Його звали Тур. Останній воїн із славетного роду Малавів. Батько легендарного Деора і Батіса. Охоронець міфічного колодязя Сівіна. Король-віщун. Сьогодні ліс Дродна зашепче йому пісню.
Остання путь, ще до народження сонця засурмить в ріг Леодона й славетний воїн упаде на коліна перед богинею лісу.
Сили покидали Тура. Витікали крізь численні рани й опадали зернами гранату на порослу мохом землю. Дивились незрячими очима на зламані стріли, що виднілись із спини, котрі припнули до тіла брудний плащ. Червоні ореоли липкими обіймами тягнулись до них.
Дідівський шолом давно залишив позаду. Реліквії мають згинути в полум’ї часів на землі предків. Меч залишив. Давно загрубілий.
Давно забутий голосом війни.
Давно спраглий.
Спирався на зброю як на милицю. А та, постійно ковтала болотяну землю, примушувала його завчасно ставати на коліна.
Не час. Зажди, Туре.
Обладунки вкрились багном й павутинням. Ненароком кидав погляд на віддзеркалення в карликових калюжах й вбачав примари загиблого спадку.
Деора.
Батіса.
Ванура.
Грембола.
Тіру.
Правця стискала шовкову стрічку жінки. Блакить сукна потьмяніла від часу. Та була жива. Вітер колихав її в чуйних руках. Підносив до крон дерев, що мерехтіли холодним світлом гостроносого місяця. Небесний улігся на могутніх гілках і стежив боротьбою Тура з власним тілом, що відмовлялось йти вперед.
Йди мій любий. Я чекаю тебе під тінями маків.
Твердь зрадила його. Перетворилась на гіркі соки води і душі голема. Ноги по коліна бовтались у чорній каші. Тяглися до нього й благали попестити його м’язистий стан. Піддався. Занурився дедалі глибше. Махав рвучко руками, шукав опору й проклинав увесь світ. Закидав голову назад й кричав несамовито в глухе до молитов небесне склепіння, що перегорнуло сторінку до ночі, де Естер розчісувала волосся й кидала на землю світлячків. Маленькі створіння заюрбились навколо Тура. Розпливались зеленими хвилями на вустах легкого бризу й ніби зачаровані вистроїлись в тонку доріжку. Любисткове світло привідкрило таємницю, котру смакувала темрява.
Грубі кам’яні сходи, що вгризались у пагорб тікали далеко угору. Потріскані ліани вкривали східці й безсоромно занурювались у болоту.
З останніх сил, Тур ухопився за ліану й підтягнувся. Болото знехотя відпустило. Важко дихаючи, звівся на ноги. Почав важкий підйом угору закрученою стежкою.
Масивна арка промайнула над головою, коли воїн ступив на верхівку пагорба. Зробив декілька невпевнених кроків й покосився.
Упав.
Підніматись не хотілось.
Щоку приємно обдавало заспокійливим теплом. Малахітовий килим мартанок пружнів під ним. Ліс не забуває хоробрий дітей.
Ти прийшов. Кохання, моє.
Голос лоскотав серце.
Підведись.
Могутній воїн затремтів.
Страху не цурався.
Прийняв його.
Коліна потопали в росі, коли звів очі до неї.
До Тіри.
Клен – в’язниця для неї. Чорні ланцюги впивались змієподібними ланцюгами у кісті, пронизували наскрізь й виходили кільцями уробороса. Ноги заслужили такої ж кари. Металеві вервечки тяглися до стовбура дерева й зникали глибоко всередині. Тіра зависла в повітрі з піднятими до гори руками. Білосніжне плаття ховало наготу гнучкого тіла.
Змарніла.
Велична.
Божественна.
Тур схилив голову на її коліна. Спав. Довгі пальці куйовдили волосся. Пестили шию. Пригортали до лона змучене обличчя. Тіра нахилилась й поцілувала чоловіка у вкрите рубцями чоло. Воїн посміхнувся.
А десь із сходу линула пісня лісу....
