Шістнадцятий будинок знаходився з протилежного краю мікрорайону, прорізаючи хвилі іншого смітника, який постійно розростався, не зважаючи на те, що на півночі міста, між шахтою та рейковим заводом лежало справжнє звалище.
Шапкіни жили на другому поверсі у сімнадцятій квартирі. Юрко натиснув на кнопку дзвінка й почувся приглушений оббитими дерматином дверима звук дзвінка: тинь-ти-и-инь!
Приблизно хвилину Юрко натискав кнопку, і вже збирався було йти геть, як по той бік дверей нарешті почулося човгання, а потім гучний стукіт. Кілька секунд було тихо, а потім жіночий голос тихо лайнувся і пролунало звичне питання
– Хто?
Юрко дістав посвідчення й тицьнув на кілька секунд у вічко.
– Міліція. Оперуповноважений Грицун, – пояснив він.
Замок двічі клацнув і двері розчахнулися. Жінка, що предстала перед Юрком була в халаті, із сонним, запухлим обличчям. Рукою вона терла ліве коліно й сичала. Голос її набув хриплості, якої опер не помітив, коли двері були зачиненими: вата під дерматином добряче глушила звуки:
– Що Вам треба?
Юрко пояснив, на що жінка поскаржилася йому, хоча в опера лишилося відчуття, ніби вона його налаяла, що вона прийшла зі зміни і хотіла було виспатися. Вітя зараз у Кривому Розі, вселяється у гуртожиток. Має приїхати години через дві-три. Юрко хотів було розпитати хоч про що-небудь хазяйку, користуючись нагодою, та потім роздумав: по-перше не міг чомусь придумати, що б його таке путнє й корисне спитати, а по-друге хазяйка ставала чимдалі лише похмурішою. Сказавши, що зайде пізніше, години через три, Юрко попросив нікуди Вітю поки що не випускати на гульки або ще куди, на що Шапкіна повідомила, що Вітя все одно нікуди не ходить і що його не випхаєш з дому.
Юрко вибачився, попрощався й пішов собі. Виходило, або Славко дав йому неправильну ввідну інформацію, або мати не знає свого сина, що, втім, виглядало природно, зважаючи на характер змін на заводі, де вона працювала. Приходити ще чи не приходити, ось у чім питання. Звісно, вже майже четверта година дня, але ще не кінець зміни в управлінні. Тож доведеться пхатися сюди знову. Добре, хоч проїзд безкоштовний.
Юрко дійшов до зупинки і відчув, що ноги в нього від сьогоднішньої біготні по під’їздах печуть і не дуже хочуть переставлятися в потрібному напрямку. А у зв’язку з тим, що більшості мешканців квартир, що підлягали обходу, не було вдома на момент цього обходу, доведеться завтра знову проробити той самий шлях. А може Вітя Шапкін почекає до завтра? Адже ще ніби не перше вересня, тож і цей абітурієнт побуде ще кілька днів вдома. Тож можна його трохи відкласти.
Прибувши в Управління, Юрко одразу ж зіштовхнувся з Костею, що прибув сюди вже з годину тому, а тепер направив свої стопи знову ближче до виходу.
– Прибув? Добре, – замість привітання випалив Костя. – Зараз піди відпочинь трохи, випий чаю, перекури, і знову по конях.
– Що за фігня?
– Руденко не хоче чекати день. Він хоче щоб ми обійшли ці квартири, в яких нікого не було вдень, сьогодні ввечері. Якщо когось не застанемо і зараз, пройдемося завтра зранку. Якщо і зранку не застанемо, то – ввечері і так далі.
– Круто, блядь. – Юрко рушив до кабінету, бурмочучи на ходу: – От Руденко хоче, нехай сам і ходить з ранку до ночі. І з ночі до ранку.
– То що нарили? – «Привітався» Руденко.
– Нічого особливого, – Юрко вирішив поки що не згадувати непевного свідка в особі Віті Шапкіна. – Ніхто нічого. Якщо хтось щось і бачив, то уже забув, бо це було майже рік тому. Єдиний вихід – дактилоскопіювати все доросле чоловіче населення. А це шістнадцять з половиною тисяч поділити на два - вісім двісті п’ятдесят, мінус десь ще відсотків п’ятдесят дітей – чотири тисячі сто двадцять п’ять.
– Кочерга теж нічого путнього не повідомив. А я уже був впевнений, що він і є наш маніяк. А от хріна лисого.
– Чому Ви вже списали його з терезів?
– Тому що я говорив із Алканом.
– Алканом? Він Вам наплів якоїсь херні…
– Не думаю. Він був поза підозрами і взагалі нічого йому не загрожувало. Який сенс йому брехати. Він сказав, що не знає нікого, хто б міг зі старого кодла зробити таке з дітьми.
– Він покриває їх.
– Не думаю. Їх не так багато тут. І Алкан всіх знає. Знає коли хто приїхав і поїхав і чому. Знає приблизно хто чим займається і так далі. Він не захотів мені нічого розказати про присутніх злочинців, яких знав чи чув про них. Він каже, це хтось з нових.
– Чому б цим відомим йому злочинцям не змінити профіль? Чи чому б Алкану самому цього не зробити?
– Тому що… не знаю, Юро. Але знаю, що цей старий гімнюк зацікавлений в тому, щоб тут було якнайспокійніше. В місті й так уже такий кіпіш піднявся, що знаходитись тут йому стає небезпечно.
Двері розчахнулися і в кімнату влетів Костя:
– Знову зникнення дівчини. І знову на скелях у нижній течії Синюхи.
Очі Руденка загорілися, але Костя, помітивши це поспішив охолодити начальника:
– Жодних заяв, просто перелякані дітлахи дзвонять.
– Тим краще. Якщо це не жарт, то це може бути якраз воно. Причому на стадії, коли ще щось можна зробити. Виїжджаємо на місце. Введеш у курс дорогою.
– Я про це саме й подумав, – погодився Костя.
Руденко махнув було рукою, мовляв, збирайтеся, та тут же підняв її вгору зі стиснутим кулаком. Всі завмерли й чекали наказів.
– Отже, – інструктував Василь Михайлович, – беремо місцевість у кільце і чекаємо на прибуття експертної групи. Отримати зброю. Навряд він ще там, але якщо так – вона може вам знадобитися. Але не нервуйте: це справді може бути хибна тривога.
– Нас трохи малувато щоб взяти щось у кільце, – відзначив Костя.
– Піди пошукай когось з патруля, хто знаходиться неподалік. За сім хвилин виїзд.
Загалом справи виглядали так: Іра Дружиніна, учениця вже дев’ятого класу, рушила з подругами і друзями, кількістю четверо й троє відповідно, рушила на скелі, насолодитися останніми літніми деньками, позасмагати, попити пива, пострибати зі скелі у вже доволі прохолодну воду. Коли Іра пішла попісяти, друзі почули з того боку сильні сплески. Добігши на місце, звідки за їхніми відчуттями мав той крик доноситись, вони не знайшли дівчину. Погукавши її і не отримавши відповіді, компанія злякалась і відправила гінця на Скельну, шукати у кого там є телефон.
Машина доїхала до кінця гравійної дороги і зупинилася біля паркану навколо велетенського триповерхового будинку. Загалом таких будинків над обривом було три і збудували їх перші приватні підприємці Федорова. Бували вони в будинках рідко, тому від двох з них відгонило пусткою: занедбані під’їзні алеї, килим з опалого листя по всьому подвір’ю. Середній з будинків навіть почав тріскатись від землі й аж до даху. Лише перший виглядав дещо обжитим: там постійно мешкала родина бізнесмена Алієва. Дорога до цих помешкань була насипана окремо, щоби ніхто, крім підприємців нею не їздив і закінчувалася глухим кутом. Далі треба було йти пішки вздовж обриву ще кілометри півтора до місця.
Нарешті міліціонери побачили групу підлітків, що скупчилися біля скелі, що стояла занурена підошвою у воду. Видно тут вони й стрибали у Синюху. Руденкові згадалися розповіді батька про його дитячі криворізькі часи, коли він дивився на дорослих хлопців, сам же він був надто малий, як вони стрибали з обриву у Саксагань, поки вона не обміліла, коли всі береги обліпили шахти. Річку пустили в каналізацію і про стрибки можна було одразу ж забувати. Причому назавжди. Тут, думав Василь Михайлович, до заснування Федорова теж можна було стрибати вздовж всього берега, не боячись наїстися мулу чи куснів сланцю.
Підлітків було шестеро, видно гонець ще не встиг повернутися. Василь Михайлович полегшено зітхнув, побачивши, що це не хибний виклик, діти виглядали справді наляканими, та тут же й зосередився на роботі.
– Так, – командував він, – Костя – на північний край, в лісосмугу ближче до міста, Юра – туди ж, тільки на правий край. Вітя – обстеж берег нижче за течією. Ви, – звернувся він до патрульного, якого опери взяли із собою, – пройдіться вздовж берега назад, до дамби й огляньте все там. А ви, діти, ви зі мною зараз побалакаєте.
Вітя, що не звик багацько чеберяти, важко зітхнув і рушив вздовж обриву. Юра з Костею розійшлися по лісосмузі.
Костя йшов, уважно роздивляючись землю під ногами, сподіваючись побачити якісь сліди або предмети, залишені потенційним підозрюваним. звісно, він не ідіот, до того ж найцікавіше має знаходитись не тут, а там, де діти чули сплески, але якщо підозрюваний втік, то точно лісосмугою. Тому опер уважно розглядав опале листя, чи немає де серед акуратного влежаного шару збурень, чи не розкидане воно де-небудь в безладі, чи не видно латок сирої землі серед ділянок, порослих мохом. Проглядав він і середній та верхній яруси лісосмуги на предмет поламаних гілок, шматків тканини, самого підозрюваного, що міг засісти десь під вершечком ясеня й розглядати дурного опера, що «носом землю риє» ледь не у буквальному сенсі, та посміюватись.
Коли Костя пройшов метрів з двісті в бік міста, проходжуючись зиґзаґом і охопивши ділянку формою, наче велике віяло, він помітив якийсь рух за густим чагарником метрах в ста на північному заході від його позиції. Той кущ знаходився вже на узбіччі ґрунтової дороги, що сполучала станцію Федорів з прилеглими селищами на сході від міста. Рух повторився. Що б воно не було, воно рухалося у бік вокзалу дорогою. Це міг бути хто завгодно: селянин, що йде на вокзал, містянин, що йде на вокзал, ще хтось, хто йде на вокзал. Більше йти було нікуди. Але селянин був би на велосипеді. Містянин – на автобусі чи електричці доїхав би. Це справді міг бути хто завгодно, і те, що він не відповідає уявленням Кості про людину, яка йде ґрунтовою дорогою до вокзалу, було особистою проблемою Кості. І він це розумів. Та все ж таки витягнув пістолет з кобури й зняв його із запобіжника.
Чи то якась галузка так сильно тріснула під ногою, чи щось інше видало Костю, та примарна, ледь помітна фігура застрибала кудись просто на північ і зникла з очей. Костя, вже не крадучись і не зволікаючи, рвонув з усіх сил уперед, продерся крізь чагарники й побачив перед собою лише травостій висотою по груди. Далі пролягла навскоси улоговина, поросла очеретами, а за нею, майже одразу за стіною вже пожовтілого очерету, виднілася станція, що більше нагадувала мурашник. Можливо щойно прибула електричка чи навпаки, скоро прибуде.
Жодної живої душі навколо. Костя звівся навшпиньки. Тепер він нізащо не впустить цю заразу, бо раз ховається, значить є чому ховатися. А таких Костянтин Назарук відпускати не звик. Він пересмикнув затвор і повільно рушив у травостій.
28
Вітя набагато комфортніше почувався за кермом автомобіля, ніж на власних ногах, але робота є робота. Він опер в кінці-кінців. Тому доведеться човгати вздовж берега й зазирати під кожен камінь, що лежить над прірвою. Може пощастить і він знайде дівчину, чи її тіло за он тим вигином скелі, та за умови, якщо цей виклик дійсно робота маніяка.
Скеля не лише загороджувала вид на берег просто біля води, а й на стежечку, що вилася вздовж урвища. Вітя сягнув рукою в кобуру й підтягнув пістолет за руків’я вгору. Великим пальцем він натиснув на важіль запобіжника і той клацнув. Так само, не дивлячись, Вітя опустив пістолет назад у кобуру, але руку лишив лежати зверху на руків’ї.
Сонце справді сьогодні смажило дуже, аж занадто по-літньому, хоча Вітя завжди вважав, що друга половина серпня починається з грозових дощів, принаймні в його краях. Та сьогодні, як і вчора, як і вже три тижні жодної краплини з неба не впало. Навіть туману не було жодного разу.
Зненацька у шурхіт трави під ногами й горлання якогось, вочевидь численного, пташиного товариства у лісосмузі вплелися дивні плямкаючі звуки. Вітя не одразу зрозумів, що це стукіт сланцю. Долинав звук звідкілясь з-за вигину дороги, знизу, може навіть від самої води, проте сплесків чутно не було. натомість почулися стогони й, як здалося Віті, плач.
Визирнувши з-за скелі, опер дістав пістолет, бо хоча нічого небезпечного на перший погляд там не причаїлось, проте він добре роздивився майже вивернутий з розколини кущ якоїсь невідомої йому рослини з дрібними листочками, а також свіжі тріщини навколо нього. По всьому можна було сказати, що це і є місце події. Якої саме – невідомо, але тут хтось хапався за кущ, і хтось злетів униз разом з чималим шматком скелі.
Вітя взяв на приціл густий кущ, не забуваючи озиратися навкруги. Цікаво буде, думав він, що скаже Руденко обласному начальству, якщо вони сьогодні підстрелять маніяка? Похвалять чи спитають якого дідька вони там робили й стріляли? Те що Костя випадково підслухав у чергового виклик і Руденко вирішив взяти маніяка, якщо це його робота, прямо на гарячому, навряд чи змінить ситуацію на краще. Хай Руденко пояснює, чому він приїздить на чужий виклик перед патрулем ППС чи дільничним міліціонером. Втім, нічого смертельного в цьому немає, вирішив заспокоїти себе і не накручувати більше Вітя.
Навколо не було жодної душі, навіть звуки, що їх чув опер, більше не повторювалися. Долинали вони, безперечно, знизу, але Вітя навіть підійти ближче до краю боявся: під ногами він помітив кілька тріщин, в які можна було спокійно запхати долоню. Причому впоперек. Він оглянув все навколо й вирішив, що безпечніше всього буде зазирнути вниз зі скелі, яку він щойно обійшов. Вона висока, на три-чотири метри вища інших прилеглих ділянок берега,а ще вона на вигляд доволі міцна. Вітя запхав пістолет назад у кобуру, застебнув її і кількома легкими стрибками опинився на вершині, відчувши вмить якесь душевне піднесення, ніби покорив не бог знає що, а принаймні Говерлу. Та тут же це відчуття відступило, поступившись іншому: ніби він стрімко падає. Ноги вмить ослабли, легені катастрофічно швидко всихали, спазматично вичавлюючи з себе повітря й не бажаючи наповнюватися знову, коліна затремтіли, голова ніби наповнилася ватою, він заточився й впав на карачки. Навіть у такому положенні, міцно тримаючись скрюченими пальцями за крихкий (о Боже!) сланець і впершись ногами у виступи скелі, він був на межі паніки: кожен рух, навіть биття власного пульсу мало не спричиняло втрату рівноваги й падіння, а про вітер, що несподівано здійнявся, навіть говорити нічого. Вітя був у дуже неприємній ситуації. Він бачити не міг обриву висотою з п’ятиповерховий будинок, що кінчався розсипом валунів унизу, біля самої води, тому просто втупився у камінь під кінчиками власних пальців і гадав, коли ж він наважиться поглянути на те, що він помітив ще. Не просто внизу, а трохи ліворуч і нижче. На півтораметровому природному карнизі, майже засипаному уламками породи.
Дивно, ніби ніколи не був боягузом, навіть любив бувати на висоті. У висотних будинках. Але виявилося, що та висота і ця, коли тебе не відділяє від падіння жодна бетонна чи металева перешкода, це зовсім різні поняття. Вітя незграбно озирнувся, сподіваючись побачити натоптану стежечку, якою він без проблем спуститься назад та викличе на підмогу того ж Юрка, але нічого такого не побачив. А що, як стрибнути звідси? Лише ногу зламаєш, якщо дострибнеш до більш-менш рівної землі. А якщо не дострибнеш – розмажешся по гострих краях скелі. Вітя знову повернув голову у природне положення, затримавши цього разу погляд на карнизі ліворуч. Купа каміння поворушилася й знову почулося те плямкання. Кілька камінців зірвалися, застрибали берегом. Один чи два навіть дострибали до води й зникли там, лишивши по собі на поверхні концентричні кола, які швидко розчинилися в легких хвилях Синюхи.
Вітю приваблювали мужні люди, такі, як альпіністи наприклад. В ди-тинстві він навіть уявляв як повзе схилом гори вгору у якихось-небудь Гімалаях. До того ж не по накатаній дорозі з усіма гаками й розвіданими тропами, а на горі, якої ще ніхто з альпіністів чи дослідників не осквернив. Правило трьох точок він застосовував вдома на дивані, повзучи з підлоги на спинку й, звісно, зриваючись в самому кінці шляху, коли до вершини вже й доплюнути можна. Він довго падає, усвідомлюючи, що прийдуть інші, хтось із яких підкорить цю вершину, але без його, Вітіної жертви, їм було б важче. Бо саме він, Вітя, проклав маршрут по неходженій тропі, він позначив таким ось чином найнебезпечнішу точку маршруту, він врятував життя своїх наступників у підкоренні саме цієї вершини.
Можна було б міцніше триматися за спинку дивану й не падати та, чесно кажучи, Вітя уявлення не мав що йому робити далі, коли шлях нагору пройдено. Чомусь нікого не цікавив процес спуску альпіністів донизу. Це не було нічим особливо героїчним. Тому Вітя вирішив, що не стане займатися цим, а завершить свій шлях у найбільш кульмінаційній точці.
Насправді виявилося, що спускатися скелею донизу ще важче, ніж дертися нагору. Мабуть ще гірше справжнім альпіністам: вони ж бо не на чотири метри трьома стрибками вилазять, а деруться кілометри вгору. А потім на тремтячих від втоми (а не від страху чи холоду) кінцівках стільки ж – донизу.
Вітя вирішив, що зможе подолати пару метрів не дуже то й крутої скелі, адже він чоловік, міліціонер врешті-решт. Та в цей самий момент, коли він наважився відірвав одну рук, щоб ухопитися за виступ нижче, а потім переступити ногою вниз, і опинитися на метр ближче до «землі», він почув плач. Камінці на карнизі знову заворушилися. З-під уламків показалася червоно-бура від сланцевого пилу голова й заверещала:
– Поможіть! Витягніть мене! Я не можу дихати!
Наче на підтвердження останніх слів, дівчина жадібно вхопила ротом повітря й з хрипом видихнула, закашлявшись при цьому. Вітя завмер, а тоді зміг побороти в собі бажання просто зробити те, що він задумав, втекти подалі звідси, щоб не чути голосу приваленої дівчини над прірвою, повідомити про знахідку Руденку й нехай дістають її самі або чекають підмоги. Пожежників, наприклад. Він зітхнув і зміг лише слабко відтягнути голос:
– Лежи й не рухайся. Зараз тебе знімуть. Не рухайся, чуєш?
Та дівчина й не збиралася рухатися, або навіть якщо й збиралася, то їй не давала кучугура наваленого на неї зверху каміння. Натомість вона знову заволала, кашляючи між кожними двома-трьома словами:
– Витягніть мене! Я умираю! Я не можу дихати! Витягніть!
Вітя постояв на чотирьох у нерішучості, а потім почав розвертатись ногами до річки. Може у неї справді невідкладна ситуація, а Вітя хоча б подивиться, чи зможе він їй допомогти. Принаймні відкидає з неї каміння. Голос у дівчини на останньому слові зовсім захрип, а очі полізли з орбіт. А якщо у неї колапс легені… що тоді їх вчили робити в такому випадку? Проколоти грудну клітину шприцом і легеня має розправитися. Щось таке. Але де взяти шприц? Та це й не важливо. Вітя зробить посильну для себе роботу. Він по мірі сил допоможе дівчині.
З цими думками він незчувся, як ноги його опинилися на першому майже горизонтальному виступі сланцю. Насправді він робить це щоб вона стулила нарешті пельку і не волала своїм прибитим голосом. А то в неї, імовірно, легеня пробита, а вона репетує, ніби не розуміє, що це для неї шкідливо. Під пальцями рук захрускотів пухким листям очіток, тонкі стебельця ковили залоскотали обличчя. Вітя повернув голову: до карнизу лишалося спуститися не більше метра.
Саме тоді Вітя подумав, як же він збирається чекати на допомогу, коли він внизу, а радіостанції з собою не брав. Лізти назад? Ноги знову затрусилися, та так, що опер заледве не впав донизу. Ні. Спочатку перепочити… дівчина, потім перепочити. А тоді можна буде спробувати видертися нагору. А може просто покричати.
Ага, думав Вітя, докричишся тут, з цієї ями. Може стрільнути в повітря? Теж не варіант. Тоді що? Чекати, поки його відсутність на думку Руденка не затягнеться надто на довго.
Зрозумівши, що чим довше він стоїть на трисантиметровому виступі, тим більше він втомлюється, тим сильніше трусяться ноги, Вітя рушив далі вниз і праворуч, до карнизу. Дівчина нарешті захрипла й замовкла. Або зрозуміла, слава Богу, що от вона, допомога, йде, а може просто знепритомніла від втрати крові чи шоку. Хтозна, що вона там собі зламала при падінні. Про можливість присутності маніяка Вітя зовсім забув. Тож коли він ступив, нарешті, на карниз і дівчина розплющила очі (вона подивилася не на опера, а кудись за його спину, при цьому ці очі злякано розширились, не дивлячись на численні вже напухлі гематоми на посіченому камінням обличчі), а він почув ззаду це саме огидне плямкання, то одразу про цю можливість згадав і злякався. Та вирішивши за якусь частку секунди, що страхів з нього на сьогодні досить, він потягся рукою до кобури, одночасно розвертаючись. Кілька камінців пролетіло повз, деякі з них протарабанили по сорочці й застрягли у волоссі. Щось велике й темне ковзнуло згори просто на нього й світло згасло.
29
Крізь височенну траву майже невловимою ниткою тяглася щойно про-кладена стежечка, створена тим, хто зараз ховався у її кінці. За кілька хвилин прим’ятий слід зникне, але до того часу Костя вже схопить недоумка, що загнав себе в цю пастку. Костя готовий був закластися, що якщо він зараз свисне так, як він це вміє, втікач підскочить з переляку. Тож нікуди він не подінеться, тим більше, що тікати, крім як до станції, нікуди. Та й у той бік доведеться йому тікати через «болото», як для себе називав Костя такі місцини, де земля залишалася не просто вологою всеньке літо, а перебувала у стані трясовини. У найсильнішу посуху ці «болота» перетворювалися на багнища та й годі.
Тільки туди міг рушити теоретичний зловмисник, але до того моменту, як він дістанеться очеретів, Костя його наздожене. В кінці кінців, дасть попереджувальний постріл. Проте необхідність писати рапорти й пояснювальні про причини з яких він тут перебував і про обґрунтованість застосування табельної зброї пригасила його запал. Тим часом покидьок, що засів у траві почав швидко рухатися, очевидно пригнувшись. Костя одразу ж мимоволі подумав про якогось хижого звіра, звісно, людожера, якого йому доведеться вистежити, ризикуючи власним життям, а потім вбити у нерівному й напруженому двобої.
Та насправді це була людина. Звичайна людина. А не було, не траплялося Кості Назаруку такої людини, з якою б він не впорався. Тому опер гукнув страшним голосом:
– Стій, стріляти буду! Стояти!
А коли істота в траві не відреагувала, продовжуючи рухатись до стіни очерету, він побіг слідом.
Очерети вже почали жовтіти й сохнути, досягнувши за літо максимальних своїх розмірів, близько півтора людських зрости у висоту. Росли вони густо, тому, коли перша шеренга стебел з ледь чутним тріском розчахнулася й захряснулася за спиною втікача, Костя зміг розгледіти знову-таки лиш нечіткі обриси людини у чорній футболці й джинсах. Фігура перебувала у полі зору міліціонера не більше двох третин секунди, та й то, її постійно перекривали все нові й нові стебла очерету, тому роздивитися Костя зміг лише те, що втікач був, здається, високого зросту, дуже худорлявої статури. Костя зібрався був пригальмувати, вирішивши, що лише настрахав якогось підлітка, а тепер жене в болото, погрожуючи розстріляти, та передумав. По-перше: якщо це підліток, то він міг бачити щось, пов’язане зі зникненням Іри. Тому він, мабуть, якраз такий наляканий. По-друге: якщо це дорослий, а якби Костя не знав, що Тхір знову за ґратами, він би вирішив, що це той самий злодій, тоді його треба тим більше обов’язково впіймати.
Вскочивши слідом за втікачем у хащі очерету, він перш за все побачив, що тут раніше росли ще й дерева: земля під ногами була встелена не лише двадцятисантиметровим шаром гнилого очерету, а й численними кривими гілляками різноманітних розмірів і форм. Друге, що він побачив було те, що видимої стежки після проходу втікача не можливо було побачити, принаймні у такому поспіху. Зате Костя добре чув, як той продирається між хрусткими стеблами. Котя пер крізь зарості, наче танк, не забуваючи поглядати собі під ноги, щоб бува не беркицьнутися у гниляччя обличчям. Кілька разів Костя бачив чорну футболку, що з’являлася у просвітах на частку секунди.
Підстилка під ногами почала набувати м’якішої консистенції, а потім захлюпала вода. Через край черевиків миттю натекло з півлітра рідкого багна. Костя якраз встиг проклясти весь сьогоднішній день, коли чорна постать знову з’явилася у полі зору і тут же зникла. Причому не просто зникла, як попередні рази, ховаючись за очерети, а ніби пірнула у багно. Хрускіт очерету припинився, Костя прискорив біг, розуміючи, що це найкращий шанс. Поки гад лежить в багні. Бо потім доведеться ще півгодини бігати по болоту, а потім по полю в бік станції. Там він, звісно, наздожене втікача, але ще бозна-скільки до цього моменту місити грязюку Костя не збирався. Тому поки переслідуваний впав, перечепившись чи послизнувшись, треба його брати за барки.
Нарешті опер зміг побачити втікача цілком, якщо не зважати на кілька вертикальних рисок стебел очерету, що перекреслювали обриси його тіла. Клятий дистрофік міг справді виявитися юнаком чи підлітком, він ковзав ногами по багнюці, силкуючись звестися на ноги, але, здавалося, руки його добряче влипли. Цієї самої миті картинка різко поповзла вгору (одночасно зі скаженим осліплюючим болем у стопі й гомілці) на зміну якій з’явилася нова – земля, а якщо точніше – грязюка і вона швидко наближалася.
Костя відліпив обличчя від багна, прочистив носа, гучно сякнувшись, протер очі брудними пальцями, з яких, він не бачив, але відчував, стікає рідке смердюче лайно. Опер підвів голову, але втікача на місці вже не було. Костя спробував було встати, не зважаючи на біль в нозі, та не зміг: короткий огляд показав, що стопа застрягла між двома гілками поваленого напівзогнилого стовбура дерева.
Костя лайнувся, прислухався: десь далеко попереду ледь чутно потріскували стеблини очерету. Невеличка зелена жаба вискочила на штанину полоненої ноги й зарипіла своїм дурним голосом. Костя скинув її донизу рукою й спробував випручатися з пастки. За кілька жахливих хвилин, протягом яких Костя згадав половину всіх матюків, які він чув коли-небудь протягом життя, спітнів й шалено захотів курити. Нога лежала в багні, звільнена, але про те щоб користуватися нею за призначенням, та ще й серед такої великої кількості нерівностей та сміття навколо годі було й думати. Костя витяг цигарку брудними пальцями, багно на яких вже почало підсихати й тріскатись і запалив. Потім сягнув рукою кобури і дістав пістолет.
30
Гучний гуркіт і плески води миттю висмикнули Руденка з трясовини нудного опитування підлітків про подробиці життя зниклої Іри та їхньої сьогоднішньої вилазки на природу. Слідчий побіг бігом вздовж берега, дістаючи табельний ПМ.
Близько двохсот перших метрів шляху Василь навіть уявити не міг, куди ж це він прямує і чого чекати далі. Потім перед очима чітко вималювалася картина вигину стежки навколо скелі, що стирчала над берегом, свіжі місця маленьких обвалів. Руденко стишив біг до майже прогулянкового, якщо не зважати на задишку, кроку, почав обходити скелю, думаючи, чи не вилізти на неї зверху, щоби не напоротися на щось несподіване типу людини з нехорошими намірами, що причаїлася за кам’яним виступом, або нестабільної ділянки берега, готової обвалитися. Вирішивши не займатися альпінізмом, Руденко почав обходити скелю, зійшовши зі стежки у високу траву і роблячи велике півколо. Перед очима поступово відкривалася картина абсолютної безлюдності на обгризеному березі. Невелика ділянка стежки просто зникла.
Руденко озирнувся довкола і почав потихеньку, уважно дивлячись під ноги, підбиратися до краю. Знизу почулося шурхотіння й схлипування. Слідчий спробував зазирнути за край, та був надто далеко. Він зробив ще один обережний крок, потім ще один…
– Стійте, не підходьте ближче!
Руденко розвернувся так, що мало не втратив рівновагу і уловив у приціл свого Макарова Юрка.
– Чорт, злякав, – прошепотів Руденко й підніс вказівного пальця до рота, мовляв, тихіше!
– Василю Михайловичу, треба лізти вниз по цій скелі. Бачите, вона монолітна знизу й до верху.
Руденко кивнув. Юрко показав йому жестом щоб той не переживав і, на полегшення опера, Руденко сховав пістолет у кобуру. Юрко спокійно видряпався на скелю, розвернувся й почав спуск, як здалося Руденкові – у самі Тартари. Постоявши кілька секунд на місці, слідчий зауважив сам до себе, що стовбичить, наче дурень і вирішив піднятися трохи скелею, щоб зверху хоча б бачити, що там відбувається. По суті ж – знову стовбичити, мов дурень.
Як виявилося, плакала дівчина, мабуть та сама Іра, що лежала присипана камінням і привалена доблесним Вітьою, з-під лінії волосся якого стікала за вухом цівка крові. Юрко вправно перескочив на карниз, утворений виступом сланцю, на якому й лежали тіла, відгорнув найбільші уламки, підпер непритомним Вітьою стіну, звільнивши дівчину.
– Здається, у неї крім струсу є внутрішня кровотеча і зламано ключицю з передпліччям, – відзвітував Юрко. – А може втрата крові через перелом передпліччя: він відкритий. Треба швиденько викликати медиків.
– Добре, я побіг, – гукнув Василь Михайлович і почав спуск назад на стежку, лаючи себе за те, що не взяв на озброєння свого загону радіостанції. А тепер вони мають поранену дівчинку і опера. А ще патрульних, які невідомо коли заявляться і чи заявляться сьогодні взагалі. Подумаєш, дівчинка пішла з друзями на природу, відійшла до вітру й зникла. Немає аж цілих півгодини. Тепер треба бігти аж до дамби, де там зараз патрульний… просто жах якийсь.
Не встиг Руденко додумати свої невеселі думки, як звідкілясь знизу знову почувся голос Юрка:
– Прихопіть воду. Треба промити рану, бо тут повно грязюки. Знайдіть воду, яку ще не пили. Якщо такої немає, то що ж, тягніть яку є.
Поки Руденко добіг назад до молоді, наказав їй терміново нести воду на місце пригоди, а потім до машини, щоб нестися на дамбу, викрикувати з неї «Патрульний! Патрульний!», щоб той викликав медиків, хоча ближче вже доїхати до Управління і там їх викликати, Юрко перевірив стан Віті, який виявився цілком задовільним, якщо не зважати на злегка посічену уламками каміння голову, вочевидь, середньої тяжкості струсу мозку та кілька синців. Дівчина ж, як на зло, почала відключатися. Юрко підозрював, що в цьому винна втрата крові, оскільки шкіра Іри, не зважаючи на шар бруду на ній, все ж виглядала напрочуд блідою.
Коли прибули діти, Ірині друзі, дівчина вже не реагувала на голос і навіть легенькі ляпаси по щоках. Зате Юрко безперешкодно промив рану на руці газованою мінералкою. Кришечка була зламана, проте всі як один божилися, що ніхто не встиг звідти надпити.
Після промивання Юрко влив трошки води дівчині в рот. Вона ковтнула, але не отямилася. Так само тримаючи її голову в себе на колінах, опер повернувся до товариша, що теж досі перебував у напівпритомному стані. У Віті ковтку не вийшло, він захлинувся й закашлявся.
– Ну нарешті, – пробурмотів Юрко, – треба було тебе притопити щоб ти прочуняв. Як почуває…
Закінчення слова анулював звук віддаленого пострілу.
31
День за вікном повільно тягуче згасав, так само як і життєві сили висмоктувалися з тіла Василя Михайловича. За ті дві години, доки тривала їхня самовільна операція з «перехоплення маніяка», Руденко втратив двох бійців, отримав втик від начальства і мало не був відсторонений від справи про вбивства дівчат. Крім всього цього тепер з нього, хоч і не відкрито, насміхалися всі й кожен в Управлінні. Лише за Бондаря Василь Михайлович був впевнений, що той завжди підтримає слідчого, а якщо не підтримає, то дасть слушну пораду, у нього вони завжди такі, якщо треба – втішить, якщо ні – просто зробить вигляд, що нічого не сталося. Василь навіть дивувався інколи, як це вони з експертом так швидко здружилися. Навіть при тому, що рідко зустрічалися.
А що такого насправді сталося? Кілька підлітків вийшли погуляти наостанок літа, випити мінералочки на березі (крім якої Руденко роздивився в пакеті пляшку горілки, томатний сік, яку-не-яку закуску у вигляді сушеної риби та двох плавлених сирків; коли слідчий поліз разом з ними в пакет, діти зашарілися, стали ніби ті самі томати, з яких чавили сік), стрибнути пару разів зі скелі (атракціон лише для сміливих) і так далі, вже по ситуації. Одна пішла попісяти й гепнулася зі скелі: земля буквально вислизнула в неї з під ніг. Кілька міліціонерів миттю зреагували на виклик, хоча й не їхній це був обов’язок. Ті, чиїм він був, навіть не чесалися, та навіть і не збиралися чесатися, тим часом дівчинка з відкритим переломом і можливими внутрішніми ушкодженнями лежала, присипана камінням, а її середньої тяжкості травми перетворювалися у важкі та навіть небезпечні для життя. Вона б там і сконала, якби не Вітя. Він сам травмувався: ще один шматок породи відірвався від краю урвища й прибив доблесного опера, але той своїм тілом, хоча, можливо й не свідомо, прикрив від цього уламка ту саму дівчинку. Звук повторного обвалу дозволив локалізувати місце події, надати необхідну посильну допомогу постраждалим, викликати рятувальну службу й витягти бранців обриву. Щоправда Костя, хоч і не брав участі в звільненні бранців, примудрився вивернути гомілкостоп. Він погнався за примарною фігурою, що однак, лишила сліди після себе. Підозрюваний втік, не давши оперу роздивитися себе, натомість він лишив чіткий відбиток правої руки на багні. Руденко особисто роздивлявся його у сутінках, що завчасно спустили-ся на очеретяні зарості, які Костя назвав чомусь болотом. Насправді, тут траплялися ділянки з дуже розм’якшеним ґрунтом, проте трясовиною у розумінні Руденка й не пахло, до того ж він уявляв собі болото площею принаймні зо два гектари.
Отже слід. Слід як слід: на поверхні багна він відбився дуже добре, майже не розплився з часом, навіть підсох трохи зверху; починався він, згідно з траєкторією падіння підозрюваного, з боку, ближче до місця, де знайшли Костю, тягнувся у напрямку від нього сантиметрів тридцять п’ять-сорок і закінчувався глибоким чітким відбитком долоні. Краї, ближче до відбитків кінчиків пальців, були глибшими, бо підозрюваний трохи стиснув від напруги кавалок багна, коли намагався підвестися. І все. Розмір долоні – десь сімнадцять-вісімнадцять сантиметрів, за умови повного випрямлення фаланг пальців, а довжина сліду – не більше п’ятнадцяти. Пальці тонкі, майже жіночі, проте сама долоня доволі широка, це дозволяло припустити, що власник кисті з долонею та пальцями – миршавий чоловічок чи підліток.
Діти нікого не бачили, хто б шастав біля місця інциденту, крім бабці, яка випасала на березі пару кіз і цапа майже попід дамбою. Костя не був впевнений, що коли він помітив втікача, той знаходився ближче до берега, ніж як на дорозі до станції. Тому він не обов’язково був причетний до обвалу. Він міг статися й сам собою. Юрко докинув дорогою до управління, що дівчинка ніколи б не всілася пісяти, поки не була б впевнена, що поряд нікого немає, а підходи до куща над обривом всі відкриті. Сам берег місцями справді нестабільний, тож все дуже схоже на нещасний випадок. А втікач міг бути просто перехожим, що злякався якогось блукача по хащах. Тим більше…
– Як ти про себе повідомив? – Спитав Юрко Костю.
– Стояти, стріляю, – замислившись на хвилю відповів Костя. Він уже почав впадати у той сонливий стан, що розливається по венах після ін’єкції морфіну.
– От. А тепер уяви, що ти підліток. Це міг бути й він. – Кого саме мав на увазі Юрко під займенником «він», залишилося невідомим, тому що він продовжив далі. – Але це міг бути хто завгодно. – Тепер настала Юркова черга замислитись. – Та хоч би й цей… якось його… Шпаткін, ні, Шапкін. Хлопчик, про якого однолітки кажуть, що він прибацаний, шастає по смітниках і посадках. Він, до речі, міг бачити кого-небудь у балці біля струмка, де знайшли Пліховську.
– То ти з ним не поговорив ще? – Спитав Руденко.
– Ні. Хотів ввечері, та після такого дня…
– Якого біса? Завтра, чи коли там, післязавтра він у школу піде, а це – зайва затримка: не викликати ж його з уроків. А мені його свідчення потрібні вже не те щоб зараз, а місяць тому, два, півроку тому, рік, до того, як убили цю саму Пліховську!
– Він уже майже студент, – мертвіючим голосом промовив Юрко. – Сьогодні якраз повернувся зі свого інституту, з Кривого Рогу.
– Тим більше! Бігом з Управління до нього!
Друга швидка, щойно виїхала на трасу, прибавила газу, помчавши Вітю у лікарню, куди вже доставили дівчинку, а міліцейська дев’ятка так само неквапом видерлася на асфальт і поповзла до цегляної чотириповерхової коробки Управління.
– Якщо він сьогодні приїхав з Кривбасу, – несподівано подав голос Костя, – то він мав бути вдома за п’ятдесят хвилин до виклику. Електричка «Запоріжжя-Кривий Ріг» прибула десь тоді, коли я впав там у очеретах, а з Кривбасу на Запоріжжя йде за годину сорок до тієї.
Юра повернув кермо і машина в’їхала у двір Управління. Руденко дав легенького ляпаса Кості (на що той практично ніяк не зреагував) і попросив Юрка відвезти пораненого додому, а заодно заїхати до цього Шпакіна, чи то Шапкіна.
32
Звук дзвінка чомусь навів Юрка на думку, що його тут не згадають. Може тому, що для нього самого нинішній день, що вже згас, трохи розтягнувся. Здавалося, у цій квартирі…, поправка, на порозі цієї квартири, якщо ще точніше, то за порогом, опер стояв у минулому житті. А тут, мабуть, Шапкіна лише тепер проспалася і почала готувати вечерю, малий Шапкін попхався на гульки й буде години за чотири. Тут Юрко згадав, що казали малі на шкільному спортмайданчику: Шапкін ніде й ні з ким не водиться, лише лазить де попало.
Відчуття дежавю посилював голос з-за дверей. Він не належав Шапкі-ній, навіть не був жіночим, але інтонація питання була та сама:
– Хто?
– Міліція. Ми розмовляли вже… – пробекав Юра, розуміючи, що з власником голосу він ні про що ніколи не розмовляв. Тим не менш двері прочинилися й в утворену щілину визирнуло похмуре хлопчаче лице. – Добрий вечір. Ти м-м-м, Вітя, так?
Похмуре створіння кивнуло, але не більше. З кухні, де щось шкварчало і грюкало, пролунало стандартне «Хто там прийшов?». Юрко не збирався сьогодні зав’язувати нові розмови з Шапкіною, тому попросив Вітю вийти на вулицю. Хлопець гукнув, що прийшли з міліції і рушив на кухню, залишивши ту саму щілину між дверима й одвірком і ошелешеного міліціонера чекати.
Вийшла Шапкіна, Юрко лайнув себе, не знаючи навіть як її звуть, перепросив за пізній візит і попросив дозволу поговорити з Вітьою на вулиці, на, так би мовити, нейтральній території. Мати кивнула й пішла назад до сковорідок з каструлями, а Юрко повторно, вже втретє, запропонував хлопцеві вийти з ним.
За десять хвилин міліціонер вже стояв з похмурим обличчям, дивлячись услід малому Шапкіну, що якось невпевнено і з підстрибом крокував до свого під’їзду. Малий нічого не бачив крім двох волоцюг колись, коли – не пам’ятав, які сиділи у траві біля очеретів над струмком. Шапкін проходив повз, поглянувши скоса кілька разів на них. Один з волоцюг, чоловік (друга була, здається, жінка, хоча у їхньому випадку важко що-небудь було сказати напевне) буркнув Віті: «Пиздуй звідси», хоча, наголосив Шапкін, він тоді ще й не знав, що це слово означає, та добре уловив суть і швиденько звалив звідти. Що там робили волоцюги, він і гадки не мав.
Хлопець вже зник у під’їзді, та раптом вигулькнув назад, озирнувся, побачив, що опер стоїть на тому самому місці, де скінчилася їхня коротка розмова, знову пірнув у під’їзд, але сходовим маршем, який добре просвічувався блідо-блакитним світлом обтягнутої у поліетиленовий пакетик лампочки, він не підійнявся. Юрко підійшов до дверей під’їзду. Шапкін стояв одразу за порогом, втупившись у біло-синю стіну. Побачивши міліціонера, він здригнувся й спробував піднятися нагору, та Юрко втримав хлопця.
– Ну, що ти хотів сказати? – Прошепотів Юрко на вухо хлопцеві.
Той якусь хвилю мовчав. Коли Юрко вже майже втратив надію щось витягти з малого гімнюка, той швидко й постійно збиваючись почав свою промову приблизно на тридцять п’ять слів. Половину можна було відкинути одразу, як випадкові епітети, займенники тощо. Суть другої половини зводилася до наступного: два дядьки стежили за дівками біля технікуму і навіть хапали за руки. Ходили через балку. Один за іншим. Все.
Юрко спробував дізнатися імена чи опис цих дядьків, але безрезультатно. Втім, він і так знав, хто вони такі. Один сидів у СІЗО, інший – досі міг сидіти на лавці й дрочити на студенток технікуму. І це він робив у найкращому випадку.
Міркування Юрка Руденко сприйняв нищівною критикою:
– Чому ти думаєш, що це той підглядальник? Тому що він стежив за підозрюваним? Тому що стежив за дівчатами? Так, він міг ходити слідом за Тхором, навіть міг загубити ту пачку цигарок, але підозр з Тхора ніхто не знімає. До того ж чому ти не спитав, місце навчання Шапкіна, щоб можна було хоча б знати, де його знайти про всяк випадок. Нам треба буде упізнати підглядальника, а це зробить лише Шапкін. Нікого іншого не пригадую, кому було б діло до торгівлі наркотиками біля школи й технікуму. Та все ж таки знайди цього мужика, Божко, здається, дактилоскопіюйте його про всяк випадок і візьміть на підписку. У нього, якщо буде стаття, то зовсім інша. Б’юсь об заклад, у нього десь вдома ще досі лежить якийсь шмат арматури, загорнутий у газету. Але це просто мої здогадки, бо обшукати хату в нас немає підстав.
Юрко дочекався-таки дозволу піти нарешті додому, а Руденко довго ще сидів, вивчаючи справу. Насправді, осяяло його, ніщо не вказує на спорідненість справ Копач, Пліховської й Гринько. Може Руденко просто видавав бажане за дійсне? Тоді, щоправда, ситуація виглядала ще більш невеселою: троє убивць шастають по місту, і жодних зачіпок, жодного результату. Крім того, що убивці правші, два з них собачники, двоє зрізали груди своїм жертвам, один – обличчя. Інший обличчя дівчини спотворив майже до невпізнаваності.
От майже рік і пройшов, думав Василь, з того часу, як вбито Олену. А результати? Троє підозрюваних, двоє на підписці, або скоро будуть на підписці, один – в СІЗО, нуль зачіпок, нуль результату, прокол з сьогоднішньою «операцією», двоє травмованих співробітників. Невідомий утікач іще є. Цим утікачем, щоправда, міг виявитись хто завгодно. Той же Шапкін. Хоча ні, Костя там щось казав про нестиковку в часі. Правда він був після ін’єкції морфію, та все ж, здається, мав рацію.
З іншого боку, якщо малий вийшов з електрички за годину до інциденту на березі з обвалом та всіма супутніми подіями, то він цілком міг опинитися з Костею в одному місці і в один час. Назарук погнався за маніяком, а замість цього налякав до напівсмерті хлопчину.
Руденко помітив, що збирався продумати цю фразу, наче пожартувати сам до себе, але зрозумів, що ніщо його абсолютно не веселить.
Треба сходити до Бондаря, побалакати трохи ще з ним. Але про що? Та про що завгодно, аби лиш з приємною тобі людиною.
Руденко спустився у експертний відділ, але двері вже були замкнені. І мабуть уже доволі довго: стрілка на годиннику показувала вістрям на цифру десять.
33
Жовте примарне світло де-не-де пробивалося крізь листя кленів та каштанів, вихоплюючи з сіро-синьої темряви шматки порепаного асфальту і свіжі калюжі: видно поки слідчий досиджував останні півтори-дві години в Управлінні, встиг пройти перший серпневий дощик. Навколо калюж асфальт вже був сухий, та й звичайної після дощу прохолоди не було відчутно, та ця перша ластівка обіцяла кількаденну зливу, що впаде найближчого тижня.
Давно пора, подумав Руденко, закурюючи на ходу. На якусь мить він осліп від спалаху сірника перед обличчям тому для нього стала повною несподіванкою поява праворуч за кущем жасмину темної фігури. Вона швидко вискочила на тротуар і подріботіла поперед слідчим. У черговій латці світла Руденко побачив стрункі й мініатюрні жіночі форми. Натомість ззаду, різко дисонуючи з побаченим, пролунав ламкий юнацький голос:
– Ну і пішла на хуй, сука!
– На хуй не йдуть, на хуй лягають! – Відповіла дівчина з почуттям гідності й не озираючись.
Руденко крекнув і тут же змушений був ухопити за барки власника ламкого голосу: той вискочив просто на Василя, ледь не вивергаючи з подихом вогонь. Першою реакцією хлопця було відштовхнути перешкоду долонею в обличчя, але Руденко дивом уникнув розчепірених пальців нічної несподіванки й заламав хлопцеві руку. Той спробував пручатися, а коли це не дало потрібного ефекту, а навпаки – посилило больові відчуття, в хід пішли лайка й крики.
– Спокійно, хлопче, спокійно, – намагаючись щоб його голос звучав рівно, Василь Михайлович трохи попустив больовий. – Зараз ти трохи відхекаєшся і підеш додому.
– Я тобі, суко, яйця відріжу, підар!
– Тепер я відведу тебе в Управління й ти мені те саме скажеш для про-токолу. Ану глянь на мене! – Василь Михайлович труснув хлопця, підставляючи своє обличчя до світла й розвертаючи свого бранця. – Ну що, не впізнав?
– Ні, – просичав хлопець, знову намагаючись звільнитися.
– Тоді я тобі нагадаю, хто я: капітан Руденко, МВС.
– Та їбав я тебе в рот, капітан!
Подих у Василя перехопило, захотілося тріснути парубка головою об порепаний асфальт, але він лише прошипів:
– А чого це так?
– А того. Клав я на вас на всіх. Спробуй тільки щось мені зробити і завтра матимеш справу зі своїм начальством. Знаєш хто такий Бурмістров?
Руденко знав: колишній «новий руський», піднявся на контрабанді цукру в Росію. А може й ще чого крім цукру. Перебуває, здається, у дружніх стосунках з начальником Управління, Сємєчкіним.
Руденко відпустив синка Бурмістрова, наостанок побажавши йому наперед краще думати головою, бо тепер він буде в Руденка на примітці, і від кількох неприємних діб, та навіть і годин у мавпятнику татусь не врятує. І Руденкові за таке нічого не буде навіть від самого міністра чи хай навіть Аль Капоне.
Хлопець кинувся наздоганяти дівчину, а Руденко, почуваючись зовсім розбитим, почвалав додому. Біля під’їзду він зупинився, глянув на вікна своєї квартири: вже не світилося. Мабуть уже початок дванадцятої, подумав Руденко, сів на лавку й закурив. Кілька хвилин все було спокійно, аж тут з темряви пролунав знайомий дівчачий голос:
– Я ж сказала тобі – пішов на хер і не ходи за мною, псих кінчений!
– Тихіше, не волай, люди сплять.
– Ой, – у смужці світла з під’їзду з’явилася та сама, здається сусідська, дівчина. – Василь Михайлович…
– Так точно. Що сталося?
– Та причепився один придурок. Зовсім дах у нього поїхав. Тільки Ви його не чіпайте краще. У нього там папашка десь з верхами знається.
– Сідай, раз уже так пізно додому йдеш. Чи ти ще не додому?
– Та додому.
– Ну тоді почекай кілька хвилин з цим. А за того свого придурка не переживай: у моїй присутності він тебе не образить. Ти куриш?
Дівчина пом’ялася, всідаючись поряд зі слідчим, а тоді відповіла ствердно. Руденко простягнув їй цигарку:
– Міліція дає добро. Кури. А скільки тобі років?
– А вам нащо?
– Я ж з міліції, мені можна все казати.
– Сімнадцять. Буде за тиждень.
– І батьки тебе відпускають так пізно гуляти?
– Нічого не пізно. Нормально.
– Слухай, – Руденко поколупався в пам’яті, видобув знайоме ім’я і, сподіваючись, що не помилився, продовжив: – Оксано, а ти знала Пліховську? Чи Гринько з Копач? Гринько ніби твоя ровесниця, так?
– Н-ні, особливо не знала. А що?
– Нічого, просто я веду їхні справи про зникнення, і сподіваюся, що хоч хто-небудь чимось допоможе слідству.
– А Ви думаєте, що це маніяк? Бо у нас тут в будинку, та я думаю, що вже в усьому Федорові, йдуть чутки, що завівся маніяк.
Руденко довго мовчав, посмоктуючи цигарку. Голова його раптом поважчала й одночасно спорожніла, як це буває при сильному сп’янінні. Язик сам собою сплюнув:
– Серійний убивця. – Слідчий підняв голову, звівши погляд на темний силует поряд із собою. Дівчина мовчала. Чи то від несподіваного підтвердження найгірших пліток, чи може навпаки, від браку емоцій. Руденко знову розтулив рота. Слова так само густо й уривчасто спадали в порожнечу ночі. – Це моя версія. Насправді явних ознак немає. Три трупи, але у них хоч і багато спільного, але конкретний почерк не промальовується.
– А хіба не може він убивати кожного разу по-різному?
– В принципі може, – тон Руденка потроху повертався до звичайного людського. – Але не стане. Він робитиме це так, як вдалося це зробити минулого разу. Хоча в даному випадку, якщо це звісно все-таки серійний убивця, то він або експериментатор, або обставини щоразу надзвичайні і не дозволяють того, щоб усе йшло по накатаній.
Він замовк, міркуючи, для чого він розголошує матеріали слідства, коли з під’їзду почувся тупіт і в смузі світла з’явився невисокий чоловік.
– Ану відвали, бо зараз пизди дам! – Загорлав він. – Чув, пиздуй звідси!
Руденко підвівся, обриваючи тим самим потік лайки. Чоловік, сусід з нижнього поверху і батько Оксани навіть у темряві помітно почервонів:
– Вибачте, Василю Михайловичу, я думав – знову той придурошний чи ще хтось приплентався. Як дівка виросла, так немає жодного спокою.
– Йди додому, – кинув Руденко Оксані. Дівчина скривилася й пішла повз батька в під’їзд. – А Ви все правильно кажете, але, будь ласка, без лайки. Будьте уважні, стежте за своєю дитиною. У наші часи треба завжди бути насторожі.
– Хочете сказати – правду мелють? – Чоловік зашепотів: – Маніяк у нас завівся?
– Не бачу жодних ознак. Але й без маніяків вистачає небезпек. Світ взагалі котиться під три чорти.
– Точно-точно, – швидко погодився сусід, перекладаючи з одної руки в іншу відро, імовірно зі сміттям.
Видно було, що він хотів уже зав’язати бесіду зі слідчим, та Руденко буркнув:
– Добраніч, – і протиснувся у під’їзд.
34
– Відбитки пальців на пачці «Прими», вилученої у механіка Чубаря збігаються з відбитками Миколи Божка, що відповідає історії Чубаря про те, що він знайшов цю пачку на місці злочину. Божко ж божиться, – усміхнувся Дмитро Семенович, – що ніколи там не був, так? Це, звісно, лайно собаче, бо всі ми там проходили і якщо не по тому ж місці, то принаймні поряд. Та це й не важливо. Поки що у нас це єдина зачіпка. Тож розкручуй, розкручуй.
– Дякую, – трохи ніби розгублено мовив Руденко й, прихопивши листочок звіту експертизи, не попрощавшись, рушив геть з лабораторії.
Божко сидів у кімнаті допитів сам. Вже дві години й десять хвилин його ніхто чіпав і Микола почав нервувати. Мало того, що викликали у робочий день, та ще й забули про нього тут. Знаючи, що без перепустки його не випустять, він все ж спробував піти на самостійні пошуки опера, що його допитував про загиблих дівчат, одна з яких жила в сусідньому будинку. Та Божко нічого не міг про них сказати чи про їхнє оточення. Та й звідки шахтарю знати про цю фігню? Воно йому не потрібне й не цікаве.
Щойно Божко вийшов за двері, як його заволокли назад і пригрозили прикувати наручниками. Це був якийсь прищавий сержантик з ганебними двома шмарклями на погонах. Божко знову всівся й продовжив вичікування незрозуміло чого. Це було з півгодини тому, тож тепер Миколі знову почав уриватися терпець. Навіть якщо міліція дасть йому довідку, начальство все одно його замордує за це запізнення. Та це вже не запізнення, це вже прогул, бо він мав бути в забої вже три з лишнім години. Натомість його прямо на зупинці вихопили і вимагали проїхати натомість в Управління. Він відпирався від них, та марно. Тоді його привезли автобусом двоє оперів в мусарню, посадили під нагляд чергового з автоматом (Божко ніколи б не подумав, що їм видають зброю) на півгодини, а потім вмістили сюди.
У кімнату нарешті прочинилися двері й увійшов чоловік років тридцяти чи трохи більше, якого Микола, як йому здалося, вже колись бачив. Та у цьому місті всі одне одного колись бачили, подумав він, хоч раз, але бачили або чули. Чоловік цей мав доволі потріпаний вигляд, костюм обвисав з фігури, не надто кремезної, але й худим чи кволим цього чоловіка язик не повертався назвати. Просто він або піджак трохи завеликий купив, або трохи схуд останнім часом. Чоловік присів на місце, що його раніше займав опер, той самий Назарук, що заходив до Миколи «в гості», коли дружина влаштовувала чергову істерику. Видно було, що Назаруку він, Микола Божко, зовсім не подобався і ця його незрозуміла неприязнь відбивалася на тому, в якому світлі він Божка представить у своєму рапорті чи протоколі перед начальником, що те ж саме, що й перед законом. А ось цей чолов’яга, видно і є той начальник.
– Доброго ранку – мовив він і Микола із повагою відзначив, що начальник почав мову не з представлення чину й місця служби, а з вітання. – Шкода, що доводиться Вас затримувати, але у мене, як слідчого, що веде справу про зникнення трьох дівчат минулої осені й цієї весни, є питання до Вас, від відповідей на них залежатиме, чи потрапите Ви сьогодні на роботу чи ні.
Розмову веде не приязно, але й без жодної настороженості, недовірливості чи упередженості.
– Я уже говорив на цю тему з Вашими підопічними, тож не знаю, чим ще можу допомогти.
– Так, говорили, але з того часу у слідства з’явилися нові… е-е-е, ниточки. Ці ниточки вказують на кількох людей, як можливих свідків злочину. Справа надто серйозна, щоб відкладати її у довгий ящик. А ще я хотів би почути Ваші міркування щодо Кочерги Ігоря Лук’яновича на прізвисько Тхір. Він стверджує, що Ви стежили за дівчатами майже щодня, коли він тільки почав працювати там, біля технікуму, а потім переключилися на нього самого.
Якщо він у чомусь і підозрює Божка, то добре це приховує. І тут лише Микола справді злякався, адже його справді в чомусь підозрюють. А якщо так, то тим часом, поки він тут стирчить без діла, мусори обшукують його квартиру. А чого ж вони його так довго тримають? Тепер йому й гаплик.
– Я не знаю ніякого Кочерги, а тим більше Тхора, – враз знебарвленим монотонним голосом відгукнувся Микола.
– Добре, а якщо я скажу, що Ви за ним стежили протягом як мінімум тижня чи десяти днів?
– Не знаю про що Ви.
– Натомість Кочерга Вас добре запам’ятав. Як і наш оперативник. А він дуже досвідчений у цій справі.
– Ви помиляєтеся. А Ваш оперативник, цей хам Назарук, тим більше. Якщо він мене бачив, то це не означає, що він може тлумачити моє перебування з ним і Кочергою в одному місті так, як йому це вигідно.
Наче почувши своє ім’я, у кімнату знову вкотився Назарук, та так поспішав, що ледь не розгатив двері своєю «рамою». В руках він тримав прозорий пакунок, всередині якого білів газетний згорток. Серед будь-яких інших газетних згортків Божко упізнав би цей без жодних вагань.
Начальник, що назвався Руденком, слідчим, поступився словом але не місцем Назарукові, а той миттю тицьнув згорток під носа Миколі.
– От і знову я. Ну що, знайомий Вам цей згорточок?
– Не знаю, що це таке, – відповів Божко. – Не пам’ятаю щоб…
Він затнувся, потім твердо й голосно повторив першу свою репліку.
– Добренько, – чомусь зрадів досвідчений оперативник Назарук. – Тоді поговоримо про це пізніше, коли в лабораторії знімуть відбитки пальців. А зараз поговоримо про те, про що ми говорили раніше. Ти згадав, як, кого і скільки разів ти намагався помацати чи затягти кудись із цих студенток технаря?
– Я їх не торкався! – Закричав Микола. – Це ваш Тхір їх лапав і хапав!
– То ти все-таки стежив за ним?
– Я кілька разів бачив його там. Я відпочиваю на лавці. Раз побачив як він хапає дівчат і наступні рази трохи пильніше вдивлявся у той бік. Щоб, коли знадобиться втручання, допомогти малим.
– Та ти не в курсі, але Тхір би тобі кишки випустив, навіть не витягаючи із зубів папіросу, ти б і перднути не встиг. То може це його ніж тут у згортці? Може він його тобі підкинув у квартиру, під матрац?
Божко мовчав, намагаючись зрозуміти, чи хапатись йому за цю соломинку, чи опер просто знущається, і все вже давно вирішено.
– Дівчат у нашому місті убивають, – знову встряв слідчий. – Використовуючи собачий повідець і ніж; убивця високого чи середнього зросту, правша, курить «Приму». На місці злочину знайдено пачку цих цигарок. І на ній Ваші відбитки. Так само, як і на цьому ножі. Його дуже добре оглянуть експерти і тоді нам Ваша допомога буде не потрібна. А зараз Ви ще можете почати говорити і це зарахується Вам як співпраця.
– Ви що збожеволіли? – Загорлав Божко. – Пішли ви всі на хер! Я нічого не казатиму! Яка ще на хер співпраця!?
На цьому його крики обірвалися, бо Руденко підвівся зі стільця й рушив до виходу. Назарук же зовсім не поспішав зайняти вакантне місце, а стовбичив із задоволеною пикою на місці, заклавши руки за спину.
Поки що вони лише забрали ножа в газетці з квартири, але за пару годин вони знімуть відбитки й відпиратися стане марно. Залишатиметься тільки придумати для чого він його загорнув у газету й заховав під матрац старого дивану, на якому він так часто вдовольняв себе після споглядань дівчаток-бурсачок. Все це було добре, поки не зіпсувалось. А зіпсував все той клятий наркоторговець.
Не пройшло й хвилини з того моменту, коли Руденко вийшов, як замість нього заявився ще один опер, несучи в руці коричневий пластмасовий ящик.
35
Останній лист все не приходив, хоча вже й літо скінчилось, але то лише в календарі, а насправді воно було ще у розпалі: плюс тридцять, пекуче сонце, ані краплини дощу після дводенної блаженної перерви на туман і мряку, що час від часу все ж переростала у дрібненький скороминучий дощик.
Маленька Яся знову почала помічати таткову зацікавленість поштовою скринькою, а точніше – стурбованість. Вона запитала, чому він чогось чекає, для чого, якщо вбивця за ґратами? Що йому ще потрібно? Василь Михайлович лише відмахувався.
А лист все не йшов і не йшов. А якщо він прийде одразу ж після того, як він піде на роботу? А так воно й буде. Коли носять пошту? Десь між десятою й четвертою, але це вже коли ЗАНАДТО багато пошти та газет. Тож Марина перед роботою, або після, або Яся зможуть дістати листа і що ж вони там прочитають?
А прочитають вони ось приблизно що:
«Ще раз привіт тобі, Ясю! Я не знаю наскільки довго йдуть листи з Далекого Сходу в Україну, але підозрюю, що вони загубилися десь в дорозі. Хоча, можливо, ти просто ще не знайшла час для написання відповіді, або не вважаєш за потрібне відповідати на мого листа. Та я й не наполягаю на цьому, адже нічого особливо змістовного я не викладав у своїх листах, лише трохи розповів про свою родину і про своє життя. Життя, яке стало таким лише завдяки тобі, бо саме ти розкрила мене як особистість. Не знаю, що це було з твого боку: жалість, проект чи просто божественне втручання через тебе, але ти звільнила мене від самого себе, зробила вільним. Щоправда я поспішив знову себе ув’язнити.
Я знаю, що ти робила це не спеціально, просто ти – чудова людина, яка несе світло, навіть не звертаючи уваги на це, що робить цей дивовижний процес набагато більш вражаючим і робить тобі більшу честь. Ти це робиш безкорисливо. І це круто. Шкода тільки, що ти інколи забуваєш подбати про себе. Я сам люблю щоб усе було по справедливості, але треба ж і берегти себе! Після тої історії з гранатою я боюся за тебе. Жартую, звісно, хоча в кожному жарті є, як відомо, лише доля жарту: не позбавляй мене єдиного мого друга.
До речі, про друзів. У мене з’явився один знайомий, судмедексперт, начальник нашої лабораторії, то він, здається, непоганий чолов’яга. Ми з ним…»
І так далі в тому ж дусі ще п’ять сторінок. А закінчується цей опус взагалі жахливо:
«А доньку мою, до речі, звуть Ясею. Дружина наполягла на цьому імені. Вважай, що в твою честь названа. Приїжджай якось, познайомишся з нею особисто.»
Пишучи кожного такого листа, Руденко припливами розумів, що все це тупо і сопливо, що Яся злякалася цього лайна і навіть з’їхала зі свого Владивостока тільки через них, листи, а ніяк не через гранату РГД-5, закинуту посеред білого дня у вікно її спальні якимось метальником ядер на четвертий поверх з відстані аж двадцять-двадцять п’ять метрів, з-за гаражного кооперативу. Вона якраз була вдома, бо мала їхати на своєму вихідному на якийсь з’їзд прокурорів чи що, Василь так і не зрозумів точно що й до чого, але цей «саміт» несподівано відмінили. Яся покрутилася, розібрала валізу, плануючи як використати цей день і саме у цей момент, несучи за собою хмару скляного пилу й уламків побільше з віконного скла, у вилицю їй врізалася шипляча й димляча граната. Яся ледь встигла зрозуміти, що сталося й скочити-впасти на ліжко, коли вибухом її оглушило і численні пружини з матрацу встромилися їй у тіло.
Історія ця була так коротко розказана в першому й останньому листі Ярослави, що всі подробиці Василь видумав сам, хоча й свято вірив, що саме так а не інакше все сталося. Перед власними його очима, заляпаними кров’ю з розтрощеної вилиці, танцюють кольорові й небезпечно чорні, як провалля, кола і котиться під ногами перевальцем граната.
Василь шкодував про кожного листа, він спочатку безкінечно їх редагував, потім наважувався нарешті запхати їх до конверта, донести до пошти, і от біля скриньки вже відбувалася головна боротьба. Проходила вона швидше й непомітніше, ніж при написанні, оскільки доводилося дбати про секретність і або пройти повз скриньку, хоча це було небажано, адже чого він взагалі тинявся біля неї, коли повинен бути на роботі, або вкинути без зайвих рухів, впевнено, як це личить слідчому, офіцеру, сім’янину.
Спочатку він хотів відсилати листи з іншого поштового відділення, де його точно ніхто не знав, але з’ясувалося, що часу перед роботою в нього немає ганяти аж у Кривий Ріг, а після – жодне поштове відділення вже не працюватиме. У вихідні треба було б щось придумати для дружини, але у нього не вистачило духу брехати їй в очі.
