Тітка Меланка була жінкою сталевого гарту. В свої сімдесят з гаком вона порхала по життю не відчуваючи під собою землі. Пережила двох чоловіків. А стільки тих перебудов залишила позаду?!. – Боже праведний і милосердний... Та сенсу життя не втратила. Колись, працюючи бухгалтером на підприємстві, вона, як то кажуть, пройшла «Крим і Рим» в закулісній боротьбі за цільове, і не дуже цільове, спрямування грошових потоків. Вона завжди достеменно знала де «собака зарита», але ніколи й «пару з вуст» не пускала – мовчала, як риба, споглядаючи на викрутаси керівництва. Саме за це її поважали, довіряли, а сама вона мала ще й неабиякий матеріальний зиск за свою еквілібристику з цифрами і, головне, за мовчання. А мовчання, як ми всі знаємо – золото!
Тож, вийшовши на пенсію, її ніби прорвало. Меланія Михайлівна, ставши нарешті тіткою Меланкою, або просто Михайлівною, крутилася дзиґою поміж житловим комітетом та різними установами місцевого значення. Їй до всього була справа: і до виділення коштів по благоустрою прибудинкової території, і до облаштування дитячого майданчику, тощо. До неї зверталися за роз’ясненням по обчисленню субсидії на комунальні послуги; радилися, в час передвиборчої лихоманки, щодо вибору кандидатів; їй приносили плітки на довгих язиках про все, що діялося навколо. Вона знала і про походеньки директора їхнього ЖЕКу (шила в лантусі не втримаєш) до вертихвістки Вероніки, що жила поруч – вікна в вікна, чоловік якої десь завіявся на заробітках.
Але то були квіточки. Михайлівна здивувала всіх ще й своєю набожністю, яка впала на неї немов сніг посеред літа. А віра та була своєрідною. До церкви вона не ходила, в сектах, що понаростали по місту, як гриби після дощу, теж не була помічена. Вона придумала своє трактування віри як боротьбу за справедливість, залишивши при собі незмінним лише хресне знамення. Михайлівна, в бесіді, майже після кожного промовленого слова, перехрещувала собі рот, що навівало на співбесідників довіру і, майже безапеляційну, покірність.
Ось, що робить віра з людьми.
Невідомо з якої часу, посеред жіночого товариства пішла чутка, що нібито її дивакувата набожність таїть у собі ще й потаємну силу в привороті чоловіків. Навіть і приклад наводили з Миколи Галушки, який, кинувши красуню дружину, діточок, і пішов у прийми до якоїсь задрипаної куховарки, що частенько спілкувалася з Михайлівною. А Микола, на недолугі запитання, гундосив одне і теж: «А ваше яке собаче діло! Пішов!.. аби з голоду не здохнути!». Але хто ж цьому повірить, хто з тих злих язиків зніме ту отруту, яка гадюкою заповзала у кожну душу. «А ще, казали», – нашіптувала тітка Ганна, тітці Марії на вухо, та ще й осіняла себе хресним знаменням, – «Михайлівна, Господи прости на слові, наділяє чоловіків нечуваним потягом до жіночої статі, а може і одвернути од безпутних жінок назавжди». Жінки аж цокали язиками від заздрощів. Саме ці дивовижні плітки повзли за Михайлівною по всьому місту. А чоловіки, в цей час, ніби отримавши на руки одні козирі, пили оковиту з любов’ю на брудершафт.
Якось над містом оскаженіло пронісся буревій. Лиха накоїв – видимо-невидимо: повикорчовував з корінням дерева, пообривав лінії електропередач, а найбільшу шкоду наніс дахам з двосхилою покрівлею. Над будинком Михайлівни, слава Богу, потрощило лише шифер – немов табун коней пронісся дахом, лише цурпалки бою валялися на подвір’ї, а оголені стропила сиротливо підпирали небо. Потім, як годиться, комісія, підрахунки збитків, виділення коштів та нескінченна бюрократична тяганина. Та врешті-решт тугодумам господарям, а їх в будинку було аж дванадцять, дійшло, що перш ніж комунальники візьмуться за роботу, необхідно було підписати папери з перебільшеним кошторисом і усною умовою на відповідний відкат. Це новітнє слово «відкат» зараз набирало свою зло віщу силу серед посадовців, які, у злуці з пройдисвітами-виконавцями, обкрадали державу. Сусіди Михайлівни були в основному людьми похилого віку, їм ця умова не сподобалася і очікуваний ремонт залишився на папері аж до осені.
– Михайлівно, голубочко, – звернувся до неї Нестор Іванович, колишній голова профспілки заводу, а зараз скоцюрблений дідуган, – це лишень тобі під силу зрушити з місця справу, бо ті антихристи чекають першого дощу, щоб ми поступливішими були.
– Еге-ж, Михайлівно, – піддакували заклопотані сусіди, – ти з своїм Богом балакаєш, то може вони й тебе почують.
Сьогодні зранку Михайлівна вирядилася по святковому, але без виклику – скромно: платтячко темненьке, черевики, що надівала лише на свята, а голову, на диво всім, пов’язала чорною хусткою, як в жалобі за покійником, лише сиве волосся кокетливо прихорошила над чолом, ніби чорна хустина нічого й не означає.
– Ох, і штучка, ця Михайлівна! Ну, тримайтеся казнокради, – засвідчив побачене Пилип Йосипович, вдівець, він якось сватався до Михайлівни, та мабуть був не його день. Її проводжали всією вулицею ніби на подвиг – не кожний міг покласти себе на плаху заради суспільного добробуту.
Вивіска з надписом, рудим по чорному, «Житлово-комунальне господарство» бовваніла здалеку. Михайлівна зупинилася перед будівлею з вивіскою так, щоб її було видно з кожного вікна, а потім, ніби перед церквою, стала осіняти себе хресним знаменням, читаючи в голос Отче Наш, і бити земні поклони.
Двері будівлі хряпали раз-по-раз, люди снували туди-сюди, як в мурашнику. Інколи чулася міцна лайка, від якої навіть безпритульні собаки, підібгавши хвости, ховалися в кущах необрізаної живої загороді.
Раптом рух завмер. Люди з подивом взріли дивакувату набожну жінку за молитвою. Це було настільки дивовижно, що навіть звичайні перехожі на вулиці спинялися, щоб по зирити на небачене видовище.
– Гей, стара! Ти що, переплутала грішне з праведним? – запитав її прохожий з вулиці.
Михайлівна від цих слів на мить завмерла.
– Який сенс молитися за праведників, вони й так богоугодні. А я молюся за грішників, щоб Господь надав їм розуму, та направив на шлях істини, – відповіла блаженним голосом святої мучениці Михайлівна, і знову стала бити земні поклони.
Робота контори завмерла. З вікон почали визирати здивовані жіночі обличчя службовців. Жінку за молитвою перед своєю конторою вони бачили вперше. За собою ЖЕКівські відчували багато гріхів, але сповідуватися безбожникам було зась, а тому вони сприйняли її за кару небесну і з острахом чекали на неминучу розплату. Хтось із бухгалтерії, не без подиву, скрикнув: «Так це ж тітка Меланка, з двадцять четвертого будинку по вулиці маршала Будьонного. Кажуть, що в неї відкрилися чакри провидиці, сам Святий Дух її благословив!».
Бухгалтерка, Надія Іванівна, стрімголов помчалася до кабінету начальника.
– Мирон Карпович! Мирон Карпович! – роззяпивши двері настіж, не своїм голосом заволала бухгалтерка, вказуючи рукою на вікно. – Ви лишень погляньте, як нас паплюжить перед всім людом стара кікімора.
Директор незадоволено відірвав погляд від паперів зі скаргами мешканців, що купою лежали на столі засиджені мухами.
– Ось вигляньте, вона, бісова ворожка, хоче нас грішних зурочити.
Мирон Карпович нічого не зрозумівши, похітливо вп’явся поглядом у глибоке декольте Надії Іванівни. Він вже давно збирався понишпорити там руками, та не відпускала його від себе Вероніка, дружина заробітчанина Дмитра Кузьменка. Вже всі знали про його походеньки на Будьонного двадцять шість, не знала лише пришелепувата Марта, дружина Мирона Карповича.
– Надю, ну що ти розрепетувалася?
– Мироне Карповичу, ось вигляньте у вікно, чи вийдіть на балкон і все зрозумієте.
Директор підвівся і нехотя підійшов до настіж відчинених дверей балкону. Йому в обличчя дмухнув свіжий вітерець, а до вух доносилося чиєсь монотонне базікання.
Михайлівна, взрівши директорську лисину, миттєво впала навколішки, і, щодуху, від імені всіх святих стала славити раба Божого, директора ЖЕКу. Вона, без тіні смутку в голосі, називала його і благодійником, і порадником, і милостю Божою посланого на допомогу нужденним, і все осіняла себе хресним знаменням, кланяючись до самої землі. Від славослів’я на честь директора, конторські, лише придуркувато кліпали очима.
Робітники, від почутого, реготали аж до гикавки, як обкурені. Дехто з прохожих, повертівши пальцем біля скроні, сприймав стару за навіжену.
Мирон Карпович, серед свого колективу двірників та слюсарів-сантехніків, давно відчував себе Понтієм Пілатом, а тому, він, в супереч Надії Іванівни, сприйняв Михайлівну, як посланницю від самого Творця. Його пиха зросла до неймовірних розмірів і вже не вміщалася в грудях.
– О, Надю! Бачиш? Люди мене поважають, раз поклоняються, немов своєму пастирю. Від надлишку емоцій у нього почало свербіти поміж лопаток. Мирону Карповичу здавалося, що в нього прорізаються крила.
– Мироне, – Надія Іванівна від близькості до тіла директора перейшла на «ти». – Це не з добра, стара своєю завзятістю насилає нам кару небесну.
– Ану приведіть її сюди, – голосом диктатора, розпорядився Мирон Карпович. Йому здавалося, що він вже тримає синицю в руках. Його самоціллю була необмежена влада над людьми. Карати і милувати! Милувати і карати! – ось що каламутило його грішну душу.
По життю, Мирон Карпович, був ще й кінченим ловеласом, з жінками полюбляв гратися, як кіт з мишкою. Він, знаючи свою брутальну чоловічу силу, був нахабним і це заворожувало слабку стать до необдуманих вчинків, але, своєчасно вчуваючи небезпеку, він вужем вислизав з рук занадто довірливих дуреп, а тому, Мирон Карпович, вирішив погратися і з цією навіженою жінкою. А дарма. Проскакавши все своє життя ніби на розпеченому вугіллі, він, ще так і не пізнав жіночої жорсткої підступності.
Михайлівну, ЖЕКівскі, ввели до кабінету директора під руки. Вона кволо, зі стогоном мучениці, ледве перебирала ногами.
Зустрівшись з очима Понтія Пілата, Михайлівна снопом повалилася лиць на підлогу, причитаючи: – Батюшка, ти наш спаситель!..
Понтій Пілат був на вершині самолюбування. Він, колись, молодий спеціаліст, з дипломом механіка широкого профілю, отримавши як подарунок, клопотанням покійного тестя ЖЕК, зараз вершив долями людей.
Понтій Пілат сам, обережно взявши за плечі, підвів жінку з підлоги.
– Жалійтеся громадяночко, – владно дозволив він подати скаргу.
– Дах зірвало… Батюшка, допоможи!..
Понтій Пілат, не втерпівши, в одну мить впав на землю з висоти самолюбування, перетворився на директора. Він, в розпачі ляснувши себе по стегнах, викрикнув завчену на всі випадки фразу: – Ба, здивувала! В нас давно всім дах над головою зірвало, – і тут, Мирон Карпович, необачно вказав пальцем на свою лисину, блискучу, немов обгризлу собаками гомілку, – а нічого, живемо, слава Богу!
Меланія Михайлівна учувши, що вхопилася за постромки, змінила тональність голосу з жалісливого на вимогливий, вольовий, впевнений: – Бачу, голубчику, що Господь і на тобі дах зірвав (мала на увазі волосся), але коли Господь у когось щось забирає, то чимось і віддячує в стократ. Ось тобі він і віддячив невгамовною чоловічою силою. Хіба не правда?
«Вона дійсно ворожка», – подумав Мирон Карпович і стушувався. У нього мурахи поповзли грудьми до низу живота.
– Але я буду день і ніч в молитвах просити Господа зробити все навпаки. – Господи, покрий голову раба Божого Мирона… Меланія Михайлівна, задравши голову догори, вже й рот роззявила на сакральні слова щодо чоловічої сили.
Овва! Мирона Карповича ніби хтось обухом навернув по спині. Він аж здригнувся.
– Схаменися нещасна! Ба, що задумала!
– А я казала, що вона ворожка! – бовкнула Надія Іванівна.
– Во ім’я Отця, і Сина… – продовжила свою справу Михайлівна.
Мирон Карпович відчув, як мурахи поповзли у зворотному напрямку, а в штани, йому, немов жбурнули величезну зелену, холодну жабу.
– О Господи! Пробач! – він перший раз в житті перехрестив себе, торкнувшись штанів нижче живота. Жаба вп’ялася йому в грішне тіло.
Мирон Карпович на очах всіх конторських, що збіглися подивитися на виставу, гепнувся на коліна перед Михайлівною.
Натовп зойкнув.
–… і Святого Духа…
– Не згуби! Пробач! Нехай я, до кінця віку, буду ходити лисим!
Бідолаха залився слізьми. В нього перед очима пронеслися звабливі жіночі образи.
Михайлівна замовкла.
– Господь пробачить! Вона торкнулася пальцем до чола бідолахи.
З очей Мирона Карповича спала пелена. Він відчув, що мурахи знову поповзли по тілу до низу живота. Холодна жаба вмить щезла. Він наяву відчув, як кров’ю наповнювалися його стегна. Мирон Карпович, немов ошпарений, схопився на ноги. В очі йому знову впало глибоке декольте Надії Іванівни. Він труснув головою, ніби скидаючи з себе останню сутність мани.
– Чого витріщилися? – закричав Мирон Карпович на підлеглих. – В людей дах зірвало! Швидко готуйте бригаду на Будьонного!
