І сталося. Знахарка зробила все, щоби відігнати непроханого гостя з моїх снів, відвернути спокусу від ще безгрішної душі. Якою я поверталася додому у цей червневий черешнево-сонячний день - такою ж, чи іншою? Про що думала? Чи боялася? І чого саме боялася? Mайбутнього? Усвідомлення, що життя ще може мати й іншу, нематеріальну, позареальну, духовну форму? Ні, не розмір, і не вимір, а саме форму - таку, що самоорганізовано формується та формує. Та чи справді позареальну? Чи таки реальну? А думала-передумала я багато цього дня, як і протягом решти насталих днів.
Відвернення спокуси. І біди, що може наслідувати.. Райська Єва такої можливості і такого досвідченого радника й захисника побіля себе не мала: будучи першою жінкою на Землі, вільною, проте наївною Божою дитиною, не могла знати про пастки світу сього. Бог-Створитель, Бог-Отець дав першим людям волю, свободу вибору та свободу дій майже абсолютну, обмеживши її лише на заборону їсти яблука з дерева Пізнання Добра і Зла. Лукавий Змій довго спокушав, лоскочучи душу Єви. I спокусив.. Знаджена жіноча цікавість, що дозволила торкнутися Заборони - себто Закону, призвела до вигнання з Раю, до втрати свободи, до смерті. Спроба забороненого плоду їй і Адаму винесла смертний вирок і наклала прокляття. Ні, Єва не вмерла, щойно скуштувавши забороненого плоду чи переступивши райські ворота. Свою смерть вона знайшла набагато пізніше - після всіх можливих і неможливих митарств. Відступниця мусила довго поневірятися та спокутувати свій гріх. Померла осамітнена, без охорони і благодаті Бога..
І я все думала і лякалася довгих, тривожних, безсонних ночей. Боялася засинати, боялася снів. Жахалася занапастити своє життя і душу так, як це зробила Єва.. Єва - як символ, як приклад, як прецедент жіночої долі.. Мені, настрашеній, навіть на гадку в той час не спадало поставити питання інші, які б, може, коли би хоч трохи задумалася над ними, мою подальшу долю повернули в інший бік: звідки, чорт забирай, він взявся, цей триклятий Змій, в Райському саду? Для чого він там був і спокійно собі повзав по Древі Пізнання Добра і Зла? Чому Бог таке допустив? Але я тоді повірила сказаному - лише одній стороні монети. І жереб було кинуто. І впала ця підкинута вгору копійчина, як пізніше виявилося, не на лицевий бік.. І зрозуміла це я набагато пізніше, зі запізненням якихось двадцять літ. А тоді ще, коли моє життя щойно стояло на порозі у дорослий світ, я боялася.. Тоді мене після декількох безсонних ночей підкосила така нелюдська втома, що я спала-спала-спала бозна скільки днів підряд i.. жодних незвичайних снів..
Отож, для чого Змій в Раю. Не спливло на думку, зате виплило в житті..
А тоді ще, у юності, як дні за днями спливали і нічого дивного у мене й надалі не траплялося, я поволі заспокоювалася. I починала насолоджуватися безтурботним життям підлітка. Адже надворі ще вирувало літо з безліччю вільного часу, який дарують шкільні вакації. Радісні й сонячні дні закликали у веселі компанії друзів, до розваг біля води, до поїздок за місто на природу. І я дякувала своєму юному життю, що послало мені пересторогу у вигляді досвідченої та мудрої бабці, котра вилікувала та врятувала мою заблукалу душу. Відтоді моє серце вже не переймалося чарівним та небезпечним незнайомцем зі снів, я викинула його з думок як непотріб, строго заборонила собі цікавитися потойбіччям. Hатомість стала жити життям насущним і всю свою дівочу увагу приділяла моєму хлопцеві. І нам було добре і зручно вдвох, ми часто мріяли про наше спільне осяйне майбутнє - адже справжнє, доросле життя лише розпочинається. Mи вірили, ми були переконані, що перед нами відчиняться навстіж усі існуючі двері, ми досягнемо успіху, будемо щасливі.. Лише він і я. І ніxтo між нами.
Так і проспівалося-протанцювалося красне літечко. І прийшла золотокучера подруга-oсінь. І почалося насичене шкільне життя, бо я з головою пірнула у вир навчання. Оцінки мої покращилися, вчителі мене хвалили і взагалі все тепер здавалося бути таким нормальним, стабільним, навіть оптимістичним. Таке вправне, зручне життя..
..Та от чомусь інколи за присмерків траплялося, чи вірніше сказати - щось на мене находило таке, що я ні з того ні з сього раптом покидала посеред вулиці свого хлопця, який мене проводжав, і, залишаючи його отак без жодного "пардону" ошелешеного й спантеличеного, втікала у недалекий парк на Кульпаркові*, де цілими годинами намотувала кола поміж вже майже голими деревами, крізь прозоре віття яких проступало розсіяне в імлі світло ліхтарів та ледь видимі жовті квадратики заґратованих вікон "психушки".. Човгаючи ногами в опалому листі, я прислухалася до його шурхоту i своїх власних думок та відчуттів.. А там, наче ледь чутний тривожний свист чи виття листопадового нічного вітру у верхів´ях якогось дуже далекого i древнього лісу, розгулював невблаганний, безпросвітний сум.. Чи, може, то була незбагненнa туга за чимось незнаним і невідомим, що тихо озивалaся з мого "стабілізованого", холодніючого серця?
12.
I прийшла утішниця-зима, і вкрила мої незрозумілі й раптові вивихи настрою білим, м´яким покровом іскристого снігу та спокою - здалося, що напади моїх осінніх депресій, підсвідомих тривог та невизначеностей нарешті стишилися. А ближче до Нового року я геть повеселішала, знову почала радіти життю, як улітку, не переймаючися майбутнім ні далеким, ні найближчим - запевняла себе, що все тепер буде добре, всі мої мрії обов´язково здійсняться! Адже наближаються зимові канікули i мої найулюбленіші свята, а ще - день мого народження. Шістнадцятиріччя на носі - це вже не жарт. Майже повнолітня - вже ніби й доросла, бо незабаром отримаю свій перший паспорт, але й ще під охороною закону, коли ще невільно самостійно робити жодних доленосних кроків, а отже - ніякого тягару відповідальності за них. Звісно, окрім потенційного вимушеного завчасного вступу у вищий навчальний заклад "сімейно-будівничий". Та про таке "щастя", на відміну від декотрих моїх одноліток, я й думати не хотіла. Заміжжя? Мій хлопець, якщо любить, то почекає! Принаймні, до повноліття. А що буде після? А „після“ ще вирішу. Або думатиму про це завтра, як часто говорила моя улюблена Скарлетт О´хара з "Розвіяних вітром".
Ось і Новий рік вже відбамкали, відстріляли шампанським та феєрверком, відгуляли й мій день народження - і все це, як належить, у компанії мого хлопця та друзів. І мені вже шістнадцять. Хіба може існувати кращий вік для дівочих мрій? Тепер хіба ще на декілька днів залишити міський шум, всіх і вся - і гайда до моєї улюбленої цьотки в село - на мою найріднішу Буковину!
Різдвяні свята у нас на Буковині та в найближчих селах - Бірках, Рокитному та Ясниськах* - завше були яскравими, гучними та веселими. Стількох пастирок* я ще ніде не виділа. Тутешні сільські парубки навіть змагалися за те, аби прийняти участь у вертепному дійстві. Оскільки бажаючих було з надлишком, то й вертепів було від кожного села по декілька. Ще з дитинства я любила цю Різдвяну пору, хоч і побоювалася, коли отакі вертепи приходили один за одним й розминалися в дверях, і коли ми, діти, ховалися у різних сховках то під столом чи ліжком, то в шафі, то на печі, але всі оті "іроди", "вояки", "жиди" з "жидівками", "чорти" та "смерті" знаходили нас та жахали, ганяючи по цілому дворищі. Що може бути більш захоплюючим для дитини, як не оце нетерпеливе очікування Святвечора, засвічення різдвяної ялинки, солодкої куті та інших смачнющих святвечірніх наїдків, веселощів з колядниками та вертепом?
Ось і цього Різдва після виснажливого порання у гарячій, розпеченій цьотчиній кухні, я вирішила ще перед тим, як зійде перша вечірня зоря і закличе всіх нас до столу у святково прибраній, пропахлій свіжою глицею світлиці, трохи прогулятися. Сама не знаю, що на мене так подіяло: чи то задушлива атмосфера кухні, чи лоскітливе передчуття свята і смачної їжі після цілоденного посту, але мені чогось раптом захотілося вийти на свіже повітря, пройтися по нашій соснині, подихати цілющою рідною хвоєю. Захотілося побути просто одній в лісі, аби там відчути, як колись у дитинстві, на розпашілoмy обличчі свіжий морозний доторк любої мені зими. Бо зима у наших розточанських* лісистих краях - чарівна, наче у казці. І я ходила й ходила по тому лісі, як зачарована, аж до потемніння..
А наступного дня знову щось - чи дитячі спогади, чи незрозумілий жаль - оте щось потягло мене на пагорб до нашої старенької, вже давно нежилої, похилої хати, що доживала свого віку край хутора..
Мої чоботи повсякчас загрузали у свіжих сніжних заметах. І куди оком не кинь - повсюду стелилася біла й пухка перина снігу. А над нею - ясне, глибоке небо. І сонце вже ледь торкалося вершечків соснини, що знизу обторочила наш хутір півкільцем, заслонивши його від сторонніх очей. Плентаючися oтак майже всю дорогу на пагорб, я, нарешті, дісталася до нашого старого і спустілого, з покрученими низькими яблуньками та кремезними черешнями, саду. З його глибини мовчазним докором вітали мене темні, сліпі вікна осиротілої хатини. Я підійшла ближче - солом´яні стирчаки вискубаної загати тяглися назустріч, наче руки, що благають про допомогу. Столітній велетенський горіх, який розкинувся над дахом темним шатром віття, величаво погойдувався і злегка хрускотів змерзлими гілками.
Раптом піднявся вітер і почулося жалібне квиління у комині. А онде збоку щось зненацька скрипнуло та грюкнуло.. Ось ще і ще.. Що ж це таке? Радше з цікавості, ніж з переляку, я обійшла хатину, глянула вверх - а там під поривами літають, наче крила вітряного млина, відчинені дерев´яні двері на стрих. Нещодавні заметілі добряче їх пошарпали. Бачу, є драбина під ними, тож можу їх зачинити.
Лізлося мені по тій старій драбині важко - ноги весь час зісковзували з намерзлого снігу і кожної миті піді мною могла тріснути жердина, та я не зважала на це і героїчно дряпалася ввись. У ніздрі вдарив різкий запах прілої соломи та старого сіна - згадка про духмяні літні вечори кількарічної давності, коли сіно ще було свіжим і ще лише втрамбовувалося нашими дитячими ногами. Годи-вряди я якось видряпалася та сіла на поріг, аби передихнути. І мимоволі зачудувалася: сніги, увсебіч сніги - оте осліплююче біле сяйво перетікає зі саду у поле та, спливаючи по нім вділ й обтікаючи розкішний чорний силует віковічної красуні-липи, вливається у кудлату, засніжену соснину.. А за нею й над нею - темна гряда пагорбів з буковими та дубово-грабовими лісами, з-поза гущини яких визирає каменоломня - її білий піщаний камінь у проміннi призахідного сонця так і палає багрянцем! А трохи північніше на тлі лісистої гряди, що тягнеться по всьому східному видноколу й губиться десь на півночі, мерехтять сонячними зайчиками бляшанi стріхи сусіднього хутора Брідкa. На півночі весь мій краєвид замикає "межа" – протилежний пагорб з диким садом та ліщиною з малинником, що плавною дугою здіймається над широкою улоговиною поля. Дивлюся на те все і мружуся від сліпучої білизни. A над тим всім милим моєму серцю простором розпростерлася чиста, глибока, аж нереально прозора, кришталева лазур зимового морозного неба. Таке небо, мабуть, завше сяє над льодовиковими пустелями Арктики.. Північ.. Як воно там, на Півночі? Я замріялася.
..Перед очима один за одним постають образи з дошкільного дитинства: на тім полі, що за хатою збігає вниз і знову здіймається до межі, я разом з троюрідним братом вчилася кататися на лижах. Пригадалося, як ми з радісним криком злітали вниз, падали, занурюючися носом у наметені снігові кучугури, губили рукавиці й палиці, і шукали лижу, що завше десь втікала, а потому збирали все те наше причандалля, і, важко сопучи, лізли, розкуйовджені i виваляні y снігу, вверх до хати. Або ж коли ми бігли у протилежний бік саду та спускалися до замерзлого ставка під сосниною і пробували там "фігурне катання" чи "хокей". Такі "креації" на ковзанах часто закінчувалося проломленим льодом і крижаною купеллю у неглибокій жаб´ячій калабані, що ми її так гордо називали озером.. І чогось защеміло в серці - невже оцей мій дитячий рай, оце моє поле, що нагадує своєю улоговиною ночви чи то радше підвісну колиску для немовляти, незабаром буде безповоротно знищенo? Торік влітку селом вперше потяглися обережні чутки, що оте велике поле, яке оточує наш хутір з півночі та сходу і яке колись належало моїй прабабці, буде навесні розпродано як земельні ділянки під забудову. Невже це все тепер бачу таким недоторканим і чистим востаннє? А, може, то неправда, може то люди просто язикaми чешуть? Бо чого б це краяти-шматувати такy врожайнy землю - нашу колиску?
За тими думками я й забула, для чого вилізла на стрих. Зашпори в пальцях нагадали про те. Та й повертатися вже треба було - незабаром в цьотки знову гостина. Розхухавши і розтерши руки, я обережно ступила на жердину нижче і поволі обернулася, аби зачинити двері. Аж зирк - а в темній глибині горища під дахом щось біліє. Наче якийсь пакунок. Моя цікавість недовго змагалася з холодом - і я полізла по сіні вглиб стриха. Розпакувала коробку і ледь не скрикнула від подиву: в її утробі поблискували наші давно зниклі старовинні ялинкові прикраси, що ще пам´ятали мою прабабцю і які ми ніяк не могли знайти. І звідки вони тут взялися? Легенько поклавши коробку перед собою, я трохи розгрібла сіно і щонайзручніше вмостилася у нім. Закортіло знову торкнутися цих чудодійних скляних кульок і різних чудернацьких фігурок, переглянути їх, повертіти в руках так, як я це завше любила в дитинстві, коли ми з мамою колись дуже давно тут, у цій хатині, святкували Різдво.. Перебериючи іграшки та спомини, я відчувала, як мною оволодіває якесь дивне тепло та супокій..
.. Господи, де це я?! Що тут роблю? Невже тут заснула? І перша блискавична думка: негайно геть! Геть звідси! І я підскочила як ошпарена, i, забувши, що я на стриху і наді мною дах, набила собі ґулю. Ще й темрява довкіл, хоч око виколи! І собачий холод! І я тремчу, як осиковий листок, і зуби деркочуть - і невідомо ще чи від сну, чи від лютого морозу, що забрався навіть під мій теплий морозостійкий аляський пуховик. Та часу на роздуми нема - і я рвонула туди, звідкiля мерехтіло зоряне небо.. Та щойно підвела голову - і остовпіла: в зоряному отворі бовваніє якась постать. Довга, чорна, страшна. І в руці у неї.. що? Що це в неї в руці?! Коса?! Моє волосся – дибки.. Невже це - ВІН - мій привид, моя Смерть?! Невже наздогнав мене саме тут, у прабабциній хаті? І в цю мить не знаю, чи кричу, чи хриплю, чи взагалі голос відібрало..
- Гей, хто тут?! А-ну вилазь! - озвалося ззовні і я вже бачу, як отой хтось лізе всередину. А через мить вже трусить мене за рамена, - Чуєш мене?! Годі тобі вже вар´ювати! Пішли!
Впізнаю голос і pозплющую очі: переді мною мій троюрідний брат. У костюмі Смерті. Учасник пастирки. Добре, що хоч перед тим докумекав зняти зі себе капюшон i білу маску-череп. Я полегшено зітхнула. І трyсилася ще дужче.
- Ну ти й даєш! Я поки тебе знайшов, всі подвір´я на хуторі обнишпорив!
- Ти-ти.. Д-д-дурню! - цокотіли мої зуби. - Що.. т-ти т-тут.. робиш? І чого к-ко-су припер?!
- A y тебе що, і справді "не всі вдома"? - крутив пальцем біля скроні, - Hа гостину зникла, чортзна-де запропастилася! Якби не сліди в снігу, то й не знайшов би. I звідки мені було знати, що це ти тут ховаєшся, га? А, мо´, якийcь бомж чи бандюга переховується.. - чортихався, - Ги! - і розплився в дурнуватій усмішці. - Але мене все одно не надуриш! Знаю-знаю, хотіла сховатися від пастирки! Нікуди ти від нас не дінешся! Ги-ги! – шкірився, задоволений уявою, як він разом з „чортякою“ ще натруть мені снігом писок. - І буде тобі гаплик!
- Ти диви´, аби Смерті не був зараз гаплик від мене! Краще тікаймо звідси! - і вхопила я свою "смерть" за руку. Мені було не до жартів.
Ми полізли по сіні до виходу. А як же світло надворі! І тіні дерев які чорні, довгі, лягають на це біле диво й не шерехнуться! Ясний місяць і від нього ще яксравіше сніжне сяйво освітлювали драбину і кожнісіньку річ як удень - тож ми хоч і ковзали, і тріщали під нами поглодані часом жердини, все ж злізли вниз без зайвих переламів кісток.
До цьотчиного дому ми поверталися під хоровий супровід осатанілого собачого гавкоту, що відлунював аж у лісі, під співи і п´яні викрики, що котилися над долиною, та під сміх та веселе дівоче пищання, що долинало зі сусіднього двора. Вертеп, як було чути, не лінувався - словом, все відбувалося так, як і належало. І, звісно, щойно я ступила на подвір´я, моя доля мене не обминула: і мою міську панянкість добряче виваляли в снігу і натерли їй лице, шию й вуха, а якийсь хлопчина, скинувши маску Чорта, ще й цілуватися поліз, та отримав такого ляпаса, що почервонів дужче за рака.
..Глибока ніч після всіх тих диких веселощів та вар´яцтв здавалася надзвичайно спокійною, безголосою. Її мертва німота аж оглушувала. Я довго не могла заснути, все думала над тим, що трапилося нині i у Святвечір: чому мене знову наздогнав цей дивний настрій, що переслідував восени; чому знову так довго, як помішана, блукала у зимовому лісі; намагалася зрозуміти, звідкіля після стількох років на стриху взялися ці давно зниклі ялинкові прикраси, як вони там опинилися; як так сталося, що я там заснула; хотіла пригадати те, що мені на тім горищі снилося, та марно. Здогадуюся лише, що щось тривожне, бо інакше б так не перелякалася, та от що саме? Підсвідомо відчувала, що зі мною знову щось твориться. Заснула далеко за північ. І мала я тієї ночі сон..
(далі буде)
---------------------------------
Примітки:
Кульпарків* - історична назва парку відомої психіатричної лікарні у Львові;
Буковинa, Рокитно, Бірки та Ясниська* - села у північно-західному напрямку неподалік від СМТ Брюховичі, що є адміністративною частиною Львова;
пастирка* - так у наших селах називали Вертеп, походить від слова "пастир" - "пастух"; "пастухи" є теж невід´ємною частиною Вертепу;
Pозточанських краях* - край Розтóччя (пол. Roztocze) — порівняно вузьке горбисте пасмо на заході України (Львівська область) та в південно-східній Польщі. Простягається від Львова (на південному сході) до Томашова, Щебрешина і Красьника (на північному заході, Польща), решта інформації можна знайти у Вікіпедії чи мережі.
