Йому знову наснився той дивний сон, який приходив до нього кожної ночі. Сниться, ніби він стоїть на великій сцені, а внизу кричать люди. Море людей. Такої великої кількості він не бачив ще ніколи в житті. "Співай!" - долинає з клубка живих тіл. І він починає співати. Дивний, неземний голос, від якого хочеться і сміятися, і плакати, злітає в піднебесся, розсипається золотими піщинками і осідає на дні людських сердець.
Йому стає легко і радісно від того, що подарував кожній людині шматочок щастя. А люди біснуються, кричать, плачуть, сміються і лізуть на сцену, щоб доторкнутися до нього, ще раз почути золотий голос і пережити відчуття дивного тепла, блаженної насолоди, неземної радості і солодкої муки.
Крики мільйонів слухачів ще досі бринять в його вухах. Він не спить, вдивляється в безодню ночі, шукаючи десь там, в чорній глибині, відповідь на своє запитання. Але ніч мовчить. Вона й сама не може зрозуміти, чому він співає тільки у сні.
- Не спиш? - стомлену тишу порушує тихий шепіт Олега Сливки, найкращого друга Ростислава, його однолітка - повненького хлопчика, який на свої шість років був зависокий і заширокий. Але саме його параметри не раз рятували маленького Ростика від залізних кулаків старших хлопців, які невідомо за що ненавиділи Ростислава і завидували йому, бо він був "не такий, як всі".
- Ні, думаю! - відповів Ростик.
- Про що?
- Про свої сни. Знаєш, інколи я засинаю і не хочу прокидатися. Там я співаю, а тут... І б'ють зі всіх боків, і знущаються, і співати не можу. В сновидінні я чую свій голос, а наяву ніяк не можу заспівати. А без музики мені життя немає. Я, відверто кажучи, тобі завидую. Ти маєш такий гарний голос! А я можу тільки на скрипці цигикати.
- Хіба ти цигикаєш, Ростику? Ти забув, як тебе хвалить вчитель музики? Навіть я, коли чую твою гру, починаю плакати. Ти ж знаєш, серце в мене, як камінь, а тут почую ці чарівні звуки і сльози самі котяться з очей, аж душа перевертається. Повір, тебе чекає велике майбутнє! А щодо співу... Пий сирі яйця і через місяць в тебе буде голосочок, як дзвіночок.
- Де ж я знайду в інтернаті курячі яйця? Мені ж їх ніхто не дасть!
- Ростику, а чому ти потрапив в інтернат?
- Не знаю, Олеже, не знаю. Пам'ятаю тільки великий будинок, в якому жили дуже злі люди. Одного дня вони вигнали мене і братика Василька в холодний хлів, де ми спали на соломі, тремтячи від холоду і голоду. Та одного разу прийшли якісь люди і повезли нас у велике місто. Так я опинився тут, а Василька більше не бачив.
- А ті злі люди... то були твої батьки?
- Ні, рідні батьки не виганяють своїх дітей , як мишенят, до хліва, а люблять їх і піклуються про них, а в очах тих людей я бачив одну ненависть. Але іноді ночами мені сняться ніжні руки якоїсь красивої пані і теплий погляд сивоокого чоловіка. Думаю, це мої батьки приходять до мене у сни. Як би я хотів побачити їх насправді!
- Я теж не пам'ятаю своїх рідних. А знаєш, про що я мрію? Створити свій гурт. Ти будеш грати на скрипці, я на гітарі, Віталік Герасимчук на піаніно, а Денис Степанчук буде ударник. Віталік і Денис хороші хлопці, вчаться разом з нами в музичній школі. Знаєш, як вони зрадіють, коли почують цю новину! І ось, коли ми станемо відомими на весь світ, багато людей захоче нас всиновити. Уявляєш, ми будемо мати батьків! Оце буде щастя!
- Ага, в тебе радості - повні штани! Спустися з неба на землю. По-перше, ми всі однолітки. Хто буде слухати шестилітніх дітлахів? Ти хоч уявляєш собі нас, малюків, на великій сцені? То ще нічого не означає, що ми не по роках розумні і маємо прекрасні голоси. А по-друге, де ти візьмеш музичні інструменти? Та вони коштують такі гроші, що тобі й не снилося!
- Нічого, Ростику, потерпи. Як казав жид:"Все так не буде!" Колись і на нашу вулицю прийде свято. Спи, ранок від вечора мудріший.
Сливка захропів, а Ростислав задумався.
... Того дня, коли маленькі Ковалі розплющили оченята і запхинькали, вимагаючи їсти, в сім'ї Кузиків творилося щось страшне. Пані Кузик верещала на всю хату:"Що тут робить цей злидар? Де він взявся на мою голову?", пан Кузик хапався то за серце, то за пляшку, маленький Василько рюмсав з переляку, а Оксанка лупала в колисці очима і не розуміла, що відбувається. Кінчилася ця комедія тим, що пан Кузик грохнувся в обморок, а його дружина знайшла в ковдрочці Ростика $100 тис. В сім'ї одразу настав мир і спокій.
- А Ковалиха - баба не дурна! - тішилася пані Кузик. - Наплодила виродків, а бавити не захотіла. Важко, як-не-як. То й згадала при нагоді про родичів. Ще й грошенят підкинула. Нарешті я багата! А ці щенята нехай дають собі раду самі. Я ж не збираюся виносити гімна і підмивати каки цим молокососам.
Після своєї полум'яної промови пані Кузик заховала всі гроші в дерев'яну скриньку, яку закрила на ключ, ще й замок для надійності повісила.
Не відомо, чи вижили б малюки в таких нелюдських умовах, якби не пан Кузик. Він і годував, і купав, і гуляв з хлопчиками, а пані Кузик тільки сичала від безсилої люті.
- Шо ти з ними носишся, як курка з яйцем? Ковалиха покористувалася ними, а коли набридли - підкинула нам. Ти знаєш, скільки мороки буде з цим секонд-хендом?
- А мені з ними цікаво! Як-не-як, я педагог і люблю дітей, - огризався Кузик.
- Тобі шо, своїх мало?
- Ти так говориш, ніби в нас десятеро дітей. А в нас одна дитина - Оксанка. І я б не проти поняньчити, кого Бог пошле, ну там Іванка, чи Маринку...
- Що ж, подивлюся, як ти будеш справлятися з беззубим і лисим царством крикливих щенят. Гаразд, я не проти вдруге стати матір'ю. Але запам'ятай - за дитиною доглядатимеш ти!
На жаль, як не старалася пані Кузик, але їй ніяк не вдавалося завагітніти. Тільки через півтора року Бог, нарешті, вислухав щирі молитви пана Кузика і в сім'ї з'явився ще один хлопчик Андрійко. А через два роки Кузики забили на сполох - дитина мовчала, як риба і жоден звук не вилітав з її міцно стуленого ротика. І тоді відкрилася страшна істина - Андрійко народився німим. Лікарі не давали ніяких прогнозів і безсило розводили руками.
- Це вони винні! Це ті найдуки попрацювали! - билася в істериці пані Кузик. - А що? Батько відьмак, мати відьма, от і синочкам передався дар в спадок. А сини помстилися за те, що я їх ненавиділа. Щоб ноги їхньої більше не було в цьому домі! Віддай їх в інтернат! Все, це моє останнє слово, чоловіче. Вибирай, або вони, або я!
Того ж дня пані Кузик вигнала маленьких родичів до хліва, де вони прожили цілий місяць. Зрозумівши, що дружина не змінить свого рішення, пан Кузик віддав їх до дитячого будинку.
Так Ростиславчик опинився в інтернаті і з того часу ні сном, ні духом не чув про подальшу долю рідного братика. Але як часто маленький Коваль зрошував подерту дітдомівську подушку гіркими сльозами! Адже Василько був для нього найкращим товаришем, якому Ростик звіряв всі свої таємниці. Розлука з братом стала для хлопчика страшним ударом, але Ростик не втрачав надії, що колись вони неодмінно зустрінуться. Тоді, як казав Сливка, і на його вулиці буде свято.
Світало. Сірий ранок зазирнув до великої кімнати, в якій спали діти. Багато дітей. Маленькі янголята з покаліченими долями, яким так не вистарчало материнського тепла і батьківської любові. Невблаганна, жорстока доля повернулася до них спиною і мало хто знає, яких нелюдських зусиль потрібно докласти, щоб розвернути цю примхливу даму обличчям до себе.
Олег Сливка прокинувся першим і почав будити Ростика.
- Вставай, чоловіче, третій півень кукуріче! - проспівав Олег над Ростиковим вухом.
- Пожежа, потоп, цунамі? - пробурчав Коваль з-під латаної ковдри.
- Ні, Вітя Козлик.
- Не зрозумів?
- Брате, ти що, спиш? Сьогодні, в актовому залі, буде благодійний концерт, на якому співатиме молодий, але вже відомий на весь світ Вітя Козлик.
Ковдра полетіла в куток кімнати і щасливий Ростислав почав стрибати на скрипучому ліжку.
- Невже моя мрія здійсниться? Сьогодні я побачу живого співака! Слухай, - на мить в його сірих очах спалахнула тривога. - А він точно буде співати? Я почую його голос?
- Брате, що ти переживаєш? До речі, в мене для тебе величезний сюрприз. Кращі учні музичної школи, тобто ми, влаштують для Віті Козлика міні-концерт. Вчитель музики дозволив взяти на сцену всі інструменти, на яких ми вчимося грати.
- Отже, частково твоя мрія здійсниться. Наша маленька четвірка вперше вийде на велику сцену!
- Так. Нам треба показати себе на всі 200%. Але я не переживаю - хлопці добре підготувалися. І, дай Боже, щоб нас оцінив Козлик і замовив за нас словечко у вищому світі.
- Слухай, брате, але ж кожний гурт має свою назву.
- А я вже давно її придумав. "Другий поверх". І не кривися, як середа на п'ятницю. А що, нормальна назва. Чи в тебе є кращі варіанти?
Ростик зітхнув, але заперечувати не став. Зі Сливкою краще не сперечатися!
І ось вони на сцені. На почесному місці сидить Вітя Козлик і дивиться на маленьких музикантів. А Ростиславчик нічого не бачить і не чує. Він злився зі скрипкою і розповідає їй про свої жалі, про свої найпотаємніші мрії. А мрія в нього одна - співати так, як співає зараз Олег, його найкращий друг. І плаче вірна скрипка, рве душу тужливою мелодією.
Затихла музика, мовчать зачаровані слухачі. Раптом зал вибухає гучними оплесками. Діти захоплено кричать і кидають на сцену квіти, які принесли для Віті Козлика. І в цю хвилину стається щось неймовірне - відомий артист піднімається на сцену з великим букетом троянд і вручає їх Ковалю. В очах Віті з'являються сльози, але він їх не соромиться.
- Для мене це велика честь побачити тебе сьогодні, Ростиславе! - говорить співак шокованому хлопчику. - Ми не можемо дочекатися того дня, коли ти ступиш на землю вічної музики. Але це станеться дуже скоро. Потерпи ще трохи, гаразд?
Після цих подій четверо хлопчиків здобули в інтернаті шалену популярність. На них дивилися, як на богів, за ними бігали і малі, і до-рослі дітлахи, маленькі сироти доводили директора до істерики сліз-ними проханнями поселити їх в одній кімнаті з зірками. Та найбільше діставалося Ростику. Його і любили, і ненавиділи водночас. Навіть Віталік Герасимчук з їхньої групи, кучерявий хлопчина, який грав на піаніно, завидував Ковалю.
- Що, думаєш, якщо Козлик тебе знає і потис тобі руку на сцені, то ти вже цар і Бог? Та я, на відміну від тебе, і співати вмію, і голос маю непоганий. Тілі-тілі скрипочка, впала баба з припічка... Любий неук може цигикати на скрипці і вважати себе талановитішим за Паганіні.
Від такої несправедливої образи Коваль нишком витирав сльози і біг в кабінет музики до своєї вірної подруги - дерев'яної скрипки, яка, хоч і була бездушним інструментом, зате могла і вислухати, і розрадити маленького музиканта.
Одного разу сталася подія, після якої про Ростислава заговорили не тільки в інтернаті, але й далеко за його межами. Директор дитячого будинку мав 6-літню красуню-донечку Іринку, яку любив більше за життя. Дівчинка часто приходила в інтернат і гралася з маленькими сиротами. Та найбільше вона прив'язалася до Ростика. Іринка могла годинами сидіти і слухати, як грає талановитий хлопчик. Діти так по-дружилися, що й дня не могли прожити одне без одного.
Несподівано Іринка важко занедужала. Лікарі ні уколами, ні таблетками не могли збити високої температури. Дівчинка помирала на очах у згорьованого батька, який на колінах повзав за лікарями, тицяв їм гроші і слізно благав:"Врятуйте... Вона в мене одна залишилася... Моя квітонька. Вона повинна жити! Повинна!!!
На другий день Іринка прийшла до пам'яті і ледь чутно прошепотіла:
- Покличте Ростика, нехай заграє на скрипці.
Коваль, почувши про нещастя, прийшов зі скрипкою до хворої Іринки і почав грати. Це не була та мелодія, яку він грав для Віті Козлика. Це була якась урочиста, піднесена музика, яка хвилювала душу, пробуджувала до нового життя, відносила на веселкових крилах туди, де рожеві зорі холодними поцілунками будили блакитні ранки. І ста-лося диво - Іринка солодко заснула і прокинулася цілком здоровою. Щасливий директор розтрубив про цей випадок на все місто і до Ростика почали приходити сліпі, криві, горбаті і благали хлопчика заграти на скрипці. Спершу Коваль охоче допомагав хворим, але коли сліпі почали прозрівати, криві - танцювати, а горбаті ставали стрункими, як берізки, Ростик злякався. "Я ж не Господь і не чарівник, - думав хлопчик. - Значить, зі мною щось не те відбувається!"
А тим часом про дивного музиканта ширилися чутки, про нього знали не тільки в місті, а навіть в районі. І потекли людські потоки до дитячого будинку.
Життя маленького цілителя кардинально змінилося. За те, що Ростик врятував Іринку від смерті, вдячний директор подарував йому скрипку. Яким щирим захопленням, яким невимовним щастям горіли його сірі оченята, коли він грав на новій скрипці! Власній скрипці.
Тепер в Ростислава була своя простора кімната, в якій він приймав хворих. А люди лізли, як таракани, під інтернатом хвилювалися кілометрові черги - ішли важкохворі, інваліди - люди, які вже давно втратили надію і на яких лікарі махнули рукою, а поверталися здорові і щасливі. А Ростиславчик грав, не зупиняючись і, здавалось, що такого навантаження не витримає навіть скрипка. Німіли пальці, злипалися очі, а він водив смичком по струнах; і тікала хвороба від чарівних звуків, що розливалися по кімнаті; і музиканту ставало легко і радісно від того, що він потрібний людям, що він якимось дивом може подарувати кожній людині краплинку такого омріяного щастя.
