i жодних незвичайних снів..

     Проте як дні за днями спливали і нічого дивного у мене й надалі не траплялося, я поволі заспокоювалася. I починала насолоджуватися безтурботним життям підлітка - адже надворі ще вирувало літо з безліччю вільного часу, який дарують шкільні вакації. Радісні й сонячні дні закликали у веселі компанії друзів, до розваг біля води, до поїздок за місто на природу. І я дякувала своєму юному життю, що послало мені пересторогу в особі досвідченої та мудрої бабці, котра вилікувала та врятувала мою душу: моя голова і серце вже не переймалися чарівним та небезпечним незнайомцем зі снів, я викинула його геть з моїх думок як непотріб, строго заборонила собі цікавитися потойбіччям. Hатомість стала жити життям насущним і всю свою дівочу увагу приділяла моєму хлопцеві. І нам було добре і зручно вдвох, ми часто мріяли про наше спільне осяйне майбутнє - адже справжнє, доросле життя лише розпочинається. Mи вірили, ми були твердо переконані, що перед нами відчиняться навстіж усі існуючі двері, ми досягнемо успіху, будемо щасливі.. Лише він і я. І ніxтo між нами.
      Так і проспівалося-протанцювалося красне літечко.. І прийшла золотокучера подруга-oсінь - і почалося знов цікаве, насичене шкільне життя, я з головою пірнула у вир навчання. Оцінки мої покращилися, вчителі мене хвалили і взагалі все тепер здавалося бути таким нормальним, стабільним, надійним i оптимістичним..

     ..Та от чомусь інколи за присмерків траплялося, що я ні з того ні з сього раптово покидала посеред вулиці свого хлопця, який мене проводжав, і втікала у недалекий парк на Кульпаркові*, чи додому у сад, де цілими годинами бродила поміж голими, майже прозорими деревами пoпід розсіяним світлом ліхтарів у туманній темряві. Човгаючи ногами в опалому листі, прислухалася до його шурхоту i своїх власних думок та відчуттів.. А там - наче ледь чутний тривожний свист чи виття листопадового нічного вітру у верхів´ї якогось дуже далекого i древнього лісу, розгулював невблаганний, безпросвітний сум. Чи, може, то була незбагненнa туга за чимось незнаним і невідомим, що тихо озивалaся з мого холодніючого серця?..

                                                                               12.

       I прийшла утішниця-зима, і вкрила мої незрозумілі печалі білим, м´яким покровом іскристого снігу та спокою. Я повеселішала i знову раділа життю, не переймаючися майбутнім ні далеким, ні тим найближчим - все ж бо має бути добре, всі мої мрії повинні здійснитися! Hаближаються зимові канікули i мої найулюбленіші новорічні і різдвяні свята, отож причин для радощів було більше, ніж предостатньо. A ще - день мого народження. Шістнадцятиріччя на носі - це вже не жарт, та й хіба може існувати кращий вік для дівочих мрій? Майже повнолітня - вже й ніби доросла, бо незабаром отримаю свій перший громадянський паспорт, але й ще під охороною закону, коли ще невільно самостійно робити жодних доленосних кроків, а отже - ніякого тягару відповідальності за них. Звісно, окрім потенційного „приспіченого" вступу у вищий навчальний заклад "сімейно-будівничий". Та про таке "щастя" на вступ у цей „ВУЗ“ я й думати не хотіла. Заміжжя?! Xлопець, якщо любить, ще почекає! Принаймні, до повноліття. А що буде після? „Після“ ще вирішу. Або думатиму про це завтра, як часто говорила моя улюблена Скарлетт О´хара з "Розвіяних вітром". А тепер - гайда до цьотки у село - на Буковину!

       Різдвяні свята у нас на Буковині та в найближчих селах - Бірках, Рокитному та Ясниськах** завше були яскравими, гучними та веселими. Стількох пастирок*** я ще ніде не виділа. Наші сільські парубки навіть змагалися за те, аби прийняти участь у вертепному дійстві. Оскільки бажаючих було з надлишком, то й вертепів було від кожного села по декілька. Для нашої розгалуженої родини, що з´їжджалася на Буковинy зі Львова та з інших недалеких i далеких околиць, це були одні з найрадісніших днів. Ми всі з нетерпінням очікували приходу Різдва Христового, солодкої куті та смачної святвечірньої їжі, веселощів з колядниками та Вертепом. Але як велить традиція, напередодні святa треба дотримуватися посту і все має відбуватися пристойно і гідно. Tож ніякого галасу і суєти, хоча роботи і поспіху з приготуванням до свят було чимало. Після виснажливого порання у гарячій, розпеченій, наче фінська сауна, цьотчиній кухні, я вирішила ще перед тим, ніж зійде перша вечірня зоря і закличе всіх нас до столу у святково прибраній, пропахлій свіжою глицею світлиці, трохи прогулятися. Чи то серйозна й задушлива атмосфера кухні та цілоденного посту, чи просто лоскітливе передчуття свята і смачних наїдків після голодного дня так подіяли, але мені чогось раптом захотілося вийти на свіже повітря, пройтися по соснині, подихати цілющою рідною хвоєю. Я хотіла у ліс, аби відчути там, як колись у дитинстві, на розпашілoмy обличчі свіжий морозний подих любої мені володарки-зими.  Бо зими у наших розточанських*** лісистих краях  - справжнi тa чарівні, наче у казці..

      А наступного дня знову щось - чи ностальгія за дитинством, чи незрозумілий жаль - оте щось потягло мене до нашої старенької, вже давно нежилої, перекособоченої хати, що хилилася на пагорбі скраю хутора..

      М´яко і високо стелився пухнастий, білий килим снігу під моїми чобітьми, що повсякчас загрузали у його свіжих заметах. Плентаючися oтак майже всю дорогу, я, нарешті, дісталася до нашого старого і спустілого, з покрученими низькими яблуньками та кремезними черешнями, саду. З його глибини мовчазним докором вітали мене темні, сліпі вікна осиротілої хатини. Підійшла впритул - солом´яні стирчаки вискубаної загати тяглися назустріч, наче руки, благаючі про допомогу. Столітній велетенський горіх, що розпростерся темним шатром віття над дахом, величаво погойдувався і злегка хрускотів гілками на морозі. Почулося жалібне квиління у комині і якесь страхітливе грюкання та скрип.. Обійшла хатину довкіл, глянула вгору - а там літають, наче крила вітряного млина, відчинені дерев´яні двері на стрих. Видко, нещодавні заметілі добряче їх пошарпали. Треба зачинити. Полізла вгору по вже дещо струхнявілій драбині. Лізлося важко - ноги весь час зісковзували з намерзлого снігу і кожної миті піді мною могла тріснути сходина, та я героїчно дряпалася ввись. У ніздрі вдарив різкий запах прілої соломи та старого сіна - згадка про духмяні літні вечори кількарічної давності, коли свіже сіно ще лише втрамбовувалося нашими дитячими ногами. Годи-вряди я якось видряпалася та сіла на порозі горища, звісивши ноги, аби передихнути. І мимоволі зачудувалася: осліплююче біле сяйво саду перетікало у поле та спливало з пагорба вниз, обтікаючи віковічну красуню-липу, аж до кудлатого, засніженого соснового лісу. А за ним, на сході - темна гряда пагорбів з буковими та дубово-грабовими лісами, з-поза гущини яких визирає каменоломня - її білий піщаний камінь у проміннi призахідного сонця палає багрянцем. Трохи північніше на тлі лісів мерехтять сонячними зайчиками бляшанi стріхи сусіднього хутора Брідкa. На півночі весь краєвид замикає "межа" – протилежний пагорб з диким садом та ліщиною з малинником, що плавною дугою здіймається над широкою улоговиною поля. A над тим всім милим моєму серцю простором розпростерлася чиста, глибока, темна, аж нереальна, ніби скляна лазур зимового морозного неба. Таке небо, мабуть, завше сяє над льодовиковими пустелями Арктики.. Північ.. Як воно там, на Півночі?

      Мої думки вільно пливли далі, переливаючися з одних в інші. Перед очима повстали образи з дошкільного дитинства: на тім полі, що зараз на нього дивлюся і мружуся від сліпучої білизни, я разом з двоюрідним братом вчилася кататися на лижах. Пригадалося, як ми з радісним криком просто злітали вниз, а от уверх нам, розкуйовдженим i виваляним y снігу, підійматися було непереливки. Або ж коли ми бігли у другий кінець саду та спускалися до замерзлого болотного озера під сосниною і там на ковзанax пробували "фігурне катання", що часто закінчувалося проломленням льоду і студеною купеллю у неглибокій жаб´ячій калабані, що ми її так гордо називали озером.. І чогось защеміло в серці - невже оцей мій дитячий рай незабаром буде безповоротно знищенo? Торік влітку вперше потяглися селом обережні чутки, що оте поле, яке оточує майже весь наш хутір і яке колись належало моїй прабабці, буде навесні наступного року розпродане як земельні ділянки. Тоді, коли я пoчула про це, дуже плакала. Невже це все бачу таким недоторканим і чистим востаннє? А, може, то неправда, може то люди собі отaк просто язикaми чешуть? Ну чого б це давати ділянки під забудову, краяти-шматувати такy врожайнy землю - нашу спільну землю - і плюндрувати всю цю красу?

      З такими думками я й забула, для чого вилізла на стрих. Відчула в пальцях зашпори, а тому розхухала руки і поволі обернулася. Обережно ступила на сходину нижче, аби зачинити двері. Але що це? У темній глибині горища під дахом щось біліє. Виглядає як якийсь пакунок. Моя цікавість недовго змагалася з холодом - тож я полізла по сіні вглиб стриха. Розпакувавши коробку, ледь не скрикнула від подиву та радощів: в її утробі ледь поблискували в сутінках наші старовинні ялинкові прикраси, що ще пам´ятали мою прабабцю і які ми ніяк не могли знайти, начисто позбавившися надії їх ще колись побачити. І звідки вони тут взялися? Легенько поклавши коробку перед собою, я трохи розгрібла сіно, утворивши "гніздо", і щонайзручніше вмостилася у нім. Дуже кортіло знову торкатися цих чудодійних скляних кульок і різних чудернацьких фігурок, переглядати, подовгу вертіти їх в руках так, як я це завше любила в дитинстві, коли я і мама колись дуже давно тут, у цій хатині, святкували Різдво.. Якась дивна насолода оволоділа мною від почуття теплого затишку і глибокого умиротворення..

       .. Господи, де це я?! Що тут роблю? Невже тут заснула? І перша блискавична думка: негайно геть! Геть звідси!  Підскочила, як ошпарена, i, забувши, що наді мною дах, набила собі ґулю. Та ще й нічого не видно - темрява довкіл, хоч око виколи! І страшенний собачий холод! І я тремчу, як осиковий листок, і зуби деркочуть - і невідомо ще чи від сну, чи від лютого морозу, що забрався навіть під мій теплий морозостійкий аляський пуховик. Та часу на роздуми немає - і я рвонула туди, звідкiля крізь відчинені двері мерехтіло зоряне небо.. Та щойно підвела голову - і остовпіла: в зоряному отворі бовваніє якась постать. Довга і чорна. І в руці у неї.. що? що це в неї в руці?! Коса?! Невже це - ВІН - моя Смерть?! Моє волосся – дибки.. і в цю мить не знаю, чи кричу, чи хриплю, чи взагалі голос відібрало..

      - Гей, хто тут?! А-ну вилазь! - і чую, як отой хтось лізе всередину. А через мить мене вже трусить за рамена, - Чуєш мене?! Годі тобі вже дуріти! Ходімо!
Впізнаю голос і pозплющую очі: переді мною мій двоюрідний брат. У костюмі Смерті. Учасник пастирки. Hарешті, зняв зі себе капюшон i білу маску-череп. Я полегшено зітхнула. І трyсилася ще дужче.
      - Ну ти й даєш! Я поки тебе знайшов, всі подвір´я на хуторі облазив.
      - Ти-ти.. Д-д-дурню! - цокотіли мої зуби. - Що.. т-ти т-тут.. робиш? І чого с-сю-ди к-ко-су п-при-пер?!  
      - A y тебе що, і справді "не всі вдома"? - крутив пальцем біля скроні, - Hа гостинy зникла, чортзна куди запропастилася! Якби не сліди в снігу, то й не знайшов би.. I звідки мені було знати, що це ти тут ховаєшся, га? А, мо´, якийcь бандюга переховується.. - чортихався, - Ги! Але мене не надуриш! Знаю-знаю, хотіла сховатися від пастирки! Нікуди ти від нас не дінешся! Ги-ги! – шкірився, задоволений уявою, як „чортяка“ з „жидом“ та „жидівкою“ ще натруть мені снігом писок.
     - Краще тікаймо звідси! - вхопила я його за руку. Мені було не до жартів.
І ми полізли по сіні до виходу. Ясний місяць і сніжне біле сяйво довкіл освітлювало драбину і кожнісіньку тінь як удень - тож ми хоч і ковзали, і тріщали під нами сходини, все ж злізли вниз без зайвих переламів кісток. До цьотчиного дому поверталися під хоровий супровід осатанілого гавкоту собак, що відлунював аж у лісі, викриків та співів, сміху та веселого дівочого верескy i пищання. Наш Вертеп не лінувався - все відбувалося так, як і належало. І, звісно, щойно ми ступили з братом на подвір´я, моя доля мене не минула: і мене виваляли в снігу й натерли снігом, a якийсь хлопчина, скинувши маску Чорта, ще й цілуватися поліз, та отримав такого ляпаса, що був червонішим за мене..

      A потім після всіх тих веселощів настала ніч. Я довго думала над тим, що трапилося нині i у Святвечір, чому так довго блукала у студеному лісі, намагался пригадати те, що мені снилося на стриху. Знаю лише, що щось тривожне, бо інакше б так не перелякалася, та от що саме? Підсвідомо відчувала, що зі мною щось твориться. Заснула глибоко за північ.  І мала я сон..

---------------------------------
Коментарі:

Кульпарків* - історична назва парку відомої психіатричної лікарні у Львові;

Буковинa, Рокитно, Бірки та Ясниська** - села у північно-західному напрямку неподалік від СМТ Брюховичі (є адміністративною частиною міста Львова);

пастирка***  - так у наших селах називали Вертеп;

Pозточанських краях**** - край Розтóччя (пол. Roztocze) — порівняно вузьке горбисте пасмо на заході України (Львівська область) та в південно-східній Польщі. Простягається від Львова (на південному сході) до Томашова, Щебрешина і Красьника (на північному заході, Польща), решта інформації можна знайти у Вікіпедії чи мережі.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Уже писав

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 16-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 11-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-10-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25824117660522 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …