Через три дні я з мамою знову навідалися до знахарки. Першою була "на прийомі" мама. Мене посадили в кухні, що поруч зі "святою" кімнатою. Розмова жінок істотно затягнулася, але з-поза зачинених дверей - анічичирк. Моя цікавість вже встигла розкиснути від звичайної нудьги: я довго сьорбала вистиглий чай, розглядала соковиті грона черешень, що зазирали у вікно, та рахувала мух на шибці. Нарешті мама вийшла з кімнати. Зі стурбованим обличчям кивнула мені, мовляв, прийшла і моя черга. Мабуть, теж турбуватись.
- Щось сталося за ці три дні? - поцікавилася бабця і її банькаті очі вперлися у мої.
- А що саме мало статися? - поцікавилася і я.
- Годі тобі прикидатися, що не розумієш, про що йдеться. - докірливо покивала головою.
- А про що йдеться? - далі дивувалася я. - Ну, минулого разу ви мене розпитували про мої сни..
- І який висновок ти зробила, дитино? Чи задумувалася над тією нашою розмовою? - її тонкі губи розтяглися в очікувальній усмішці.
- Задумувалася. Але до нічого так і не додумалася. - здвигнула плечима я. - Не розумію, яке це все має відношення до моїх снів.
- Твоя мама мені дещо розповіла про вашу родину. І про ваш дім. Тобі нічого "такого" тепер не снилося?
- Ні. Жодних снів. І в голові якось так.. ніби порожньо.. Дивно. - завертілася я на стільці. - Наче чогось мені не вистачає.
- Нічого тобі не бракує. Так і має бути. Це означає, що ти - на роздоріжжі. Але я тебе підштовхну на правильний шлях. Тебе треба спочатку виправити. - в її зіницях спалахували ледь помітні іскорки.
- Чому? Мене не треба виправляти! Що зі мною негаразд?! - обурилася я.
- Треба все зробити так, щоб тебе вже нічого не турбувало. - улесливо посміхалася стара.
- Що це все має означати?! Чи скажете вже, нарешті, в чім справа? - зирила я на неї, намагаючись зрозуміти, до чого весь той "театр" схиляється.
- Я тебе позбавлю твоїх небезпечних снів. - прошепотіла жінка. - Тільки після цього ти дихатимеш вільно. - чи мені здалося, чи насправді почулося, що її шепіт перейшов у шипіння.
- Нізащо! Моїх снів - нізащо! - підскочила я з крісла. - Йду звідси геть!!!
В дверях світлиці виросла постать матері.
- Ти що, здуріла?! - її налякані очі змусили мене знову присісти на стілець. - Маєш уявлення, що тобі загрожує?! - і підбігла до мене.
- Мамо, - мовила я з притиском, - я не знаю в чому справа, але все це мені дуже не подобається! Я йду додому! - вкотре підхопилася я, та руки матері миттєво надавили на мої плечі і пришпилили мене до стільця:
- Цить! Жодних протестів!!!
І поки мама пацифікувала приголомшену мене, бабця тим часом шмигнула за двері і зникла. Але тут же повернулася з горнятком в руці.
- На, випий оце, дитино! - простягла мені якийсь гарячий напій. - Відвар з трав, заспокійливий. Ти вже це пила минулого разу, тож не бійся. - її зволожені очі від частого кліпання усміхалися, але рука чомусь тремтіла. І то не було старече тремтіння, але інше..
- Пий! - строго наказала мати.
"І ти, мамо?" - подумки вжахнулася я, бо вже нічого пити з рук тієї старої мені не хотілося. Проте жінки, а особливо та, що була мені найріднішою, так прискіпливо і благально дивилися, що відступати було нікуди. З недовірою взяла я те горнятко і надпила. Неправду мовила стара, бо відвар з липи і ще бозна чого терпкого і нудотно солодкого був набагато міцнішим, ніж востаннє. "Змовились!" - тільки і мигнуло в моїх думках, та за мить мені вже якось було не до сварки та з´ясовувань, що це за питво - його заспокійлива дія доволі швидко й наполегливо відбирала у мене всю живість і охоту накивати п´ятами.
Я сиділа на стільці, мов прикипіла, і тепер вже байдуже спостерігала за діями старої. А вона спритно, з невластивими для її похилого віку легкими і швидкими рухами позаслоняла вікна світлонепроникними шторами. Кімнату враз поглинула темрява. Та за мить так само раптово пітьма відступила: на креденсі, полицях та столі пломеніли свічі. І коли стара їх встигла запалити? І мами чомусь у кімнаті вже не було.. Щойно моя розімліла думка перетравила цю нову інформацію, як у ніздрі поповзли приємні запахи кадила та сушеного бадилля. Бабця вклякла перед образом Святої Діви Пречистої, що осібно висів над імпровізованим вівтарем, довго молилася і била поклони. Краєчком вуха я вловила з її шепоту щось "про охорону". Потому бабця підвелася і знову сіла навпроти мене. Її аж неприродньо бліде обличчя з густими рівчаками зморшок у випроміненні свіч на тлі сутінку нагадувало різьблений віск. Сконцентрованим, майже зісклянілим поглядом знахарка вивчала мене.
- Те, що коїться з тобою, має відношення як до твого дому, так і до твого роду.. - тихо промовила і замовкла, мабуть, вичікуючи моєї реакції.
Не знаю, як я реагувала, але добре пригадую, як у цій майже гробовій тиші з ледь потріскуючим палахкотінням всюдисущого воску на мене зусібіч почало насуватися щось гнiтюче, важке. Ось воно вже давить на хребет і чоло, вповзає всередину мого тіла й розлізається по нім..
- По-перше, ваш дім і квартиру треба знову освятити. Можливо, що після якоїсь страшної трагедії під час війни чи відразу після неї, коли радянська влада конфіскувала майно y поляків-старожилів, у вашому домі залишилася чиясь неприкаянна душа, яка не знайшла вічного спокою і тепер тривожить вас, теперішніх мешканців. У таких помешканнях небажано жити без надійної охорони. В деяких випадках взагалі не можна жити. Ваш дім, видко, з таких. У ньому - відчинена брама між світами: нашим і потойбічним. А там, де є такий прохід, така діра, обов´язково з´являється і всіляка нечисть. І вона може набирати різного вигляду: тварин, людей чи їхніх тіней, чи даватися взнаки різноманітними знепокійливими звуками, вміє вповзати у людські сни, перетворюючи їх на жахливі. Це по-перше.. - задумливо повторила стара. - Та це ще не так страшно.. - і знову затихла, уважно стежачи за мною.
- Ви хочете сказати, що в нашому домі колись скоїлося вбивство? - ледь повернувся мій затерплий язик.
- Цілком можливо. Зараз важко відгадати, що там в тих лихих літах насправді сталося, але я відчуваю, що щось дуже погане і страшне. - відповідала бабця з майже нерухомим, восковим обличчям. - Але.. - вона затнулася. - Дія Злого підсилюється вдвічі, коли ще додається і прокляття в роді.
Я відчула, як мої очі починають виходити з орбіт.
- Твій рід.. - неквапом продовжувала стара, видко, старанно обмірковуючи кожне своє слово. - Твій рід, як і кожен людський рід - це суміш, широчезне річище різних кровей, це лабіринт різноманітних життів і доль. Але у твоєму роді, відчуваю, стільки ще нерозгаданого і таємничого, що.. - знову замовкла, і, зітхнувши, додала, - Мені дуже шкода твоєї мами, дитино. Виростала вона повною сиротою, та й у подальшому житті щастя теж не мала. На твою бабцю, мамину маму, хтось наcлав сильне прокляття і дуже бажав їй смерті.. що ж і сталося, на превеликий жаль.. Не можу сказати, хто саме це був, але що так сталося, це правда.. Є ще щось i далі.. Бачу далі, дивлюся крізь густу імлу часу, наче у бездонний чорний колодязь.. є там щось надто темне і нерозгадане.. воно сягає сивої давнини.. якийсь тягар.. Kара.. Господи, допоможи роздивитися! Але.. вибач, дитино, і це не можу, не маю таких сил розгадати, що саме у твоєму з мамою роді тоді, дуже давно сталося.. Ні, таки не можу. Це було надто давно. І надто далеко.. Краще повернімося до сучасності.
Мої руки і ноги похололи, я сиділа на стільці як прибита, боячися промовити хоча би слово, аби не збити бабцю з пантелику. Вона, здавалося, впадає у дедалі глибший транс - он, знову почала ледь погойдуватися. Але очей не заплющувала, як раніше, навпаки її погляд наче примерз до мого.
- В кожній людині схрещуються дві лінії її роду: материна й батькова. Зазвичай буває так, що одна із ліній переважає, а друга їй піддається, підлаштовується. Це видно навіть ззовні: кожна дитина є більше схожа або на матір, або на батька. Але то не твій випадок. Бо, здається, ці дві родові лінії взагалі не вживаються в тобі, не пасують одна до одної. Вони повсякчас змагаються між собою, бажаючи одна одну перемогти, через що немає в тобі миру.. Отже, як вже було сказано, є ще й друга лінія твого роду. Батькова. І дуже сильна. Джерело її сили в роді твоєї бабці, татової матері. Тому я мушу тебе попередити: стережися своєї бабці. Бо хоч вона тебе і любить, але це дещо інша любов. Скоріше обов´язок. І бабця знає, що мусить дотриматися його. Це обов´язок перед її родом. Бо вже раз помилилася, а другого шансу змарнувати не має права. Ти ще зараз неповнолітня, але цей час вже швидко наближається. І бабця знає, що вона повинна діяти. Не знаю, чи маю право тобі про це говорити, краще би було, коли б тобі про все розповіла твоя мама. Я ж лише скажу, що твоя бабця вже один раз намагалася втрутитися у твоє життя, але неуспішно. Зате наступного разу їй вдалося втрутитися у життя твоєї матері. Адже ти знаєш, що твоя бабця ніколи не змирилася з тим, що твоя мама їй за невістку. Спочатку її навіть на поріг не хотіла впустити.
- Те, що бабця не любить моєї мами, я знаю змалечку. Взаємна ворожість і досі не зникла, хоча вона вже не така відкрита. - підтвердила я слова знахарки. - Але що ви маєте на увазі під отим "втручанням"?
- Я гадаю, що твоя бабця - відьма. - і задивилася на мене скоса.
- Відьма?! - витиснула пошепки зі себе я.
- Все, про що ти мені розказала минулого разy, та й що тепер повіла твоя мама, лише підтверджує мій здогад. Традиції та родові коштовності, бабцині захоплення і все довкола неї, все, що стосується медицини та ліків, її вчинки - все це натякає на те, що твоя бабця походить з родових, спадкових відьом. Її здібності - вроджені і теж навчені від жінок з її роду. Якби в неї була дочка - пряма спадкоємиця, то вона б лише їй передала всі свої знання. А так, як у неї народилися двійнята-сини, то знання не було кому передати. А як сини підростали, почала панікувати, бо в неї залишалося на вибір або удочерити старшу доньку однієї зі своїх сестер і навчити всьому відьомському ремеслу її, або ж відректися від відьомства. Відречення боялася навіть дужче війни, через яку сміливо пройшла без тяжкого ушкодження. Бо відречення від відьомства не віщувало в її житті і родy нічого доброго. Відьми найбільше бояться довгої смерті у неймовірних муках без Божого й людського прощення.. І твоя бабця поквапилася, бо вважала, що ці знання вона мусить передати "прийомній" дочці, яка відразу ж після повноліття заради цього перебралася до тітки на далекий захід України.
"А таки так, стара, здається, говорить правду." - міркувала я, уважно слухаючи знахарку. Адже моя бабця і справді дуже любить свою найстаршу племінницю - дочку бабциної молодшої сестри: дбає про неї так, ніби і справді була її рідною дочкою, навіть не приховує цього, повсякчас називаючи її „моя люба доня".
І, ніби вгадавши мої думки, знахарка продовжувала:
- Родова відьма мусить подбати про те, щоб знання і разом з тим родове щастя залишилися у відьомському роді. Тому коли твій батько вперше привів до хати наречену, твоя бабця наче сказилася: щось у твоїй мамі її сильно розлютило. А ще коли дізналася, що вона вагітна.. Словом, бабця відчула, що втрачає свою силу, бо вже знала, кого мама носить під серцем. Визнати власну помилку не дозволяла твоїй бабці вроджена впертість і самолюбство. Після спротиву твоєї матері вона не на жарт злякалася - адже ж навіть відьма не може йти отак відверто проти Бога, в якого, правда, не вірила i часто насміхалася зі щирої віри твого дідуся, коли той бив поклони, та все ж Бога боялася, може, навіть більше, ніж голосу тієї сили, що керувала нею та нашіптувала їй, аби виконала свій обов´язок. Мені здається, що бабця злякалася твоєї мами, бо відчула, що матері допомагають зовсім інші сили. Відтоді настала тиха і затята війна супроти невістки. Коли ж ти трішки підросла, бабця наслала порчу на твою маму. Її прагненням було, аби мама щонайшвидше розлучилася з твоїм батьком і забралася з очей щонайдалі. Тільки не здогадалася, що тією порчею накликáє біду і на власний рід, на всю свою сім´ю, бо це прямо стосувалося і тебе - її онуки. Що ж незабаром і проявилося: невдовзі твій батько розпиячився, почалися нескінченні сварки вдома, батькові розбірки з властями та бійка з міліціонером, за що і "сів" на кілька років. Це запричинило перший і не останній інфаркт дідуся, а далі - все пішло-поїхало само собою.. Плакала, гірко плакала твоя бабуся.. Ta, здається, ще не всім нещастям кінець.. Зате от у твоєї тітки, бабциної племінниці та заодно її "прийомної" дочки, все було просто пречудово, життя стелилося, мов скатертина-самобранка: і здобуття вищої освіти, і заміжжя з коханим та перспективним чоловіком, який вже змолоду добре умів вживатися з "потрібними людьми", і двоє красивих донечок, і достаток, і квартири-машини, і дефіцитні товари, і часті подорожі за кордон і довкола - лише "нужниє друззя", або боягузливі підлеглі. Словом, твоя тітка купалася у жіночому щасті так, як мало хто собі це міг у часи брєжнєвщини і "пєрєстройки" дозволити. Твоя бабця, може, лише зараз усвідомлює свій промах з племінницею, тому тепер намагатиметься тебе якнайшвидше залучити до її родової традиції. І її мучить невпевненість, чи вдасться їй це зробити і відвернути від сім´ї ще гіршу трагедію.. - видихнула стара і замовкла.
У насталій тиші я чула биття свого серця - воно стукотіло шалено й швидко гнало кров по жилах, та мої кінцівки спаразалізував холод і страх.
- I це ще не все! - вигукнула старенька так, що я від переляку здригнулася. - Бо найгіршим є те, що стосується самої тебе! Tричі поєднані злі сили - це вже вельми небезпечна гра з вогнем! - прошивала мене своїм поглядом й підсувалася все ближче, зазираючи у вічі так, наче хотіла своїми колючими зіницями дістатися мого нажаханого серця. І я відчула, що мені стає невимовно зле - кудись у густий туман попливла і старенька, і свічі, і кімната.. а я - ніби тону у глевкій, в´язкій ртутній рідині, ніби навколо булькоче трясовина і мене засмоктує болото..
