Перші дні війни були найстрашнішими. Під нищівними ударами фашистів фронт відсовувався вглиб країни. Вже до серпня здали Смоленськ і спроби повернути його, і навіть наступ на Єльню, який почався на Західному фронті, не мали ніякого успіху.
На півдні від Смоленська німці оточили частину наших військ і взяли в полон близько сорока тисяч солдат. На північному напрямку йшов наступ на війська Брянського фронту, які обороняли підступи до Гомеля і Мозиря, що слугували плацдармом для наступу на Київ, навколо якого вже починав створюватися мішок.
На стику Південно-Західного і Південного фронтів німці прорвалися до Кіровограду і Первомайську і рушили в напрямку Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям, взявши при цьому в кільце Миколаїв і Херсон.
Дванадцята армія, до складу якої входив наш стрілецький корпус, намагалася зупинити цей прорив, відрізавши клин наступаючих танкових військ супротивника, але під час нерівних боїв змушена була відступати на південний схід.
Ми відступали з важкими ар'єргардними боями і великими втратами. Проти нас були кращі танкові і піхотні дивізії ворога. Навколо горіла рідна земля, а ми в клубах пилу під палючим серпневим сонцем і під смертоносним градом свинцю відходили назад, намагаючись вирватися з оточення.
Одночасним наступом з півночі і півдня фашисти прагнули завершити оточення, щоб звільнити шлях для подальшого наступу першої танкової групи на південний схід і відрізати решту армії Південного фронту.
2-го серпня в районі Умані нас оточили і взяли в Уманський котел. Фа-шисти тиснули з усіх боків. Виснажені безперервними боями, позбавляючись непотрібного транспорту та майна, без снарядів і артилерії, при наявній перевазі супротивника, ми безнадійно проривалися на південний схід, тим самим створюючи щит для всього Південного фронту.
Південний фронт продовжував відступати на нові оборонні рубежі. Він був у не менш жалюгідному становищі, ніж ми, і сам потребував негайного поповнення і зміцнення.
Допомоги чекати було нізвідкіля, тому ми билися не на життя, а на смерть, втомлені і отупілі від болю і крові, від безсоння і нескінченних боїв.
Дух смерті відчувався у повітрі і пригнічував усіх навколо. Ми залишали загиблих товаришів, розірваних осколками снарядів або згорілих заживо в танку, прямо на полі бою, без поховання та молитви. Командири гнали нас, як стадо биків на забій, на танки супротивника, прокладаючи нашими тілами шлях до виходу з оточення. З жахом у серці ми піднімалися в атаку і з полегшенням припадали до землі, слухаючи, як ревуть над головою осколки і свистять кулі.
Армія танула на очах, нас залишалося все менше і менше. Від цього ставало моторошно, і ми розуміли, що всіх нас чекає одна доля. Але ми, все рівно, продовжували битися, з люттю і ненавистю, огризаючись, як поранений звір, з останніх сил, до останнього снаряда, до останнього патрона.
Я вдивлявся в приречено-безнадійні обличчя товаришів, сірі й похмурі, і бачив в їхніх очах панічний страх, що охопив всю армію (вірніше те, що від неї лишилося). Страх, як змія, заповзав в серця і свідомість і отруював душу смертельною отрутою. Я відчував, як цей страх проникає в мене, і з усіх сил, скільки міг, намагався чинити йому опір.
Паніка вбивала армію зсередини: багато хто стрілявся, багато хто здавався в полон. Здавалися цілими групами, тому що ніхто не хотів вмирати, всі хотіли жити і намагалися залишитися в живих будь-якою ціною, навіть ціною зради. Так, були й ті, що переходили на бік ворога.
Але були й ті, що своєю безстрашністю показували приклад хоробрості і мужності, зміцнюючи нас і надихаючи на самопожертву. Правда, таких було небагато, і вони гинули першими, тому що у всьому хотіли бути першими. І не важливо, ким вони були, офіцерами чи рядовими, - вони були справжніми героями і не боялися дивитися смерті в очі. Вони навіки залишаться в нашій пам'яті.
Ніколи не забуду кореспондента газети Південного фронту "Во славу Батьківщини" Григорія Смирнова. Він був прикомандирований до нашого штабу за кілька тижнів перед оточенням. Середнього зросту, самої звичайної зовнішності, русявий, короткострижений, у вигорілій пілотці, у гімнастерці рядового з нашивками старшини, в розтоптаних кирзаках, точно таких, як і у більшості з нас, з револьвером системи Наган калібру 7.62 на боці і фотокамерою "Репортер" - ось його короткий портрет.
Камера у нього була знатна, 1937-го року випуску, розроблена в КБ Гомза під керівництвом Андраніка Іоанісіані спеціально для професійної зйомки. Таких камер було випущено трохи менше тисячі на весь Радянський Союз. Він дуже пишався своєю камерою і не розлучався з нею ані на мить.
На перший погляд, він був самою звичайною людиною, нічого особливого. Якби ви зустріли його до війни, де-небудь на Хрещатику, то, напевно, пройшли б повз нього, не звернувши ніякої уваги. Але на війні все по-іншому. Недарма ж кажуть, що людина повністю розкривається тільки в екстремальних обставинах.
Здавалося, він насолоджувався війною. З камерою і револьвером, наче з пером і шпагою, він завжди був у гущі усіх подій, на передових позиціях, під шквальним вогнем, в запалі найспекотніших боїв. Я жодного разу не бачив, щоб він кланявся снарядам та кулям або обіймався із землею, або відсиджувався де-небудь за лінією обстрілу. Його прям тягнуло туди, де розривалися снаряди і лився свинцевий дощ. Поруч гинуло багато товаришів, а його, точно заговореного, не брали ні осколки, ні кулі.
Якось під час одного перепочинку між атаками я побачив його з книгою в руках і не зміг утриматися від розмови.
- Що читаєте?- запитав я, сідаючи поруч з ним на стерню.
Він відірвався від читання, уважно подивився на мене і мовчки простяг-нув мені книгу.
- Хемінгуей, «По кому подзвін»,- відповів він мені.
Я взяв книгу, розглянув новеньку обкладинку, розкрив її і став перегортати сторінки.
- Ця книга про громадянську війну в Іспанії,- пояснив він.
Перше, що кинулося мені в очі,- книга була англійською.
- Вам подобаються книги про війну?- знову запитав я.
- Я був в Іспанії з самого початку Республіки і до її падіння.
- Ви воювали в Іспанії?
- Так, спочатку в Інтернаціональних бригадах, а потім в 14-му корпусі, яким командував Домінго Унгрія. В Іспанії я і познайомився з Хемінгуеєм. Він мені цю книгу і надіслав. Звернули увагу, на розвороті дарчий напис?
- Ви знайомі з Хемінгуеєм?- не повірив я своїм вухам і розкрив розворот книги. Там і справді був дарчий напис Хемінгуея.
- Звичайно,- сказав він так, наче говорив про щось незначне.- Хемінгуей врятував мені життя на Арагонському фронті.
- Розкажіть, як це було. Страшенно цікаво.
- А що тут розповідати?- знизав він плечима.- Наші батальйони були взяті в кільце фашистами, а мені з товаришем вдалося вислизнути з оточення. Ми змушені були рятуватися вплав через річку Ебро. І якби не Хемінгуей на своєму репортерському автомобілі, напевно, потрапили б в лапи фашистів. Таких хоробрих людей я ще не зустрічав.
- Вам теж хоробрості не позичати.
- Це зараз я не боюся ні смерті, ні кулі, а тоді мені було дуже страшно. Після фінляндської війни кулі мене не беруть і смерть мене обходить стороною.
- Ви воювали і в фінляндську?- не переставав дивуватися я своєму співрозмовнику.
- Там мене здорово зрешетило. Півроку по госпіталях провалявся. Нам би таких головкомів, як барон Маннергейм. Не драпали б зараз.
Не кожен міг дозволити собі подібну фривольність. Я мимоволі зіщулився і озирнувся.
- У вас відмінна фотокамера,- сказав я.
- Це моя гордість,- з любов'ю провів він рукою по шкіряному футляру, в якому зберігалася камера.- Я її на Бесарабському ринку в одного жида на швейцарський годинник виміняв. Після госпіталю мене списали в запас. І я, недовго думаючи, фотокореспондентом став. Дуже цікаве заняття, зізнаюся я вам. А у мене, ще й талант виявився. От мене і запросили у фронтову газету. Хочете, я вас напам’ять сфотографую?
Він вийняв з футляра свою новеньку, обклеєну шкірою, фотокамеру і висунув об'єктив.
- Коли вийдемо з оточення, я вам картку надрукую. Трохи вище голову, посміхніться, готово.
Пролунало металеве клацання шторного затвора, чимось схоже на кла-цання спускового гачка.
- Я з першого дня просився на фронт,- розповідав він, ховаючи фотокамеру в футляр.- Спасибі, що кореспондентом взяли. Хоч чимось корисний буду. У мене з фашистами ще з Іспанії свої порахунки, і смерті я не боюся, тому вона мене стороною й обходить. Коли я в госпіталі з обмороженнями і пораненнями лежав, лікарі думали, що я не виживу. От тоді до мене смерть і прийшла. Напевно, хотіла забрати. А я відразу зрозумів, що це смерть, і так мені захотілося жити, і так я зненавидів її, і з усією ненавистю, на яку тільки був здатний, подивився в її чорні бездонні очі. І вона не витримала мого погляду, і зойкнула, як сирена, і відвернулася, і зникла, і більше не з'являлася ніколи. Отож запам'ятайте, якщо коли-небудь зустрінете смерть, сміливо дивіться їй в очі, і вона відступить від вас. І не бійтеся її, вона сміливих сама боїться.
Ця розмова була 3-го серпня перед черговою спробою форсувати річку Синюху. А через два дні, 6-го серпня, під час невдалого штурму Ново-Архангельського Григорій Смирнов підірвався на міні. Все, що від нього лишилося,- це кілька обгорілих сторінок з книги, яку подарував йому Хемінгуей.
Не думаю, що в останню хвилину він злякався смерті. Просто смерть обдурила його, переграла, як на рулетці. Таке часто трапляється. Потім я в цьому переконувався не раз. Так, смерть переграла його, але не перемогла. Я впевнений, він не тремтів перед смертю від страху.
10-го серпня командування нашої армії прийняло вимушене рішення про капітуляцію. Потім був полон, втеча, військовий трибунал, штрафбат, Курська дуга, визволення Європи, Берлін і перемога.
Після перемоги думав, почнеться нове життя. Але в сорок сьомому році за доносом мого найкращого друга мене зіслали на вісім років в табори, а потім дали сімнадцять років поселень без права листування. І тільки в п'ятдесят шостому, за часів хрущовської відлиги, мене реабілітували і я, нарешті, повернувся додому.
Не раз мені доводилося дивитися смерті в очі. Не раз смерть грала зі мною в рулетку. Не раз мені випадало зеро, і я був на останній грані.
Я ні про що не шкодую. Я навчився битися за життя. Не тому, що так люблю його, а тому, що я сам господар свого життя, я людина, а не безвольний пішак.
І ти теж господар свого життя. Не бійся. Подивись смерті в очі.
