«Його немає», - слова, до яких неможливо звикнути. Їх, наче чужорідні антитіла, виштовхує твоя свідомість, відмовляються вимовляти вуста, ним щосили опирається роз’ятрене серце. Тіло задерев'яніло, гуло, відзивалося невиразним тупим болем. Здавалося, я не змінювала пози вже декілька годин, чи, може, й днів. Сиджу, скрутившись на стільчику в кутку кімнати, відколи натисла на пульті червону кнопку. Перед тим він, провівши шорсткою долонею по моїй щоці, поцілував мене у маківку і прошепотів: «Побачимось». А за кілька хвилин його поглинула осіння темрява…
Деякий час я ще ніжилась в ліжку, яке так старанно берегло його тепло, в обіймах солодких спогадів. Потім накинула халатик і побігла на кухню, готувати грінки. Із рум’яною скоринкою, які обов’язково мають хрумтіти, натерті часничком – його улюблені. Готувала їх знову лише для себе, в надії на те, що застогнуть, відчиняючись, двері, і він знову з’явиться на порозі моєї квартири. Винувато посміхнеться, розкриваючи свої обійми. Забув дипломат. Або парасольку. Куди ж він без парасольки, коли надворі плаксива осінь?
Та це лише мрії. Денис поспішав. Він мав повертатися…
Телевізор увімкнула лише за кілька годин. По першому каналу знову показувати Дениса. Рідне усміхнене обличчя. Вже звикла. Журналіст, редактор найтиражованішого в області журналу. Його лице часто з’являється на екрані.
Картинки швидко змінювались, у горнятку вистигала кава. А я кружляла кімнатою у пошуках пульту. Хотілося додати гучності. Коли з'явився знімок розбитого автомобіля, присіла на краєчок стільця. Слова диктора вибухнули в голові жорстоким болем. А потім відлік часу змінився…
Тиша чавить на мізки не гірше від шуму. І навіть вкрившись з головою покривалом, ти не заховаєшся від реальності. Вона просочується крізь посатані нитки. Мене замкнуло у часовому кільці спогадів. Вони роїлися над головою, наче шершні, намагаючись найдокучливіше вжалити. Він їхав від мене. Повертався додому. Слизька, погано освітлена дорога, туман… Подумки я вже тисячі разів відвертала його з того шляху. Як намагалася відвернути від себе. Доки мала сили опиратися.
Все почалося з того, що ми просто розмовляли. У моєму житті настав непростий період. Я стояла перед прірвою, яку ніяк не наважувалась переступити. Чоловік, якому я хотіла подарувати своє життя, знайшов подарунок занадто дрібним, не вартим його уваги. Коли у почуттях настало затишшя, деякий час ми ще жили разом. За інерцією. Зводили навколо себе крихкі мури раю, в якому гірко від того, що все це тобі більше не потрібно. Тут навіть вдаване щастя виступає тягарем, воно випинається навсебіч, душить, обриває крила, позбавляє відчуття волі.
На подив, він виявився чеснішим. Не витримав першим. Зібрав речі і пішов. Я не заперечувала, не зупиняла. Безглуздо затримувати людину, коли вона перестає бути твоєю.
Світ довкола занадто швидко змінювався, ставав неправильним. І ти мусиш підкорятися дивній грі, правил якої зовсім не розумієш. Коли байдужим мовчанням зустрічають рідні, а незнайомі зігрівають теплим словом. Я не сумувала за колишнім життям. Мені просто потрібно було виплакати ці сльози.
Я не просила у Дениса допомоги. Він підійшов сам. Поставив на мій стіл філіжанку кави, поклав пачку паперових серветок.
- Чим я можу вам допомогти?
Тепер я розумію, що бути керівником – теж покликання. Повагу так легко сплутати зі страхом. Тільки не в цьому випадку. На відміну від інших, він не змушував людей почуватися предметами багаторазового використання. Показував, що кожен по-своєму цінний для видавництва, що кожен є незамінним. Здатен був направляти людей, не підвищуючи голосу, утримувати їхню увагу і вести за собою. У нього це виходило легко й природно. Як дихати.
Знайшов час і на мене, звичайну секретарку. За тією розмовою, після якої я поверталася з роботи, безперервно посміхаючись, були й інші. Ми спілкувалися за обідом або після роботи. У затишній кав’ярні поверхом нижче нашого видавництва. Він замовляв червоний чай і картоплю з грибами у маленькому глиняному горщику, я – каву і вишневий пиріг. Він завжди тримав у верхній кишені піджака ручку. Записував ідеї для нового номера журналу прямо за столом, на серветках. Ми все більше зближалися, відкриваючи одне перед одним найпотаємніші закутки своєї душі. Але я ще довго продовжувала звертатися до нього на «ви».
Мені подобалось просто його слухати, я обожнювала дивитися, як Денис працює. Як морщить чоло, зосереджено водить ручкою у записнику ( не визнавав комп’ютерів, вважав, що спершу думка має торкнутися паперу), як підскакував, вполювавши цікавий задум. Любив повторювати: «Ми зробимо хід конем».
Та ніч однозначно була помилкою. Початком чогось неосяжного, і його закінченням. Спалила у ненажерливому вогні пристрасті ніжну, виплекану багатьма місяцями спілкування дружбу. З приймача долинало щось із класики, але музику глушили удари мого серця. На підлогу летів одяг. Мій, його, наш… «У нього є родина», - запізніло нагадувала собі я, задихаючись від поцілунків Дениса. Добровільно відсилаючи себе у найсолодший із полонів – полон кохання.
У житті все надто відносно. Ти ніби йдеш, прямо тримаючи голову, а життя висмикує у тебе з-під ніг килимок. Я не хотіла цього почуття. Заплющувала очі на очевидні речі, тікала від нього і від себе. Але він знову з’являвся на моєму ґанку і повертався той дивний голод.
Навіть віддавати буває приємно. Коли довіряєш себе тому, в кому віднайшла часточку своєї душі. Подруга жонатого чоловіка, жінка, яких в народі називають досить грубим словом. Не бачила я в ньому нічого поганого, бо воно утворилося від похідного «кохання».
Нам не обов’язково було навіть розмовляти. Йому не треба було нічого пояснювати. Денис просто лежав поряд, відганяючи від мене погані сни.
Я часто думала про неї, його дружину. Про них. Та жорстко припиняла будь-які спроби Дениса розповісти мені про свою родину. Коли його жінка з'являлася в нашій редакції, я змушена була відводити очі. Безпорадно смикала, намагаючись розірвати невидиму мотузку, яка поєднала нас, сплела воєдино три такі різні долі.
Я не бездушна. Та не уявляла, що робити далі. Дякувати небесам за подароване мені щастя, або просити для себе кари? Але коли моя голова відпочивала на його грудях і він, наче струни свого дитячого захоплення – гітари, перебирав пасма мого волосся, я не відчувала докорів сумління за те, що його краду. На що схожа любов? Це ніби скалка в серці. Ти не можеш її позбутися. І вже не житимеш, як раніше. Бо вона постійно про себе нагадує.
Брязкіт телефону безжально розірвав тишу, розбурхав мій удаваний спокій. Гучні виклики в’їдалися в мозок, нахабно повертали до реальності. Я змусила себе зійти із стільця, підняти слухавку.
- Прийду, - вислухавши колегу, відповідаю хрипким, непізнаваним голосом. Починаю збиратися.
Чорна сукня в’їдається у шкіру, ніби намагається заповнити темним все моє єство. На блідій шкірі так недоречно виступив рум’янець. Червоне на чорному. Витираю тремтячою рукою сухі очі ( кудись зникли всі сльози). Дивлюся на телефон, який висвічує на екрані порожню батарею, все ще намагаючись до мене догукатися. Коли я заряджала його востаннє? Коли Денис ще був в моїх обіймах…
В ці страшні дні я кілька разів для чогось набирала номер його телефону. Надію так важко поховати…
Прямую до дверей, намагаюся рівно стояти на ногах. Викликаю таксі.
Даремно прості люди заздрять відомим. Не розуміють, що володіють неоціненним даром – свободою. Свободою щастя і навіть горя. А тут ти заручник вигаданих людьми правил і умовностей. Вони не полишать тебе й у найскорботнішу хвилину. Навіть поховання доводиться перетворювати на шоу.
Незнайомі люди, фотокамери, букети. Гублюся у натовпі, мріючи надягти плащ-невидимку. Мене не має тут бути. Але я не могла не прийти. Попри все…
Він вже в землі. Над хрестом виріс горбок із квітів. Заворожуюче видовище. Прекрасне і, водночас, страшне.
Поряд із могилкою, зігнувшись, стоїть Інна. Жінка, для котрої я теж була скалкою в серці. Завадою, котра вкрала її спокій, переполовинила щастя.
Чи знала Інна про моє існування? Без сумніву. Кілька разів, коли я телефонувала Денису на мобільний, відповідала саме вона. Закохане серце відчуває небезпеку. Хоча з моєї сторони їй ніколи нічого не загрожувало. Мені було досить того, чим я володіла. Не мала права розраховувати, що доля буде до мене ще прихильнішою.
Розвертаюся, щоб піти. Мене зупиняє погляд Інни. Вона щасливіша. Має право тут бути. Не ховає свого горя. А я зайда. Мушу йти геть, та, попри всі «але» ноги самі несуть мене вперед. Зупиняюся перед могилою. Опускаю очі. І не тільки тому, що не смію на неї дивитися. Я винна. Він же їхав від мене…
Інна скорочує між нами відстань. Вклякаю на місці. Над головою нависають важкі фіолетові хмари, штовхає у плечі нетерплячий вітер. До мене наближається жінка, котра має повне право мене ненавидіти. Але страху вже немає. Що вона мені зробить? Дасть ляпаса, накаже йти геть, зневажить байдужим поглядом? Все одно вона не зможе покарати мене більше, ніж я караюся сама.
Ласий до видовищ люд скам’янів, застиг в очікуванні. Стихли розмови, припинився шепіт, навіть вітер перестав гойдати вишитий рушник на хресті. Зараз буде гаряче.
Інна зупиняється. Ми схрещуємось поглядами, наче списами. Чий же завдасть більшого болю? Та в її погляді вже немає ненависті. Хіба що розпач.
Інна простягає до мене руку, в якій тримає дві білі троянди. Дає мені одну. Киває, скріплюючи цим мовчазний договір. Нехай на мить, але наш біль стає спільним. Ми розвертаємо обличчя до могили Дениса. Двійко білих троянд, одночасно, хрест навхрест, лягають на запорошені першим снігом штучні квіти…
