Друга світова війна не залишала іншого вибору, як утечі з рідної землі на чужину, або у пекло концтаборів з повноцінним набором «жандармов любезности». Олесь Зеленюк був людиною саме ХХ століття та ще й у найповнішому значенні своєї епохи. Він зазнав аж три перевтілення своєї особистості: спершу молодий студент, згодом молодий лікар, а ще згодом… «Пастор».
«Я народився в 1924 році у селі Жабокрич на Вінниччині в селянській родині Зеленюків…», теплі спогади дивним чином зчепились із споминами часів НЕПу, що слугував прелюдією до довгих і великих репресій проти українського народу, що найповніше втілюється у штучному голоді 1932 - 1933 рр.. За словами Олеся, про хліб вони забули…Як і уся Україна: «Я – лікар, усе життя працював у медицині, але того нестерпного запаху живих трупів не можу забути і досі.» У спогадах очевидця мене вразив отой факт про людожерство, яке не завжди виступало як хаотичний прорив голоду; деякі людиновбивці, зокрема у селі Олеся Зеленюка, убивали людей свідомо, готували на них пастки, поволі перевтілювались чи пак перевертались у вовкулак у людській шкурі. Доречною стає народна приказка «Людина людині – вовк». Тому…зовсім скоро, опісля голодомору село Жабокрич, як уся Україна, перетворилося на суцільну могилу, на якій почали організовувати колгоспи, змушували тих, хто міг, виконувати роботу, терплячи насмішки у вигляді надто оптимістичних фраз на той час «Жити стало краще, жити стало веселіше!». Оцей період дитинства Зеленюка, період «кращого» й «веселішого» життя змусило мене задуматись…як це у с е не знищило в ньому ні надії, ні життєлюбства, ні, взагалі, дитячої запальності й допитливості? Бо Олесь Зеленюк таки залишився дитиною хоч і з порцією «кращих» і «веселих» спогадів, він почав вчитися, а вчитись, за його словами, йому було цікаво. Ця цікавість переросла у вступні іспити в медичне училище Одеси, де українська мова звучала лише на лекціях фізіології та фізики. Одного разу доцент Сосновський запропонував юнаку асистисувати йому при проведенні операцій на тваринах – це було вперше, коли Олесь Зеленюк спробував свій скальпель у практичному застосуванні, що показало величезні перспективи хлопця в царині хірургії. Отож, на відмінно закінчивши училище, його відправили продовжувати навчання до Львівського медінституту. Галичина, за словами Зеленюка, була йому чужою, будучи 16-річним хлопцем, він нічого не знав про Західну Україну і, взагалі, не міг усвідомити, що ще десь є Україна. «Я не був національно свідомою людиною, щоправда, я так і не став комсомольцем.» Проте, Олесь приїхав до Львова і його специфічна обуреність раптово вивітрилась: його вразило те, що у місті ніде не було чути російської мови, не було російського суржику, але лише якийсь «особливий діалект». Юнак без перешкод став студентом першого курсу Львівського медінституту, але у гуртожитку йому відмовили, таким чином направивши до Станіславщини, там відбулася його перша зустріч з калуським лікарем Дмитром Капітаном, яка тепло перелилась у відвідування колеги в Калуші. Саме цей новий знайомий, у період приходу німців, запевнив Олеся Зеленюка, що на залізничному вокзалі напоготові товарні вагони для виїзду і він у будь - який момент може утекти, тому юнак не розкладав свого наплічника, весь час очікуючи вагонів, поки одного дня 1944 року до нього не прийшли двоє хлопців у військовій формі – так, Зеленюк уперше опинився серед вояків УПА.
«Від сьогодні ви не Зеленюк, а «Пастер» і будьте гідні цієї назви,» - ця фраза започаткувала новий етап у житті Олеся Зеленюка, який за своєю природою мав опинитися геть в іншому місці, принаймні, подалі від лав УПА, оскільки був за вдачею полохливий й також політично не зацікавлений, навіть у своїй першій розмові з воїнами УПА він таки висловив свою невіру в те, що ці люди здатні прогнати «совєцьку окупацію». Проте, доля змусила юнака забути про страх; на нього поклали певне зобов’язання, ярмо, яке він носив ще багато років, хоч врешті - решт, це ярмо перетворилось на мету. Саме ця мета поєднала спершу у любовні, а згодом і у шлюбні стосунки чоловіка з набагато молодшою за нього дівчиною – Ромою Сімків, вона в той час закінчувала 1-шу українську гімназію у Львові; була засуджена на 25 років ув’язнення та відбувала покарання у північних таборах Мінлагу «Інта». Про свої хірургічні операції в підпіллі, Зеленюк говорить не інакше, як про чудо. Чоловік упевнений, що ті врятовані ним стрільці, живі не через його лікарські здібності, а лише завдяки волі Божій. Однією з таких підпільних операцій, була операція пораненого командира «Різуна»: «Це був той легендарний «Різун», який зі своїм військом таборував у «Чорному лісі», успішно відбиваючи всі атаки енкаведистів з мінімальними втратами своїх стрільців». Особливістю операції було не те, хто був поранений, а як саме вона проходила: за допомогою небезпечного хлороформ-наркоза, в будь - який момент, «Пастор» міг би забрати життя визначного командира, але він провів операцію успішно. Певний час життя Зеленюка було вщент заповнене спішними операціями, хованням і антистерильними умовами – все це не може стверджувати, що цей період врешті - решт був саме тим, що пропагували плакати з написами «Жити стало краще, жити стало веселіше!». Те, що відбулися зміни в особистості Зеленюка, – це правда, чоловік і справді з гідністю набирав форми «Пастора», але чи був він на той час щасливим, чи жилось йому краще? Напис таки ще залишився знущальною фразою, а свою кульмінацію вона уповні показала в 1947 році – арешт Олеся Зеленюка, а отже: нічні допити, жахлива їжа, холод камер і крик капітана НКВД Жадана: ««Ви хотєлі України? Ми вам дадім такую Україну, что у вас глаза вилєзут!» І тепер, через п’ятдесят літ після слідства, на десятий рік незалежності, часто згадую, що пророкував мені слідчий.». Олеся Зеленюка таки відпускають.
Відпускають на 10 років ув’язнення та 5 років таборів.
«Сатанинське царство» не віщувало ніякого кращого та щасливого життя, зморені голодом, важкою працею більшість, за словами Зеленюка, ставали дистрофіками і такими помирали. А його, як людину інтелектуальної роботи, фізичні навантаження вимотували удвічі більше і певне єдине, що рятувало «Пастора» були нові й старі товариші, зокрема Олександр Капко, Шулім Амбрамович Фільненштейн та інші; підтримка передусім полягала в їхньому однодумстві – бажання бачити Україну вільною і незалежною. Ця мрія стала ще більш бажанішою і реальнішою після смерті Сталіна 1953 року, що несла за собою послаблення того суворого режиму, в якому жили в’язні, особливо політичні, згодом це послаблення перевтілилось в довгоочікуване звільнення – настав період солодкої свободи, намагання здійснити свої мрії і врешті-решт правдивості слів «Жити стало краще, жити стало веселіше!». Одним з найщасливіших моментів опісля визволення Олеся Зеленюка – така бажана зустріч з коханою Ромою, з якою він не розлучався аж до самої смерті, а також, коли Україна стала незалежною державою.
Постать «Пастора», на мою думку, є дещо унікальною на тлі інших патріотичних особистостей – він не був патріотом, він дозволив зробити себе таким, дозволив собі та іншим зробити з себе «Пастора». Можливо й тому, нам варто також дозволити собі патріотично метаморфозуватись, або радше пройти людські перевтілення, щоб врешті-решт зробити незалежними та самостійними не свою державу, а самих себе.
1. Уривок з вірша Миколи Некрасова «На смерть Шевченка».
