«У него зазудело в заднице. Запустив руку под одияло, Айзек с прямо-таки собачим бесстыдством начал копаться в заднем проходе. Вдруг что-то лопнуло под. ногтем, и он выпростал руку – рассмотреть. На кончике пальца беспомощно висела крохотная полураздавленная личинка. Это был реффлик – безобидный мелкий паразит хепри. «Бедняга, наверне, был здорово ошарашен, когда попробовал моих соков» - подумал Айзек и стряхнул насекомое с пальца.»
Мерзота…арр…і все ж…яка брудна, жорстока естетика; знаєте, інколи я дивуюсь своєму мазохізму, можливо на мене так повпливали фільми Луїса Бунюеля, якого місяць крутили в кіноклубі SILENTIUM з його сюрреалізмом та чорним гумором ( «Андалузький пес», як казав голова клубу, цим фільмом Чарлі Чаплін лякав своїх дітей), але факт залишається фактом, я дуже рада, що мої стомлені від шкільної програми очі, таки прочитали цю просто шикарну річ у стилі стімпанку: Чайна Мьевиль «Вокзал потерянных снов».
( Як ви помітили, леді та джентльмени, пишу я назву й уривки мовою перекладу, не через якісь політичні причини, але лише з боку майбутнього літературного критика, який просто в словесному шоці від того, що тонами перекладають тепер Стівена Кінга, Пауло Коелійо скоро доберуться і до Чака Палагнюка чи вже добрались, але чомусь перекладачі свідомо чи несвідомо оминули такий справді літературний нонсенс.)
Цей роман вважають шедевром, після вікової паузи, коли опублікували «Машину розрахунку» Вільяма Гібсона та Брюса Стерлінга. Що ж це за такий шедевр і в чому полягають його особливості я постараюсь вам роз’яснити у своїй першій/пробній рецензії. Як вже вище сказано, цей роман написаний в жанрі стімпанку, тому протягом усього читання, вас супроводжуватиме відчуття смаку ржавчини та блиск, щедро напластованих мідних труб; я вважаю, що автор професіонально передав цей дух розвитку технологій пари, брудного чаклунства та мерзенності людини, що по-справедливому втілено ще й у мерзенності самого міста, що зіграв далеко не останню роль у цій історії: Нью-Кробюзон - місце де все відбувається, де все завершується й де по-особливому гидко, брудно, зі своїми унікальними повіями і манерою карання злочинців, що напевно мені сподобалось найдужче, наприклад, матір, випадково чи ні, але убила власну дитину, тому як покарання рученята її дитини було пришито до її очей, щоб жінка завжди пам’ятала про свій злочин; таких людей називають доволі просто – перероблені.
Враховуючи всю огидну атмосфери книги, що ж можна очікувати від центральних персонажів? Звісно, ми можемо обмежитись головними героями, але я гадаю, що у цій книзі вони відсутні; з одного боку автор наче і показує їх, але з іншого, в цій історії всі герої – головні, тільки хтось тримається довше до сюжету, а хтось ні, але безумовно, якби забрати хоч одного героя конструкція твору просто розпалась на дрібні, смердючі друзки. Та стосовно вже самих героїв, то автор ні себе не зрадив, ні цим пахощам, бо практично усі персонажі у зовнішності:виродки, товсті, взагалі не люди, антиполітичні, антимонархічні, брудні, смердять тижнями не митим тілом, релігійні до чистого глупства - коротше, просто чисто людське суспільство тільки з казковими героями, але зовсім без прикрас. Там ви не зустрінете добру фею з крилами кольору солодкої вафлі, там це буде двометровий метелик-переросток, з щупальцями по всьому тілу з крилами, що мають гіпнотизуючи силу й, що можуть висисати ваш мозок і сни. Навіть негативні персонажі в двічі перевершують усіх вам відомих книжкових злодіїв – незрозуміле створіння з десятками ротами й самозакоханістю. Але я люблю конкретизувати, тому все ж опишу цю четвірку, яка заварила так багато каші.
Ягарек. Саме думками й монологами цього героя автор користується у своїй книзі на закінченнях кожної частини. Це є міфічна істота, гаруда (людина, на половину птах), якого вигнали з племені через «лишение выбора второй степени с крайним неуважением», тобто зґвалтування. Він перелетів пів світу, шукаючи науковця, який «навчить його знову літати».
Айзек Ден дер Гримнебулін. Товстий, амбіційний та лайливий мужик, який погодився допомогти Ягареку; для цього він починає досліджувати кожну літаючу тварюку, або тварюку, яка скоро почне літати і саме таким чином натикається на дивну, великих розмірів гусеницю.
Лін. Хепри жіночого роду, займається мистецтвом, яке створює за допомогою своєї власної, унікальної слини. Її зовнішність нагадує людину з червоною шкірою, у якої замість голови, скарабей. Вона перебуває, підкреслюю, у сексуальних стосунках з Айзеком, і поки останній бавиться в свої експерименти, Лін створює скульптуру самого головного наркоторговця, пана Попуррі з досить гидкою естетикою й філософією про буття плоті.
Пан Попуррі. Незрозуміле що, самоперероблений. Спонсорує один експеримент, пов'язаний з вирощуванням небезпечних створінь, гусениць, що згодом метаморфозуються в «метеликів», що будуть спроможними вкрасти ваші сновидіння. На початку їх було п’ятеро. Один з них дивним чином зник. Гадаю ви здогадались.
Ось цей цікавий ланцюжок подій сформувався у справді захоплюючий сюжет. А також…
Ухх…Стоп. Від початку. Точніше, щось я занадто зайшла далеко наперед. Треба від малого до великого. Отож, зосередьмо свою увагу, леді та джентльмени, спершу ще й на назві твору.
Вокзал втрачених снів. Ця фраза повністю містить в собі весь сюжет твору. Якщо у книзі біля 900 сторінок, то розвиток головних подій почався на 450 і в цьому полягає певна помилка автора. На жаль, «зло» проти якого потім боролись, виступає лише в середині твору, на початку автор хвацько описує як саме зародилось це «зло», але з іншого боку, якби він вставляв певні уривки стосовно як росли решта гусениць, а не тільки та, що була у Айзека, у мене б і можливо у решти читачів не було б цього відчуття незрозумілості. Загалом це була, як на мене, лише одна помилка, але груба.
Крім звісно фантастичних подій, письменник запихає в твір власні роздуми й навіть актуальні для нашого суспільства проблеми: заборонене, міжрасове кохання Лін і Айзека ( нагадує неприйнятний для деяких людей гомосексуалізм та лезбійство), політична проблема, коли влада рідко коли слухає думки народу і також проблема вдячності, яка межує між зламанням власних переконань. Саме цей ряд проблемс змушує мене п о р а д и т и вам все ж почитати цю книгу, оскільки ви отримаєте й справді якийсь літературний оргазм від читання якісного чтива.
Отже, на завершення я б хотіла ще дещо сказати/написати, про те, що не так часто письменники здатні описати в реалі огидні, хворо-естетичні речі так захопливо, як це зробив Чайна Мьевиль, можливо тому це й пояснює, чого досі нема українського перекладу, або можливо перекладачів відлякує той факт, що автору подобається комунізм.
І це все на сьогодні, леді та джентльмени, хай вас не кусають реффлики, а сни залишаться лише вашими!
