Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43986
Рецензій: 85738

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза фентезі

Фіалковий сад

© Пидюра Олександр, 27-09-2015

Планета Курган прокидалась під хлюпіт сонячних струмків, котрі лилися із келиху небесного світила. Тіні відступали у схованки, ніби боялись обпалити свої щупальці. Дивились, як буря, іржавого снігу здіймає крила над землею, повністю  закуту в метал. Величезні пластини вкривали усю планету. Деінде, зменшувались  до розмірів комахи, щоб облизувати стовбури дерев й галопом мчати до небесних висот по хребтах древніх гір й безтямно падати в чорні провалля. Заклепки, які з’єднували метал в суцільну  мозаїку, блищали на сонці мертвими очима.
Та ліпше сказати – ромашками, притрушеними корицею.
Буря розважалась на повні груди. Завивала вовками й гавкала на силуети, що майоріли на горизонті. Жбурляла у них коричневу пелену іржі.
Цятки збільшувались. Злилися воєдино.
Чужаків, долина прийняла з насторогою. Не гоже живим блукати дорогою мертвих. Їх було двоє.
Бігфут.
Хлопчик.
Дитина сиділа на плечах гіганта. Рученята міцно стискали  білосніжну гриву. Колюча шерсть пробивалась крізь пальці пучками хвої. Очі малого ховались за окулярами пустельника.  Засмальцьований кашкет спадав на вуха, немов зонтик гриба. Вигорілий на сонці комбінезон прикривав запалі груди. Куці штанці досягали середини щиколоток, а босі ноги вибивали ритм давно забутого гопака. Замість правиці у хлопчика був металевий протез. Тонкі проводи облітали живе залізо густою сіткою, постачали мастило до поршнів в суглобах, які при кожному русі викидали густі клубки пари. Вони гніздились над головою дитини, ніби химерні істоти з його уяви. Потоки вітру куйовдили шерсть, творили з хазяїна розпатланого хіпі. Здоровань нахилив голову, ховаючи очі від пилу та іржі.
Крім малого, Бігфут ніс закритий плетений кошик. Хлопчик якраз обперся на кришку. Склав вільною рукою дашок біля очей й застиг вороном. Бігфут не зупинявся. А так і човгав долиною.  Онуччі, що захищали від розпеченого металу, стерлись. Біль кусав за п’яти, вимагав евтаназії шкіри й горілої плоті. А він, ніби, не відчував, покірно йшов вперед. Щось бубонів собі під ніс, дмухав на довгу шерсть, що прилипла до лоба.
Раптом хлопчик забив сильніше ніжками. Малий привертав увагу старого гомініда. Той підвів очі догори. Дитина нахилися вперед. Зустрілись поглядами. Набурмосене обличчя змінилось на посмішку. Протезом тикав вперед, кудись за горизонт. Бігфут нічого не бачив. Та через мить після кількасекундного збудження малого уздрів те, що й він.
Фабрика.
Краєвид потрохи змінювався. На перший погляд безкінечна долина заговорила скелястим серпантином. Подекуди, байраки чинили опір залишкам долини. Малі западини обходили, глибші та широкі, що простягались на декілька кілометрів -  спускались. Малому це подобалось. Бігфут не протестував. Температура, тут була нижча. Усім заввиграшки.
Буря раптово стихла, як і почалась.
Увечері циклон ковтнув їх повністю, якраз, коли проходили ущелиною Херувима. Кажуть, Першотворець скинув на землю янгола за любов до язичницької богині. Коли він упав, то розбився насмерть. Величезний Кратер став за могилу. Тіло стліло, залишились тільки кістки. Скелі й справді нагадували ребра. Зависали куполом над головами мандрівників.
За часів перших колонізаторів, сюди приходили самогубці. Писали цидулки нещасному коханню й кидались із скель у прірви.
Та це було давно. Тепер, усе вкривав метал. Нехай спочинуть, буйні серця.
Гримнуло.
Хлопчик підняв голову. Жував сухофрукт.
Вдруге гримнуло.
Нахабна краплина впала на брудний ніс малого. Той від несподіванки зойкнув й гепнувся на кошик. Бігфут  хрипотою розреготався. Не втримався, добряче чхнув, та так, що малий полетів сторч головою.
Впіймав за ногу.
Мабуть вже й не такий старий, цей друзяка.
Хто він?
Фантом минулого?
Знайшли печеру, якраз на двох.
Ось, вже третю годину дощ їм за приятеля. Водянистий закутався у саван пітьми й розмовляв до них німими казками. Переповідав легенди й притчі. Грав на кобзі та виляскував старих козацьких пісень.  Підживлював уяву батогами громовиць, малював на полотні кривав битви з ляхами. Коли згадував Сагайдачного, чорні очі спалахували бісиками й накручував довгі сиві вуса.  Хлопчик, давно вже спав у кошику, а гігант прихилившись до стінки, обвив руками коліна й вперто слухав теревені доща.  
Ступні палали. Шкіра потріскалась. На місці ран утворилась кірочка від крові, лімфи і гною. Здоровань випростав ноги. Підставив змучене тіло потокам води.  Холод цілував рани й дарував блаженство й дитячий трепіт.
Бігфут заплакав. Схлипував обережно, щоб не розбудити хлопчика. А потім обійняв кошик, який стояв поруч. Згорнувся навколо нього калачиком. Так і заснув.

Прокинувся вдосвіта.
Малого розбудив писк, що ставав дедалі голоснішим. Підняв кришку й отетерів від страху. Зграя щурів, оточувала їх  півколом. Жива петля мала от-от  затягнутись. Бігфут продовжував мирно спати, навіть не підозрюючи про небезпеку.
Дитина миттєво виплигнула із кошика на груди здорованя. Заляскала долонями по щоках. А той, лише пирхнув носом й махнув рукою, мовби намагався зігнати нав’язливу муху. Якби хлопчик вчасно не пригнувся, то вже кормив би зграю щурів.
Небезпека йшла на таран. Вже перший щур заліз на волосаті ступні Бігфута. Принюхався, носом мацав повітря. Чорні вусика тремтіли від задоволення. Трапеза мала були чарівною.
Незвані гості дістались колін. Хлопчик не вгавав, та все марно. Бив кулачками по грудях. Здоровань так і спав. Дитина кидала погляд то на щурів, то на друга. Він гнівався. Брови сповзли на очі. Ні, так легко здатись не має права. Залишився останній шанс. Нехай потерпить. Сам винний.
Протезом торкнувся до лоба Бігфута. Мерехтливе світло пробігло крізь кінчики штучних фалангів й задихнулось у шерсті. Здоровань заревів. Підскочив. Маківка поцілувала стелю печери. Щури розлітались немов краплі бруду. Гігант лютував, скалив зуби, чавив вусатих немов комах. Малий сидів у кошику й хихотів.
Затихло.  
Малий принишкнув. Відчув, як піднявся кошик. Бігфут закинув її на спину. Гойдалась від кроків. Знав, що далі буде.
Волохате лапище згребло хлопця в долоню. Мовчки посадив на плечі. Здоровань образився, тому йшов мовчки. Навіть не мугикав пісеньку
Дитині стало його шкода.  Старий завжди піклувався про нього. Дбав як про сина. Захищав ціною власного життя. Ніхто не міг повірити в союз людини із міфом. Та вже не має кому їх судить.
Усі мертві.
Усі вони щасливі.
Хоча знав, що гомінід сердитий більше на себе ніж на нього. Проґавив таку халепу. Він гордий, не визнає свою провину.
Хлопчик згадав про сухофрукти. Смаки, щодо ласощів збігались.  Шмигнув до кошика й видобув мішечок із фруктами. Розкрив його. Залишилось зовсім трохи. Відклав собі одну сливу, все інше висипав на долоню. Переліз через голову старого й тицьнув рукою перед ротом. Пащека відкрилась й маленькі плоди згоріли в темряві. Бігфут задоволено чавкав. Примирення минуло вдало.  
Ополудні  дійшли до фабрики.
Пам’ятник людських гріхів.
Дурості.
Ненажерливості.
Жорстокості.
Пихатості.
Пам’ятник роду людському.

Старезна будівля здіймалась на сотні метрів вгору. Потріскані димарі, схилялись відпочити на цегляні мури, єдині місця без металу. Ніби гола плоть.  Інколи, цеглини летіли униз й розбивались на міріади теракотових насінин. Безплідних у штучних.
Не все тут позбавлене життя.
Гострі тіні падали на площу, вкривали голови мандрівникам, котрі зачаровано вдивлялись на камінний хрест минулого.
Старий оговтався. Добряче запекло у ноги. Чимдуж побрів до парадних аркових дверей.
Зачинені.
Безглуздо.

Ходили навколо. Знайшли круті сходи донизу. Кроки дзвеніли відлунням й підморгували цвіллю, що зміїлась на стінах.  Сяйво із протеза було за ліхтар. Хлопчик тримав руку високо над собою й ішов поруч з Бігфутом. Низьке склепіння не давало змоги блаженствувати неробством.
Тунель звернув направо.
Двері.
Над порталом шкірився барельєф: Ліберус Морті.
Іржа та час невблаганні. Хідник дихав на ладан. Здоровань зіжмакав їх, немов ті із картону. Дике повітря вдарило в обличчя, несло із собою самотність і жах.  Малому здалося, ніби почув голоси.  Можливо й Бігфут чув.
Не скаже. Промовчить.

Очі сліпило. Ще довго не могли звикнути до світла, коли вийшли в простору кімнату. Кругом лежали понівечені станки, хромовані прилади. В повітрі літала густа пилюка. Хлопчик плескав в долоні, й та розліталась дикими тарпанами навсібіч, кидали сухі іскри в обійми зору.    
Скло хрумтіло під ногами, але не різало.
Дивно. Чому?
Отаборилися біля заваленого станка. Каркас нагадував звичайну табуретку. Тільки ширшу й криву.
Кошик поставили у центр табору. Бігфут потирав запалені ступні. Вже збирався йти на розвідку в пошуках їжі. Малий зупинив, погрозливо помахав пальцем й розчленився за наступним станком.
Бродив лабіринтом кімнати, малював у голові фавнів, тарисів і чомусь карасів. Ось так, під час наступної фантасмагорії, знайшов шафу. Дверцята лежали поруч, вирвані із лямками. Хлопчик, навіть не хотів думати, що за істота на таке здатна.
В утробі шафи найшов декілька банок консерв. Зрадів й бинтам. Бігфуту пригодяться. Щось мало лежати на верхніх полицях. Поліз, як справжній дряпун підкоряти вершини. Не втримався, гепнувся на спину, аж забило подих. Доки лежав відхекуючись, дивився, як із полички злетів пожовклий аркуш й обпаленим крилом янгола ляпнувся біля ніг.
Підвівся. Схрестив ноги. Аркуш насправді виявився фотокарткою. Краї обдерті, зачовгані. Та все ж, обличчя можна розгледіти. Високий чоловік із попелястим волоссям пригортає до себе тендітну жінку на фоні нічного міста.  Знову примари минулого.  
Перегорнув фото.
Атей разом із Калі, біля Морітурі. 1935 рік.
Її не залишив. Пожбурив у залізяччя.

Ноги Старого обмотував обережно. Кожний зайвий рух причиняв біль й скрегіт зубів. Бинта вистачило лише на легку перев’язку. Але вистачить. Подорож закінчувалась.
Відчували.
Бачили і двері, куди слід іти, та не поспішали. Просто насолоджувались спокоєм. Малий звідкілясь дістав олівці. Малював просто на підлозі, каракулі. Бігфут вбачав там їхнє життя. Ось запримітив, як вони тікають стежкою крізь палаюче поле, а за ними женуться вовки…. На іншому – як він, лежить на спині посередині озера, а хлопак сидить в нього на грудях й грає на очеретяній сопілці…
Гомінід згріб його в обійми. Колихав, як немовля. Наспівував химерну колискову. Ніжно скуйовдив йому волосся й натягнув на очі кашкет. Малий знову красувався в нього на плечах.
Кошик приріс до спини.
Рушили.  Минули декілька кімнат, схожих на попередню. Інколи, траплялись людські кістки, переважно дитячі. Бігфут не звертав на це увагу. Ковтав поглядом зелену браму, що виросла перед їхніми носами. В обох скажено закалатало серце.
От і все, кінець мандрівки.
Здоровань обережно доторкнувся до брами. Та на диво легко піддалась й розчахнула своє нутро.
Краєвид не змінився. До сказу нудний. Ті ж пластини, що вкривали усе довкола. Вироджували із себе сліпу білизну. Стерильну…
Та все ж, зміни були…Малий запримітив одразу. Бігфут потім, аж коли підійшли до чорного клаптику.
Без металу.
Без іржі.
Без дикого холоду.
Лише чорнозем.  Але сухий мов руки осені. Нічого, вони це виправлять.
Тепер настала черга плакати малому.
Кошик стояв обабіч.
Старий помер. Віддав життя заради життя.
Кров цебеніла з перерізаних вен. Багряниця напоювала землю. Забрала спрагу й подарувала його думки.
Його душу і сміх.
Його спогади.
Хлопчик, зарюмсаний поліз до кошика. Перехилився через край й дістав мішок в його зріст. Смикав нервово за шнурочок. Кричав не весь голос. Гукав Старого…
Нарешті розв’язав. З мішка посипалось насіння. Чорні цятки застелили залізний килим. Дитина набирала їх в пазуху й засівала вологу від крові землю. Болото чавкало під ногами, хапало за литки й намагалось затягнути.
Малий вперто сіяв. Покривався багном і потом.
Син деміурга став малим евпатридом.
Завершив під ранок. Висіяв кожну насінину. Останні кидав на поталу долі. Його місія завершилась. Передав ключі у руки Атропос.
Стомленим, хлопчик улігся біля Бігфута. Вкрив себе його рукою. Притиснувся щокою до волохатих грудей.
Заснув.
Уже не бачив, як земля взялася за діло. Як вкрилася зеленими паростками, що тягнувся до неба молодими стеблами. Вони кружляли навколо себе, заплітались в спіралі. Кохались цвітом й пахощами. Міцніли з кожним днем. Тягнулись до сонця.
Ставали фіалковим садом.
Ось, нарешті, бутон за бутоном, відкрили себе під проміння нового дня. Пелюстки загомоніли дитячим палачем.

Спи, мій хлопчику.






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-09-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.54003882408142 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка літератури про виховання дітей
Цього разу ми зробили добірку книг Нашого Формату, мова у яких йде про виховання дітей. Ці книги стануть …
Три книги Регіни Бретт, які допоможуть змінити життя на краще
Якщо життя повернулось до вас не найкращою своєю стороною, а доля продовжує фарбувати сьогодення сірими …
Кліффорд Сімак «Резервація гоблінів»: Боротьба за знання
Кліффорд Сімак все зріле життя працював у газеті Мінеаполіса: спочатку як журналіст, потім — редактором …
Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …