Стара перекособочена яблуня скрипіла покрученим вузлуватим гіллям, час від часу тяжко зітхаючи та бухкаючи об землю недозрілими яблуками.
– Ехе-хе, молоде-зелене… Чого радієш?.. Чим пишаєшся?.. – згори вниз сердито поглядала в бік своєї молодої сусідки.
Мала красуня Ранетка, широко всміхаючись, дивилася на світ щасливими очима. Радість була безмежна, адже тоненькі тендітні гілочки її вперше в житті рясно-рясно обвішані маленькими яблучками. Яблунька ніжно обіймала їх листям і доброзичливо кивала похмурій бабуні Антонівці.
– Як можна? Це ж дітки… – дивувалася.
– Думаєш, я завжди така була – крива, заламана, з порепаною корою? Думаєш, життя таке безтурботне?.. – буркотіла стара. – Сонце пригріватиме, дощ поливатиме, а яблука наливатимуть свої боки із дня в день. Гілки хилитимуться все нижче, скрипітимуть, хрустітимуть, а ти нічого не зможеш вдіяти… Вип’ють дітки всі твої соки, зламають верхівку, повикручують гілля – і-і-і прощавай, вродо… А вдячність яка? Ехе-хе… Проси Вітер, хай подме добре та й обтрусить твій тягар, поки не пізно!.. Гей, Вітре!
…Яблунька тремтіла всім тілом від кожного подиху Вітру і все щільніше кутала в листя свої яблучка…
