Коли Макс відкрив холодильник, з подивом виявив, що в нього закінчилися вершки. Спросоння згадав: "Ти ба! Точно, вчора забув купити".
"Це не годиться", - думав Макс. Ні, це нікуди не годилося пити каву без вершків. Без вершків це означає без кави. А без кави це без енергії. Як він до обіду протримається на одних лише вівсяних пластівцях? Йому треба до екзаменів готуватися...
Макс накинув на себе якусь футболку, натягнув шкарпетки, взяв кроси і пострибав по сходах вниз. При виході з під’їзду бабуся з невеликою сумкою всіляких ласощів змусила його зупинитися:
- Доброго ранку, пані Наталю. Ви так рано?
- Доброго.. Ну треба зранку, треба, бо все розкуплять до обіду.
Поки Макс пропускав стареньку, побачив, що в його поштовій скринці стирчало щось біле. Наче конверт з листом.
"Хм.. Квитанції ще в такий час не приходять. Що то за лист може бути? Може з Університету?"
Але Макс дуже хотів гарячої кави, тому побіг швидше в магазин.
Нині на касі сиділа симпатична продавчиня. Вона завжди мило усміхалася і гарно ввічливо відповідала: "Ваша решта".
"Холєра, знов подорожчали. Не пройде й одна ніч, виявиться, ти вже й вершки не можеш собі дозволити купити".
Макс ніс трикутничок вершків у долонях, а під пахвою круасан.
Зайшовши до під’їзду, одразу ж подався до поштової скриньки. То був лист. З двома марками. На обидвох були фотографії Львова. Відправник:
Оля Стецьків.
Макс оторопів.
Спочатку нахлинула радість від приємної несподіванки. Стояв, замислився..
- Що таке, синку, прийшов тобі якийсь цікавий лист.
А це такий Василь з четвертого поверху. Макс завжди його кличе, коли треба подивитися до кранів. Старі австрійські квартири, старі труби, стара проводка, тато не навчили, як то все крутити. А Василь - майстер на всі руки.
- Ага. Щось таке. Здоров.
Макс потиснув простягнуту Василеву руку.
- Йдете на роботу?
- Так. А ти? Готуєшся до іспитів?
- Шось типу...
- Ну то файно тобі все здати там!
Василь трохи спішив.
Макс піднімався сходами. Думав про Олю. Останній раз він написав їй ще рік тому. І відтоді не отримав жодної відповіді. "І звідки у неї моя адреса?", - подумав. Люди тепер паперових листів не пишуть. Вже й електронних не пишуть. Розлогих, щирих, від душі. Тільки кантакти, фейсбук.
"Привіт! Як справи?", "Хз", "Нз", "Нздб" та й усе...
Власне, Оля теж ніколи не вирізнялася пишномовністю. Все коротко й лаконічно. Хоча любила, коли Макс писав їй багато і гарно.
Повернув у замку ключ. У дверях його чекав кіт.
- Ну чого тобі?
Кіт побіг на кухню і втопив свою тупу мордочку в порожню миску.
"І тут взули! Геть чисто забув за корм".
- Зараз, зараз, почекай! - нервово сказав Макс.
Заварив собі кави. Ввімкнув ноут. Стрічка фейсбуку рясніла новинами типу "За ніч обстріляли село Комунарівка. Пошкоджені житлові будинки", "Рубль досягнув рекордної позначки на Московському валютному ринку". Ванільні пабліки постили красиві фотки з мальовничих місць України, типу: "10 найкращих місць для відпочинку в Карпатах".
Макс лайкав і коментив, а лист стояв собі поруч на журнальному столику.
Поки була кава, він ще читав усілякі новини і цікавинки, але кава закінчилася, круасан з’їджений. "Пора вчитися!".
Макс знову подивився на лист.
Оля Стецьків
м. Івано-Франківськ,
вул. Пасічна 38/165
"О, тепер я буду знати хоч, в якій квартирі вона живе."
Він пригадував собі, як вони двоє намотали кілька кіл на ровері навколо будинку №38. То така собі багатоповерхова шпаківня, побудована вже за Незалежності. Може й виглядало би якось на "Зійде", якби зберігся первісний архітектурний задум, але скрізь люди засклили собі балкони, кожен по-своєму, у своїх кольорах, почіпляли супутникових тарілок на стіни.. Словом.. Такий собі постсовок.
Раптом Макс відчув, як щось пухнасте і тепле торкається його ніг.
"Борис!". Кіт нагадував, що він теж хоче щось поїсти.
Максу довелося знову бігти, бо кіт би не дав йому спокою.
10 година. Сонце нарешті пробилося у його "шахту". Вікно слід було зашторити, бо добряче допікало в спину. "Не відволікатися!" Цілком занурився у підготовку.
"Не відволікатися" - вольовим внутрішнім голосом наказував собі Макс.
Лист собі лежав на столику. І те, про що там йшлося, так і залишалося таємницею.
Скоро до обіду Макс втомився. Зголоднів. Зварив "плов". Так він це називав. Ситне, поживне й смачне.
По обіді дивився кілька епізодів свого улюбленого мультсеріалу. І від виснажливої літньої спеки і втоми від першої половини дня на півгодини заснув.
Його вікно шкрябало гілля старого ясена. Одне лише дерево було на його вулиці. Довкола лише каміння, цегла, бруківка й асфальт. І те дерево найбільше горнулося до Максового вікна.
Деколи Макс злився на нього. Після обіду воно заступало денне світло і, здавалося, сутінки там починалися завчасу.
Задзвонив телефон.
Хлопець потягнувся вгору - до стелі. Тілу захотілося випрямитися.
Око раптом натрапило на білий лист із марками з зображенням Львова.
Макс взяв його до рук.
"Це може зіпсувати мені день..."
Макс поклав його і накрив зверху ґлянцевим журналом.
Пройшовся трішки по кімнаті.
"Якщо вона тобі пише, та ще й паперового листа на твою домашню адресу, це щось добре, дурню ти"
Знову підійшов до столика, але стримався.
"Спершу навчання! Ввечері..."
Пройшло кілька годин. За вікном уже котився день день до вечора. Дорога помітно втомилася носити на собі стільки тон металу й пластику. Розплавилася, потекла... Вистукував собі шлях старенький трамвай. Дзелень-дзелень! Якийсь необачний чоловік не подивився, що на світлофорі засвітилося червоне. Винувато подався назад.
Макс ввімкнув музику.
Витягнув листа...
У колонках Девід Ґілмор співав:
I'll sit in the corner
No one can bother me
I think I should speak now
I can't seem to speak now
Старий китайський електрочайник вишумів кип’яток. Макс залив собі міцного зеленого чаю. Поставив стигнути на підвіконня в тінь старого ясена. Вслухався в саунд.
Брав знову листа, підносив до світла, пробував зазирнути всередину, не відкриваючи... Підважував на долоні, принюхувався. Потім поклав під горнятко чаю.
Уже грало:
The grass was greener
The light was brighter
With friends surrounded
The nights of wonder
Закінчувався альбом "Division Bell". Далі в плейлисті були вибрані пісні Джима Моррісона "Riders on the Storm", "You've lost little girl"...
То була сумна й містична підбірка. Якщо Макс хотів зберегти піднесений і натхненний настрій, йому треба було б поставити "закінчити програвання на цій композиції..."
Від гарячого горнятка на листі залишилося неглибоке коло. Макс водив пальцем по вм’ятині і вагався:
"Це як скриня Пандори. Відкриєш — вороття не буде..."
Вже сутеніло, коли Макс допив чай. Пора йти в місто. Сьогодні в "Дзизі" грали джаз.
Лист стояв собі осібно на столику і ніби питався Макса: "Ну то ти мене сьогодні читатимеш?"
"Напевно, ні", - так казало Максове вагання.
Уже пора було йти і коли Макс виходив з кімнати, кинув секундний погляд на столик, де стояв лист. Покинув кімнату, закрив двері, перекрутив ключ, пройшов один поверх вниз і раптом чимдуж прибіг назад.
За кілька секунд опинився біля листа, розкрив конверт.
Просто по центру складеного вдвоє аркуша паперу було всього три слова:
