Сьогоднішня погода разюче відрізнялася від учорашньої: замість сірого важкого неба, що викликало у особливо чутливих людей депресію і гіпертонічні кризи, сьогодні сяяло сонце, розкидані не дуже густо білі пуфики легеньких хмарок лише підкреслювали голубизну посвіжілого неба. І хоча вітер майже не стих з часу бурі, що наламала гілляччя і засипала ним і всяким іншим антропогенним сміттям все навкруги, погоду можна було назвати гарною. Все менше людей виходили на вулиці у куртках із каптурами і джинсах, светрах і теплих брюках. Сьогоднішні двадцять проти вчорашніх п’ятнадцяти градусів у цей же час.
Сонце ще глибоко проривалося у запилюжену темряву маршрутки, що мчала Набережною Леніна, засліплюючи пасажирів і зігріваючи їм різні частини тіла. Старенька покоцана таратайка, перероблена у громадський транспорт із вантажного фургона Mercedes-Benz, тепер вона благородно скрипіла рваними сидіннями, спинки яких підтримували хребти пасажирів у неприродних положеннях. Радіо горлало якусь пісеньку і народ, що на його щастя не застав ранкової години пік, майже дрімав. Однак співи перервалися і на заміну виступила програма новин.
«Одеська і чернівецька обласні ради відмовили болгарській і угорській громадам у наданні їхній мові статусу регіональної, повідомляє інформагентство. У той же час у Ізмаїлі та Красному Лучі, що на Луганщині, російській мові надано такий статус, незважаючи на те, що напередодні цих подій російська мова стала регіональною у Харківській та Луганській областях. Таким чином у вказаних містах російська мова має статус двічі регіональної. Також існує проблема дво- чи тримовності у Кримській Автономії, де …»
Маршрутка пронеслася під Кайдацьким мостом і попереду відкрився краєвид Дніпра у зеленій затоці, над буйними заростями висилися біло-сині радянського виду будинки. Тим часом диктор продовжувала політичні новини.
«…тож залишається невирішеним питання щодо джерел фінансування викладання предметів регіональними мовами («Читати – російською,» – пробурмотів один з пасажирів маршрутки, хлопець у кепці з тризубом) у вищих навчальних закладах («Хоча у половині вишів України ніхто і не чув від викладача жодного українського досі і не почує надалі жодного болгарського, молдавського, румунського, грецького, татарського та інших слів,» – знову цей хлопець). До інших новин: Віктор Ющенко заявив, що Тимошенко не така безневинна, як хоче здатися і їй є за що сидіти. Мова йшла про часи президентства Ющенка, але Президент не дав коментарів про те, чому він не перешкоджав Юлії Тимошенко у незаконних діях і нічого не робив для зняття її з посади прем’єр-міністра, яку вона тоді займала. А тепер про курйози дня, що починається…»
Назустріч драндулетові вискочило таксі того ж маршруту, але вигляд мало презентабельніший: це був новенький Mercedes Sprinter з написом на синьому борті «Røros lufthavn», але всередині він мав хоч і новіші сидіння, але з тою ж хронічною проблемою, що й у інших: сильно підняті спинки, мала відстань між сидіннями і занадто вузькі проходи. Ці мікроавтобуси не були призначені для комерційного перевезення пасажирів, а скуповувались в основному у вигляді тих же вантажівок і перероблювалися на громадський транспорт. Комфорт пасажирів до уваги ніколи не береться.
«Спринтер» попрямував у бік центру, де на нього чекала маса транспорту, пішоходів, бутіків і кафе, велетенська нова споруда за синагогою і руїни біля «Мост-Сіті». Про те, що тут можуть розгорітися події зі світовими наслідками нікому не могло прийти у голову. Однак, підвалини наступних подій були закладені ще у 1776-му, коли й було засновано Катеринослав. Він був одним з найпівденніших міст у російській колонії «Малоросії». Це було зроблено з метою посилення режиму імперії на Дикому Степу після руйнування Запорізької Січі. Крім того, що вівся контроль над живими людьми, проведена була й робота зі знищення всього, що мало стосунок до пам’яті про славних лицарів землі української: мінялися назви сіл, перевозилося населення – українське у Росію, російське – в Україну, знищувалися не лише Січі та зимівлі козаків, знищувалися і назви, пісні і легенди. Кінець українському Запоріжжю поклала радянська влада, створивши Дніпрогес, що втопив Великий Луг і заодно з ним всі вцілілі пам’ятки козацтва і, тотожно, українства на цих благодатних землях біля Дніпра. Голодомор добив українців фізично, а натомість було ввезено переселенців з Росії, що живуть тут всього лише три-чотири покоління, а й досі або ненавидять все українське, або їм байдуже до нього, або не пам’ятають свого власного роду-племені і не хочуть розуміти інших народів, серед яких живуть.
Царська Росія, а тоді Совок, відставили колись процвітаючу землю на сотню років у розвитку. Еліту нації було винищено у численних війнах імперій, під час голодоморів тощо, замість неї лишилися самі люмпаки, не здатні на жодну дію і згодні до будь-яких умов життя і праці. Країна звільнилася під час передбачуваного і природного руйнування імперії, але користатися волею не вміла, не встигла навчитися (вона ж бо відстала щонайменше на сотню років у розвитку під час монгольської навали і ще на сотню – підчас навали большевиків!), їй нав’язали найпопулярнішу ідеологію у світі, але ніхто не подумав, що хоч і образливо бути відсталим, хоч і не з власної волі, але треба здобути волю і прийти до демократії самим, пройти всі стадії перетворення із середньовічної у сучасну (хоча навряд Україна коли-небудь зможе стати сучасною, оскільки світ почав мінятися й розвиватися дуже швидко і росте розрив між ним і нашою державою), потонути спочатку у крові, пройти всі ті етапи, що їх пройшла Європа та США, лише після цього можливий такий економічний ріст, така культура серед населення, така ж система цінностей. Не поспішайте крутити носами! Ви колись були у Європі? У тій її частині, що ніколи не була під Росією і Совком? Або була не так довго. І що ви там побачили? А тепер проведіть паралель: просто йдіть по вулиці, їдьте у громадському транспорті, купуйте одну з найдорожчих в світі їжу у супермаркеті, сидіть на прийомі у чиновника, відкрийте власний бізнес, отримуйте зарплату, меншу від місячної виплати неробам у Данії. Продовжувати чи самі побачили різницю? І справа не у грошових питаннях! Якщо ви не зрозуміли про що я – то котіться краще під три чорти, а не читайте цю книгу. Вона не для вас.
Але повернемося до короткого екскурсу в історію, що часом нагадує собою казочку, а тим не менш її учасниками є такі ж смертні, як і ми. Падлюк тоді теж вистачало. Зате героїв чомусь поменшало. Чому? Та ми ж щойно це з’ясували! Замість них з’явилося важке «наслєдіє» совєцького режиму: дєті дев’яностих. Вони, а ще колишні партійні працівники захопили молоду, я б сказав новонароджену країну і взялися її ґвалтувати. Накупили собі беушних мерседесів… при тому, що лише в нашій країні ковбаса, яку навіть бездомні собаки не їдять, називається «Апетитною», зате її їдять пенсіонери. Хоча це я мабуть поспішаю.
2
Семен Чорний ніколи не вважав себе націоналістом чи хоча б патріотом. Він не цікавився політикою і виборами, не дискутував на рахунок мовного закону, не вв’язувався у бійки на вулицях. Це показувало не лише його ідеологічну і політичну, а й узагалі соціальну інертність. Втім його часто питали про те, чому він розмовляє «на мовє». Він ніколи не знав, що відповідати і просто мовчки смикав плечима і щось бурмотів у відповідь. Пояснювалося все дуже просто: всі його предки були українцями у двадцятому коліні і були такими ж інертними, як і Семен. Вони не брали участі у козацькому русі, не служили у москалях і жовнірах, не воювали у московсько-шведській війні, російсько-турецьких війнах, у війні Першій Світовій, у громадянській, Другій Світовій, Афганській, не були ні поліцаями, ні «стребками», ні комуністами, ні націоналістами. Батьки Семена прожили все життя у невеличкому сільці під Дніпропетровськом, що його велике місто поглинуло під час останнього розширення. Тепер Семен з батьками жив у місті, де переважна частина населення була етнічними росіянами чи євреями, вірила у своє особливе положення і вірила, що Дніпропетровськ – Четвертий Рим. Взагалі-то, містяни завжди вважали себе чимось більшим, ніж вони були насправді.
Семен не розумів цього. Його ця зверхність і відверте намагання містян бути схожими на росіян бісили. Чому це місто про себе такої високої думки? Чому ці люди такої високої думки про себе? Він, простий україномовний хлопець, не міг зрозуміти. Часто його ображали, питаючи, чи він бува не селюк. Але Семен народився і виріс у місті, у багатоповерхівці, не уявляв себе жителем села і головне: свято вірив, що якщо він народився у цій країні, то мусить бути їй вірним. Тим більше, що вона була йому близька за духом (за декларованим, звісно, а не реальним), за мовою, за темпераментом. Україна була велика і різноманітна, тут є і степи, і море, і гори, річки великі і маленькі – стрімкі, ліси і піски, була вона трохи замріяна, що її постійно і губило. Такою ж різносторонньою, як і природа України, була Семенова душа. Її теж часто плюндрували, що, проте, не завадило хлопцю знайти собі гарну компанію: міцно збиту і доволі агресивну, що компенсувало нестачу цих якостей у самого Семена.
Тож коли одного разу у кнайпі Семен виправив якогось лисого братка («Село, а не дєрєвня!») і ледь не отримав ножове поранення, його друзі так віддубасили москвофіла з його кримінального виду кодлом, що ті виповзали з приміщення, блюючи кров’ю. Семен і його компанія посиділи ще трохи, а коли зібралися валити по домівках, сиплючи навкруги суржиком (лише Семен вирішив чисто говорити українською, вважаючи суржик – найбільшим ворогом всякої культурної людини), то нарвалися на загін міліції. Керував ними той самий москвофіл, тож хлопці не дали себе скрутити і екзекутувати. Довелося пробиватися з боєм і вони втратили забитими кількох товаришів, заодно накостилявши трохи і ментам. Далі всі розбіглися хто-куди, але у міліції виявилися довгі руки: розбишак, що посміли підняти руку на представника правоохоронних органів, виловили по кущах, по квартирах їхніх шмар, по власних квартирах та хатах. У пресі з’явилося повідомлення про міліцейську жорстокість і журналістське розслідування, втім жодних відчутних для москвофіла та інших міліціонерів-садистів наслідків Семен, сидячи вдома зі зламаними рукою, п’ятьма ребрами, носом, щелепою та забиттям яєчок не спостерігав. Все швидко загуло, бо навіть смертельні інциденти не закінчувалися інакше у його рідній країні. Добре, хоч не вбили і не посадили. Але Семен по мірі заживлення ран не втрачав жаги помсти, а лише нарощував її. Як з’ясувалося, його друзі теж.
Через місяць після інциденту Семен вийшов на вулицю, прогулятися, розім’яти залежані кістки, пройшовся у бік Кайдацького мосту і вирішив проїхатися до центру, де любив гуляти по старих вуличках. Шкода лише, що їх так попсували сучасні будівлі та комерційні установи, що розмістилися у нижніх поверхах старих. Так, уже за півгодини він гуляв десь у районі Красної вулиці і побачив неймовірне для звичайного буднього дня скупчення міліції. Над рядами правоохоронців підіймалися триколори, звучала у мегафон якась російська чортівня. Степан зітхнув і вирішив простежити, що ж буде далі. А далі мітингувальники під захистом міліції пройшли до обласної державної адміністрації і влаштували там гучне свято. Лунали гасла: «Днепропетровск говорит на русском!», «Говори и думай на русском!» тощо. Семен відчув образу: ніби тобі раніше не давали говорити і думати (!) «на русскам»! Ніби твою мову називали собачою! Так він і крикнув одному з мітингувальників, спробувавши протиснутися крізь міцні ряди правоохоронців. І лише зараз він помітив, що міліція тіснить не русофілів, а невеличку купку хлопців з тризубами на кепках та патріотичними написами на футболках типу «Дякувати Богові, що я не москаль!», «Козацькому роду нема переводу!» тощо, котрі намагалися розгорнути жовто-блакитний та червоно-чорний прапори.
Поки Семен все це роздивлявся, один з міліціонерів болюче відштовхнув його під бік і влучив у ребра, що так недавно зрослися. Семен охнув і ноги його трохи підігнулися. Якийсь мітингувальник просунув флагшток крізь кордон і штрикнув хлопця ще раз. Той спробував видерти прапор у агресора, за що отримав ще один удар під ребра і був схоплений та закований у кайданки. Хлопці у патріотичних футболках у цей час теж щось почали скандувати у мегафон і таки зуміли розгорнути свої стяги, коли побачили, що з їхнього боку крутять хлопця мусори. В цей же час з боку русофілів полетіли пляшки з-під пива та інших, переважно алкогольних напоїв, патріоти своєю могутньою купкою спробували вирвати Семена з рук міліціонера і у цій давці хлопець зомлів: численні переломи ще давали про себе знати, а тут їх усі потривожили. Русофіли в цей час пішли в атаку і Семен зник під бєрцаками міліцейського кордону, що котився перед проросійсько налаштованими громадянами. Передні ряди патріотичних хлопців кинулися відтісняти міліцію, аби витягнути з-під ніг пораненого, здійнялися в повітря гумові кийки. Хтось з патріотів крикнув: «Провокація!», та було вже пізно.
Поряд крутилися репортери місцевих та всеукраїнських новин. Вони встигли зафільмувати більшість цих трагічних подій і самі отримали численні травми у сутичці, коли оскаженіла міліція почала дубасити всіх, хто підвертався під руку, а особливо тих, у кого в руках була знімальна техніка. Це було викликане вродженою нелюбов’ю кожного міліціонера до можливості бути побаченим при виконанні на телебаченні чи на «YouTube». Можливо вони просто не хочуть, щоб техніку їхньої роботи було розсекречено і її не дізналися зловмисники.
3
Ані «Патріот України», ані «Тризуб», ні об’єднана опозиція і ВО «Свобода», ніхто не реагував на події в Україні згідно задекларованим ними принципам і обіцянкам. Видно відсиділи одні (хлопці), сидять інші (політики), і ніхто з їхніх колег не хоче приєднуватися до в’язнів. Зате, як на диво, заворушилися темні народні маси. І винними в цьому можна назвати як хлопця у кепці з тризубом та друзів Семена Чорного, так і уряд Російської Федерації. Тоді як перші зреагували на випадкове вбивство Семена бурхливими акціями з побиттям вікон ГУМВС на Красній та спаленням елітних іномарок міліцейського начальства (а невідомі почали підстерігати і калічити особливо активних захисників російського язика і євреїв, пригадуючи їм напис на жерстяній огорожі біля синагоги кількарічної давнини: «Чайка – только начало!»1. Напису давно немає, як і паркана, але ніщо не забуто), другі почали видачу російських паспортів громадянам Кримської Автономії та східних регіонів, як це робилося у Південній Осетії, почалося введення додаткових військ, оксамитове захоплення аеродромів і полігонів. Дивно, але проводилося це дійство абсолютно безкарно і прикривалося фразою про те, що Росія допомагає уряду дружньої країни відновити порядок і права російськомовних громадян України, а закінчитися це мало під гаслами про допомогу у боротьбі з сепаратистами і забезпечення безпеки російських громадян, на яких перетворилися власники свіжих, щойно розданих паспортів.
І от, коли це почалося, Семенові друзі і Той Самий почали бити вікна з посиленою енергією. Побили навіть кілька десятків міліціонерів та «Беркутівців», але були після цього в більшості своїй затримані і знову зіткнулися з міліцейським свавіллям. Той Самий під ментівську руку не потрапив і разом із залишками свого міні-війська пішов у підпілля.
Звісно, не обійшлося без нових членів, що належали до якихось знайомих Того Самого і займалися професійною хуліганською діяльністю: били вікна в офісах «Регіоналів», обписували пам’ятники Леніну тощо. Їх виявилося небагато і їхні амбіції не переважали звершень. Проте зараз, запевняв Той Самий, настали нові часи, коли треба діяти більш жорстко і рішуче.
– Ви чули, що росіяни роздають паспорти по всьому Донбасу і Наддніпрянщині? Нам не слід дивитися на це так спокійно.
Той Самий сидів на пні у Ленінському лісництві в оточенні своїх бійців.
– Або ми просто спокійно дивимося на це і нас розчинять, асимілюють, виселять, або далі ходимо на мітинги до тих пір, поки командири «Беркуту» не почнуть говорити своїм підлеглим: «Людина з наплічником – ворог. Стріл…» А, не так. «Человек с рюкзаком – враг. Стреляйте в него». Тоді нас точно вистріляють, наче скажених собак, на своїй землі.
Так що прощайтеся з колишнім життям і близькими. Ми йдемо на війну. На справжню війну. Вони забирають в нас нашу країну. Всі ви в курсі, що кацапи викупили у нас по смішній ціні, точніше наші правителі-уроди видали їм всі наші стратегічні підприємства. Вони мають нашу економіку. А тепер хочуть мати ще й землю і населення. А у нас влада вбиває навіть своїх найманців: чули про того ландскнехта, що його викинули з вікна в Києві2? От так вони хочуть залякати нас, щоб ми вчилися не возбухать. Є інформація, що у протистояннях по всій країні вже загинуло кілька мітингуючих. Тож нікого вже я відпустити не можу, казав до приходу сюди, що справа серйозна, тож мали зібратися ті, хто йтиме до кінця.
Той Самий ще раз оглянув застиглих юнаків, серед яких затесалося кілька антивладних мітингарів, що їх вдалося загітувати останнього разу на свій бік.
– Поки опозиція б’ється за портфелі, – вів далі він, – ми втрачаємо нашу країну. Я радий, що знайшлися справжні патріоти у цьому місті. Ми зможемо змінити майбутнє. Може ще не дуже пізно. В усякому разі я скажу, що Каддафі тримався десятки років на своєму місці ще до того, як з’явилася наша країна. А зараз він де? Можливо вдасться розтормошити світову громадськість. Є тут хтось, хто дружить із комп’ютером? Серйозно, професійно.
Пара хлопців підняла руки.
– Чудово, ви будете головними людьми у нашому штабі. Наша задача – правильно і по можливості наочно надати інформацію світові про те, що тут відбувається. Зможете? Добре. Я знаю, що серед вас є люди, які були у зв’язку з бандерівськими чи націоналістичними організаціями і яких не влаштували їхня пасивність чи інші помилки. Ви маєте знати історію: багато разів ходили повстанці у рейди до американської зони окупації Європи, втрачаючи бійців і надію. Їх інтернували і не надавали жодної допомоги військам в Україні. Але зараз всі на взводі через революції на Близькому Сході і у Африці. Тож, думаю, ми зможемо їх розворушити.
Говорив він рівно і спокійно, наче читав лекцію. Статуру мав високу і худорляву. Вдягнений був у джинси і вицвілу жовту футболку без всяких написів. На ногах були потерті кросівки.
– Тепер у мене є питання. Але спочатку я маю сказати вам: кацапи на нашій землі відкрито і нахабно проводять окупацію. Ми не маємо права їм це дозволяти. Тепер питання: є тут хтось озброєний і хто уміє стріляти?
Він поглянув у бік найстарших у групі чоловіків, натомість голос пролунав з іншого боку:
– Я вмію стріляти.
Той Самий зиркнув на хлопця років сімнадцяти з розкішним оселедцем.
– У мого батька є рушниця. Не якась там двостволка, а «Моссберг». Помпар. І ми часто стріляли.
– Ти думаєш, що зможеш вбити людину?
– Ворога?
– Людину, – наполягав Той Самий.
– Намагатимусь. Скажу без тіні брехні: думаю, я стріляю тут найкраще серед усіх.
– Дуже влучно стріляти не доведеться. Ми будемо в приміщенні. Ви часом не проводили тактичні стрільби?
– Батько схиблений на цьому. Ми весь час набудовували якісь перешкоди зі сміття і встановлювали купу мішеней. Потім треба було пройти весь маршрут. Коли у батька були напади щедрості ми вистрілювали по півтора магазини.
– Не хочеш дізнатися, що я тобі пропоную?
Хлопець трохи знітився і забігав очима по листяному килиму.
– Ми братимемо райвідділ. Нам потрібна зброя. Інакше на нас ніхто не зверне уваги. Або покрутять мусора. Хто-небудь мав приводи до міліції?
– А родові зв’язки з міліціонером котуються? – спитав один з повстанців.
– Ще й як! Бував у райвідділах?
4
Понеділок, 3 вересня 2012 року. 14:20.
У багатьох громадян лише почалася друга половина робочого дня, що ознаменовувало повне зникнення симптомів похмілля і появу бажання пожерти, адже вихідні видалися веселі. Як і тиждень тому. Дехто казав, що націю споюють політики. День Незалежності, коли бухають лише люмпаки і україноненависники; день шахтаря, коли не бухають лише гопники, бо у них попереду багато вечірньої та нічної роботи; перше вересня, коли бухають всі без винятку, а першокласники лише дивляться на п’яних в хлам батьків; день молоді, коли теж всі згадують свої кращі часи, а сама молодь взагалі всім хоче нагадати про ці часи гучними нічними гуляннями.
Аж тут знову понеділок. Лише Той Самий зі зграєю хуліганистого вигляду молодиків не страждав від наслідків вживання великих доз алкоголю і сидів на лавці перед універсамом, споглядаючи, як під Леніним проходив референдум на користь незрозуміло-кого і чого, люди юрмилися коло палаток і робили свої підписи на незрозумілих бланках, а у будівлю за пам’ятником, що її свого часу вінчала вивіска чи то «Укртелекому», чи то ще чогось, а тепер – «aukro.ua», в’їжджала невідома фірма з елементами офісного інтер’єру, що його вивантажували з «ГАЗельки» із синім тентованим кузовом.
Той Самий закурив цигарку і примружив око:
– Усі кричали: «Убий підараса!», а ми нарешті це зробимо3.
Коли вивантаження завершилося і «Газель» відшвартувалася від площі, під’їхав «Порше Кайєн», з нього вилізли дядьки у костюмах і рушили у приміщення з портфелями у руках. Власне портфелі були у двох з них, інші двоє, імовірно, були охоронцями. Власники портфелів про щось весело перемовлялися. Той Самий кивнув своїм хлопцям і вкинув недопалок в урну, що їх тепер поменшало у місті після того інциденту з вибухами. Він вийняв телефон, фіксуючи для чогось час «операції», бережливо поклав його назад до кишені джинсів. Шкода, думав він, якщо розіб’ється, адже на камеру цього телефону він сьогодні вже встиг зняти процедуру видачі громадянам України російських паспортів, яка здійснювалася відкрито і безкарно у схожому офісі на вулиці Шолом Алейхема, а також у ще десятку місць по всьому місту.
Тоді як двері офісу вже зачинилися і чоловіки у приміщенні почали щось обговорювати за спущеними жалюзі на вікнах, хлопці повиймали з кишень дивні предмети: це були щільно згорнуті у рулони пожовклі шматки газет, змотані скотчем у блоки по три штуки. Всі зібралися навколо Того Самого, стоячи одразу за палатками з підозрілого вигляду (чи то пенсіонерами, чи то професійними тунеядцями у віці) збирачами підписів не зрозуміло для чого, він вийняв запальничку, відрегулював її на максимальну витрату газу і натиснув на кнопку. Вихопилося велике полум’я і у нього було всунуто по черзі всі рулончики. Газета горіла то жовтим, то зеленкуватим, пухкала і місцями пінилася. Закінчивши підпалювання, хлопці підбігли до офісу і, коли Той Самий рвонув на себе двері, задмухали на язики полум’я над газетами і повкидали свої імпровізовані димові шашки всередину. Той Самий миттю закрив двері і всі попритулялися до стін з обох боків від входу.
Все сталося точно, як розрахував хлопець у кепці з тризубом: охоронці вирішили, що це звичайні хулігани і вискочили, щоб накостиляти втікачам – малолітнім покидькам, а хто ж іще це міг бути, як не якісь шмаркачі з «Тризубу» чи «Патріота України»? У цьому місці їх збивають з ніг хлопці Того Самого і б’ють з усіх сил куди попало прихованими у рукавах складними ножами. Хлопці, що ніколи в житті не вбивали людей, побачивши всюди, і на собі в тому числі, кров, почувши крики болю, трохи опішили. Кожному на допомогу підбігав Той Самий і точними ударами ніг не давав охоронцям піднятися. Один з хлопців сам чомусь закричав і відскочив, але цим скористався охоронець, зумівши при різко зменшеному на нього тиску, не зважаючи на біль від численних ножових поранень і копняків Того Самого, дістати пістолет і вистрілити у бік втікача. Він не дуже й прицілювався, не було у нього такої нагоди, але куля влучила точно в голову хлопцю. Він спіткнувся і завалився, мов мішок. Люди на площі ринули хто-куди, палатки почали падати.
«Слава Богу, що не доведеться тягти його пораненого», – подумав Той Самий, вбиваючи підборами важких армійських чоботів голову охоронця у асфальт. За мить обидва пістолети були у нього в руках і він здійснив по контрольному пострілу в голови обох охоронців. Настала черга «портфелів». Він увійшов до офісу і побачив рух дверей, що вели у складське чи то якесь технічне приміщення у глибині кімнати. «Портфелі» заховалися і мабуть сподівалися знайти вихід з будівлі. Крізь дим було погано видно, а аміачні випари різали горло. Той Самий поглянув на зброю: один пістолет був CZ 75, інший, майже повна його копія – наш рідний Форт-12. Хлопець підняв CZ на рівень очей, а Форт передав найближчому зі своїх «бойовиків», що вже теж увійшли у приміщення. Вільною рукою Той Самий підняв тліючу шашку і вкинув у отвір, що утворився між дверима та луткою: двері були погано припасовані і постійно самовільно відчинялися.
– Чорт! – лайнувся Той Самий, махаючи в повітрі пальцями: – Печеться.
Він знаком показав озброєному Фортом хлопцю – студенту-журналісту – Олегу, підійти до дверей збоку і швидко їх відчинити. Той виконав наказ, тоді як сам командир присів трохи по діагоналі до дверей і прицілився у отвір. Всередині було темно, але чулися грюкання і лайка. Той Самий вистрілив на звук і почув вереск. Олег пірнув у темряву складу і намацав вимикач. Це справді був склад, де лежали стоси паперу в упаковці, старий принтер, коробки з-під оргтехніки, пара невідомо-з-чого ящиків. За стелажем з коробками сидів один із «портфелів». Іншого не було видно. Олег стояв і цілився у скоцюрблену постать, боячись навіть відірвати від неї погляд, коли ззаду, з-за низького столику з пачками паперу, на нього наскочив другий «портфель». Причому у буквальному розумінні слова: закований у якийсь жовтуватий сплав кут портфеля вгатив Олега по спині, а на диво міцні руки спробували вирвати пістолет з рук. Пролунав постріл, але Олег не міг зрозуміти хто і в кого стріляв. Нарешті, коли у нього вже не лишалося сил вириватися з міцних обійм і протистояти спробам видерти у нього з рук Форт, він почув глухий стукіт і «портфель» ззаду сповз на підлогу.
Той Самий застрелив і другого «портфеля», що перед цим він його оглушив ударом пістолета ззаду. У портфелях виявилися якісь бланки, чисті паспорти, по кілька паспортів з різними іменами на осіб, що лежали тут поряд: один із простреленою головою, інший – серцем. Ще при «портфелях» виявилися гроші у доларах, рублях та гривнях, кілька дрібниць, типу авторучок та годинників, які Той Самий категорично заборонив брати. Взяли лише гривні, а папери підпалили дотліваючою на підлозі шашкою.
Знадвору чулися крики і вже десь по Карла Маркса ревіла сиреною, розчищаючи собі дорогу серед заторів, міліція. Той Самий оглянув все ще раз і промовив до своїх бійців:
– Сьогодні ви бачили, що відбувається відкрита нахабна окупація, а наша влада – спільниця окупанта. Але ми не допустимо загибелі України. До смерті боротимемося з всією цією наволоччю. Тепер ми повстанці.
5
Середа, 5 вересня 2012 року. 23:00.
– Що ж, у нас останній брифінг.
Той Самий простягнув Олегу Форт і перевірив свій CZ.
– Оселедцю, ти готовий?
Той кивнув. Сьогодні він зняв ключ від сейфу, де зберігався «Моссберг», з батькового брелока поки той вечеряв і зміг вислизнути з квартири разом з рушницею, замотаною у ганчір’я, крикнувши:
– Ма, па, я гуляти, вернуся зранку, чи й заночую у когось. Тобто не ждіть, не хвилюйтеся.
І вискочив у темінь вулиці.
Тепер він тримав у руках хромований помповик, заряджений через один кульовими і картечними патронами. На околиці лісництва вони завантажилися у кузов викраденого Тим Самим невідомо де і у кого старого, із проіржавілими крилами, ЗІЛ-ка.
– Що ж, моліться, щоб все було за планом. Значить так: виходимо і прямуємо визначеним маршрутом до райвідділу, чекаємо третьої години ночі і заходимо. Першим йду я з Олегом. Ми постукаємо, погаласуємо, нам відчинять ми ліквідуємо чергового на тумбочці. Ви це почуєте. Це і буде сигнал. Після цього ти, Палію, одразу ж виїздиш зі своєї позиції у кварталі від райвідділу, де ти нас висадиш, до парадного входу і не дивлячись ні на що чіпляєш трос, отой, що валяється в кутку, до машини, інший кінець подаєш нашим всередині. Тим часом ти, Оселедцю, заходиш, і ви всі теж, і починаєш прикривати вхід. Ми з Олегом та всіма іншими рухаємось до збройової кімнати, ліквідовуючи всіх присутніх. У збройовій ми розживемося стволами і патронами і вийдемо через центральний вхід. Тоді спускаємося у Тунельну балку і займаємо кругову оборону. Чекаємо до ранку і, якщо на нас ніхто не вийде, ховаємо зброю та повертаємося по домівках. Наступного разу зустрічаємося сьомого вересня біля складу зброї о шостій ранку, коли ми запланували початок ліквідації ворожого елементу в районі. Ще може спрацювати сигналізація і приїдуть з чергової частини. Стріляйте по машині, поки вони на вийшли з неї. Діяти швидко і чітко, як на тренуванні. Питання?
Їх було дванадцять, переважно молоді хлопці, які перейнялися проблемою майбутнього України. Вони уявляли собі наслідки сьогоднішньої операції так само ясно, як і те, що зло, яке вони сьогодні зроблять, буде в мільйони разів меншим, ніж втрата Україною державності, подальший розклад моралі і руйнація економіки на користь іншої держави. Вони бачили, що це станеться вже дуже скоро і не за горами той час, коли ідіоти, що прагнули стати громадянами Росії, почнуть кусати собі лікті. З голодухи, швидше за все.
Вони були готові іти до кінця. Принаймні їм так здавалося.
За півгодини Палій висадив їх біля кінцевої зупинки трамваю у кварталі від райвідділу і всі вирушили у ніч. Йшли темним двором, дослухаючись голосів і шурхотів. Нарешті попереду засвітився проспект, загуділи нечасті автомобілі. Район був тихий, наче вимерлий. Більшість вікон не світилася, не чутно було ні розмов, ні п’яних криків. Чекати виявилося важко: хотілося рухатись, потім спати, потім стало дуже холодно, не зважаючи на вітрівки та светри. Трохи захищали спини від холодного вітру наплічники, що їх кожен взяв із собою, щоб складати боєприпаси.
Треба розворушити це спляче царство, говорив Той Самий, справді рішуче привернути до себе увагу. Треба захопити ціле місто, цілу область і встановити в ній порядок. Такий, як вони вважають за потрібне. Тоді це викличе або низку схожих повстань у інших містах і областях, або реакцію світової спільноти, яка багато десятиріч ігнорувала заклики України про допомогу. Просила вона допомоги у боротьбі під час громадянської війни, під час Другої Світової, просила багато разів, втрачаючи кращих із синів, але так і не дочекалася. Скільки бійців загинуло, скільки закатовано митців, скільки заслано до Сибіру, скільки родин вивезено у скотячих вагонах на Далекий схід! І не всі доїхали туди.
Тепер вони завершать розпочату ще Бозна-коли справу, захопивши Дніпропетровськ, або хоча б один із районів. Робив же це колись Махно!
Дочекавшись, поки з приміщення райвідділу виїхала остання патрульна машина, що десь о першій ночі привезла затриманого, хлопці рушили зі свого сховку між ялинами через темну вулицю до входу. Дев’ятеро зачаїлися біля стіни відділу, Той Самий з Олегом підійшли до металевих дверей. Місто кишіло патрулями, тоді як райвідділ не відрізнявся захищеністю. Повстанці почувалися майже в безпеці. Крізь грати на вікні Той Самий роздивився чергового «на тумбочці» з автоматом праворуч від входу. Прямо, в заґратованому «акваріумі», виднілися дві голови.
Олег поглянув на командира, той кивнув і хлопець натиснув на кнопку дзвінка. Підійшов черговий і спитав щось крізь двері. Той самий поспішив щось забелькотати:
– Доброго вечора, вибачте, я хочу повідомити про злочин, ми тут були неподалік з другом…
Черговий мав роздратоване і трохи розгублене обличчя:
– Што ти, там гаваріш? Блять, давай гаварі нармальна, ніхуя ні пайму. Ти шо, п’яний?
Той Самий пояснив, що на когось на проспекті було вчинено напад. Черговий відчинив двері і Той Самий не став більше затримувати події. Вихопивши з-за пояса пістолет, він вистрілив у чергового і по «акваріуму», примусивши голови зникнути. Олег вийняв свого Форта і теж почав поливати його вогнем. Той Самий підійшов до «акваріуму» і зробив кілька пострілів.
У двері влетіли перелякані повстанці на чолі з Оселедцем. Той Самий указав йому позицію збоку «акваріуму», звідки хлопець, почуваючись захищеним, міг бачити вхід і вікна фасаду. Разом з Оселедцем він залишив ще одного хлопця, давши йому ПМ чергового, а автомат іншому беззбройному повстанцю. До входу під’їхав ЗІЛ. Палій закинув трос у приміщення і Той Самий зачепив його за грати «акваріуму». Палій рвонув ЗІЛ з місця, мотор жалісно застогнав і грати злетіли.
– Відчіпляй грати і їдь звідси. – Той Самий підскочив до кабіни на секунду. – Кинеш машину де-небудь. Спробуй це зробити подалі від твого дому.
І командир побіг до «акваріуму». Залізши у вікно, він обшукав два нерухомих тіла. У товстенького міліціонера він знайшов кілька ключів. Обидва були при зброї, що перекочувала до рук повстанців.
Далі він повів групу у глибину коридорів, залишивши лише двох хлопців на чатах і ще десь віддалявся гуркіт двигуна ЗІЛ-а.
Оселедець загнав патрон у патронник і присів навпочіпки. Він і сподівався, що доведеться стріляти у справжнього ворога, а не у каністру чи шмат ДСП, і водночас боявся, що не зможе втримати міліцейського підкріплення і не впорається у рукопашній. Або, що злякається довести справу до кінця.
З коридору почулися одиночні постріли а за ними автоматна черга.
– Нічого собі, – промовив хлопчина з ПМ-мом, – та їх там, мабуть вколошкали і зараз прийдуть по наші душі! Ти як хочеш, а я беру ноги в руки.
Оселедець злякався не на жарт і залопотів тремтячим голосом:
– Та ти що, ми ж повстанці! А хто буде робити революцію?
– Клав я на таку революцію! Нас жменька, а їх, він повів у повітрі рукою, зробивши широкий жест, їх тьма! Систему не зламаєш.
– У нас пушки, а якщо звідси ломонуться мусора, – Оселедець тицьнув великим пальцем за спину, – ми їх завалимо і захопимо пушки. У нас ще є трохи людей. Піднімемо повстання, або хоча б великий шум! Стеж за коридором. Тільки у своїх же не смальни!
Але замість цього хлопець з пістолетом кинувся навтьоки, зачувши ще одну коротку чергу і пару пістолетних пострілів. Оселедець розгублено піднявся і дивився, як той вибігає на вулицю. Силует втікача майже розчинився у пітьмі, коли Оселедець підняв рушницю і страшний гуркіт разом з хмарою порохового диму провели кулю дванадцятого калібру, що поклала кінець життю зрадника.
Оселедець знав, що його немає в чому звинувачувати, адже хлопець був простим студентом, забитим і погрузлим у життєвих проблемах. Він ні разу не чув стрілянини… хоча для самого Оселедця сьогоднішня ніч теж дуже відрізнялася від стандартної процедури розстрілу різного сміття. Для нього тепер теж не було вибору, хоча бажання втекти з’явилося в голові. Але на відміну від такого слабака, як той, що лежить на вулиці з великою дірою у спині, він розумів, що його це вже не врятує і що хтось має вершити історію. Досить вже дивитися на плюндрування рідного краю! Хто, як не я? Як не тепер, то коли?
Він трохи заспокоїв себе, уявляючи, як повстанці на чолі з Тим Самим, він і справді не назвав свого імені, штурмують збройову кімнату, аж раптом запала тиша.
Оселедець зрозумів, що залишився сам на сам із системою і озвірілим міліцейським автоматником і не на жарт злякався.
«Можна розіграти викрадення рушниці невідомими зловмисниками…» – промайнула зрадницька думка.
Та не зважаючи на цю секундну слабкість він вирішив діяти інакше. Він піднявся і рушив у коридор. З бічних дверей стирчали ноги у міліцейських штанях, далі по коридору валявся ще один труп. Це був уже повстанець – Олег. Йдучи коридорами, Оселедець перечіпався через тіла у міліцейській формі, побачив ще одного повстанця. Той важко і уривчасто дихав, але на шепіт Оселедця не реагував. Куди його поранено, хлопець не роздивився у напівтемряві. Далі він дістався до збройової: стіна і двері були розбиті вщент пострілами, кругом валялися стріляні гільзи. У повітрі, під дивом вцілілою лампочкою, стояв коромислом сизий дим. Гостро пахло порохом і штукатуркою.
У кімнаті чулися голоси і бахкали якісь важкі предмети. Оселедець прицілився у прохід і згадав, що не пересмикнув затвор. Від згадки про свій перший кілерський досвід у нього замлоїло під ребрами. Зненацька з дверей на нього налетів чоловік. Оселедець штовхнув його стволом і смикнув цівку.
– Спокійно, Оселедчику, я лише йду повідомити, що ми взяли склад зброї.
Це був Той Самий. Голос його різко змінився з лагідного і трохи отетерілого на сердитий вже за одну мить:
– Якого біса ти тут? Чому не стежиш за входом? Хочеш, щоб нас тут закрили у пастці?
Оселедчик, збиваючись на кожному слові, розповів командирові свою історію і був запущений у збройову. Шестеро хлопців, що вціліли, виносили труп міліціонера. Одного з них Той Самий відправив на вхід. Повстанець уже мав на собі бронежилет і через плече у нього теліпався АКСУ.
Серед повстанських трофеїв були: п'ятнадцять АКСУ, дев’ятнадцять АК-74, один РПК і снайперська гвинтівка Драгунова. До всього прикладалися патрони у не дуже великій кількості – по дві обойми на ствол, і десяток бронежилетів.
– Щось малувато, – задумливо пробурмотів Той Самий, приміряючись до АК-74.
– Мабуть начальство якимось своїм друзям влаштовувало стрільби, – висунув версію хлопець на прізвисько Сичуг, що мав дядька ветерана правоохоронних органів, а сам був студентом біотехнологом.
– Ну що, задовільнимося тим, що є. – Той Самий зарядив свого автомата. – Стріляти лише за командою і лише тоді, коли впевнені у результаті. Валимо, скоро все місто буде на вухах. Сичуг, бери СВД. Ну що, – командир ще раз оглянув загін, – ні дати ні взяти – справжня ланка УПА.
6
Повстанці поспішали зникнути з добутим у бою добром. Біля пораненого бійця залишився Той Самий і велів іншим йти далі, поки він спробує з’ясувати, чи можна транспортувати їхнього товариша.
На виході їх чекав сюрприз: біля «акваріуму» було четверо міліціонерів, один – з автоматом у руках. Перший з повстанців, що вже виходив з дверей до караульного приміщення ледь уник черги автоматника. Шквальним вогнем повстанці накрили четвірку, розігнавши по кутках. Один з міліціонерів, озброєний пістолетом, послизнувся і став жертвою випадкової кулі: повстанці стріляли всліпу.
Сичуг дістав з кишені гранату РГД-5:
– От, приникав про всяк випадок.
Граната вражаюче бахнула у порожньому холі. Повстанці обережно вийшли: три тіла корчилися по кутках.
– Беріть зброю і ноги в руки, – скомандував Сичуг.
На вулиці стояв УАЗ, у якому бійці знайшли помповий дробовик. Сичуг підняв його ствол і вистрілив по колесах. В усі боки щось полетіло і застукало по одягу повстанців. Сичугові це щось влучило у лоба.
– Гм, резина, – промурмотів він і вкинув дробовик назад до машини. – Вшиваймося.
Коли група була вже на вулиці і почала спуск у бік балки, почувся постріл. Той Самий наздогнав їх біля смітника, що ознаменовував вхід у Тунельну балку.
– Він не витримав би дороги. Він попросив пістолет і застрелився. – А тоді додав: – Що це було? Підмога? Давайте швиденько.
Ніч була тривожною і довгою. Про багаття не могло бути і мови, тому хлопці мерзли. Балкою, як і довколишніми вулицями, блукали патрулі. Проте без собак вони не змогли знайти зловмисників, що напали на райвідділ і захопили весь арсенал зброї.
Вранці хлопці повидиралися хто де зміг схилами балки і попрямували по домівках та інших, лише їм відомих укриттях, залишивши свої трофеї у промасленій тканині у найтемнішому закутні. Якщо їх сьогодні не затримають, то завтра настане великий день.
7
П’ятниця, 7 вересня 2012 року. 06:57.
Облдержадміністрація ще не пробудилася від нічного сну, що дуже засмутило повстанців: вони ж бо збиралися покласти там якнайбільше ворожих посадовців. Їм пощастило: на п’яту ранку в балці зібралися всі члени руху опору. Але біля ОДА чергувало близько двох автобусів «Беркуту» і власне охорона держустанови. Дійсно, автобуси стояли на задньому дворику і в них знаходилася невідома кількість правоохоронців. Швидше за все, небагато, автобуси тут були лише на відстої, а люди розбрелися по району патрулями.
Той Самий довго вирішував з Сичугом і двома програмістами – Чіпом і Торбою – яку будівлю брати штурмом: ОДА, будівлю Обласної Ради чи квартиру місцевого тридцять четвертого каналу. Тим більше, що все це знаходилося у безпосередній близькості одне від одного. Залишалося головним критерієм стратегічне розташування. Міськвиконком відмели одразу ж – надто велика будівля для восьми повстанців. Але бажання розміститися з комфортом і пафосом (не забуваймо, що у будівлі, де розташовувався тридцять четвертий канал був поганий круговий огляд) змістило перевагу у бік ОДА. Тим більше, що захоплення саме цієї установи – дуже символічне, адже це – центр обласної влади.
А коли Чіп з Торбою запевнили командира, що вони зможуть встановити незалежну захищену мережу де завгодно в урядових будівлях і скидати відеоматеріали повстанців у Інтернет (шкода все ж таки, що до ТБ їм не дістатися!), питання було вирішено.
Дочекавшись за стінами школи, що стояла поруч, поки патрулі трохи розбредуться, повстанці почали підбиратися до установи. Напад мав бути стрімким і рішучим, казав Той Самий, не можна давати себе затримувати на місці, інакше напосядуть підкріплення і тоді – «аллєс капут»!
Хлопці проскочили вже до газону збоку будівлі, коли їх помітили: здійнялися крики, заклацали запобіжники і затвори міліцейських автоматів. Хлопці робили все чітко, як і казав їм командир: присідали на секунду, прицілюючись, стріляли двічі в корпус, щоб влучити напевне, бо у голову не кожен поцілив би, і бігли далі, до заднього дворика.
У автобусах теж заворушилися, але повстанці, сховавшись за рогом від залишків патрулів перед фронтоном ОДА, вогнем не давали «беркутівцям» вилізти з них. Дзенькнуло кілька вікон і міліція почала відстрілюватися прямо з автобусів.
– Сичуг, пакети! – Той Самий подав снайперу важкий наплічник. – Прикривати, – скомандував він повстанцям, – але не пораньте його!
Сичуг перебіг до ближнього автобуса і притиснувся до нього спиною, дістаючи міліцейські «взривпакети». Один залетів у розбите вікно і в автобусі бахнуло. Ошелешені, а можливо ще й легко поранені спецназівці припинили вогонь. Сичуг зайнявся другим автобусом в той час як інші просувалися до чорного входу, пострілюючи у бік міліцейського транспорту.
На вході цього разу чатував низький і міцно збитий футбольний хуліган Мишко, інші рушили по кабінетах, тягнучи за собою нечисленний персонал, зустрітий на шляху. Жодного посадовця вони не знайшли. Звісно, адже перед входом і на пішохідних переходах не стояли «Мерседеси», «Порше» і «Мазераті». Але чекати довше Той Самий не міг, бо наявність цивільних на вулиці дуже ускладнила б йому життя: вони можуть підняти паніку, побачивши озброєних людей, треба стежити, щоб не влучити в них, та ще щоб міліція не постріляла якихось жінок та дітей, тим більше, що поряд школа, а потім би всі трупи повісили на повстанців.
Більша частина групи зайняла верхній поверх і тримала на мушці кожного, хто з’являвся на площі перед ОДА. З боку парку Леніна чергувало два повстанці на другому поверсі. Після того як міліція зрозуміла, що краще не сунутися на відкриту місцевість і простір перед установою спорожнів, Той Самий відпустив прибиральників на всі чотири через центральний вхід.
Тепер настала черга пропаганди:
– Без пропаганди і підтримки ми і двох днів не протягнемо. Тим більше, що у нас немає нічого, крім пари автоматів і чотирьох десятків патронів на ствол, щоб стримати мусорів.
Той Самий був схвильований настільки, що, здавалося, він сам злякався наслідків своїх дій. Але це був не страх, а радість від того, що почало збуватися те, про що він так довго мріяв і що при штурмі ОДА, якщо це можна назвати штурмом, не було втрачено жодного бійця.
– Скільки вам потрібно часу щоб установити захищену мережу?
– Десь години півтори. Як максимум. – відповів Чіп, копирсаючись у принесеному ним з собою комп’ютері і ще якомусь залізяччі невідомого Тому Самому призначення.
– І стежте за цілісністю комунікацій, бо буде нам торба, – додав Торба.
– Треба буде якось зібрати патрони з трупів, – зронив Той Самий до Сичуга, виходячи зі святая святих – інформцентру повстанців. – Але поки що просто встановимо безпечний периметр.
– Мене непокоїть цей хлопчина, Оселедець…
– Ти що, Сичуг, він молодець. Бачив який він холоднокровний? За святе діло готовий на все. І зі своїм «Моссбергом» чудово вправляється.
Сичуг зайняв позицію в глибині одного з офісів з боку Комсомольської вулиці і вмостився за столом, спрямувавши дуло гвинтівки у вікно, а командир рушив на протилежне крило.
За півгодини прибув той самий тридцять четвертий канал, не знаючи, що його доля склалася лише кільканадцять годин тому. Телевізійники пробивалися ближче до установи, але по всьому було видно, що у місті приховують факт захоплення ОДА. Вони тупцялися біля міліцейських чинів, чогось добивалися і йшли собі з невдоволеними обличчями. Потім таки підібралися максимально близько щоб зняти якийсь репортаж. Сичуг загукав у прочинені двері. Прибіг один з бійців – Будяк, що розмістився у сусідньому кабінеті з видом на площу перед будинком:
– Ого, а у тебе тут круто: «кондік», м’яке крісло, картини…
Будяк гепнув картину прикладом.
– Ніби не у тебе так само, – відмовив Сичуг. – Поклич командира і йди на позицію. А картини не бий, може вони кілька мільйонів варті. Чув, як у Табачника було дві картини по шістдесят з чимось тисяч гривень штука? Потім вони зникли, а коли журналісти підняли кіпіш, то з’явилися знову. Міністр освіти – злодій. Такі бидла тільки у нас при владі сидять! – Нєхрін ото журналюг цих по кабінетах пускати! А то картини вони виглядають, люстри оцінюють… – Додав він помовчавши.
– Нє-є-є, – протягнув Будяк, – У мене не така картина була. Там був герб Москви. Ну, і напис: «Москва».
Заскочив Той Самий і миттю оцінив обстановку:
– Не можна нікого підпускати, інакше цим скористаються мусори.
– Може я шмальну в камеру разок? – посміхнувся Сичуг.
– Ні. Я зараз.
Той Самий десь довго швендяв і повернувся з гучномовцем.
– Ось наші методи. Все зрозуміло і чутно далеко.
Він увімкнув прилад і загорлав що є духу:
– Шановна пресо, як командир загону Української Повстанської Армії мушу повідомити вам, що влада в місті переходить до рук Революційного Комітету. Колишня влада була бандитською і грабувала не лише ваші гаманці, а й ваші душі, відбираючи загальнолюдські цінності і людське обличчя. Вона служила інтересам свого гаманця і на користь економіки іншої держави. Погляньте навколо: ціни ростуть, ви отримуєте найнижчу в Європі зарплатню, ваші працедавці вас не вважають за людей. Ми змінимо цей стан речей. Ми створимо справді незалежну і процвітаючу європейську державу. Київська Русь свого часу була однією з найрозвиненіших імперій свого часу. Тепер ми відстали у розвитку на сотні років. Ми на рівні африканських країн. Але найстрашніше те, що наша влада привчила нас не лише примиритися з цим, а й радіти цьому станові речей, насичуючи наші фізіологічні потреби. Та скільки ж можна животіти, принижуватися у кожному кабінеті…! Згадайте кожен, скільки разів вас втоптували у лайно! Приєднуйтесь до нас такими ж діями! Ми поділимося досвідом і об’єднаємось. Дивіться наш сайт: upa_sogodni.com.ua.
8
П’ятниця, 7 вересня 2012 року. 19:40.
Телефони ОДА розривалися. Той Самий влаштовував справжні прес-конференції, пояснював все, що було незрозуміло і час від часу вступав у дискусії з міліцією, що вже оточила будівлю п’ятьма кордонами.
Сайт працював і Торба з Чіпом повідомляли про те, що його постійно намагаються зламати, але вони поки що вдало протистоять урядовим хакерам. Торба скидав відзняті відео видачі російських паспортів, хамства чиновників, рівня життя їх і простих людей, різноманітних порушень законодавства, дискримінації україномовних людей, які Той Самий ретельно і самовіддано знімав протягом останніх кількох років, на сайти різних вітчизняних та світових телеканалів.
До обіду кілька іноземних каналів показало повстанські ролики, а станом на тепер вже весь світ, чи принаймні цивілізована його частина, знала про події у Дніпропетровську. Водночас у Рівному, Черкасах, Вінниці, Полтаві й Харкові на підтримку антивладного повстання вийшли сотні тисяч мирних протестувальників, більше двох десятків з них було заарештовано на місці, сотнями рахували поранених, яких викрадали навіть з лікарень люди у формі чи у цивільному.
Новини про падіння гривні та невтішні прогнози на осінь після виборів, поправку до Закону про телекомунікації, що говорила про необхідність реєстрації кожної SIM-карти, про штормове попередження та інші були витіснені і в Україні, їх замінили хроніки з місця головних подій.
По всій Наддніпрянщині збиралися місцеві патріоти, «тризубівці», члени «Патріоту України», Конгресу Українських Націоналістів та інші щоб вийти на акції чи йшли у підпілля і вже почали збирати зброю або думати про те, де б її взяти.
Трапилося кілька випадків нападу на тепер озброєних міліціонерів з метою захоплення тої ж таки табельної зброї та одне вбивство міліціонером учасника масової бійки у яку плавно перетворилася акція протесту.
9
П’ятниця, 7 вересня 2012 року. 20:07.
Чухрай Анатолій Семенович, пенсіонер, ветеран спецпідрозділу «Альфа» СБУ сидів у кав’ярні на Московській і читав новини Інтернету у «Планшеті 7». Він ніяк не міг повірити, що повстання проти існуючої влади можливе, тим більше тут, у Дніпропетровську. Дивніше було б лише якби це сталося у Запоріжжі чи Сєверодонецьку. Та найбільше його стривожило, що захід України ніяк особливо не зреагував, якщо не вважати за реакцію відхрещування Олега Тягнибока від причетності його політичної сили до зазначених подій.
Анатолій Семенович пішов на пенсію у кінці президентства Ющенка, досягнувши певного віку, а заодно з тим, втративши надію на зміни у політичному та соціальному житті країни. Ніщо ніколи не міняється. Політики так і будуть грабувати населення, використовуючи кожен фактор, що дозволяє розділити Україну перед виборами, щоб кожна політична сила могла, граючи своєю картою на почуттях українців, дістатися владного корита. Народ же так і вестиметься на провокації, передвиборні подачки і обіцянки та дешеве пиво. Це все, що їм потрібно, думав Чухрай. Як там у Цоя? «День едим, а три пьем»?
Якось Анатолію Семеновичу наснився сон, у якому він склав поему. Поема була дивна, насичена символами і релігійними персонами. Але коли, прокинувшись, він скочив на ноги і почав шукати листок і ручку, щоб її записати, поема вивітрилася з голови. Залишилися лише фраза «я перст Христа» і остання строфа:
«И вот, когда зов совести забыто
И все расписано на двести лет вперед,
Мне стало грустно, глядя на корыто,
Где, как свинья, питается народ.»
Дивним був не текст, а мова віршів, але Анатолій Семенович вирішив на це не зважати. Сни, якщо вірити Фройду, це наші думки, які ми зазвичай у свідомому стані цензуруємо. Уві сні цензура не працює і назовні вириваються часто дуже дивні та жахаючі речі та бажання. Він розумів, що означає цей сон: влада так розжиріла і знахабніла, що вважає, що вона несхитна у віках. І це необхідно змінити. Хоча б спробувати.
Звісно, Анатолій Семенович до сьогодні не вважав, що це саме він «перст Христа». Але побачивши «Укрнетівську» версію світових подій, він вирішив, прямо тут, не відриваючи погляду від планшета а філіжанки від губ, що полковник Чухрай має брати в цьому участь. Він не залишить все на самохід. Він не кине тих патріотів, що зараз, можливо, вже під прицілами його колишніх колег.
Якщо вони переживуть цю ніч, то він приєднається до повстання. Бо поки що це навіть не повстання, а лише кримінальний злочин. Вони сидять там, як прості бандити, що вбили кількох міліціонерів. Хоча під масками правоохоронців найчастіше приховуються одні з найголовніших злочинців. Він це все чудово знав. Чим більше зірок на погонах – тим менш шкода свинцю, що його Чухрай зарядив би у голову їх власникові. Але нічого особистого, просто бізнес. Влада дає міліцейським генералам волю заробляти як можуть, ті в свою чергу не чіпають дрібних начальників на місцях, які прикривають ринок наркотиків, зброї, органів, людей, барижні ринки тощо. Натомість міліція за цю можливість підзаробити, культивуючи злочинність, самовіддано захищатиме таку владу. Не рахуючись із жертвами. Тим більше, що тепер її виховують, принаймні у його регіоні, у ненависті до всього українського, мовляв: «Это все недоразумение. Скоро мы сбросим эту украинскую хуйню, то есть форму, и станем великой Россией!»
Ще Чухраю снилися працівники «Беркуту», які били людей із синьо-жовтими прапорами, видирали їх з рук, зривали з держаків, розривали руками надвоє і топтали ногами. Полковник подумав уві сні, як же це можливо, коли у них на шевроні цей самий прапор. А потім цей шеврон слухняно сплив перед зором крупним планом: жодного прапора, просто хижий птах, що став останнім часом стерв’ятником, птах на чорному тлі. І знаєте, що він побачив сьогодні в новинах з Криму? Кримський «Беркут» вчиняв все точно по сценарію. І на шевроні було чорне, а не синьо-жовте тло.
І от, всього лиш декілька повстанців стали на саме вістря меча спротиву цим стерв’ятникам. Ордам ворожих до народу садистів, що готові лити кров за навіть не Росію, а за підробітки у вихідні дні, за які вони отримають по двісті-триста гривень, а їхні начальники зможуть що півроку міняти одну іномарку на іншу, купувати квартиру за квартирою. Можна було б багато говорити, але хлопці робили все, що могли. Вони навіть зробили неможливе. Вони ті, хто вийшов «из ряда вон», за тим же Цоєм. Вони готові сісти і на електричного стільця, і на трон. І заслуговують на останній.
Полковник багато думав, чи можливо змінити існуючий стан речей. Робота відучила його бути ідеалістом, але щось йому підказувало, що немає нічого неможливого. Він чудово розумів, що задумали хлопці, але для цього їм потрібно було зібрати хоча б п’ять-сім тисяч чоловік. І то озброєних. Полковник Чухрай сам часто розігрував різні сценарії розвитку революційних подій.
Якщо вдасться захопити регіон, думав він, то необхідно створити «Контроль», як у Суворова4. Цей контроль не буде підлеглим жодному чиновнику і матиме багаторівневу структуру: один рівень контролюватиме чиновників та силові структури. У них буде майже необмежена влада. Цей контроль сам контролюватиметься другим рівнем. Але і цих контролерів триматимуть на короткому повідцеві їхні колеги. Таким чином вдасться уникнути скурвлювання контролерів, хабарництва і використання повноважень для особистої вигоди. Контролюватимуться найжорсткіше найверховніші вожді, бо риба, як відомо, гниє з голови, тобто з місця, яке жере.
Так він міркував, прокручуючи знову старі думки, вже йдучи додому. Проходячи повз зброярську крамницю, він перебирав старих колег, когось відкидаючи одразу, а когось залишивши на потім.
«Може легше навіть було б захопити військову частину,» – думав він.
Хоча армія могла б стати на бік повстання, зважаючи на її стан і перспективи. То що, міркував Чухрай, обчистити цю крамницю?
Повернувшись додому, він почав телефонувати старим друзям, таким же як він ветеранам. Не обговорюючи подробиць, він давав знати співрозмовникам, що хоче поговорити з ними наодинці на дуже серйозну тему. Але старі друзі були то зайняті своїми побутовими справами, то мали проблеми зі здоров’ям, хтось просто втомився, у когось був власний бізнес, то ще щось.
Полковник вже почав шкодувати, що затіяв цю гру, але вже несподівано отримав згоду зустрітися прямо зараз. Голос старого друга звучав грізно і командно. Чухрай навіть не чекав такого від капітана Ріжка, який курував розсекречування радянських документів часів Другої Світової, з яким вони ще не так давно посиджували в нього на дачі або ходили на полювання.
Ріжок був завзятим стрільцем і раз на місяць їздив на полігон, вистрілюючи за раз не менш як по двісті патронів з різних видів зброї. Якщо вдасться його загітувати, то такий віртуоз стане козирною картою всієї операції.
10
Субота, 8 вересня 2012 року. 02:32.
– Що за фігня? Де світло?
Лемент прокотився порожніми коридорами, застукотів автомат на останньому поверсі.
– Хто стріляє, вашу мать?! Хто, блядь, стріляє?! Припинити!
Той Самий заскочив до кабінету і з розгону вдарив у потилицю фігуру, що ледь виднілася на тлі вікна.
– Бля, ти що, сука, здурів чи що?
Камбуз вирячивши очі почав відбиватися, вже лежачи на підлозі. Автомат відлетів убік і хлопець ніяк не міг його намацати. Командир же напосідав, крутячи йому руки.
– Припини, це я, – вже спокійніше проговорив Той Самий. – Якого дідька ти марнуєш патрони?
– Ніхуя не видно, вони, мабуть, підбираються! – волав Камбуз, луплячи очі.
– Ніхто не підбереться, у мене є сигнальний пістолет. А якщо мати трохи клепки у голові і друзів мисливців, то можна зробити офігенну штуку. Зараз покажу. Вставай. Ось твій автомат. І стріляй тільки якщо бачиш ціль. Ясно?
– Ясно.
Той Самий вийшов а за мить з сусіднього вікна вирвався вогник. Потім ще один, і ще… Вони падали на асфальт і за кілька секунд вибухали, розбризкуючи в усі боки снопи іскор. Вогники вилітали з різних вікон, освітлюючи периметр хоча б на десяток секунд.
Цікаво, думав Сичуг, скільки цих ракет у командира? Ніч попереду ще довга. І швидше за все, вони помруть тут ні за що. Або сядуть за тероризм, який уже став модним у їхній країні.
У світлі ракети Сичуг помітив якийсь відблиск з боку парку. Цікаво, думав Сичуг, як там хлопці унизу? Витримають штурм? Вони, значить будуть першою жертвою. Хоча ні, перші жертви були у райвідділі.
Відблиск зник, потім з’явився знову.
– Командире! – гукнув снайпер. – Агов, командире! У мене тут щось на майже третю годину! Підсвіти, будь ласка!
Довго нічого не відбувалося і не чутно було ані звуку. Аж Сичугові здалося, що він тут один сидить у всій будівлі, сам захопив ОДА, а решта повстанців – просто плід хворої уяви. Але раптом з вікна одразу під тим, з якого снайпер спостерігав за дивним відблиском (може то був шматок поліетилену, а може пляшка з під пива), вилетіло полум’я і пронеслося крізь гілля дерев, запалюючи його і впало прямо на те місце, де знаходився об’єкт снайперської уваги. Відблисків з’явилася ціла купа і причиною їх були триплекси на шоломах озброєних плямистих фігур.
Сичуг ніколи не відчував такого: серце ледь не вискакувало з рота, жар залив його верхню частину тіла, а знизу засвербіли яйця. Але кулі він клав доволі непогано: ствол добре упирався у стоси товстих папок на столі, фігури внизу стояли щільно і падали не ті цілі, по яких він стріляв. Але ж падали. Це тривало з секунду і за цю секунду Сичуг вистрілив шість разів і поклав трьох ворогів. Інші спробували прорватися до укриття – до стіни ОДА, до якої було метрів двадцять. Але автоматні постріли знизу швидко припинили їхній біг.
Тепер Сичуг почув, що стоїть страшезний гуркіт і що то не зайчики від спалахів зі ствола власної гвинтівки стрибають у нього перед очима: будівлю ОДА обстрілювали з усіх боків, втім безрезультатно. Люди, що намагалися взяти будівлю штурмом теж, очевидно, стріляли, але Сичуг пам’ятав це нечітко, наче сон.
– Увімкніть світло у дворі так, щоб я бачив кожну наволоч і кожен шматок лайна на цій вулиці і в парку, інакше ви дуже пошкодуєте. Негайно – світло!
Мегафон ледь не розривався від вимог Того Самого. Сам він заскочив до Сичуга і, похваливши його, наказав змінити позицію та перезарядити гвинтівку. Далі він рушив у обхід позицій повстанців.
Чіп з Торбою все вовтузилися біля комп’ютерів.
– Все гаразд? – поцікавився Той Самий. – Нічого у вас не… не порушилося?
– Та ні, – відповів Чіп, – у нас же «безперебійник».
– А без нього була б торба, – додав Торба. І ще: – Генератор би…
Так почалася справжня облога повстанців «силовиками». А люди, яких поклали повстанці були працівниками спецпідрозділу МВС «Беркут».
