Відповідь не забарилася. Немов гігантські рої, юрмища заходилися обсідати ландшафти, споруди, речі. Кучерявилися навкруг дерев, вироювалися приміщеннями. Жадібно перекидаючись з місця на місце, з речі на річ, сотали всяку грань, упивалися кожною рискою. Буцім і справді ненаситні бджоли у пошуках поживного нектару - «бо їхні сподівання в мертвих речах».
Речі віднині не копіювалися зачіскою, як те було донині, а виголошувалися структурно - будовами волосяниць: велелюдні зачіски поступилися місцем структуруванню людських особин у загалі. Або, інакше, взаємним розміщенням людей у волосяниці.
Тепер, збоку волосяниці нагадували органічні кристали з пластичною, повсякчас змінною структурою. Або ж молекулярні чи субатомні структури речей, що раптом набули макроскопічних вимірів.
Геть все, - кожна річ, будь-який предмет, - негайно переводилося у взаємини. Робилося, свого роду, живим, безпосереднім загальником – тим, що стало «ви мов», що вимовилося: Словом.
«Каже Біг, - я виллю мого духа на всяке тіло». «Бо Слово Бігу живе й діяльне, гостріше від усякого двосічного меча: воно проникає аж до поділу душі і духа, суглобів і мозку кісток, судить думки й наміри серця. І нема створіння, яке б сховалося від Нього, але все оголене й відкрите перед Його очима».
Тож кожного разу волосяниця набувала виду структури речі, яку в дану мить, обліплюючи, вимовляла. Точніше, пробувала множиною її вірогідних структур. У змінних перспективах ймовірних і неймовірних поєднань з іншими речами: «води поміряв своєю долонею, а п’яддю виміряв небо, і третиною міри обняв ним землі, і гори ті зважив вагою, а взгір’я – шальками».
Люди і люди… люди і речі… речі і речі перепліталися немов пальці у замку долонь. Навхрест стягнуті щільними пальчатами живого волосся: «кінці землі тріпотіли, наближувались та приходили».
Гори і долини, печери і ліси, багатоповерхові споруди й чаші стадіонів - геть все мерщій пристосовувалося до багатовимірного структурування загалу. Геть все що вирізнялося прикметною перспективою, вмить обпухало родимими плямами волосяниці. Грані й ребра, площини та об’єми – все одразу ж вкривалося рясними гронами відбитої геометрії, переінакшених схем, інтегрованих конструкцій.
«Ось зроблю Я тебе молотаркою гострою, новою, зубчастою, - помолотиш ти гори та їх потрощиш, а підгірки половою вчиниш! Перевієш їх ти, й вітер їх рознесе, і буря їх розпорошить, і ти будеш утішатися Бігом». «Бо все творіння, підлягаючи твоїм наказам, перетвориться знов у своїй природі».
Тож, віднині волосся вже не являло собою внутрішній світ особин у формі їх зачіски, як те велося донині. Навпаки, з цього часу розмаїті структурні утворення волосяниці зумовлювали весь внутрішній стрій думок та почуттів кожної особини. Справдилося за класиком: людина – це зачіска. Ансамбль людських взаємин, коли бути менш конкретним.
Волосся зробилося ніби Виноградна Лоза, що плодить Словом: «Я – справжня Виноградна Лоза, а Мій Біг – Виноградар. Усяку галузку в Мені, що не приносить плоду, Він відтинає, а всяку, що родить плід, очищає, щоб рясніше родила. ... Перебувайте в Мені, а Я – у вас. Як галузка не може приносити плоду сама по собі, якщо не буде у виноградній лозі, так і ви, якщо не будете перебувати в Мені. Я є Виноградна Лоза, ви – галузки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, той приносить рясний урожай, бо без мене не може робити нічого. Хто в Мені не перебуває буде відкинений геть, мов та гілка, і всохне; їх збирають і кидають у вогонь, і вони згорають. Якщо ж будете перебувати в Мені, а Мої слова будуть перебувати у вас, то чого б тільки захотіли, просіть – і станеться вам. У цьому прославлений Мій Біг, щоб ви приносили багатий урожай…»
Голова людини перестала бути вмістилищем численних загальників: віднині вона зробилася місцем перетину, збігання та розгалужування загалу. Тож, всякий був лише вісником одне одному, не більше.
І не менше: янголом - «янголом союзу, що ви його бажаєте».
Відтепер думка та почуття являлися безпосередньо структурою загалу. Стали його своєрідним бринінням, в якому воднораз лунала розмаїта множина обертонів: «А голос його слів, мов би голос багатьох». Не слово вуст, що може бути передане одне одному із уст в уста, не здригання повітря, а здригання тіл, їх промовисте взаєморезонування. Воістину: «уста встромив свої у порох».
Зрозуміло, що думки та почуття волосяниці вже не були сумірними з такими окремої людини. Як не порівнянне, наприклад, бачення двома очима з баченням сотнями, тисячами очей, що дивляться на річ воднораз з безлічі перспектив. При цьому, водночас, позираючи й навсібіч, і на самих себе. Те ж стосується і будь-якого іншого почуття. А, тим паче, думки: кожна думка засяяла щедрими гранями найрізноманітніших, - аж до взаємовиключних, - точок зору: «й узяв мене за волосся, і дух підняв мене».
Та чи зробилася ця триєдина вдача набутком всякого члена загалу? Чи вкоївся його погляд мільйонооким? А думка – врунистим розмаїттям?
Звичайно! Мірою його відмови від власне себе. Від прив’язаності до самого себе: «Почув якесь слово? Нехай умре з тобою. Не бійся - воно тебе не розірве». Позаяк, це вмирання в слові – поступ нерозрізненного вплітання в інших. «Я – справжня Виноградна Лоза, а Мій Біг – Виноградар. … Ось Моє Слово: щоб ви любили одне одного так, як Я вас полюбив. Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його пан; вас же назвав Я друзями, бо сказав вам усе, що почув від Мого Бігу. Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас і настановив вас, щоб вийшли та плід (Слова) приносили і щоб плід ваш залишався…»
Але, коли вимовлене водночас усім загалом, стає набутком кожного, при цьому залишаючись для нього невимовним, то чому, в такому разі, подібна така невимовність?
Промовистому мовчанню любові? Голосистій тиші смерті?
Чи може воді: «І голос його – наче шум великої води»?
Так чи інак, але саме мовчанням, - зовнішнім і внутрішнім, - кожен і причащався до світу об’явлених речей. Як і було сказано: «відкрий твої уста на користь німого». Адже, «Оце Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. … Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. … Бо, хто сліпий, як не раб Мій, а глухий, як янгол Мій, що Я посилаю його? Хто сліпий, як довірений, і сліпий, як раб Господа Бігу?»
Кожен вимовлявся цілковитим зануренням у всезагальне мовчання немов у первісний океан. У якому, ніби у безмежному чані мов, невіддільність краплин одна від одної робить їх невіддільними від океану в цілому: «і чув я мов голос натовпу численного і мов голос вод багатьох і мов голос гучних громів, що вигукували: Запанував наш Господь, Біг Вседержитель!»
Авжеж, Слово волосяниці - невимовне слово. Позаяк, воно - Слово того, що не має кінців.
Слово того, що не має однини: «На початку було Слово. І Слово було у Бігу. І Слово було Бігом».
Разом із суголосною вимовою, безкінечні слова позбувалися наголосів, невіддільно зливалися в реченнях. А речення, - крізь кожну букву, кожен склад, кожне слово, - розсипалися врізнобіч. Міріадами площин текстів. Що, з усіх сторін перетинаючись, утворювали об’ємний, багатовимірний простір метатексту – Книги Буття.
Щільність метатексту була настільки колосальною, що буквально витісняла собою матерію (чи, навпаки, буквально матеріалізувалася – без різниці!). Постаючи неймовірно складною, рясногранною геометрією вивернутих навзаєм частини і цілого, загалу й одного: «і небо сховалося, згорнувшись, немов той сувій пергаменту». Верх став низом, низ – верхом, ліве - правим, праве – лівим, кожен – усіма, а всі – кожним.
Адже в Книзі Буття букви не відділені одне від одного ані складом, ані словом, ані реченням – всяка відстань поміж ними пряма, безпосередня й суто умовна. Відтак, у своєму Бігу, і читалася вона назустріч сама собі: зліва на право і справа на ліво. Як розгортання написаного і, навпаки, як його згортання. Як голосна вимова і як мовчазна кристалізація у тетраграмах приголосних.
У «книзі написаній всередині й назовні» кінець і початок співпадали. Альфа стала омегою, омега – альфою; перші - останніми, а останні – першими: «Я є початок і кінець ... Господь Біг … Хто є, Хто був і Хто приходить – Вседержитель!» «А хто зберігає Його слова, той у Ньому перебуває, а Він - у ньому», як у власному домі. Через те, що той дім – «Храм Живого Бігу, стовп і підвалина істини».
Храм, що збудований з німого як камінь люду. Як тіло із внутрішніх органів.
Кожна ж людська голова волосяниці була у тій храмовій Книзі крапкою. Крапкою, що розташовуючись у кінці речення пробувала воднораз і його центром. Стояла в кінці кінців.
«Такий бо був змінений образ його, що й не був людиною, а вигляд його, що й не був сином людським!» Авжеж, позаяк «тепер ми діти Бігу, але ще не виявилося, щó будемо. Знаємо, що коли Він об’явиться, ми будемо подібні до Нього, бо побачимо Його таким, який Він є».
Тож, вже дуже скоро велетенські, жаденні до вимовлянь Слова волосяниці стрімко заполонили весь простір. Численними велелюдними лишаями розповзлися по природним та міським середовищам. Вкриваючи все, що можна вкрити, заповнюючи все, що гоже до заповнення. Просиляючись печеристими порами речей. Просіюючи їх крізь себе ніби крізь багатошарове решето. Власним нутром розгортаючи згорнені у зовнішність речі: «і кожна гора і острів із місця свого рушили».
«На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Бігу нашому! Хай підніметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за – за долину! І з’явиться слава Господа Бігу, і разом побачить її кожне тіло».
Тільки один світовий океан все ще зберігав первозданну чистоту свого оковиду - волосяниці були не здатні ходити по воді. Все ж інше лиш живило наснагу їх розмаїтого Бігу: «Ті, хто надію складає на Господа Бігу, силу відновлять … будуть бігати – і не потомляться, будуть ходити – і не помучаться».
Та невдовзі їх активний рух враз припинився, а, здавалося б, безладно розкидані по всьому обширу волосяниці, немов по команді, стали одне за одним осідати. Тут і там сквапно створюючи гігантські волосяниці-мегаполіси. Орбіти, сфери та товщі яких невтомно бриніли осанною мільйонів різноголосих обертонів: нестримний Біг невимовного Слова.
Що ж змінилося?
Біг пустелі став Бігом оселі – Бігом внутрішнім. Оселею Бігу Слова - Духом, де кожен стоїть на порозі кожного, на порозі самого себе, на порозі будь-якого стану.
То, що ж означала ця осілість буквально?
Книга Буття перекинулася до згортання: по конвертації геть всіх речей у множину розмаїтих думок та почуттів, які могла запропонувати природа оточуючого світу, потреба у зовнішньому, просторовому русі відпала. Тепер на передній план вийшла задача руху внутрішнього – множення множин, «коли стане множитись усе, що тільки є». А, відтак, компактного розміщення якомога більшої кількості членів волосяниці та злиття всіх волосяниць в єдину, глобальну волосяницю: «усе прямує до одного місця».
Колишні міста дерлися вгору, розстилалися на всі боки. Вкриваючи бетоном, залізом і склом ліси, гори, пустелі. Намагаючись де можна оминати придатні для сільського господарства землі. Витягуючись ламаними лініями вздовж русел рік та ліній узбережжя: «відбудували міста й осілись у них».
Ніщо не могло зупинити їх невпинного росту, їх загарбницького просування вгору, вниз і навсібіч. Тож невдовзі численні мегаполіси-волосяниці вже підносилися на сотні метрів, простягалися на тисячу кілометрів. На Бігу пронизуючи земні пласти, з’єднуючи круті береги, зодягаючи в однострій міст строкаті ландшафти планети: «воно торкалось неба і проходило землею».
Найбільше велелюдних волосяниць було в Євразії. Згодом вони злилися в один гігантський євразійський мегаполіс: «і пленталися двоє-троє міст до одного міста». Що вже дуже скоро, перекинувшись через Синай та Берингову протоку, з’єднався з мегаполісами-волосяницями Африки та Америки, відповідно. Сполучаючись поміж собою у планетарну волосяницю багатошаровими, розлогими коридорами сплетених тіл: «Схились і по тобі ми перейдемо!» І поклали спину свою, немов землю, й як вулицю для перехожих».
«Зо сходу згромаджу … і з заходу тебе позбираю. Скажу півночі: Дай!, а до півдня: Не стримуй! Поприводь ти синів моїх здалека, а дочок моїх – від окраїн землі, і кожного, хто тільки зветься Іменням Бігу, і кого Я на славу Свою був створив, кого вформував та кого Я вчинив. Приведи ти народа сліпого, хоч очі він має, і глухих, хоч вуха в них є! Нехай разом зберуться всі люди і народи згромадяться».
Ген вся планета підперезалася глобальною волосяницею: «Народи викорінив Господь Біг, а насадив покірних натомість». Й ось «могутньо простягається вона від краю і до краю і керує усім доладно».
«Тому Біг не соромиться називати Себе їх Бігом, адже Він приготував їм місто».
Люди напівлежали у кріслах життєзабезпечення. Огорнуті м’яким, червонуватим світлом. Посеред густого плетива металевих конструкцій, кабелів, труб. Занурені у рівне гудіння електромережі, одноманітні схлипування компресорів, заколисуюче шелепотіння вентиляторів. Щільно оповиті оранжерейно-кислим духом сотень сонних тіл: «і втягнув свої ноги до ліжка, та й спочив. І прилучився до свого роду».
«Всіх пойняв глибокий сон від Господа».
Лежали віч-на-віч. Зімкнутими, багатоповерховими рядами він-вона-він-вона... Немов бліді сонця, що променилися навкруг пуками цупкого волосся. Мерхлі зорі,навкружним бігом закучерявлені у численні галактики. Довжелезними, витягнутими рукавами обіймаючи самих себе. Тьмяно сяючи навсібіч ніби краплини масної роси. Рясно, волосина за волосиною, нанизаної на багатовимірне мереживо живого павутиння.
Віч-на-віч. Одне перед одним ніби перед дзеркалом. Вдивляючись у нього як у самого себе. Як Сам у Себе: «Ми ж усі з відкритим обличчям, мов у дзеркалі, оглядаємо Господню славу і перетворюємося в той самий образ від слави в славу, як від Господнього Духа. … «Царює твій Біг!» - укупі співають, бо бачать вони око-в-око».
Їх вічний Біг – немов дзеркало у дзеркалі. А Дух того незбагненного Бігу – нескінченність: «я хотів би мати подвійний дух твій». Бо, «де Дух Бігу, там свобода».
Приміщення нагадували радше щільники, аніж традиційні людські помешкання. З вузькими перехресними доріжками вздовж нескінченних коридорів. З навсібіч відкритим простором. Умовно розкресленим несучими конструкціями, за майже повної відсутності внутрішніх стін: «члени його, немов залізні прути».
Немов ребра з яких творилася друга половина: «Бо Він – наш мир, Котрий зробив з двох одне, зруйнував Своїм тілом серединну перегородку … аби збудувати в Самому Собі одну Нову людину, встановити мир і в одному тілі примирити хрестом обох із Бігом, знищивши на ньому ворожнечу».
Рухалися мало. Тож кожне крісло було обладнане системою м’язових стимуляторів. Що в поєднанні з санітарно-гігієнічною та системами забезпечення водою, вітамінами і мінералами утворювали єдину систему загальноприйнятного довголіття: «І дам на вас жили, і виросте на вас тіло, і простягну на вас шкіру, і дам у вас духа».
Питна вода була доступна цілодобово. Пероральне підгодовування здійснювалося тричі на день. Миття та дезінфекція тіл – почергово раз на тиждень. «Бігу діла - усі бо добрі: кожній потребі – своєчасна його забезпека».
Більшість технологій життєзабезпечення, попри всі побоювання, не були втрачені, а навпаки активно використовувалися. Ба, навіть, успішно розвивалися! Втім, нічого дивного в цьому не було, адже, вимова речей в загалі без упину перекладала їх у множину різноманітних поєднань. Аж до тривання будь-чим будь-яким трибом! Що, власне, й становило технологічний вираз речі чи явища: «надав їм владу над тим, що на землі».
Одначе, відтепер технології були пристосовані цілковито до потреб волосяниці. Тобто, змінені у бік їх слугування не окремим індивідам, а виключно загалу, людству, в цілому. «Хоч і одна, вона все може; і залишившись сама в собі, вона все відновлює».
Зрозуміло, промисловість зазнала значних структурних змін. Заводи і фабрики змінювали напрями виробництва, спеціалізацію, асортимент. Або ж, просто, закривалися. Точніше, переобладнувалися під гуртожитки волосяниці. Відтак, зліквідованими виявилися майже цілі галузі. Як от, приміром, фінанси, військова і легка промисловості, виробництво легкових автомобілів, побутової техніки й таке інше.
Деякі виробництва збереглися, але були доведені до граничного краю. Як, наприклад, фармакологія: її функціонування згорнулося лише до необхідного протиепідеміологічного мінімуму. Тож хворі, що вимагали особливого піклування не лікувалися: вони негайно висмоктувалися, а їхні тіла вилучалися для подальшої переробки. Зазвичай, виробництва добрив та кістяного борошна для худоби. Як і сказано: «ти їстимеш плід свого лона, тіло своїх дітей».
В цілому, рівень смертності був доволі високим. Можна сказати, навіть, дуже високим. Проте, він з надлишком компенсувався просто таки підхмарним рівнем народжуваності: «один на землю падає, а другий виростає, один умирає, другий народжується».
В середньому, жінки за життя народжували близько 20-25 дітей (починаючи з 14 років й аж до кінця дітородного періоду - приблизно по 2 дитини на кожні 3 роки). Тож не дивно, що вже за кілька поколінь сукупна кількість людей сягнула десятків мільярдів мережевого поголів’я: «однак, вона спасеться, народжуючи дітей».
Майже цілковитого краху зазнала й ІТ-промисловість. В ній, просто, банально відпала потреба. Адже планетарна волосяниця, - Книга Буття, Небесний Єрусалим, – сама була, свого роду, вселенським супер-комп’ютером. Всесвітньою інформаційно-комунікаційною системою, що не тільки блискавично, зразково й розмаїто вирішувала незчисленні задачі, а й, на відміну від традиційних технологій, сама ж їх і створювала, формулювала, ставила. А все тому, що перестала бути прикладною. Тобто, не робила це для когось. А, відтак, і не була ніким та нічим обмеженою. Точніше, не була обмежена людиною як такою, її приватними та груповими егоцентристськими потребами. Одниною її точки зору, двовимірністю почуттів, перманентною розтрощеністю картини світу. А ще зацикленістю поглядів, інерційністю думки, упередженістю ставлень і т.д, і т.п. Словом, всім тим, що, в той чи інший спосіб, людину стримує, прив’язує, зупиняє…
Ні, волосяниця була чистим творенням – актом не відмінним від Бігу.
«Встроми свої ноги у пута її, а твій карк – у її нашийник; підстав плечі, щоб нести її, - не гнівайся на її кайдани; всією душею приступи до неї, чимдуж дороги її пильнуй; вистежуй її, вишукуй її, і спізнати себе вона дасть, а заволодівши нею, не випускай її, бо наостанок ти знайдеш у ній спочинок, і раюванням вона тобі стане, і пута її будуть тобі захистом могутнім, а нашийник її – шати препишні … як пишне убрання її надінеш, і вінець раювання вкладеш на себе».
Раніше всі багато говорили, писали, фільмували про те, як зникне грань поміж реальним та віртуальним. Як повністю зітреться завдяки високим технологіям. Як віртуальне зачне втілюватися, стане буденною реальністю. Зробиться чимось пересічним, самозрозумілим. Навіть, тривіальним.
Однак ніхто ніколи й гадки не мав, що втілення віртуального (як помножених самих на себе комунікацій) набуде такого буквального характеру – у волоссі людей. Що, по суті, не машини витіснять людей (як те не раз смачно малювалося похмурою футуристичною апокаліптикою), а, навпаки, люди майже повністю витіснять машини. Що, зрештою, у структурно розмитій різниці поміж людиною і машиною, виявиться начисто спростованою відмінність між апокаліпсисом та царством небесним на землі.
Та, скажіть, чи могло бути інакше? Коли людина - це, й справді, точка перетину взаємин з іншими? Коли взаємини в цілому – її сутнісна основа?
Ні, не могло: цілковито зосереджуючись на основному, повністю збираючись на засадничому вона, рано чи пізно, але неминуче мала розчинитися у взаєминах.
Адже, якщо людина – похідна від її взаємин, то чи хіба не можна нею нехтувати? Людиною тієї природи, яку ми знаємо? Тієї подоби, до якої призвичаїлися?
А коли так, то до якої міри? Тіло? Душа? Особисте життя?
Питання суто риторичне. Позаяк, сама міра - теж вираз взаємності.
Особистість, власна воля, індивідуальність потреб, незалежність життя, самостійність долі, – тобто, все те, з чим ми ув’язуємо образ людини, - це все, як неякісний провідник. Не чистий, з численними домішками, побічними ефектами. В якому поволі гасне все, що в нього входить.
Чим менше ж особистості, чим менше однини, тим ближче до абсолютної провідності. Абсолютні провідники – це «сини світла»: вони зробилися прозорими для «будь-чого-будь-яким-трибом». Речі, структури, цілі світи проносяться крізь них зі швидкістю світла. «Бо коли твоє тіло все світле, і не має жодної темної частини, то все буде світло».
Тож «відділив Творець світло від темряви» в них волоссям їх. Аби засяяли на ньому немов мільйоноголова низка краплин небесної роси.
Тепер же бо вони – світло від світла. Краплина від океану. Роса світла. «Бо роса в тебе – роса світла». А відтак «росою хай розіллється моє слово».
Що ж власне трапилося? Волосся вкоїлося втіленням людських зв’язків, от і все. Невидимі траєкторії взаємин зробилися в ньому видимими. Розчесане Бігом, вкладене містом у товщ перехрещених вертикальних та горизонтальних вимірів, волосся накреслювало собою геть всю широчінь, глибину та розлогість ймовірних і неймовірних структур. Відтепер лінії причинно-наслідкових зв’язків немовби матеріалізувалися – в речах, станах, подіях, пращурах, нащадках. Ставши вільними і зворотними, скасувавши будь-яку відмінність поміж реальним та уявним. Тож, втілившись у волоссі, взаємини витіснили геть все, що донедавна їх не прямо, не безпосередньо втілювало – від голосного слова, прадавнього колеса й аж до надсучасних гаджетів.
Відтак, для волосяниці, для підпорядкованих їй людей і людству, в цілому, необхідність у смартфонах, комп’ютерах чи інтернеті просто зійшла нанівець. Спростувалася: мережеві утворення планетарного загалу функціонували незрівнянно продуктивніше та еврістичніше.
Інші ж виробництва, навпаки, жваво працювали. Й, навіть, розвивалися. Передусім, це стосується будівництва («бо руїни твої та пустині твої, і зруйнований край твій тепер справді стануть тісними для мешканців»), а також сільського господарства, хімічної промисловості, металургії та машинобудування.
Нові будинки зводилися, а старі перебудовувалися, з єдиним розрахунком: розмістити, - численними рядами і ярусами, - якомога більшу кількість людських тіл. Забезпечивши їм мінімально необхідний комфорт, за максимального сприяння проростанню волосся одне в одного.
Розвиток сільського господарства, зі зрозумілих причин, набув статусу пріоритетного. Через те всі придатні до виробництва харчу середовища максимально використовувалися: степи розорювалися, ліси вирубувалися, меліорація активно впроваджувалася. Екологічна якість їжі не грала жодної ролі, тож в основу продуктивності с/г виробництва закладалося хімічне стимулювання росту. Без будь-яких особливих застережень.
Попри те, що вантажоперевезення носили трансконтинентальний характер, вокзали, летовища, залізниці людьми майже не використовувалися. Громадський транспорт носив виключно місцеве значення. Й зовсім не тому, що, мовляв, відпала потреба у подорожах. Якраз навпаки: у волосяниці геть всі стали перехожими. Як і було колись провіщено: «Будьте перехожими!» Однак, тепер їх нескінченні мандри вже не вимагали тягати за собою й власне тіло. Яко примхливий, дискомфортний доважок. Ні, тепер вже їх ніщо не тягло до землі. Вони звільнилися від тіла. Умертвили його шляхом скасування приватної власності та однини.
Авжеж, тільки так, обмінявши сон розуму на сон тіла, й можна було звільнитися від пут земного тяжіння. А, інакше, людині нізащо б не здолати воістину космічні простори. Як зовнішні, так і внутрішні: «многомандрівна людина – многотна знаннями».
Як підтримувалася система життєзабезпечення волосяниць-мегаполісів?
В міру господарської чи технічної потреби волосяниця делегувала невеликі групи, - або щонайменше пари, - для виконання необхідних робіт. Строгої спеціалізації не існувало. Тому для виконання тих чи інших обов’язків застосовувалася максимально можлива ротація. «Які ж бо прекрасні всі діла Господа Бігу! Всяке його веління досконало виконується. Не треба казати: «Що це? Навіщо?» - бо все придається у визначений час».
Виконання поставлених задач суворо контролювалося. Винні каралися негайною пергаментизацією - їх тіла дочасно висмоктувалися загалом: «І після того будуть ганебним трупом … бо він стрімголов кине їх, онімілих, стрясе їх аж до самих основ, і вони будуть знищені до останку; будуть у болях, і пам’ять про них загине». Бо, стануть відтоді небіжчиками – тими, хто не з Бігом, хто вже не біжить Бігом волосяниці.
Однак, за відносно високих технологій, з одного боку, та вкрай низького рівня потреб, з іншого, кількість відряджень залишалася незначною. Коли, звичайно, порівнювати з основною масою членів волосяниці. Отож, переважна більшість рухалася дуже мало і рідко. Звісно, якщо мати на увазі фізичний рух. Рух їх тіл.
Спочатку, аби бодай якось компенсувати патогенну відсутність фізичних навантажень, спробували було ввести щоденні, трьохразові переміни місць – почергово, поміж найвіддаленішими одне від одного кріслами приміщення. Однак, незабаром від цієї ідеї довелося відмовитися: в планетарному вимірі мережеві втрати виявилися надто значними. Тож довелося обмежитися тільки модернізацією крісел життєзабезпечення: опріч м’язових електростимуляторів їх доповнили ще й велосипедними педалями та тренажером для рук.
Відтак, за кілька поколінь тіла людей дещо еволюціонували. Гідно їх теперішнього способу життя. Нині вони мали непомірно велику голову з маленьким ротиком та широкими очима. Голова трималася на кволенькій шиї, що стирчала поміж щуплявих, напівдитячих плечиків. Бліде, сухоребре тіло було малорослим, з опуклим животиком над худими, кривенькими ніжками. Ну й, само собою, кількаметрові коси цупкого волосся, що розбігалися навсібіч неначе тьмаве сяєво субтильного тільця.
«Бо Він виріс перед Ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, - не мав Він принади й не мав пишноти … краси не було, щоб його пожадати! … Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс … Він був калічений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, - кара на Ньому була за наш мир, Його ж уразами нас оздоровлено!»
Таким було тіло пересічного члена волосяниці. Дещо відмінні тіла мали, так звані, люди-компресори та люди-смоктуни.
Люди-компресори утворювали собою комунікаційні коридори, якими, розкидані по всьому суходолу мегаполіси, з’єднувалися в єдину планетарну волосяницю («волохачі один з одним перекликатимуться»). Їх функціональною задачею було підтримувати рівномірний тиск. Від звичайної особини зовні їх відрізняв тільки значно більший розмір голови та грудної клітки.
Люди-смоктуни спеціалізувалися на висмоктуванні крові та поживних соків безпосередньо з тварин. На відміну від інших, мали більше тіло, великий живіт і значні жирові відкладення. В приміщеннях розташовувалися вертикальними рядами, утворюючи кожну шосту прямовисну площину, що нижнім, цокольним поверхом являла загони для худоби.
Словом, «Впровадив він (Біг) порядок у діла свої навіки, від самих початків аж до їхніх родів; вони бо не знають ні голоду, ні втоми, і не покидають вони своєї праці. Ані жоден з них не зударяється з другими – повік вони не будуть не слухняні його слову».
Запліднення відбувалося штучно. Чоловікам навіювалися еротичні видіння, що, доповнюючись відповідними м’язовими стимуляторами, викликали еяколяцію: «із сім’я чоловіка й насолоди, що зі сном приходить». Сперма відсмоктувалася системою трубопроводів та поступала безпосередньо до лона жінок. Що перебуваючи в періоді овуляції, теж збуджувалися шляхом навіювання та стимуляції: «там голубили їхнє дівоче лоно».
Достоту, як і було провіщено колись за сина Бігу: «Як станеться це, коли я чоловіка не знаю? ... Сила Бігу тебе огорне».
Родинні зв’язки повністю виключалися. Ніхто нікому не був ані батьком, ані матір’ю, ані дитиною: волосяниця була їм і за батьківство, і за начальництво. Як і сказано: «Сиротам будь за батька, за чоловіка для їхньої неньки, тож станеш як син Бігу, і злюбить він тебе більше, ніж рідна мати». Відтак, зовсім не дивно, що особистих стосунків поміж породіллю та малям практично не існувало – вони одразу ж згасали, обмежуючись виємно актом народження: «бо з беззаконних снів зроджені діти».
Так що кожен усім своїм єством немов проказував: «Отче, у твої руки віддаю духа мого»! Адже, «дорогу мою та лежання моє виміряєш, і Ти всі путі мої знаєш, - бо ще слова нема на моїм язиці, а вже, Господи, знаєш те все! Оточив Ти мене ззаду й спереду, і руку Свою надо мною поклав. Дивне знання над моє розуміння, високе воно, - я його не здолаю!Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, - то Ти там, або постелюся в поросі – ось Ти!.. Коли б я сказав: «Тільки темрява вкриє мене, і ніч – світло для мене», то мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота – як світло!.. Ти виткав мене в утробі матері моєї, - прославляю Тебе, що я дивно утворений! Дивні діла Твої, і душа моя відає вельми про це!.. Мого зародка бачили очі твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було… Які дорогі мені стали думки Твої, Біже, як побільшилося їх число, - перелічую їх, - численніші вони від піску! Як пробуджуюся, - то я ще з Тобою!»
Новонароджених негайно розміщували у спеціальних постнатальних капсулах для немовлят, що були у кожному підрозділі волосяниці. Годувалися штучно. Особливими дитячими сумішами, активно збагаченими стимуляторами росту.
Подальший ріст дітей відбувався у спеціальних дитячих закладах. Аж допоки їх волосся не набувало потрібної довжини, тіло – сумірних з кріслом життєзабезпечення розмірів, а освіта та виховання необхідного мінімуму: «доки спадкоємець малолітній, він нічим не відрізняється від раба, хоч і є паном усього».
Так, так – саме освіта та виховання. Якраз в них, - рясно мережованих іграми, - діти й ставали власне людьми.
Чи можна було обійтися без освіти та виховання? Мовляв, чом не «сповнитися Духом святим вже з лона матері»?
Ні. Волосяниці були сплетені з волосся людей, а не просто приматів. Відтак, новонароджені мали спочатку стати людьми. Перш ніж їх волосся зробилося б судинами,вгвинтилося в голови інших, помножилося чужим.
Людьми ж зробити їх могли тільки люди. Але аж ніяк не волосся. Лишень людські взаємини в умовах живого, а не віртуального спілкування. Де рівно важили і розум, і душа, і тіло. В супереч одне одному, назустріч одне одному.
Чому саме так? «Бо діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла».
Звісно, вихователями були теж як мінімум сплетені пари він-вона. Тож не дивно, що тепер ця взаємна переплетеність сприймалася дітьми (а, отже, і потомними поколіннями дорослих), не інакше як головна ознака дорослих. Тих, хто вже доріс до планетарно-космічних масштабів суспільного життя.
Словом: «діти збирають дрова, а батьки їх запалюють».
Взагалі, «пара» в структурі волосяниці займала лише проміжне місце – між «головами» і «членами».
Атомарною одиницею волосяниці безперечно являлася «голова» – «роса світла». Вона була, так би мовити, буквально головним елементом.
Далі, структурно, йшла «людина» - пара він-вона, чоловік-жінка («як чоловіка та жінку створив їх»). Як і провіщено: «вони всі до пари, одне проти одного».
Раніше пара він-вона мала єдиностотне означення в «батьках». Нині ж, коли батьківство було скасоване, а люди перетворилися, як мінімум, в одне на двох (й не менше), то пара він-вона охрестилася «людиною», і, навпаки.
Окремі людські тіла визначалися лишень як «члени», «бо як тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, то тіло одне ... так і … ми всі одним Духом охрещені в тіло одне».
Проте поділ на пари був умовним: «ви – пара, що з’являється на хвильку і зникає». Тобто кожне тіло парувалося як із сусіднім зліва та справа, так і пара, в цілому, навхрест з парою. А оскільки сприймали себе неподільно як єдину істоту, то тіла їх були радше крилами – членами, що прикривали й допомагали рухатися: «І кожна (істота) мала чотири обличчя, і кожна з них мала чотири крила. … А під їхніми крилами були людські руки на чотирьох сторонах їхніх, і вони четверо мали свої обличчя та свої крила. Їхні крила прилягали одне до одного… були їхні прості крила звернені одне до одного. У кожної було по двоє крил, що закривали їм їхні тіла».
Відтак, ці спарені пари називалися «янголами» - ті, що «повсякчасно бачать лице».
Термін «янгол» являється словесною абревіатурою формули (я)ᴺ(голова): я-N-гол, я-н-гол, янгол. Дана формула визначає інтегральну множину «я» та «голів» у слові. Ієрархія янголів визначалася саме індексом N: чим більша кількість голів у створінні, тим вище возносився янгол, покликаючись, наприклад, архангелом, началом, владою, силою, верховенством, престолом, херувимом чи серафимом.
Втім, ієрархія ця була суто умовною, позаяк, не носила лінійного характеру: янголи не були рядопокладені одне одному. По-друге, містила в собі неймовірно більшу кількість чинів – аж до нескінченності. І, по-третє, мала не одиничну, а множинну природу. Незмінним залишався лише чисельний поступ: пари стають як одне.
Будь-якої особистісної ідентифікації поміж членами, головами, людьми, янголами та словами не існувало. Ніхто з них не був ані самим собою, ані іншим, жоден з них не вимовляв слово самотужки, не володів ним самостійно. На загал, були лише слова. Безліч слів, що воднораз вимовляли безліч членів, голів, людей, янголів… і слів.
Навіть, сама волосяниця, в якій буцімто вимовлялося геть все, що вимовлялося, теж була вимовлена словом у слові. Врешті решт, вже ніхто й не знав, - ба, й не питав!, - де знаходиться сама волосяниця. Де її початок і де її кінець. В однині вона чи множині. Суцільна чи складна. Була вона вже колись чи ні. Та й, взагалі, є вона чи її немає?
Тож, мінімальною самостійно-дієвою одиницею загалу (як от для виховання чи трудових відряджень) розглядалися тільки «люди». Натомість «члени» (поодинокі особини) до самостійного функціонування вважалися не придатними: «тіло не є один член, а багато».
З огляду на це діти сприймалися як недолюдки. Як шуті каліки – істоти, яким бракує члена… другої половини тіла… крил. Невикінчені діти «синів світла», яким ще тільки належить стати парусним світлом, аби, стрімко розлетівшись навсібіч, навернутися до сліпучого сяяння всезагального розуму: «Поки у вас світло – віруйте у світло, щоб світла синами стати!»
Втім, дитинство - це був настільки ранній, короткий та швидкоплинний період життя, що,
на загал, за нього ніхто толком і не пам’ятав. Хіба що зринало те осібне дитинство у снах, фантазіях чи розмаїтих творивах.
Адже ж, по суті, що за віртуальну реальність творила волосяниця?
Реальність людей у котрих волосся не кровоточило.
Реальність мільярдів і мільярдів їх можливих і неможливих доль. Та, на відміну від самостійного минулого, ця доля кожного не ховалася за неподільним тілом. Не йшла з ним у ногу аж до могили, за котрою одразу ж ставала недосяжною для будь-кого. Мовляв, а «доля услід за нами у могилу». Ні, відтепер вона вся й одразу належала всім. Геть кожному і без ніяких виїмок.
Не інтегральна сума окремішніх особин з окремими долями, а одна, - загальна, - особина в одночасній множині розмаїтих доль – різних, подібних, нескінченних у їх невпинному творенні: «бо він наш мир, він, що зробив із двох одне»… «і дії різноманітні, а Біг той самий – Він робить усе в усіх».
«Цар миру – без батька, без матері, без родоводу, не має ані початку днів, ані кінця життя; він подібний до Сина Бігу. … Який став таким не за Законом тілесної заповіді, а за силою незнищенного життя».
В Книзі Буття (яку зліва на право, справа на ліво, знизу вгору і згори вниз гортає у своєму внутрішньому Бігу волосяниця) образи будь-чиєї долі (на відміну від поголів’я міста) не відділені один від одного ані часом, ані простором, ані іншими створіннями – всяка відстань поміж ними пряма, безпосередня й суто умовна. Відтак і читається всяка доля назустріч сама собі: від народження до смерті і від смерті до народження. Як розгортання просторів та часів життя і, навпаки, як їх згортання. Як голосна вимова будь-кого у будь-якій долі і як мовчазна кристалізація у йменнях.
Як сон, в якому твориться твоя друга половина.
Вимовлянням Слова, у Слові і через Слово, смертні діти землі живцем бралися у Царство небесне. Небесний, підперезаний волосяницею, Єрусалим. Котрий хоча й здавався загубленим серед незчисленних віків та моторошних просторів усесвіту, та «все через Нього постало, і без Нього не постало нічого з того, що постало». «Адже, кожний дім хтось будує; а Той, Хто збудував усе, є Біг … а Слово – як Син у своєму домі. Цим домом є ми». Позаяк, «на Слові вся будівля, досконало збудована, зростає у святий храм у Господі, в Якому й ви разом будуєтеся Духом в оселю Бігу». Де вставши з могил власних тіл вже «не будуть ні женитись, ні заміж виходити, ні вмерти вже не можуть, бо рівні вони Янголам і вони сини Бігу, синами воскресіння бувши». Тому, що «Біг створив безсмертною людину і вчинив її за образом власної природи».
«Біг дав нам вічне життя; і це життя – в Його Сні. Хто має Сон, той має життя; а хто не має Сну Бігу, той не має життя».
Залюднення пустель, гір. Наступ на ліси, ріки. На Арктику та Антарктиду з їх запасами багатої на прісну воду криги призвів до жахливих, незворотних змін у традиційних екологічних нішах. А, відтак, згубно позначився і на земному кліматі в цілому. Звісно, перш за все це відбилося на стані сільськогосподарського виробництва: попри всі старання продуктивність харчового виробництва невблаганно падала. А, якщо додати сюди ще й катастрофічне виснаження запасів нафти, газу, руд і т.п., то все вказувало на неминучість вже скорого колапсу.
Планетарна волосяниця зробилася непосильною ношею для Земного світу.
Тож не дивно, що попри розвиток технологій життєзабезпечення, ресурси планети були вже вкрай виснажені й стрімко наближалися до критичної межі.
Чи можна було запобігти апокаліптичній розв’язці? Коли «небо, як дим, продереться, а земля розпадеться, мов одіж, мешканці ж її, як та воша, погинуть»? Наприклад, штучно обмеживши мегазагал кількістю, яка б реально відповідала спроможності земного середовища до безпечного самовідтворення?
Так, можна. Аби своєю метою волосяниця мала власне самозбереження. Однак, ані вона сама, ані, тим паче, світ чи людські тіла, які нею використовувалися, не являлися її головною метою: «Не для вас Я роблю це… а тільки для свого Святого Ймення».
Суперметою волосяниці було створення максимально масштабних віртуальних структур - усесвітів. Якомога глибших, гранично складних, самодостатніх. Нескінченних, у їх розмаїтому різновиді. Де б «віки були створені Словом Бігу, так що з невидимого постало видиме». Аж, щоби «місто не мало потреби ні в сонці, ні в місяці». Аж, щоби й місяць, і сонце, і геть всі можливі й неможливі світи повернулися у хлань первісних вод: незрушний спокій навзаєм погамованого Бігу. Бо, вже «ні поля, ні первнів пилу світового».
Відтак, глобальна волосяниця аж ніяк не ставила собі за мету будь-яким чином зберегти свій декотрий стан. Єдине чого вона дійсно прагнула – це зруйнувати, розмити геть всі можливі береги. Крайньою розпорошеністю у безлічі станів. Граничним висловленням, в якому Біг є Слово, що Бігає і не Бігає воднораз.
Покликання волосяниці - стати хрестом на якому буде розіпнутий Біг: «хрестом … яким для мене розп’ятий світ, а я для світу». Незчисленні віртуальні структури, проектуючись на геть кожного висловленого волосяницею, нескінченно множили його горизонти буття (аж до повної подоби з іншими) й воднораз прокидали у вертикаль життя іншими до свого народження та опісля власної смерті. Аби, в кінці кінців, затихнути на порозі одне одного. Немов не відмінні одна від одної краплини, що не відмінні від океану в цілому.
«Той, Хто з’явився в тілі, оправдався в Дусі, показався янголам … Він вознісся в слові».
Та й, на загал, чого б то волосяниця мала оберігати людей від смерті? Адже, коли й можна було б усе те, чим Біг їх щедро обдаровував звести до чогось одного, засадничого, то це, безперечно: навчитися вмирати. Засвоювати смерть. Долати смерть смертю. Бо, хіба ж саме не «страх смерти все життя тримав їх у рабстві»?
Воістину, храм, що руйнується й будується воднораз.
«Біг не створив смерть, ані не радіє з погибелі живучих. Він бо створив усе на те, щоб існувало, і творіння світу спасенні; нема в них жодної пагубної їді, і царства смерти на землі немає».
Так гадалося. Та чи сталося?
Хтозна. Адже як пересвідчитися? Як одділити краплину від краплини?
Питання суто риторичне…
Коли ж невдовзі фатальну межу було досягнуто, волосяниця спочатку обмежила, а, незабаром, взагалі припинила дітородіння. Понизила межу припустимої старості спочатку до 50, затим до 40, й, в кінці кінців, лише до 30 років.
Поволі, обшир за обширом, волосяниця невблаганно скорочувалася: люди з’їдали самих себе. Колосальні мегаполіси швидко знелюднювалися. Аж допоки не утиснулися до одного загалу на теренах західної Африки: «місто казан, - ми м’ясо».
Однак, його дні теж були неминуче обчислені: волосяниця танула на очах. Аж допоки не залишилася остання пара на землі – він і вона.
