Коли Павликові Сверстюку виповнилося тринадцять літ і цигарка стала для нього символом дорослості, мати дуже швидко внюхала дивний запах із синового рота.
- Ага, - мовила, - взялися за дим.
- Ні, - вжахнувся Павлик.
- Недопалки під магазином збирав? – не слухала мати.
- Ні, - зізнався, - під конторою. Там дядьки після правління чимало понакидали.
Наступного дня мати виклала перед Павликові очі новеньку, повнісіньку, пахучу пачку цигарок.
- Можеш диміти, - мовила, - як дурість у голову б’є. Але користуйся
чистими цигарками, а не облизуєш чиюсь слину.
Павлик аж очі протер - невже не сниться, невже мати дозволяє палити, навіть більше того, цигарки куплятиме.
- Але забудь, - добавила мати, - про солодке. Або цигарки, або цукерки – вибирай.
І поклала поряд плитку шоколаду.
Вибір був не з простих. Бо шоколадки – він же ж їх не сам споживав, він же ж їх Ганнусі Корик відносив, отій самій Ганнусі, яка…, ну, одним словом, про яку хлопці дражнилися-співали:
- Павлик і Ганнуся,
Дуже я влюблюся.
- Шоколадка, - видихнув син і пильно подивився на неньку.
- Добре, - погодилася мати, - бери шоколадку. Але якщо я ще раз почую від тебе запах цигарок, будеш їх у мене їсти замість шоколаду. Зробив вибір, будь мужиком – тримай слово.
А Павлик помчав до Ганнусі.
- Бери, причащайся, - простягнув солодке дівчині. - Ти знаєш, - похвалився, - мати мені пропонувала на вибір цигарки і шоколад. Я вибрав шоколад. Заради тебе, - аж почервонів.
- Ну й дурний, - відповіла Ганнуся, - треба було брати цигарки. Хоч подимили б усмак. Бо цей шоколад уже аж приївся.
Доки Павло Сверстюк, три роки служачи на флоті, перенасичувався морським повітрям, Ганнуся Корик устигла вискочити заміж, народити дитину і розлучитися.
Але Павлові те дарма, все пробачив коханій, усе простив, узяв за дружину.
Нажив з нею ще одне дитя, закінчив інститут, улаштувався на престижну роботу, обзавівся чотирикімнатною квартирою, дачею, розкішним автомобілем, курорти щороку мали не якісь там, а заморські.
А того літа, як на гріх, роботи мав по горло, не вийшло з заморськими курортами, відвіз Павло Костянтинович дружину з дітьми на відпочинок до батьків, у рідне село, а сам назад - до справ, до бізнесу.
Аж тут дзвінок, телеграма, крик від рідної неньки: «Павле, мчи в село, біда, злигалася Ганна з якимось художником, п’ють-гуляють днями, все село регоче».
Примчав. Побачив того художника - патлате, бородате, тьмяне, обдерте. Побачив і його витвори (а він якраз клуб у селі обмальовував, голова села за його ж, Павлові, спонсорські гроші, винайняв) - якісь очі в трикутниках, лінії, дуги, казна-що, одним словом. Застав Павло Костянтинович свою Ганну з тим горе-художником прямо на риштуваннях - п’яні, аж сиві, метляли ногами, сидячи серед засохлих плям фарби.
- Ганно, - Павло Костянтинович навіть не розсердився, більше здивувався, - ти що це твориш?
- Усе, Павлуша, - верзла Ганна, - будемо прощатися.
- Як? – онімів.
- Отак, - махнула рукою, - покохала я. До самих кісток.
- А діти? – вжахнувся.
- Тобі лишаю, - промовляла з риштувань, як цариця. - Слабкі з дітей мотузки, коли кохання, як ураган. Не втримають вони мене, відлітаю-у-у…
Спопірвав Павло Костянтинович того художника, хотів товкти пику, а воно якесь несамовите виявилося, задриґало ручками-ніжками і так віддухопелило нападника, що й міцна статура не допомогла, кров’ю так і вмився.
Думав, Ганна пожаліє, підніме, кров обітре, додому відведе - ні, збігала сама додому, забрала документи, гроші і як повіялась з розфарбованим патланем, то й по сьогоднішній день.
Оженився Павло Костянтинович удруге, дітей у люди вивів - і своє, і Ганнине, яке вважав за рідне, онука вже навіть мав.
Забіг якось серед міста до крамниці, купив онукові шоколадку, вже й до машини йшов, як раптом аж обімлів - Ганна!
Обідрана, синя, спита, зів’яла - пхалася кудись уздовж вулиці.
Не втерпів, підійшов.
- Здоров, - мовив.
- О, Павлуша, - роззявила рота з повибиваними зубами, - як поживаєте?
- Та вже краще за тебе, - відповів зло. - Ну, як там художник?
- Який? - звела вицвілі брови.
- Як який? З яким від мене повіялася.
- Не знаю, - стенула плечима. - У мене вже тих художників... Я, Павлуша, над життям, як ти, не трушуся, я життям смакую. На всю губу.
- Воно й видно, - сплюнув. - Дітей хоч би посоромилась.
- А чого я їх маю соромитись? - аж розсердилася. - Вони, певно, зараз пани. Хіба вони захочуть признати в мені свою матір?
Задумався Павло Костянтинович.
- Не знаю, - мовив по якійсь паузі, - але, як хочеш, сідай у машину, я тебе завезу в одне місце, вимию, зодягну та й покажу дітям. Все ж таки мати, яка вона не є, а одна на світі. Та ти ж уже й бабуся.
- Бабуся? - зраділа Ганна. - То дай з десять гривень, я онукові хоч подарунка куплю.
- Ось шоколадка, - запропонував, - бери, буде від тебе дарунок.
- Навіщо мені твоя шоколадка, - аж пересмикнуло Ганною, - я десять гривень прошу. Жалко, чи що?
- Ні, - простягнув гроші. - Йди, купляй, я чекаю в машині.
Вхопила гроші до рук.
- Не чекай, - випалила, - їдь. Нащо я така оце дітям здалася, я краще куплю пляшечку та вип’ю за їхнє здоров я. А ти, Павлуша, їдь собі, їдь.
Не знайшовся на слово, розвернувся, пішов.
Тільки сльозу скупу витер, набігла чомусь, як згадав, що так ту шоколадку ще з дитинства Ганнусі беріг, ніс, а вона її й не взяла.
Мріяла, певно, про цигарку. Або від солодкого нудило. Або тягло, як вовка до лісу, не до пристойного, до грішного.
Піди тепер, дізнайся.
Та й чи варто знати? Задля чого?
