Він цілував її зіниці і тихо рвав серце на пелюстки.
Слова невідомого
Дзвінок у двері.
Портал нагло мовчав.
Дзвінок у двері.
Ляпас дівочим нервам.
Дзвінок у двері.
Примарна надія.
- Заходь.
- Добридень.
- Роззувайся тут. Сумку також залишай.
- Але… - обірвала.
- Бери гроші і йди за мною.
- Гаразд. – Теляча покора.
Марія умостилась на старому кріслі. Мовчки слідкувала, як відьма дістає з полиці фоліант. Товстелезна книжка гепнулась на стіл. Червона шкіряна оправа привертала до себе увагу. Дівчина так і ковтала поглядом трактат. Золоті візерунки розсипались на всі боки тонким мереживом. Тікали до гребінця й зливались у єдиний потік благородного металу.
Відьма бережно ковзнула пальцями до мініатюрних лямок.
Клац.
Дівчина затремтіла. Відчула, як книжка з полегшенням видихнула, розправила целюлозні крила. Карга дивилась на Марію. Посміхалась. Знала, що та відчула виплеск магії. Надприродного. Це їй сподобалось.
Та й Каргою важко було назвати… На вигляд мала років тридцять п’ять. Руде волосся туго зав’язано в клубок на потилиці.
- Ну що, дитино, гріх на душу не важко брати?
- Зроблю все, що треба, тільки заберіть цей біль. – Заламувала руки. Сльози падали на долоні.
- Дивись, вороття назад не буде. – Гортала сторінки.
- Я й не прагну. – Поривчасто втягувала повітря.
- Дурна ти, дівко.
- ….
- Все, знайшла. – стукала пальцем по сторінці. А вона переливалась дзвоном.
Із широкого рукава відьми вислизнув невеликий ніж. Руків’я злилось з долонею.
- Підійди.
Очі дівчини розширились. Переляк кусав за вії.
- Та не бійся. Всього крапля твоєї крові. – Простягала до неї руку.
Поранена лань йшла на забій. Ноги потопали в м’якому килиму. Шум захлинувся десь глибоко між важкими ворсинками. Крок, і вона біля відьми.
Рвучко схватила за руку. Потягла кисть на себе й не просячи дозволу вколола вістрям ножа вказівний палець. Іскра рубіна розцвіла на блідій шкірі. Натиснула на фалангу й краплина чкурнула на папір.
Час зупинився.
Повітря, що до того струменилось морем крізь вікна й Бог зна, які ще діри загустіло смальцем на стінах й не думало скапувати на підлогу. Дівчина так і залишилась стояти з відкритим ротом. На відьму не діяло. Спокійно нахилилась до вушка дівчини. Губи заворушились в незвичній молитві. Гіркий мед, так і лився із рота.
Світло ожило. Золотими стрічками, що перероджувались у змій, сповзало до ніг жінки. Гади переплітались в акті вакханалії, пожирали один одного й виплескували міріади власних дітищ крізь роззявлені пащі. Змійки оплели ноги відьми, яка не зупинялась цідити молитву, й здійнялись тілесним стовбуром Іггдрасілля до зелених очей чаклунки. Зіниці розширились й впустили у себе дітей світла.
Темрява править балом. Обняла стан відьми й встромила кинджал у серце Марії.
Прийшла до тями вже за дверима кривого будинку. Черепиця з даху так і норовилась гепнутись на голову дівчини. Якраз одна впала біля ніг й з гуркотом чмакнула сходи. Бідолашна відсахнулась. Долю, вирішала не випробовувати.
- Дякую… - Прошепотіла. Терен ще не покинув вуста.
Дійшовши до калітки зупинилась. Увагу привернули троянди. Миловидні розкинулись диким полем навколо стежки. Не втрималась. Зірвала одну. Нехай радує око на підвіконні кімнати.
Забула все.
Біль.
Кохання.
Зраду.
Відчай.
Лють.
Життя?
Примарою впала на ліжко з посмішкою блаженної. Сердита ковдра (Марія давно не застеляла) гризла оголене тіло. Смакувала кожний шматочок хтивої плоті. Втамовувала голод й голосно хропіла пилюкою, що злетіла саваном й порвала груди об вохрове світло конаючого вечора. Голова безсило впала на подушку. Потягнулась. На очі потрапила троянда, що стояла в літровій банці на підвіконні. Пелюстки співали росою.
Арію смерті Серафима.
Відплата за гріх постукала у вікна.
Дівчина зірвалась на крик. Диявольський танець заволодів тілом і душею. Марія билась в шалених конвульсіях, кусала губи до крові. Здавлювала у руках невинне полотно.
Гріх торкнувся очей, і ті, розірвались багряним фонтаном зросивши ліжко. Горло жінки видавало утробний вереск, не думаючи навіть захрипнути. Крізь очниці кволо проростали живці троянд. Закриті бутони тяглися до голові дівчини. Живим металом вп’ялись у череп й знову народились на світ Божий крізь скроні, немов роги фавна. Тіло дедалі сильніше билось в конвульсіях, уперто відмовлялось розлучитись з душею.
Гріх поцілував серце.
Перси розкрились кровавив яструбом, шкірячись гострими кінцями ребр. Цнотливе лоно дихало зеленю. Паростки дедалі більше зміїлись всередині й тяглися назовні, ніби намагались привітати самого Ктулху. Вони облітали бездиханне тіло живим коконом.
Гріх торкнувся крові.
Багряниця, що кохалась з колись білими покривалами потягнулась назад до тіла. Навіть широкі мазки на стіні відгукнулись на поклик. Пасмами Калі, впадали до відкритого роті Марії, проповзали крізь зуби й губились в темряві горла. Гидке булькотіння не давало спокою тиші, намагалось ляснути по сраці й чимдуж втекти до шиї.
Щелепи здригнулись.
Конвульсія
Ось знову.
Град рухів й затихання.
Щелепи швидко збільшували кут відкриття. Сухожилля не витримали й рот дівчини відкрився ніби розворот проклятущого трактату.
Синя троянда розцвіла в печері зубів і ще живого язика. Чи може, то пелюстки куйовдили задубівший м’яз.
Відьма поралась в квітнику. Бережно обсапувала кожну квітку. Напоювала криничною водою. Змивала бруд з листочків й пелюсток. Ніби гралась із власними дітьми.
Це її життя.
Її спадок.
Її прокляття.
Сварила Марію за зірвану троянду. Нічого. Вона зла не тримає. Нехай дівка має щастя від тієї квітки.
Посміхнулась. А потім взялася обполювати сину троянду.
