Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Волосся ІІІ

© Сергій Двірний, 15-09-2015
Вони лежали поруч. У центрі порожнього мегаполісу. Посеред метрових нашарувань вже мертвого, безтілесного волосся.
Системи життєзабезпечення не функціонували, будь-який рух припинився.
«Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих…»
Їхні очі відкрилися, й вони немов виринули з бездонної хлані. Над якою ще ось щойно царствено заносився їх невгомонний дух.
Довго лежали мовчки. Очікуючи самі не знаючи чого. Години йшли за годинами, та геть нічого не відбувалося. Навкруг панувала лишень непритомна тиша.
«Сон зник з моїх очей, від смутку мліє серце».

Затим їх волосся розплелося й упало до ніг.
Вони повернулися обличчям одне одному назустріч і заглянули в очі навпроти. Так і лежали прикипівши поглядами. Невідривно сотаючи блакить набаченого світла. Сповнюючись якимсь дивним, пливким передчуттям.
«Він вибрав нас у Слові раніше від сотворення світу, щоб ми були святі й непорочні перед Ним у любові… для прославлення величі Своєї благодаті, якою він обдаровував нас уві Сні».
Затим, немов по-команді, разом вивільнилися із крісел. Звівшись на непевні ноги, випросталися, все ще тримаючись руками за крісло.

Він і вона.
Вони немов уперше дивилися одне на одного як одне на одного. Щосили намагаючись роздвоїтися, переставитися на точку зору іншого, охопивши поглядом і себе самого… Та все марно: були тільки один на один.
Обережно потяглися одне до одного кінчиками пальців. Ніби одмірюючи новий простір. Немовби зважуючи його на витягнутих руках.
Зупинилися в пульсуючій точці дотику. Поволі сповнюючись теплом іншого тіла. Зслизаючи по грані мимовільного кроку одне назустріч одному.
«Аж ось немов ясна хмара огорнула їх».
Ніби знов опинилися віч-на-віч Богом.
Та лиш на мить. На найгострішу мить, що враз вибухнула міріадами явлених поділів.

Стояли так близько, що чули збите дихання, шалене калатання чужого серця…
Чужого?!
Авжеж, уже не твого.
Чи ще не твого?
«Кажу ж вам, кажу: якщо зерно пшениці, впавши на землю, не вмре, то залишиться одне…»

Взялися за руки. Сплівши пальці, торкаючись одне одного плечима. Востаннє озирнулися навколо й нетвердим кроком побрели вниз. Напівтемними, лункими коридорами. По скрипучій товщі безживного волосся. Вздовж численних рядів крісел. Де порожніх, а де з висотаними тілами, під саваном пущеного долу волосся: «трупи їх – на вулиці міста великого».
Затим, вибралися на вулицю. Теж порожню. І, здавалося, нескінченну. Під низьким, ворожим небом, затягнутим холодним свинцем хмар. З безкровною, мерхлою плямою там, де мало би бути сонце.
Якийсь час невідривно дивилися в небо. Заплющуючи очі, підставляли обличчя розгонистому вітерцю, поодиноким, важким краплинам дощу. Ніздрями, на повні легені вдихали пріле повітря розімкнутого простору. Смакуючи різноманітні запахи, намагалися пригадати... Пригадати що? Ніби, слово якесь крутилося у голові… ось-ось мало вимовитися… та чим сильніше на ньому зосереджувалися, тим хутчіш, тим далі воно тікало…
«Я віддавна звіщав про минуле, - із уст Моїх вийшло воно й розповів Я про нього, раптовно зробив, - і прийшло»…
Пішли. Не вагаючись. Обличчям до сонця.

Йшли міцно тримаючись за руки. З цікавістю озираючись довкола, час від часу зупиняючись, аби уважніше розгледіти будинок, якусь пташину чи залишену просто вулиці техніку. Обережно оминали руїни та згарища, намагаючись уникати зграї здичавілих собак, що гасаючи по будинках трощили кості почилих богів.
Не розмовляли. Лиш іноді тихо усміхалися. Очима, жестом, усміхом перекладаючи взаємини у спонуку та рух.
Чим було тепер їх мовчання? Руїною занебесної вежі? Змішанням забутих мов, слова яких гасили одне одного немов хвилі зустрічних потоків?
Авжеж. Та невдовзі слова, - осібні, однозначні, - з’являться. Неминуче. Адже, тепер він і вона відділені від многоти інших. Непроникною твердю недосяжного неба. Як життя і смерть, живі і мертві. Вже скоро порох мертвих заціпиться в них суходолом, слова там і там проступлять дзеркалами вод. Й рано чи пізно зберуться в одне місце - мову. Нову мову нового світу. Їх світу.
Чи збіжаться знов усі води слів у первісний океан правічної мови? Коли-небудь? Доланням  обширів суходолу, зануренням у напластування розпорошених життів? Наповненням землі, її оволодінням, пануванням над усім живим і мертвим? Їхніми подорожами крізь простір і час? Їх і їх «розмножених мов пісок морський» нащадків?
Хтозна…

Нині ж вони були вигнанцями. Скинуті з високого престолу мовчки брели у невідоме майбутнє. А за кожним з них тягнувся кількаметровий шлейф цупкого волосся. Пишного, глянсованого, блискучого. Немов королівські мантії.
Волосся чіплялося за будівлі,кинуті машини, розмаїте сміття. Рвалося, ламалося, стиралося об бруківку…
Та вже не кровоточило.

Здавалося, місту, - «де багато снів і де багато слів», - немає краю. Вулиця все тяглася і тяглася, монотонно перетинаючись численними перехрестями, час від часу горблячись сталевими містками, під котрими мляво точилася якась смердюча каламуть. Інколи їм здавалося, що блукають по колу, настільки одноманітними були нескінченні коробки будинків, раз у раз повторювані однотипи міських ландшафтів. Та кожного дня сонце незмінно сходило перед обличчям, а сідало за спиною – отже рухалися вони вперед.
Було щось щемке, навіть, болюче, в тому, як сонце спадало з неба, пірнало у залізобетонні схови мертвих стін. І якась невпевнена, сторожка радість, коли холодного, сірого ранку знов виринало із пітьми та задимленого марева, аби одразу ж стрімко злинути в зеніт. Кожного разу проводжаючи чи, навпаки, зустрічаючи сонце, вони не могли стримати неслухняні сльози, немовби захід і схід, й насправді, були для них чергуванням народження та смерті.
  
Йти довелося довго. Спрагу втамовували дощовою водою, коли не траплявся справний водогін. А голод – тим, що знаходили в облишених вантажівках.
Ночували, зазвичай, у спустошених кріслах. Подеколи ж, просто неба. Розпалювали багаття і, притиснувшись одне до одного, заворожено дивилися у вогонь, зоряне небо…
Не могли відірвати очей: грані, полум’я, іскри, зорі… Іскри в небо. Зорі-іскри вселенського багаття. Вони самі були зорями. Колись. Ще зовсім недавно. Міріадами сяючих очей, що ще й донині бринять у їх душах обертонами сузір’їв, нанизаною на вічність росою світла. Все тихіше, все не розбірливіше…
Вогонь жадібно звивався у небо, а позад них, на стінах мертвого Міста, шаленіли у дикому танку покручі-тіні їх згорблених силуетів. Велетенськими примарами примар, що, рухаючись у свавільному ритмі вогню та вітру, майоріли за їх спинами немов чорні знамена пітьми… Немов пломені темряви.
    
Дні минали за днями, ночі за ночами, а місто все не кінчалося. Скільки вони йшли? Тяжко сказати – часу вони не відслідковували. Як, власне, й не прагнули бодай-чого своїм поступом. Просто йшли – безцільно, без будь-якої особливої мети, до сонця. Адже, не могли залишатися на місці: рух у них дорівнював самому собі. Ведучи їх собою, а себе – ними, позаяк, вони теж дорівнювали тільки самим собі.
Та й, взагалі, що тепер для них час? Де, - і в чому?, - та тонка, немов волосинка, лінія, що мала би в’язати головне? Всі волосинки вже розплелися. А палкий цілунок ще не зліпив їх голови у клепсидру нового часу. Ґвалтовним мусом нового життя.

Та, в кінці кінців, вони таки вибралися з міста.
Торкаючись неба, воно підносилося перед ними немов межа світу. Іншого світу. Світу інших, в котрому не було місця для самого себе.
Світу в котрому люди розмовляли з творцем світу як творці світів. Як боги з богом. Посеред незліченного сонмища богів. В царстві небесному на землі. В земному Єрусалимі, що замешкало небо. Розгорнуло його посеред своїх стін як рясно писаний пергамент.
Світу, в якому ніхто не був підвладний смерті. Буквально. Позаяк, там «приступили до міста Живого Бігу, до небесного Єрусалиму, до десятків тисяч янголів, до торжества, до Церкви первістків, записаних на небі».

Тепер же він громадився позад них неприступною, залізобетонною брамою. Зачиненою для них віднині і повік.
Скільки ж віків їм доведеться одрахувати, аби край знову став раєм? На скільки світів розкраятися, аби його ворота як колись розчинилися?
Нині ж він щезав. Грізно здіймаючись там і там «полум’яними, миготливими мечами» пожарищ, велетенськими булавами густого, чорного диму.
«Де є заповіт, там має бути смерть заповітника; адже заповіт вступає в силу після його смерті й не має жодної вартості, поки живе заповітник».

Тож, заповітне слово не вгасне у полум’ї зруйнованого міста. Відтак, і світ Книги Буття не щезне у вогні. Достоту, як і у воді, землі чи повітрі: «Слово учора, сьогодні й навіки Те Саме».
Ні, він зникне так, як стає невидимим безкраїй оковид - несумірністю з зором одного.

Попереду ж, куди сягало око, розлягалася червонувата земля – пуста й безвидна. До безплідного пороху виснажена вселенським раєм на землі. Що там і сям вихорився до неба, безцільно носився над порожньою рівниною. Немов безплотний дух над хланню.
Що чекає їх там?
Відповіді не було. Як і не було шляху назад…
«Тож виходьмо до Слова поза місто, несучи Його наругу, бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнє».

Скрізь була порожнеча. Всередині і зовні. Світ закінчувався, світ починався. Розкидався і збирався. Камінням, словами, нащадками, епохами. Перебував на порозі самого себе. Жагучим дотиком до своєї другої половини.
Авжеж, Дух Божий - тільки над «пустим та порожнім».

Підібравши з землі уламок скла старанно обрізали одне одному волосся. Неквапом, пасмо за пасмом, обережно складаючи його собі під ноги. Аж допоки не залишилися цілковито голими.
«Не згадуйте вже про минуле, і про давнє не думайте! Ось зроблю Я нове, тепер виросте».
Якийсь час стояли мовчки. Розглядаючи себе, одне одного. Не в силах вгамувати серце, що несамовито бухкало над зрізаним волоссям: воно ряхтіло перед ними ніби темний шовк часу…
Неначе сніп смерті.
«Жнива – це кінець світу; женці – це янголи».

Знов узялися за руки й, разом переступивши волосся, рішучим кроком попростували геть від міста.

«І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули… бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба… І почув я тучний голос із престолу, який кликав: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними… І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре і не буде вже смерти – ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося.
І сказав Той, Хто сидить на престолі: «Ось нове все творю!»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 20-09-2015

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 15-09-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76338291168213 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …