Цок.
- ???
Цок.
- Чуєш? Що то? Га?
Цок.
- Чуєш чи ні?
Кулаком по ребрам.
- Ти здуріла?!
- А чого не відповідаєш?
- Ніч надворі! Сплю я!
Цок-цок.
Схопився. Протер очі.
- Що то?
- А я про що?
- Давно?
- Наче, ні.
Скочив на ноги.
- Ти куди?
- До вікна.
Теж схопилась. Перелякано роззирнулась. Оббігла ліжко. Стала навколішки.
Підійшов до вікна. Здається, в це. Чи в інше?
Шурррр.
Відсівом, чи що? Що вона там метушиться?
- Ти що там робиш?
- Тримай!
Сокира, точно. Але зараз не знадобиться.
- Ти куди?
- До тебе…
- Відійди! Не світись…
Спробую в це. Біля нього більше місця – буде простір для маневру.
- Не розшторюй всього…
- Чи я не знаю?!
Боїться.
Цок.
Бляха-муха.
- Слухай, там якась машина на тому боці дороги. І в ній хтось є.
Затулила рота. Здавлено скрикнула.
- Але він просто сидить.
Цок.
- Це каміння?
- На вулиці стоїть ще один. Камінцями нам у вікна кидає!
- Це він! Орі...
- Чш-ш-ш-ш!!!!!! Не обов’язково.
- А хто ж? Сам знаєш – поночі виманює...
Цок. Шурррррррр. Цок-цок.
- Тихо!
Зашепотіла.
- … поночі виманює, потім – ніж під ребра і - в хату. А на ранок знаходять самі трупи.
- Не тринди ото.
А то я сам не знаю.
- Що там?
- Не бачу.
А де подівся? А-а-а, он зігнувся біля машини. З водієм говорить.
- Ти ліпше вдягнися. Візьми телефон, гроші. І малого вдягни.
- То він?!
- Та тихо ти, кажу! Не знаю. А раптом?
Заметушилася. Водій вийшов. Щось дивляться. А хоч би хто по вулиці йшов.
- Тримай.
- Га?
- Тримай, кажу. А то мені – вдягнися, а сам в трусах стоїть.
- Ага…
Де та дірка? Тут і насвітло не втрапиш ногою з першого разу… Футболка. Водій сів.
- Ти куди?
- До малого…
- Коли що, розбивай вікно – і біжи.
- Так…
Пішла. І він іде!!! Стиснув сокиру.
- Чуєш?
- Га?
- Ножа візьми. Бий, не задумуючись.
Скрип.
- Що це?
У двір зайшов, що ж іще.
- Не знаю. Давай, іди.
Гавгавгавгавгавгав!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
- Тихо-тихо…
Що тихо? Знав би, пса відв’язав.
- Ну, чого ти? Це ж я…
Рви його! Ти ж дістаєш!
Стук-стук-стук.
І до нас добрався!
- Ігор!
Шепче?
- І-ігор! Це я!
Ага. Одних уже так вирізав. Сказав, що сусід, а ті спросоння і впустили.
- Мама?
- Тихо-тихо. Вставай. Ось, вдягайся.
- Навіщо?
- Треба так! Сказала, вдягайся, значить вдягайся!!
Уже у вікна лізе! Стиснула ніж.
- Мамо, що там?
- Вдягнувся? Сядь біля мене.
- Що там?
- Сядь!
Ага, чекай, що відповім. Може, різко вискочити з вікна, та сокирою? А потім і того, іншого?
- Ігор, бляха-муха, ти чуєш, чи ні? Це я, Білий!
Уже не шепче.
- Виходь, чуєш!
Ага, Білецький би подзвонив, коли б прийшов.
- А де батько?
- Та закрий ти рота, в кінці-кінців!
Класно. Спочатку збудила, змусила вдягнутись, а тепер – сиди тихо. Хоч скажи…
- Чуєш? І-і-і-ігоо-о-ор!
Кажуть, він сильний. Але якщо зненацька, то, може, й… Але як тут зненацька вискочиш, крізь цю раму?
- Що, не виходить?
Гавгавгавгавгавгавгав!!!
- Та тихо! Чо приперся?! Йди в машину, а то розбудиш ще всіх! У нього жінка з сином.
Міліція! Чому ж відразу не додумалась?
- Ти не бачив, де я телефон поклала?
- Ні…
Де ж він?
- Може, світло ввімкнути?
- Я тебе ввімкну! Сядь, кажу!
Мабуть, щось серйозне. А то злякана така…
- Там щось з батьком?
- Ні.
Так, ось він.
- На, та подзвони йому. Чи нам до ранку тут стовбичити?
Що?
Гавгавгавгавгавгав!!!!
- Та будити ж…
- Собака вже перебудив.
- А чого ж не виходить?
- Боїться, може. Зараз же, сам знаєш, цей, Орієнко в місті орудує. Уже людей з тридцять замочив. Отак от в ночі виманює – і цілою сім’єю вирізає…
Собака розгавкався! Це вже в дворі!
- Алло! Міліція? До нас Орієнко в хату лізе! Так! Ні, не сам. Там машина, а в ній водій. Та точно! А хто ще? Ні, не бачила. Чоловік… Та записуйте ж швидше!..
- Так, давай телефон – і дуй звідси.
Може, дійсно Білецький?
Дзелень-дзелень! Хай Бог милує! Де? Білецький? От і перевіримо.
- Алло…
- Алло, Ігорьок, це я, Білий. Не розбудив?
- Е-е-е-е, таке…
- Слухай, вийди в двір. Я тут у тебе під вікном…
- Яким?
- Другим від дороги…
- Ану, посвіти екраном в обличчя.
Світить. Точно, Білецький. Слава Богу.
- Чекай. Зараз вийду.
- …Наддвірнянська, 24. Ага. Дякую. Тільки швидше!
- Мам, навіщо ти в мілі…
- … так треба.
Кроки. Відчинились двері до веранди. Грюкнули. Ігор вийшов??? Навіщо. Пригорнула сина. Зачаїлася. Невже виманив? Але якось так спокійно вийшов. Та й собака вже не казиться.
- Я тобі у вікна стукав…
- Камінням кидав.
- Ну, щоб не розбудити…
- Придурок. Ми з Танею ледь не обісрались: думали, Орієнко лізе…
- Оце ж і Сашка каже. Він он в машині сидить. Страшно зараз, так…
- Кажуть, то він минулого тижня сім’ю за переїздом…
- А хто ж? Головне, хитрий, паскуда: під’їжджає на машині, виманює хазяїна, потім мочить всіх у хаті, а в цей час напарничок стає біля воріт, він у відкриті двері – і гайда.
- А я й дивлюсь: якась машина, стоїть мужик, у вікна камінцями кидає…
- То я щоб малого не розбудити…
- Малий в кімнаті, що від садка.
- А-а-а-а… Не знав.
- Та й придумав дурість якусь – камінням у вікна кидатись…
- Дурак, що зробиш?
- Не те слово. Чого прийшов?
Чому він так довго не повертається? Стисла ножа сильніше. Може, піти подивитись? А що це дасть? Раптом там справді Орієнко?
- Слухай, поклади сокиру, га. А то якось воно моторошно…
- То я так… Раптом що…
- Дивись, словом. Там, на пантусі, знайшов я добрячий шмат дроту. Там кілограмів, мабуть, під триста…
- Ну?
- Ну так от. Я думав його розкопать, порубать і повантажити в машину. Та виявилось, що там землею тільки зверху присипано, а так – каменюччя, і розкопати не виходить.
- То що ти хочеш?
- Рвати!
- Що?
- Зачепимо за Сашкову машину – і рвонем.
- Як же він заїде?
- Там невисоко - метрів три. Дістанемо.
- А Сашко – це…
- … он сидить в машині. Друг один.
Господи! Де та міліція? Чому він не повертається? Може подзвонити? Гудки. Гудки. Гудки.
- Сина, сиди тут. Я зараз повернусь.
- Мамо, ти куди?
- Сиди тут! Я зараз…
- Ти куди?
- Тихо мені! Зараз вернусь. Коли що – стрибай у вікно і біжи, зрозумів?
- Навіщо?
- Треба так. Все, я зараз повернусь.
Двері відчинились безшумно. Ще міцніше стиснула ніж. Підійшла до дверей у веранду. Приклала вухо. Тихо. Натиснула на ручку. Спроквола прочинила. Вийшла. Хтось бурмоче.
- То що ти від мене хочеш?
- В тебе гак є. І трос. Дай мені, ми витягнемо дріт. Ну і з тобою поділимось, само собою.
Дістав цигарки.
- Будеш?
- Давай.
Вогник підплив до носа.
- С-с-с-а-а-а-а!!!!!
Господи! Схопилась за ручку дверей. Відчула в руці ніж. Зупинилась.
- Вибач…
- Ти мені носа підсмалив!
Потер. Пече. А він посміхнувся. Мабуть, дійсно випадково.
- То що, даси?
- Кілограмів триста, кажеш?
- Десь так.
Затягнувся.
- Тільки я з вами поїду.
- Само собою.
Чому так тихо говорять? Заманює кудись? Підійшла до вікна. Вдивилась. Двоє. Ігор і той, великий. Це ж він камінням у вікна кидав!
- Зараз я піду вдягнусь.
- Угу. О! Слухай! У мене там півпляшки є. Може, бацнемо? Ну, за почин? - Можна.
Ото пішла кудись, а ти сиди. Втікай у вікно, раптом що. Що раптом що? Ось уже хтось заходить. Такий великий. Вмикає світло. Це ж той, хто всіх убиває в місті! Він розбиває вікно і лізе під праве рамено. Але той хапає його за ногу. Удар! Той кричить, вхопившись рукою за рота. Звідти тече кров. Гарчить і кидається до вікна, але він вже давно біжить городами до курятника баби Віри. Стрепенувся. Аж піт виступив. Наїжачився. Сів біля вікна. Про всяк випадок відчинив. Де вона ходить?
- Ну то ходімо до машини. Заодно й з Сашком познайомишся.
- Пішли.
Ідуть! Ідуть!! Де ж міліція? Куди він його повів? Метнулася до дверей. Знову до вікна. Без сокири! Двері роздерлися. Вилетіла.
- І-і-і-іго-о-ор!!!!
Таня?
- Це Танька вискочила?
- Угу. Чого це вона? Таня?
Справа. Той зліва. Ігор вийшов назустріч. Відштовхнула.
- Ти чого?!
- Тань, це я, Білий!
Замахнулась ножем. Вдарила. Ще раз. Знову. І ще.
- Таня!
Кинувся. Схопив за поперек. Звалив. Білий вже не хрипів. Кинула ножа. Притислась до нього. Заплакала. Тряслась. Не знав, до кого кидатись. Вбила Білого! А там в машині той Сашко! Підняла голову.
- Він хотів тебе заманити!
- Це був Білий.
- Що?
- Білецький.
Підповзла до трупа. Придивилась.
- Божечки! Я…
- Тихо. Тихо!
- Я ж думала, що…
Схопив. Притис до себе. Щоб не кричала. Треба якось спровадити того дружка.
- Таня! Танюша! Чуєш? Тихо, не кричи. Я зараз відправлю звідси того в машині. А ти сиди тут тихо. Гаразд?
Закивала.
- Тільки не чіпай тіла. Я зараз.
Піднявся. Вийшов з двору. Намагався заспокоїтись. А якщо щось запідозрить? Перейшов дорогу. Постукав у віконце.
- Здоров, я Ігор.
- Саня.
- Слухай, Білий там у мене в гаражі саме трос вибирає. Сказав передати тобі, щоб ти їхав на місце, а ми потім підійдемо.
- Ти з нами?
- Угу.
- Він так і казав.
Кивнув.
- Слухай, чого я поїду? Вам же потім все одно йти.
Відповзла від тіла й скиглила. Божечки, вбила Білецького! Як же так? Що ж тепер буде? Її ж посадять! Чому Ігор не повертається? Йти до нього. Хай буде тут. Але сказав сидіти тихо. От і сидітиму. Вже раз не послухала. Казав же не висовуватись з кімнати малого.
- Та стоїш тут з машиною, а сусідки зранку до жінки причепляться, розмови підуть. А зараз же не сплять усі – Орієнка виглядають…
- То так… А ти чого весь трясешся?
- Та бо вже й так зранку розмови підуть. Бачиш, он в третій хаті світиться? Ви ж тут і камінням у вікна кидались і собаку переполошили…
- Та то все той придурок! Я казав йому, що ліпше подзвонити.
- Ну таке. То ти їдь, а ми підійдемо.
- Ну хай. А це твоя жінка кричала?
А щоб ти був живий.
- Мене гукала. Ми ж думали цей маніяк в дім лізе. То я її до сина в кімнату відправив. А сам пішов і не вертаюсь…
- Ясно. То ви не затримуйтесь. До ранку треба витягнуть.
- Там багато роботи?
- Та вистачає. Ну, давай.
Потисли руки. Поїхав. Якщо що, скажу, що посварились в дорозі і повернувся додому. Звідки ж знати, чого не дійшов?
Здригнулась. Зайшов у двір.
- Міліція приїде…
- Ніхто нічого не бачив.
- Я викликала.
- Що???
- Коли почула, що ти вийшов і довго не заходиш. Думала, приїдуть і зловлять його відразу.
- Бляха-муха! Давно викликала?
- Хвилин з десять. Сказали, скоро приїдуть... Ігоре…
Заплакала. Взяв у руки. Поцілував.
- Ніхто ні про що не дізнається…
- Я тебе рятувала… думала… Орієнко… а Білий…
- Тихо-тихо… Все добре. Так сталося…
- Я не хотіла…
- Я знаю…
Завів у дім. Вимив їй руки. Поклав до ліжка.
- Лежи тихо. Зрозуміла?
Закивала.
- Ти куди?
- Білого закопати. Я швидко. Міліції скажемо, що фальшива тривога. Лежи тихо. Я зараз повернувся.
Вийшов з кімнати. Шок потроху минав. Думав, що робити з тілом. Треба зайти до малого. Може, спалити? Але запах розлетиться. А ще ж міліція.
- Не спиш?
- Де мама?
- Спить уже.
- Все добре?
- Так.
Посміхнувся.
- Тобі жарко?
- Мама казала втікати, коли що…
- Не треба вже нікуди тікати. Все добре.
Зачинив вікно.
- Лягай. Я за пів-годинки зайду. Зараз Полкана зловлю, а то вибіг на дорогу…
- Знов?
- Так.
- Погано…
- Все, лягай. Зараз зажену і прийду до тебе.
- А мама чого?
- Він її вкусив.
- От гад.
- Не те слово.
Вийшов. Причинив двері. Обмив раковину. Наче не видно. Здуріти можна. Треба забрати тіло від воріт. Проїхав автомобіль. Уже??? Проїжджі. Чи не вперше добре, що міліція так довго. А якби справді Орієнко? Білий. А, може, не вбила? Приклав руку до шиї. Таки мертвий. Спробував підняти. Важкий. Підтягнув до хвіртки. Спер на неї спиною. Підважив. Закинув на плечі. В садок нести, куди ж іще.
Руки тряслися. Голова розболілась. Убила Білого! Убила! Як же так? Він же крикнув навіть, що Білий! Наче. Встала. Заходила кімнатою. Міліція! Дізнаються ж! По вікнам жовто пропливли фари. Схопилася за рота. Впала на ліжко. Чому пішов? Чому не тут? Було б простіше. Але ж треба закопати тіло. Отак от, вона вбила, а він прибирає.
Кинув під яблунею. Треба забрати ножа і кров з землі. В сад, якщо що не підуть же. Мабуть. Серце билося. Це ж піде як співучасник. Ото було з малим сидіти, як казав! Але ж сам дав ножа. А щоб він здох, той Орієнко, таки спровадив людину на той світ. Сокира. Заніс до веранди. Відшукав ножа. Зібрав лопатою просочений кров’ю відсів. Скинув у відро. Сяк-так замів усе подвір’я. Наче, не виділяється. Фари! Дякувати Богу. Але скоро будуть.
Відкрила тумбочку. Взяла пляшку. Влила з горла.
- Мамо, ти?
- Так.
- Полкан тебе не дуже покусав?
- Спи!
Мабуть, дуже. Зранку спитаю. Повернувся до стіни. Заплющив очі. В саду щось шелестить. Заплющив очі міцніше. Втиснувся в стіну. Що за ніч?
Сіла в крісло. Влила ще. Наче, легше. Тук-тук! Пляшка вдарилась об підлогу .
- Ігор?
- Мам, це я. Мені страшно. Там в саду щось шкребеться.
- Іди сюди.
Забіг. Притиснувся.
- Що там?
- Не знаю… Але мені страшно.
Взяла малого за руку. Встала. Хитнулась. Щось недобре.
Горілкою смердить. Але ж Полкан вкусив.
Зайшла в його кімнату. Обережно визирнула у вікно. Ігор копає яму поруч з Білим.
- Що там?
- Все добре. Полкан кістки відкопує.
Якомога глибша яма треба. Щоб Полкан не розгріб за день. А завтра вночі викопти і вивезти в ліс. Стоп! Зараз же можна!
Поклала малого в ліжко. Сіла поруч. Погладила по голові.
- Таню, ти де? Таню!
Стрепенулася. Вийшла.
- Я малого вкладала…
- Ти пила?
- Я… я…
Заплакала. Кинулась на груди. Обійняв.
- Я відвезу Білого в ліс і там закопаю. Одяг спалю. Дай якесь рядно.
- Не їдь нікуди!
- Що, тут його лишати? Міліція приїде, що тоді?
Дивиться злякано. Вчепилася в груди - не хоче пускати. Приїде міліція – не зможе поводитись спокійно. Викаже себе. Але ж труп в садочку! Як могилу замаскуєш?
- Гаразд, я тут його закопаю. А вивеземо завтра вночі. Поїдеш зі мною.
Закивала. Вирварвся з рук. Треба якесь рядно. Відкрив гараж. Його треба вивозити! А може, дійсно ліпше завтра – сьогодні і так уже тут відбулося достатньо, стовідсотково хтось щось бачив. Ліпше завтра. Менше говоритимуть. Прогарчало. От і славненько. Взяв рядно. Ех, Білий, Білий… Було ото відразу подзвонити. Будити він нас не хотів.
Підняла пляшку. Надпила. Блювотні спазми. Прикрила рота. Влила ще. Запаморочилось. Впала в крісло підняла пляшку не втрапила а тепер втрапила вона вбила а він замітає я захищала думала що цей він Ігоря виманював у машину а потім хотів прийти по нас то він прикидався Білим як ото сусідом отих він хотів сина мого і забрав у Ігоря сокиру казав Таня це я влила Ігор каже що Білий я вбила а він замітає.
Додуматись. А той Сашко точно запідозрить. Ну як, не прийшли ж. А я знаю, чого?Посварились дорогою. Сказав, що ні гак йому не треба, ні трос. В міліцію не заявить. Що, скаже, хотів троса кар’єрного з пантусу витягти? То сам і попадеться. То збреше. Скаже, в справах приїжджали. Почав загортати. Перекрутив. Яких? Щось придумає. А йому не повірять. Видно ж, коли людина бреше. От і мені не повірять, коли приїдуть. Якщо приїдуть.
Допила. Спазми. Стримала. Завтра вивезуть закопають і забудуть а потім до церкви Бог простить чоловіка ж захищала казав сидіти й не висовуватись сам винен треба було сказати що Білий прийшов і йде поговорити але куди ото вів з двору до машини куди ж іще заманював точно заманював там в машині і сидів Орієнко точно або Білий ним і був ага хотів спочатку Ігоря віддалік не стримала прямо на підлогу пляшка порожня а потім і до них добратися а вона попередила краще то правильно зробила вбила вбивцю.
Його ж шукати почнуть. Той Сашко точно наведе на нас. Кинув до ями. Відро з кривавим відсівом. Ніж. Одяг теж треба було б, але ж і на Тані є. Не будуть же обшук прямо зараз проводити, в кінці-кінців! Сховати, а завтра вивезти разом з тілом.
Гуп!
- Ігор?
Гавгавгавгавга…
Чого він? Вибіг з садка. Полкан лежав біля порога. Чи мало, чого собака розгавкатись може. Пішов назад. Лишилося трохи. А завтра пів саду перекопати від самого ранку. Сказати, що під нову траву. Її треба сіяти під осінь, щоб визріла. А то латка серед саду, чесне слово.
Зайшов до веранди. Темно. Обриси сокири.
- І-і-гор?
Зліва присвітив двері зайшов обльована п’яна жінка ліжко порожнє вийшов ще двері присвітив дитина вийшов кухня відро з водою набрав кухоль повернувся визирнув у вікно а он копає щось що цікаво ну хай потомиться вийшов на кухню набрав води сів. Час є.
Закидав. Прибив лопатою. Треба прикрити ще одним рядном про всяк випадок. Пішов до гаража. Зайти до малого. Нічка в нього ще та видалась. Таня, певно, спить. Випила ж гарно так. А хто б не випив? Вбити чоловіка… Накрив рядном. Якщо й мають приїхати, то зараз. Пішов до хати. Полкан лежить. Вступив в щось слизьке біля нього. Наклав, певно. Винести йому поїсти. Робити аби що, аби заспокоїтись. Заснути точно не вийде. Поїде міліція, то вже й самому можна бацнуть. Веранда. Сокира справа. Взяв з собою. Якийсь запах дивний. Різко відкрив двері в кухню. За столом сидів і пив воду Орієнко.
