Ніч. Чотири стіни маленької душної кімнати мені здаються пасткою. Сон вештається десь околицями Всесвіту. Темно хоч око виштрикни. Мене охоплює клята клаустрофобія. Не видко, а ні вікна, ні дверей, а так хочеться світла і яскравих глюків! Може навпомацки знайти двері з міцним сейфовим замком, який охороняє мене від всіляких негараздів, і вийти на волю, щоб побачити небо осяяне зорями? А якщо й в коридорі теж немає світла? А на сходах лежить п’яний неприкаяний сусід? Про ліфт і думати марно – його начинку вже давно пропили та прокололи волоцюги. Може не рипатися, а лежати ось так – тишком-нишком і чекати, доки щастя само знайде мене, ввімкне світло, приголубить, надасть ковток омріяного бальзаму благополуччя? Ці складні запитання заганяють мене у безвихідь і я починаю гамселити себе кулаками по голові, щоб вона швидше думала - літати мені, чи довічно повзати накарячках.
Ніч здавалася безкінечною. В конвульсіях від нудьги і тваринного жаху я повзав підлогою доки ненароком не вдарився головою об одвірки, та так вдало, що в очах аж заіскрилося і враз настало прозріння. Адже так просто самому ввімкнути світло, самому зробити бодай перший крок, аби вирватися на свободу.
