Ця історія прийшла до мене одного осіннього дня, коли я, змучена роботою, йшла додому, і по дорозі зустріла Віку, мою давню подругу, яка направлялась до мого будинку. Час від часу вона вважала своїм обов'язком відвідати мене в честь нашої дружби. Одягнена вона була якось дивно - в червону футболку, на якій красувалась велика гальба пива з піною.
- Що за футболка така? - запитала я її, коли ми зручно вмостились біля столу з кусками торта і кавою.
- Ти не повіриш - так почала вона свою розповідь.
- Мені треба було прокатати візу.Тож, обравши недорогий тур почала збиратись...
. Розповідь була дійсно захоплюючою, під час якої було з'їдено рештки торту, випито чайник кави. Тож я вирішила викласти її майже дослівно в тій послідовності, якій чула:
...Віза потрібна була тільки мені , так я дістаю доcтуп до шенгену, конференцій по роботі , і взагалі, ти ж розумієш... - так почала Віка свою бесіду.
Надалі, для більшої достовірності, буду вести розповідь від першої особи, тобто Віки :
"- Тож я почала збиратись , по ходу слухаючи негучну музику з повчань і дорікань чоловіка.
Надворі лив дощ, зате в моїй уяві погода була чудова, світило сонечко, співали пташки, квіти розквітали, як посмішка на моєму обличчі, коли я добиралась до заповітного транспорту.
Перша, з ким познайомилась я в комфортабельному автобусі, була Наташа, немолода повненька тітонька. Ната невпинно хвалилась своєю машиною, роботою, показуючи всім охочим фото, а далі фото собаки, двоюрідної тети та її чоловіка з відповідними історіями.
Можна було подумати, що вона років з десять сиділа в тюрмі і не мала з ким побалакати. Поки ми ще не пересікли кордон, Наташа в ейфорії дала бабці за баночку меду 50 євро. Втішена бабця негайно перервала торгівлю і зникла в невідомому напрямі.
Досвідчений фюрер ( гід по-німецьки) говорив щось про факультативні екскурсії.( Гід Альоша був колоритною особою - на зріст під два метри, повненький й рум'яненький.) Та не просто говорив, а співав – м’яко, лагідно і з екстазом. Так, щоб турист, уявляючи все це, діставав не просто райську насолоду, а й невеликий оргазм.
Наташа, звісно, записалась на всі екскурсії, зверхньо поглядаючи на мене. Я ж перераховувала скромні ‘пеньонзи’, прикидаючи, як на них щось купити, отримати трохи райської насолоди, ще й на догоду чоловікові привезти назад. Правда, ще той ся не вродив, що всім догодив.
Зразу за кордоном можна було кричати : Ура!, тому що починався рівний асфальт і авто котилось, як по маслу. За вікном пролітали ошатні будиночки, енергозберігаючі вітряки, підвісні тунелі для тварин.
Я дуже люблю пізнавати нові міста, слухати їхню історію, перепитувати гіда після термінового фото. Було що подивитись, тож ми зачаровано дивились вверх, вниз і по сторонах.
В першому ж місті за “бугром” можна було виділити і інакомислячих. Іх можна пізнати за бігаючими очима і нервовим поглядом в бік магазинів. Що там музеї, обзорка – краще магазину може бути тільки супермаркет. Як правило повертались вони з пакетами і пакетиками, а придбаний крам з гордістю натягали тут же на себе і показували все, що можна показати.
Після обзорки дали трохи вільного часу.
Пенсіонери, як правило не любили ризикувати і гуляти самостійно, тож записались на факультативи. Смішно було, як один казав другому, що він вдвоє більше заплатив за екскурсію з двома озерами, аніж той, що прийшов з екскурсійно- дегустаційної програми пивними барами.
Я дуже хотіла попасти в відомий музей Пергамон.
- Йдемо! - тут же підтримав мене Вова, мій сусід по займаному місцю в автобусі.
Веселий стрункий брюнет в адідасівському спортивному костюмі, Вова якраз переживав якісь колізії в сімейному житті і тому, з його слів, попивав пивко.
- Але спочатку в супермаркет.
Ми пішли в один супермаркет, другий. Потім підійшли подивитись трохи до знаменитої телебашти, одна кнайпа, друга, кусок Берлінської стіни... І як це ми могли заблудитись? Я не дуже орієнтуюсь в просторі, а Вова орієнтувався на магазинчики з пивом і запевняв мене, що на музей теж. Крім того, пив пиво, і настрій в нього був відмінний. Щоб я не скучала, Вова купляв мені шоколадки і мілкі наїдки.
Тепер треба було вибратись і сходити або в музей, або до Бранденбурських воріт, де була призначена зустріч з гідом. Англійської Вова не знав, тож просто, йдучи з пляшкою пива в руці, показував всім пів євро, де були намальовані ці ворота. Один араб, якому він це показував, кликав нас до автобуса, правда, не міського. Але я зуміла переконати Вову, що нам не туди.
По дорозі ми заходили в торгові центри , це вже цікавило мене. Аж поки в кінці подорожі не вперлись лобом в Бранденбурські ворота, добре що вони вже підсвічувались. Виявляється, ми ходили по колу.
Правду кажуть, що з досвідом людина розумнішає. Для себе я зробила висновок, що коли ще захочу відвідати музей, Вову кликати туди не буду.
Тож в іншому місті я з дівчатами побувала в церкві, послухала органну музику. Незабаром до нас підійшов дуже вдоволений Вова. Йому вдалось побувати на безплатній презентації пива і вина. Як виявилось, то був благодійний аукціон. Забравши рюкзак, Вова підштовхнув мене в потрібному напрямку. Набравши якомога більше незалежного і благодійного вигляду, я зайшла в зал. Вбрана я була пристойно, тож бармен з радістю налив мені повний келих найкращого вина. Полірувати його пивом, зважаючи на нічний переїзд, я не захотіла. Тож вирішила, що мені досить, і помилувавшись картинами, рушила назад.
На другий день удача зрадила Вові. І винне тут не пиво, а вода. В океані, що в ньому під впливом пива вирішив скупатись під час екскурсії. Мабуть, хотів показати свої навички з плавання, бо плавав він добре, та не врахував дві речі - вода в океані виявилась холоднішою, ніж в морі, та й перебратися на маршруті не було де. Переїзд був довгий, тож Вова мусів спиняти автобус.
Вдовольнивши свої природні потреби, Володимир повеселів і витяг з сумки плящину з віскі. Дивом-дивним було для Володимира чути те, що я не хочу пити його о 12 ночі.
- Не хочеш випити віскі? Чого? - підозріло перепитував він.
Володя довго мене вговорював, поки я не подивилась назад і підказала Вові, що спраглі до віскі можуть бути мужики на задніх сидіннях. Туди й перебрався мій попутчик, і там же й заснув. Я тим часом комфортніше розмістилась на сидіннях і теж спала, правда, неспокійно.
Вночі в нас був прикол в німецьких туалетах. Старші жіночки, щоб зекономити, почали одна за одною пролізати в маленьку безплатну дверку для дітей. То були худенькі жіночки. Але одна, подумавши, що теж не дуже повна, полізла за ними. Вдалось запхати тільки голову, як Вінні-Пух. А далі ніяк. Плечі не проходили, й голова назад ніяк не пролізала. Тож одні тягли жінку вперед, інші назад. Та без результату. Вони не врахували, що в туалеті теж є камери, і це відео якраз переглядали в барі німці. Ті ж, замість поспівчувати бідній туристці, реготали так, що дзвеніли вікна. Камера зафіксувала безбілетників, так що, перебувши тяжкі муки, і влаштувавши безплатний концерт, ще й були змушені заплатити.
Запам'ятались розповіді екскурсовода про життя європейців. Виявляється, середньостатистичний європеєць бере участь в мінімум двох соціальних проектах після роботи. Це можуть бути безкоштовні суботники, допомога тваринам чи клуби по інтересах. Того, хто, крім роботи, не бере участі ні в чому, вважають асоціальним. З іншого боку, в них нема таких городів як в нас. Там це розкіш. Цікаво, чи визнали би вони копання картоплі своєрідним хоббі?
А ще, як всім відомо банки в них працюють нормально, тому багато з них не переймаються сильно роботою , бо знають, що унаслідують капітал.
На другий день ми вже були в Амстердамі. Помилувавшись красотою водних каналів і морем тюльпанів, ми не стали тут розкошувати. Пляшка води 4-7 євро, ти ж розумієш. Пиво, правда, було дешевше, вгадай з двох раз, що ми пили?
Відідавши обов'язкову тут вечірню екскурсію по вулиці Червоних ліхтарів, ми побачили : Дівок, молодих і не дуже в купальниках, з підсвіткою червоних ліхтарів у вітринах. Деякі дівки відкривали двері і запрошували до себе. Туристи вели себе по-різному. Хто торгувався з путанами за вхід, хто ходив з відкритим ротом і нерідко позбувався тут гаманця з документами... За все треба платити.
Окремо була вуличка з трансвеститами, але їх треба було ще розпізнати. Далі своєрідний театр з виконанням вживу різних актів...
Тим часом Вова потягнув мене за рюкзак, і повів до якогось кафе. Там продавали тістечка чи що. Люди навкруг були під кайфом, але я тоді не звернула на це уваги. Ми взяли одне маленьке тістечко, але тут нас побачив гід, підійшов і каже:
- Не їжте ні в якому разі!
Після довгих перемовин ми розділили те тістечко на трьох, ще пригадую, бачила там Наташу і Лєну...Гід виявився другом Кузьми Скрябіна, розказував, що Кузьма дуже любив Амстердам.
Вранці нас побудили десь о сьомій. Надворі стояв іней. Ми повиходили з авто і перед взором розкинувся чарівний край - річка, навкруг старовинні будівлі і замок нагорі. Здавалось, ми перелетіли у казку. І лільки лютий холод, що проникав у всі шпарини між одягом нагадував, що це реальність. Гід чомусь надів на голову ковпак Діда Мороза. Назустріч нам бігли якісь гноми в капюшонах. Їх було багато, і всі незнайомі. Вони привели нас на майдан біля церкви. З іншого боку простягався старовинний монастир. Посередині майдану стояв пам'ятник людини з конем.
Гноми запросили нас всередину церкви. Придивившись уважно, я побачила, що то були худі і зморщені монахи, просто дуже малого зросту. Майже в кожного в руках був клобук. Церква була чудова - всі образи з масивною позолотою, ззаду виднівся великий орган. Все навкруги вражало своєю величністю і красою.
Але гноми манили далі - в темне підвальне приміщення, де на стінах були намальовані фрески з різними людськими пороками. В камениці були гаки, ланцюги , ножі і каміння, яке блистіло, напевно натерте людськими тілами. Один гном уважно подивився на мене і закричав на іншого:
- То не вона, ти переплутав.!
Перший монах смиренно схилив голову і вивів мене на гору. Недалеко стояла і слухала екскурсію група з наших туристів, правда, не всіх. Двох ми того дня не дорахувались, екскурсовод сказав, що, напевне, поїхали додому своїм ходом.
Вова після екскурсії сидів якийсь сам не свій і допитувався:
- Ти бачила, бачила?
- Що бачила? - перепитала його я.
- Тих дівчат у вітринах. Правда, гарні?
- Та ж то в Амстелі. А ми з тобою де?
- А й справді - Вова почухав голову.
- Я вже думав, що звідти не виберусь.
- Вони ще й порошок якийсь давали мені нюхати.
-- Хто давав?
- Та гно..Не знаю хто.А ти їх не бачила?
- Звісно ні - відповідала я, з жахом обзираючи свої штани, всі в колючках і павутинні.
- То може я того, перепив - сумно сказав Вова і викинув недопиту пляшку з пивом.
Більше він не пив. Я окинула поглядом автобус. Всі туристи сиділи якісь змучені і інакші, чи може так здалося. Про свої пригоди я нікому не оповідала, боялась, засміють.
Наташа, яка все “понтувала ”, в якійсь країні поміняла все євро на іншу валюту і ледве з допомогою гіда переміняла все назад, була сумна, і чомусь говорила про Манхэттен, наче там бувала.Розказувала, які дешеві там речі і їда.
- Звідки ти це знаєш? - запитала я .
- Бачила...Чи приснилось. - невпевнено відповіла вона. Рулетка – игра с богатой историей, неудивительно, что за время существования симулятора было создано несколько разновидностей.Несмотря на то, что основные правила остаются неизменными, некоторые условия все же меняются, делая процесс интереснее и острее. Каждый игрок подбирает разновидность рулетки в соответствии с личными предпочтениями и теми стратегиями, которые использует. Тут можно найти больше информации и бонусов про онлайн рулетку
Що то була за містерія з замком і гномами - я не знала,бо ніхто нічого такого не розповідав. Тільки ми були у Зальцбурзі, дуже гарне місто, добре було б подивитись його ще раз на свіжу голову. Тож я вирішила,що гноми мені примарились.Тільки тверезий і зляканий Вова та сумна Наташа не йшли з голови. Про двох пропавших екскурсантів я намагалась не думати.А ще Лєна вирішила раптово роздаровувати свої сувеніри,вона їх накупила найбільше. Гід був якийсь спантеличений і весь час дзвонив по телефону, а потім допив решту віскі Володимира і заспокоївся.
Тверезий Вова просив номер мого телефону . Я йому продиктувала якийсь номер, здається, мебельного магазину.
Хоча Вова замість Пергамону презентував мені похід в королівську кондитерську. Смакуючи улюбленими ласощами німецьких та австрійських королів та їхньою найкращою кавою, ми дивились з балкону на вечірнє місто, яке завоювали.
Вдома мене чекав автобус. З відкидними сидіннями, як сказала касир. Правда, вона мала на увазі, що деякі сидіння дійсно до упору відкинуті, але не піднімаються, а решта стоять прямо і їх сам Шварцнегер не зрушив би з місця. Ручки теж є, але без дерматину, просто з залізяччям. Автобус, що запізнюється на годину по маршруту, зате без понтів. "
Віка з сумом оглянула свою тарілку, і сказала :
- Ну ось так завжди. Тортика накатили, а треба ж було фрукти їсти.
І ми вийшли надвір, де в мене було ще трохи винограду.
