Діти вважали її чарівною феєю. Маленьку, тендітну, у цвітастих літніх сукнях, легких плетених босоніжках. На плечах вона завжди тримала велику полотняну торбину. Наче той равлик, який носить за собою свою хатку. У торбинці – гостинці для дітлахів. Обожнювала малечу. Господь не благословив власними дітьми, тому обдаровувала теплом чужих.
Діти до неї горнулися. Наче до старшої сестри або ліпшої подруги. Вже розміняла третій десяток, надбала зморшок і срібла у волоссі, а дітлахи кликали її не інакше, як Ганнусею. Батьки сердились: «Що за Ганнуся? Ганна Степанівна!» Вона заспокоювала: «Та нехай. Їм так зручніше».
Сільська малеча обожнювала Ганнусині казки. Ось посідають на галявині за лугом. Обов’язково колом, щоб одне одного бачити. І слухають. У її казках оживають чарівні ельфи, балакучі потерчата, кумедні домовички, цікаві лісові звірята, пустун Капітошка. Ганнуся вміє не просто розповідати чарівні історії, а занурювати у них слухачів. Спробуй не повір у казкові світи!
Але найбільше малюки чекають від Ганнусі загадок. І на призи. Вони завжди різні.
Зійшовши на небосхил, сонце злизало куценькі хмарки. Теплий серпневий вітерець бавиться ніжним дитячим волоссячком. Хлоп’ята посідали на травичку, поскидали взуття, як навчала Ганнуся. Земля дає силу. Завмерли в очікуванні загадки – найулюбленішої із розваг. Вже приготувалися стрибати білочками, нявкати наче котики, махати рученятами немов птахи.
Ганнуся окидає оком галасливу юрбу, мружиться. Сьогодні коло має прогалину. Воно розірване. Вадько сидить окремо від решти, супиться, колупає гілкою пісок. Але добре, що взагалі прийшов. Після того випадку зник на кілька днів…
Вадько в селі новенький. Батьки привезли його на літо до бабусі зі Штатів. Чи не вперше. Познайомившись з дітьми, хлопчак завітав до Ганнусі на казки. І одразу вгадав загадку. Отримавши приз – пакетик із стиглими абрикосами, на подив дітлахів, забрав їх і пішов додому. Вслід йому полетіло дошкульне: «Вадько скнара!»
Діти звикли ділити виграш порівну. Вадька почали оминати. Ганнуся бачила, що його не запрошують до ігор. Хлопчик ображався, тихцем плакав. Як жінка його не вмовляла та не запрошувала, більше на галявині не з’являвся. А сьогодні нарешті прийшов.
Ганнуся піднімає вгору вказівний пальчик, вимагаючи тиші. Обличчя дітей стають зосередженими, серйозними. Ловлять кожне її слово, інтонацію, читають по губах. Настільки віддану увагу можуть дарувати лише дитячі серця.
- Сьогодні загадка легенька. Рослина – символ України.
- Мальва, ромашка! – розмахуючи руками, навипередки загомоніли дівчатка.
- Вона є практично в кожному дворі.
У Вадька загорілися очі. Вже здогадався. Кмітливе, бісеня. Але мовчить, боїться повторення минулої пригоди.
- Кропива! – вигукнув один із хлопчаків.
- Волошки.
- Ні, - хитає головою казкарка. – Він круглий і жовтий. Схожий на сонечко.
- Млинець.
- Соняшник, - не витримав Вадько. Зойкнув, прикрив ротика долонькою, винувато посміхається.
- Молодець, - підбадьорює його Ганнуся. Дістає з торбинки великого соняшника.
Малюки захоплено дивляться на приз. Стежать за реакцією переможця. Вадько бере соняшник і, якусь мить вагаючись, кладе його в центр кола.
- Беріть, пригощайтеся!
Але діти не реагують на його широкий жест.
- Нехай їсть сам. Нам не треба.
Один за одним схоплюються зі своїх місць. Наче горобці, сполохані гладким котом. Збираються йти геть.
- Дітки, не розходьтеся, - просить їх Ганнуся. – Тут вистачить на всіх.
- Будь ласочка, - шепоче Вадько, розтираючи кулачками сльози. – Я більше не буду… Я ділитимусь. Я хочу з вами гратися.
Кілька секунд панувала тиша. Потім, одна за одною, до соняшника почали тягтися маленькі долоньки. Коло знову зімкнулося.
Сонечко, спостерігаючи за цією сценкою з небес, радісно посміхнулося. У відповідь йому посміхається Ганнуся. Порозумілися!
