Волосся стало кровоточити.
В це тяжко повірити, але це, справді, так.
Болю не було. Проте, з обрізаного кінця чи вирваного кореня поволі сочилася темна кров. Краплина за краплиною. Аж допоки людина повністю не спливала кров’ю. До смерті.
Кров неможливо було зупинити: рана не заживала. Втрата бодай однієї волосинки ставала смертельною втратою.
Не допомагали жодні засоби. Ані з відомих, ані з безлічі нових, що їх гарячково заходилися вишукувати медики та науковці. Всі спроби зупинити кровотечу виявлялися цілковито марними: людина ставала приреченою. Варто було лиш вирвати чи пошкодити бодай щонайдрібнішу волосинку.
Правда, стосувалося це тільки волосся на голові. Навіть, гоління обличчя залишалося безпечним. А, от коси та чуби зробилися недоторканними.
Дивним було й те, що волосся не юшило, коли випадало чи ламалося саме. Наприклад, від старості. Ні, безупинною кров’ю воно відповідало лишень на стороннє насилля.
Однак, хоча ці обставини й були надзвичайно цікавими та чудними, хоча й викликали неабиякий інтерес (передусім з боку науковців), проте, головній біді зарадити не могли аж ніяк: люди залишалися безсилими перед незбагненною кровоточивістю волосся. Беззахисними перед власною кров’ю, що раптом обрала волосся своїм новим шляхом.
А починалося все, як завжди, з поодиноких випадків: десь… хтось… колись… Не зрозуміло, що… не ясно, як… Затим випадки почастішали, зарясніли вже не тільки там, а й тут – у суміжній країні, сусідньому місті, на прилеглій вулиці. Тож відтепер за них стали говорити більше, писати частіше й докладніше, а сперечатися куди жвавіше та зацікавленіше. І, що не день, то дедалі серйозніше.
Аж допоки, врешті решт, не вибухнуло разом на увесь світ: шпальти газет, обкладинки часописів, всі як один,умить нарядилися в однострій моторошних світлин, з котрих, з голови до ніг у власній крові, благально заламували руки нещасливці різної статі та віку…
Телеканали, з ранку до ночі, устами численних свідків (а то й самих жертв!) наввипередки розповідали страхітливі історії тих, хто постраждав від втрати власного волосся. Немовби, змагаючись одне з одним чия ж історія іще трагічніше та жахливіше…
Не пас задніх і інтернет: тег «#кровоточиве волосся» враз зробився найвідвідуванішим у мережі й неподільно запанував над усім простором всесвітньої павутини. Чиї ресурси тепер навперебій пропонували геть усе – від он-лайн конання бідолашних жертв й аж до численних інтернет-магазинів, що за помірну ціну пропонували широчезний вибір чудодійних засобів зупинення вбивчої кровотечі.
Але, незважаючи на весь цей галас, більшість населення ще довго сприймала новоявлену напасть, як всього-на-всього чергову модну новину. Дивовижну, захоплюючу (правда, дещо аж надто лячну), та все ж, як лишень ще одну з безлічі інших: покричать-порепетують… і забудуть. Чого особливо клопотатися? Буде все, як завжди – ця набридне, перекинуться на іншу. На котрусь із тих, що онде з дня у день мерехтять перед зором невгомонно струмуючою низкою: не знаєш, на що і чекати, якої халепи боятися завтра – прибульців, убивчих харчових домішок… чи кровоточивого волосся?
Та й самі коментарі, статті різномастих фахівців і науковців, публічні звернення політиків, виступи представників громадськості, що супроводжували та наповнювали весь цей інформаційний бум, врешті решт, так чи інак, але вперто схиляли до одного: особливо хвилюватися нічого. Так, маємо прикрі випадки смерті людей, це правда. Але справа, радше, в якихось чудернацьких фізіологічних казусах, аніж у чомусь більшому. Тож бити на сполох в апокаліптичний набат (ха-ха-ха!), повірте, на сьогодні немає жодної потреби. Так, науковці поки-що не можуть докладно відповісти на цілий ряд надважливих питань, це треба визнати. Але, погодьтеся, хіба ж вперше природа отак кидає виклик нашій науці? Й хіба було бодай раз, аби наші вчені, з гідністю прийнявши виклик, врешті решт, не знаходили ефективних засобів протидії? Ні, не було. Отож, і в даному випадку, лишень питання часу коли. І це не просто слова, повірте! Позаяк, для такої впевненості у нас є абсолютно всі підстави. Оскільки, вже сьогодні можемо з усією переконливістю стверджувати, що…
Ну, й тут починалися нескінченні мантри за стан сучасної екології… забруднення довкілля… хімізацію сільського виробництва, харчової промисловості, особистої гігієни… за гіподинамію постіндустріального людства… За ефективні зусилля державних та міжнародних інституцій… нові ініціативи уряду… широкі соціальні програми… збільшені бюджети… збалансовані підходи... і бла-бла, бла-бла, бла-бла…
Зрозуміло, у такій, напрочуд суголосній, інформаційній політиці тотального самозаспокоєння без активного інтересу з боку держави обійтися не могло аж ніяк (достоту, як і без певних міжнародних організацій теж). Адже, в поголовній паніці, що могла враз охопити цілі регіони, вони були зацікавлені, м’яко кажучи, менше всіх. Й були на те, як незабаром з’ясувалося, свої особливі причини.
Втім, роль політики в цій ситуації перебільшувати теж не варто. Так, політики неабияк доклалися, аби до останнього утримати процес під бодай-яким контролем. Збити з пантелику, заговорити всім зуби й, врешті решт, угамувати публіку - в чому-чому, а в цьому вони мастаки, що там говорити. Проте, заради об’єктивності, треба визнати: вирішальне значення все ж мала своєрідна пре-апокаліптична інерція свідомості мас, які (донесхочу вгодовані на цю надприбуткову тему літературою, кіно та ЗМІ) сподівалися якого завгодно Судного дня (ядерна війна… космічна катастрофа… танення полюсів… агресія прибульців), та тільки не того, що копичиться в них прямо на голові й одинична сила чого не ладна встояти і перед банальним трьохгрошовим пінцетиком.
Тож коли, попри всі запевнення можновладців (переконливо ілюстровані красномовними, на весь екран, діаграмами) кровоточивість волосся не вщухла, не пішла на спад, не обмежилася (як те клятвено обіцялося) локальними випадками, а, навпаки, почала різко поширюватися, це стало для всіх справжнісінькою несподіванкою. Просто, шоком! А, позаяк, розмах і темпи її розповсюдження залишали далеко позаду будь-яку з відомих історії епідемій, світ, нарешті, з жахом усвідомив, яке смертельне лихо увірвалося в його життя.
Кровоточивість же стрімко неслася по планеті. З ходу накриваючи цілі міста, швидко перекидалася з країни на країну, з континенту на континент. Ніщо не могло зупинити її лавинної ходи – ані найглухіші карантинні бар’єри, ані щонайсуворіші заходи безпеки. Люди ставали жертвами тисячами за раз. Причому, без будь-яких прямих контактів. Принаймні, видимих. Так, нібито просто наставав їх час – ховайся не ховайся.
Врешті решт, хвороба захопила геть всіх. Без винятку: ніхто не уник її загарбницької навали.
Віднині, символ смерті набув для кожного буквального сенсу: голомоза з кривавою косою в руці.
Панічний страх не оминув нікого. Люди хапалися за будь-що, аби лиш уникнути лихої долі. Та всі їх відчайдушні зусилля залишалися безуспішними. Й незмінно оберталися на пусте: тепер кров пульсувала в кожній волосинці. Достатньо було лиш глянути крізь неї на світло, аби побачити як там ясниться рубін підступної недуги.
Відтак, на зміну голосам політиків та науковців, зусібіч залунали апокаліптичні пророцтва різного роду проповідників. Що, весь час закликаючи до покаяння, звинувачували всякого біблейським «косматий лоб того, хто закостенів» або ж «ніхто з вас ані волосу з голови не втратить».
Інші ж, чи то потверджуючи, чи то навпаки спростовуючи вторили: «бо волосся було йому тяжке, - стриг він його і важило воно, оте волосся з голови його»! Й далі: отож «волохаті там будуть стрибати».
В кінці кінців, всі новоспечені пророки розділилися на два основні табори: одні твердили «мусить запустити волосся голови своєї», позаяк, «усі дні його посвячення бритва не торкнеться голови його; аж до виповнення днів, що посвятить Господеві, він буде святий». Другі ж строго заперечували, посилаючись на інше місце у Святому письмі: «Волосся на голові не запускайте.» Додаючи наостанок ще й апостолове: «Чи ж природа сама вас не вчить, що коли чоловік запускає волосся, то безчестя для нього?»
Люди сторожко вслухалися у малозрозумілі богословські суперечки. Жадібно ловили кожне слово новоявлених пророцтв, які, що грім небесний лунали до них з ураз принишклих площ і вулиць міст… День і ніч лилися з екранів телевізорів, динаміків приймачів, моніторів комп’ютерів… Обступали сотнями цитат, послань, тлумачень… Котрими враз зарясніло геть все - від інтернету й аж до щедро напханих у поштову скриньку листівок та буклетів… Щосили намагалися утямити до чого ж веде, що пропонує черговий навчитель біблейської мудрості… та все ж жодного разу так і не почули для них найголовнішого: а, що ж тепер робити? Як бути?
Відповіді не було. Ані з боку релігії, ані (як не прикро!) з боку медицини та науки теж: вони так і залишилися абсолютно безсилими перед волоссям. Тож, віднині всяк мав самотужки відслідковувати власну безпеку. Ревно й запопадливо оберігаючи кожну волосинку: «бо не можеш ані одного волоска зробити».
Тепер всі без виключення ходили «зі звисаючими тюрбанами на головах». Раз у раз старанно їх навиваючи, так і сяк навірчуючи, аби ж бо максимально захистити своє волосся, огородити його від будь-якого стороннього руху. Не знімаючи їх ані на вулиці, ані наодинці вдома, ані, ба, навіть, вкладаючись спати.
Зрозуміло, будь-яке активне життя, що бодай якось могло зашкодити волоссю, стрімко зійшло нанівець. Відтак, незабаром люди забули не лише за перукарні, а й за будь-яке моторне життя в цілому: ходили одне поміж одного буцім сновиди. Сахаючись кожного різкого руху, жахаючись всякої жвавості. Уникаючи по спромозі громадського транспорту, черг, переповнених приміщень. Вступаючи, здебільшого, лише у неминучі та нагальні стосунки: сім’я, робота, здоров’я…
Відтак, спілкування ставало все менше й менше. Виходити в люди намагалися що рідше. Доскіпливо обмежуючи свій зовнішній світ тільки вимушеними візитами на роботу, до крамниці, аптеки чи лікарні. Коли ж опинялися разом, то намагалися триматися осібно, будь-яким робом збільшуючи відстань одне поміж одним. Тримаючи максимальну дистанцію ба й там, де, здавалося б, не було у цьому жодного глузду: береженого Бог береже…
Само собою, ані за розваги, за спорт чи хоч би дитячі забавки не могло вже бути й мови: люди уникали одне одного як об’єктів підвищеної небезпеки, обходячись одне з одним якомога стриманіше та холодніше.
Та, що там ігри чи танці - навіть, любощі й ті втратили для всіх свою привабливість! Обрісши такою купою пересторог та смертельних ризиків, що треба було бути справжнісіньким самогубцем або доконечним шаленцем, щоби зважитися на якісь там залицяння. Шлюби, сім’ї, звичайно, залишалися, але тепер їх купи тримало, що завгодно, але тільки не секс, не хіть злягання – спали і то окремо, про що говорити!
Та чим більше утискалося спілкування, тим меншало й потреб. А, отже, і того, що їх покликане вдовольняти: роботи. Чим менше ж залишалося роботи, тим борше згортався простір ймовірного, - і, навіть, вимушеного, - спілкування. Відтак, взаємне скорочення спілкування, потреб та роботи генерувало навзаводи їх власне ж неминуче завмирання.
Через це, раніш велелюдні та галасливі вулиці міст затихли, знелюдніли. Вабні споруди, в яких іще донедавна збиралися для розваг та відпочинку, перетворювалися на пустку. Дошкільні та навчальні заклади закрилися, транспорт функціонував мінімально. Ті крамниці, що ще залишалися (переважно продуктові) відпускали лиш необхідне. Комунальні служби, в основному, діяли, але сміття вивозилося через раз. Водогін працював більш-менш справно, електрика подавалася майже безперебійно, газ палахкотів у плитах і котлах, а от надії на аварійні служби танули з кожним днем: нове не будувалося, старе не ремонтувалося.
Багато підприємств, правда, ще кой-як працювали, така-сяка торгівля велася, але безробіття зробилося масовим, соціальні фонди тріщали по швах, інфляція била всі рекорди… Економіка стрімко падала. І з кожним днем все більше й глибше. Всі численні потуги бодай-якось зарадити ситуації вгасали вже в самому зародку: люди неохоче йшли одне одному назустріч, воліючи краще не залишати безпечну шкаралупу своєї самоти, аніж зайвий раз важити власним життям.
Тільки телебачення, радіо та інтернет працювали так же, як і завжди - здавалося, тотальна криза їх абсолютно не зачепила.
Словом, проблеми не вирішувалися, а тільки накопичувалися: на грань знищення виявилися поставленими цілі виробництва, галузі, регіони... Всі з жахом очікували на вже скорий і неминучий колапс. Однак, мовчки сиділи по своїх кутках. Мов загіпнотизовані, розгублено спостерігаючи, як, з дня у день, вщент руйнується їх звичний світ. Невблаганно й безнадійно…
Та й, що, скажіть на ласку, вони могли? Йти походом на державу? Не смішіть! На державу вже давно ніхто не сподівався. А, відтак, особливо й не збирався щось від неї вимагати…
Ні, державні заклади та різного роду установи нікуди не поділися: в них так же з ранку до вечора копошилися цілі юрби чиновників, начальники начальників котрих, час од часу, справно закликали співгромадян до терпіння, мужності, віри… Правда, з кожним разом все млявіше і ще менш переконливіше. Зате, треба віддати їм належне, робили це зі зразковою регулярністю. Та, вже мало хто зважав, і на ті виступи, і на владу в цілому: здається, разом із безсиллям перед волоссям держава втратила свою силу і для власних громадян. Війська, залишивши казарми, просто порозбрідалися по домам; поліція рідко коли потикалася на вулицю; навіть, пожежники та рятувальники й ті тільки вряди-годи відбували свої чергування. Більш-менш ще працювали аптеки, лікарні, швидка допомога… і похоронна служба.
В цілому ж, у житті кожного майже не залишилося зовнішніх подій: вони поволі випарувалися разом із публічністю. Ніхто нікого нікуди не запрошував, не навідував. Ніяких спільних свят, толок, інтересів. За шопінг, прогулянки чи просто безцільні вештання містом ніхто вже й не згадував. А відтак зійшли нанівець і випадкові зустрічі,нові знайомства, цікаві пригоди…
Життя зробилося суто індивідуальним – максимум недоторканності, мінімум вразливості. Тож, згодом всі здебільшого безвилазно сиділи вдома, кожен у своїй кімнаті. Понуро потупившись в екрани телевізорів, розгорнуту сторінку чи просто стелю: «подвійний огорнув їх смуток, і, зідхавши, вони споминали минуле». Або ж днями зависали в інтернеті, підмінюючи де можна живе спілкування віртуальним.
Хіба що, час од часу, визирали з вікна. Побуджені чи то криком одинокого проповідника чи то власною самотністю, нудьгою, спустошеністю... Кидали байдужим оком на порожню вулицю, змарнілі вітрини, непривітні будинки... Й високе, безжурне небо. Якому, здається, тепер тільки й належали пори року. В їх невпинному, манливому коловороті…
А ще з зачаєним страхом вдивлялися у дзеркало… ранкову постіль… та одне в одного: ну, що?..
Однак, як невдовзі виявилося, наступ волосся однією кровоточивістю не обмежився: коли за кілька років безборонного росту волосся досягло більш аніж метрової довжини («та й волосся виросло густо!»), з ним почали коїтися воістину дивовижні речі.
Перш за все, воно стало самовільно рухатися.
Як вже зазначалося, люди давно забули не те що за перукарні, а й хоча б за ті ж банальні гребінці. Ба, більше: мили волосся тільки у виключних випадках. Відбуваючи це миття немов якийсь сакральний ритуал. Тож, ні за які зачіски ніхто й не думав-не гадав: всі ходили з копицями сплутаного, злежаного волосся під величезним тюрбаном, що, обережно оповиваючи голову бідолах, громадився над ними немов кара небесна.
А тут раптом волосся почало набувати різних форм. Як правило, геометричних. Спочатку це були прості фігури. Як то куля, куб, циліндр, піраміда. Затим фігури стали всіляко ускладнюватися, урізноманітнюватися. Набуваючи виду багатосторонніх, багатовимірних. Зі зграбними пропорціями, мудруватими симетріями. А то й, взагалі, без них.
Звісно, за тюрбан довелося одразу ж забути: волосся не терпіло жодного насилля. Відтак, людський загал вмить перетворився на своєрідну мозаїку розмаїтих геометричних форм.
Збоку, в неозорій многоті рядопокладених фігур, люди скидалися на румовище колись величної споруди. Піднебесної вежі. Безжально зруйнованої, безладно розкиданої. Разючим дощем рясногранних уламків розсіяної на безталанні голови – кожному свій знак.
Або ж на розібраний до брухту всесильний механізм. Розкладений на понівечені частини, навсібіч розтарганений. Люди й дивилися одне на одного немов на непотрібні деталі - гнуті ударом, облизані рудою іржею.
Попервах це всіх надзвичайно тішило. Навіть, веселило: справжній сміх крізь сльози.
Та й не дивно! Уявіть самі: волосся завжди було у русі, раз по разу змінюючи свої рясні форми. Відтак, ти ніколи достеменно не знав, що у тебе в цю мить на голові. Здогадуючись про зміни тільки за ледь вловимим шарудінням волосся, що невпинно гадючиться на голові. Та ще за веселими поглядами інших, кинутими на твою зачіску, коли нема попід рукою дзеркала.
З іншого ж боку, було щось у цьому моторошне. У відчутті, що твоє волосся починає жити незалежно від тебе, своїм самостійним життям. Немовби ти - живий труп, волосся котрого росте й опісля смерті.
Неначе твоє волосся - густий кущ якоїсь диковинної ростини. Що, звідкілясь занесена облудним вітром, проникла ненажерним сім’ям у пори шкіри. Безборонно петляючи по слизьких звивинах мозку, пустила виткі, розлогі корені. Повстала над тобою поторочами переплетених стеблин.
Або ж, що воно - потворний восьминіг-паразит. Гігантський вошминіг! Що намертво присмоктавшись до голови, жадібно п’є твою кров. Твою душу. Звиваючись повсякчас на тобі немов роздрочене зміїне кубло.
Та, як не дивно, але після того, як волосся зробилося дієвим, люди почали сміливіше виходити на вулицю, вступати у взаємини одне з одним. Звісно це ще була далеко не та жвавість стосунків, що колись, та все ж.
Можливо духу додавала їм сама активність волосся: активність для них завжди перегукувалася зі здатністю до самозахисту, а пасивність – навпаки. А, відтак (мабуть, тішив себе думкою всяк) чи не перестало, часом, волосся бути таким вразливим? Набувши властивості рухатися?
А може й тому, що, коли перший страх уже дещо минув, люди стали поволі призвичаюватися до нового стану речей. Змирилися. Чи, просто, почали мало-помалу вживатися зі своїм норовливим волоссям.
Хтозна. Радше і те, і друге. І, певно, ще не одне третє.
Втім, факт залишався фактом: суспільне життя заходилося потроху оживати.
Проте, одними абстрактними геометричними формами волосся не вдовольнилося, а вже скоро заходилося зображувати й навколишній світ. У всіх його різноликих проявах: речі, будівлі, рослини, тварини, люди і т.д., і т.п.
Що й казати – всі були просто в захваті! Неймовірність того, що відбувалося змусила аж на мить забути за всі ті незручності та негаразди, що принесла з собою кровоточивість волосся.
Ходили буцім зачаровані одне поміж одного й зчудовано зорили як по їх головах ступає інше життя. Схоже на їх власне, та усе ж незбагненно іншого світу.
З чим можна було порівняти той химерний світ?
Авжеж, тільки з внутрішнім світом самих людей! Що так же старанно зображує речі світу зовнішнього. Власноруч створеними формами.
Що говорити, матеріал, звичайно, різний, але принцип, вочевидь, якщо і не той же самий, то дуже й дуже подібний.
А коли так (враз загомоніли всі навкруг), то хіба ж не виходить, що своїм волоссям кожен ніби подвоїв власну творчу потугу? Аби одиничне людське єство набуло немовби ще одну душу? Розмножилося у пелехатій множині? Що, сотаючи нашу кров, веде в омріяну онову тіла, онову духа?
А може незбагненна творчість волосся (підхоплювали інші), то просто знамено другої половини душі? Ув’язненої у підвалинах свідомості, скутої, майже не задіяної? Хвилясто-кучерявий стяг! Грізною пересторогою занесений нам над бідолашні голови: отямтеся!
Чи, либонь, благословенна корогва? З образом пелехатого Спасителя? По чолу якого, одна за одною збігають ясно-червоні краплини крові? Прокладаючи свій страсний шлях прямісінько з гущини в’юнкого волосся?
І головне, куди веде це дивовижне роздвоєння?
Знову заговорили про божий промисел. За несповідимість його шляхів. Про те, що, мовляв, геть все тримається лишень на волосинці. Що «кожен волос обрахований», то й «волосина з голови у вас не пропаде». Що «перед сивим волосом мусиш підвестися». Що «розумність людям – за сивий волос править».
Й навіть, що волосся - то і є Шлях, яким ступає Спаситель. Наводячи принагідно слова Його найулюбленішого з апостолів: «і волоссям своїм обтерла Йому ноги».
Та дуже скоро радість знову змінилася на розпач: волосся перестало обходитися тільки сторонніми формами, а взялося зображувати також і думки та почуття людей, його носіїв.
Бажання, образи, наміри – все, що було в голові чи на серці віднині негайно втілювалося відповідною зачіскою. Про що б не подумав, яким почуттям би не сповнився – все враз коїлося очевидним для оточуючих. Ба, навіть, загальні внутрішні стани, - спокій, тривога, радість, страх, - теж стали геть для кожного відкритими на позір. Тепер їх можна було споглядати чи то у плавності ліній. Чи то ув образі звіра. Чи то ж у вигляді котроїсь з мандал.
Волосся зчинилося немовби глянсованим німбом душі.
Позаяк, зачіска тепер повністю видавала, вдавати з себе щось чи когось зробилося просто безглуздо. Разом із неможливістю обману відпала і всяка потреба в ньому. Тож, «одне одного не соромилися». Не соромилися навіть бути безсоромними. Адже не боялися, що за їх соромітні думки чи почуття довідаються інші. Отож звичною стала картина жінки з прутнем на голові чи чоловічою головою в центрі волохатої піхви.
Проте ніхто ні над ким не глузував. Варто було лиш над кимсь насміятися, як непристойність призрого сміху враз поставала на голові ницого зубоскала, - «поверни їхній глум на їхню голову», - різко вимальовуючи його ж власний жалюгідний сором: «і буде твій сором відкритий, і стид твій покажеться».
Чи стали всі безсоромними?
Зовсім ні: разом із соромом щезла й безсоромність. Достоту як і брехня, підступність та все інше, що завжди стояло на заваді цілковитій відкритості, щирості та безпосередності.
Тож чи дивно, що знов почали згадувати апостола: «Бо коли б то відбулися ті чуда, що сталися у вас, то давно б каялися у волосяницях»?
Але попри всі оптимістичні сподівання, люди (на їх же власний превеликий подив) знову стали ховатися одне від одного по своїм хатнім заступам. Так немовби їх суспільна вдача була напрямки пов’язана із потребою щось із себе вдавати: «зміркувавши бо, що можуть зі своїми прихованими гріхами затаїтись під темним серпанком забуття, вони, сполохані страшними появами, розбіглись. Та закуток, де вони причаїлися, їх не охороняв від страху. Жахливий шум лунав круг них, і привиди сумнолиці та тужливі їм з’являлися».
Авжеж, всі, просто, чекали на гірше.
Як вже було сказано, в міру того, як множилися клопоти пов’язані з кровоточивістю волосся (а відтепер і з його несосвітенною активністю) державні, економічні, громадські структури стрімко деградували, розпадаючись буквально на очах. Люди здебільшого уникали одне одного, обмежуючись лиш конче необхідним і нагальним, надаючи перевагу усамітненню та виключно індивідуальному спілкуванню.
Тож, вже дуже скоро світ змінився до невпізнанного. Як зовнішній, так і внутрішній.
Перш за все, неждана всесвітня недуга принесла жаданий всесвітній мир.
Що аж ніяк не означало, нібито люди різних рас та народів дійшли полюбовної згоди. Порозумілися, консолідувавшись, в кінці кінців, перед лицем спільної смертельної загрози. Зовсім ні, просто кожен став заглиблюватися виємно у самого себе, все більше й більше огороджуючись від інших глухим муром власного клопоту. Обмілілі облишеною увагою, позбавлені щоденного живлення снагою війни і миру, панування та спротиву, держави, народи, громади поступово втрачали власну тілесність. Переставали бути. Поміж людьми.
Байдужість зробила те, що виявилося не під силу любові.
Звісно, різного роду спроб збагнути, що ж, насправді, відбувається, пояснити куди, врешті решт, все котиться не бракувало. Але жодна з них не виходила за межі довільних гіпотез чи безплідних припущень. Які не могли ані на йоту, дійсно помічним чином, зарадити всезагальній біді. Та все ж більшість із них була солідарна в одному: кровоточивість волосся роз’єднує людей. І веде до цілковитої руйнації геть всіх інституцій сучасного суспільства, що історично склалися трудними зусиллями сотень і сотень поколінь. А, відтак, людство приречене повернутися назад у дикунство. Питання лише часу - коли.
Чи являлося це карою за той невпинно зростаючий індивідуалізм та егоїзм, які стало відкрито, - й, навіть, зухвало, - сповідувати сьогоденне людство?
Може й так. Але що це дає? Чим може зарадити? Нічим. Бо, яке ж, скажіть на ласку, розкаяння спроможне нас врятувати? Яка зміна у нашій поведінці або ж у нашому мисленні здатні повернути нам колишню невразливу пасивність волосся? Зупинити, наприклад, бодай його кровоточивість? Ніяка.
Як не прикро, але треба визнати: ми безсилі перед нашим волоссям. Воно живе в нас незалежним від нас життям. Використовує нас як різнофункціональний придаток і одному Богу відомо, як поведе себе з нами завтра. А, позаяк, ніщо не вказує на те, що волосся якось буде узгоджувати з нами наше ж використання, то, відтак, готуйтеся, браття, до того, до чого бути готовим, мабуть, не можливо.
Все. Крапка. Кінець історії.
Однак, були й такі, що зважувалися пророкувати, нібито кровоточивість волосся неодмінно зникне. Так же раптово, як і виникла. Сама по собі. Коли? Відразу ж як люди, знову впавши в дикунство, повернуться до висхідної точки свого розвитку. А саме, до дрібних, згуртованих ватаг. Кожен член яких не просто не бачить себе поза загалу інших, а взагалі не сприймає себе як щось осібне. Як особину, особистість. Зі своїми індивідуальними рисами, їх неповторним поєднанням.
Мовляв, сама природа нашого єства, таким химерним чином, змушує нас повернутися до первнів нашої долі, до самісінького зародку людства. Аби тепер прокласти вже новий, альтернативний шлях історії – історії любові, злагоди та миру. А не насильства, розбрату та експлуатації, як це повелося ще від початку цього осоружного, вкінець збанкрутілого світу.
Втім, як би переконливо та обнадійливо не звучали подібні пророцтва, реальність вже дуже скоро їх начисто спростувала.
Похмурі побоювання справдилися: волосся не зупинилося на різноликому відтворенні зовнішнього та внутрішнього оточення людей.
Відтепер його дієвість почала цілити на себе. Тобто на голови та волосся інших людей: досить було кому-небудь опинитися побіля іншого, як їх патли вмить щільно спліталися в одне. Стрімливим зустрічним рухом. В тугу матерію спільних форм, фігур та виразів.
(Як вже зазначалося, людське волосся не залишилося таким, яким було колись, до кровоточивості. За роки свого свавілля воно зробилося значно товщим, більш цупким і дещо рідшим.)
Волосся спіраллю вилося чуже по чужому й штопором угвинчувалося в голови інших. Кінчики проникали вглиб і теж укорінювалися. Гінко розмножуючи себе взаємним подвоєнням коренів.
Волосся перестало бути волоссям одного: відтепер воно стало загальним для всіх.
Власне, кінців як таких вже не було – були тільки сукупні коріння: кожна волосина утворилася навсібіч укоріненою. Відтак, вона не зовсім залишалася й волосиною. Зробилася радше судиною, що з’єднувала голови юрби. Зовнішньою відносно кожного окремо, внутрішньою для загалу в цілому.
Віднині кров і життєві соки геть кожного члена загалу перебігали, навзаєм, одне від одного. Тож, вітальні сили людей укоїлися всіхніми: двоє стали як одно, а одно – як двоє. Вони немов «вилонювалися з одного стебла». Стрімко б’ючкуючи токами наснаги всіма до кожного, кожним до всіх. Через густе плетиво спряженого волосся. Як і було провіщено: «будуть вони двоє одним тілом, так що вони не будуть більше двоє».
Волосся зчинилося судинами крові. Кров же була судинами інформації, що струменіла по ній зі швидкістю світла, аби являти себе у рясних творивах громадських зачісок: волосся стало географією життя.
Нині волосся нагадувало радше не стебла укорінених у голову ростин, а навпаки - густе коріння безлистої опуки мозку. Що, пробившись із голови назовні, заходилося кучерявитися навсібіч численними голодними щупаками. Використовуючи людей лишень як пересувну черепну коробку. Ходячу Голгофу!
Авжеж, кожен ніби розіпнувся на власному волоссі. А всі разом стали мов стрій нежатого хліба, що цупко, одне крізь одне, переплівся пелехатим колоссям. Пророщеним одне в одного зерном…
«Тому, що один хліб, - нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі».
Один зробився за всіх, а всі за одного. Кожен був, воднораз, і членом загалу, і членом одне одному («ми бо один одному члени»). Й лише частиною самого себе: «тепер же членів є багато, але одне лиш тіло».
Всякий дбав за всякого всією повнотою власного єства. Взаємність обмежувалася виключно балансом життєвих сил («щоб члени дбали однаково один про одного»). Тож старі, немічні та хворі більше не обтяжували загал - їх тіла випивалися до останньої поживної краплиночки й негайно випліталися із волосяниці. Залишаючись позаду стоногої кучми сухоребрими, втоптаними у землю муміями: «топчуть голови вбогих у земний порох».
То, як же не згадати: «Батьки посеред тебе їстимуть власних дітей, а діти їстимуть своїх батьків… бо… змушу … їсти тіло своє, і вони повпиваються власною кров’ю, немов би вином молодим»!
Авжеж, їжте тіло моє, пийте кров мою!..
Людські сплетіння не обмежувалися жодним числом. Тож незабаром там і сям можна було спостерігати різного розміру ватаги. Що, зв’язані волоссям одне до одного так, що «ніде сину людському й голову прихилити», одноцілою масою без упину сновигали туди-сюди. Немов збляклі до бурого зграї рожевих фламінго. Час од часу ковтаючи менші ватаги чи, навпаки, поглинаючись більшими: «троє проти двох і двоє проти трьох». Буцім справжні потвори – стоногі, сторукі, багатоголові. Ошаліло ревучи сотнями, тисячами затурканих горлянок: «а в натовпі одні одне, другі друге кричали».
Оповиті разючим духом збитої в одне маси смердючих тіл, сопіли, харкали, слинили… липнули потом, шмарклями,блювотиною… бризкали одне на одного нечистотами, ляпаючи стоніж по лайну немов одне по одному: «жаль було дивитися на натовп».
Й при цьому, доладно хвилювалися одностайними формами спільного волосся: воістину, шевелюра.
Сплетене в одну тьму, на поверхні сотень і тисяч голів, волосся дійсно було схоже на плесо якоїсь дивовижної речовини. Гладінь волокнистої матерії. Що час од часу мінилася масою, живописала розмаїтими формами, фігурами, знаками. Котрі поставали на ній гуртом ніби з хвиль первісного океану: «А на головах тих живих істот була подоба небозводу, ніби грізний кришталь, розтягнений над їхніми головами згори».
Та була та «подоба небозводу» безкінечною, непроглядною ніччю. Темним черевом у безодні океану. Люди роками не бачили ані сонячної блакиті неба, ані мідного сяєва місяця: «І вони бродять помацки у темряві без світла». «Увесь бо світ яснів світлом і клопотавсь без перешкоди справами своїми. Тільки над ними глупа ніч повисла, образ пітьми… Та вони самі були для себе тяжчі від пітьми».
«Серед великого страху, знаків і чудес» ходили вони спряжені власним волоссям. Та страх панував понад усе. Роз’їдав пекучою їддю, знеможуючи дух, підламував коліна до ганебного змирення. Спочатку (радше за звичкою, аніж з якоюсь надією), люди намагалися одне одного бодай-якось підтримувати, - словом, жестом, поглядом, - та вже дуже скоро заніміли, розчавлені жахом безпросвітної приреченості. Просто теліпалися туди-сюди немов тельбухи у ненаситному череві – голі, німі, обслизлі, смердючі…
Авжеж, через те, що кожен був уживлений одне в одного волоссям, одяг зробився почасти неможливим (зокрема той, що мав одягатися через голову), а, здебільшого просто непотрібним: збиті у тісні ватаги люди гріли, захищали й наряджали одне одного безпосередньо – власними тілами («голі блукають, без одежі»).
Ну й, звичайно, волоссям. Воно вкривало геть весь загал буцім велетенська затула. Що з усіх боків обтулюючи, звисала по краях, кудлалася зверху. Захищаючи від негоди, комашні, бруду…
І гріха: разом зі строгим та благочестивим законом, що внормовував людські взаємини, зник і мерзенний та розпусний гріх. Як і було провіщено: «бо без закону гріх – мертвий».
Волосся зробилося живою волосяницею загалу.
Тож «тинялися в пустинях, у горах, у печерах, у земних яругах». Кочуючи з місця на місце, ночували де попало. Заполонювали будинки, сповнювали приміщення. Розпростовуючись розлогими метастазами, витягувалися по під’їздах, коридорах, кімнатах. Кублилися по горищах, набивалися у підвали. Ховалися в тунелях метро, юрмилися попід мостами, скулилися під естакадами. Занурюючись у печери чи криючись у хащах, ділили нічліг із диким звіром та птаством.
Або ж вкладалися просто неба: «він розпинає його, мов намет на житло».
Нема чого й говорити за ті жахливі незручності, що вмить обсідали кожного члена цих бридких ватаг. Навіть звичайні побутові речі й ті перетворилися на нестерпну муку: «ти мучив їхнім власним мерзенством». Суцільне страждання від власного тіла, припасованого волоссям до тіла іншого - тіла чужого та огидного, як і твоє власне. Воістину, «і одні з одними будете стогнати».
Та незрівнянно тяжчими були муки внутрішні, позаяк, «у натовпі великому мене не впізнають, бо що моя душа в безмірному творінні?» Авжеж, ніщо. Шмат пелехатого м’яса та й годі! Особистість, душа, розум… гідність, зрештою!, - не грали вже жодної ролі. Не мали ані грана ваги – ані для оточуючих, ані для волосяниці в цілому. Кожен почувався радше безмозкою худобою, насильно збитою у ненависне стадо, аніж людиною серед людей. Відтак, вже дуже скоро, всяк безсилою люттю ненавидів одне одного, самого себе, волосяницю… Здавалося, з усіх слів залишилися тільки прокляття. Крізь які виразно проступала пекуча образа, розпач… і якесь неясне відчуття провини…
«Надягнули волосяниці й заридали гірко».
Чому ж тоді дивуватися, що кожен щосили, будь-яким трибом намагався уникнути гидомирної долі. Усіма спромогами тримаючи якомога більшу дистанцію з іншими: «і вони дивитимуться один на одного з жахом». Певно, воліючи краще померти, аніж відчути, як чуже волосся пускає в тебе своє паскудне коріння.
Однак, всі їх зусилля виявилися марними: волосся дуже швидко знайшло дієві методи приборкання ворохобних індивідуалістів.
Якщо хтось із цих відважних свободолюбців переховувався від волосяниць, наприклад, у глухих помешканнях або лісових нетрях, то тільки-но він наближався до якої-небудь з речей, дерева чи споруди, як його волосся вмить зав’язувалося на них тугим вузлом – не розв’яжеш, не відірвеш: «Так кожний, хто б він не був, там падав і сидів замкнений у в’язниці без засувів». Тож, або мусив гинути незрушно від спраги, голоду та холоду, або ж криком кликати собі на поміч інших. Коли, звісно, жадав життя більше, аніж власної незалежності. Так і сидів міцно припнутий волоссям, аж допоки не приходив хто-небудь. Тоді його коси, волосинка за волосинкою, перебиралося з речі на голову рятівника. Помалу змінюючи один полон на інший. Аж допоки їх патли не спліталися, як і належить, в нероздільне одне.
Та й дійсно: «Хіба йдуть двоє укупі, якщо не згодились?»
Навіть ті загонисті відчайдухи, що тікали у найвіддаленіші пустелі теж не уникали спільної з іншими долі: «чи близько, чи далеко – вони мучились однаково». Авжеж, від власного волосся не втечеш - невдовзі, воно перетворювало їх голови у голову лютої Горгони. Щупаками зміїстих чубів стягуючи руки, ноги, намертво пеленаючи тіло. Аби затим поволі душити зсередини, немилосердно проникаючи через рот і ніс у горло, легені, шлунок: «зоставсь я один, упав на лице й закричав». Смертна мука тривала доти, доки ворохобник або не подихав, або ж щодуху не мчав до найближчої з волосяниць: «І хто б де не впав, простягнувшись напівмертвий, - тим виявляв, що саме спричинило смерть».
Та й самі «підперезані волосяницею» ватаги теж, що називається, не сиділи склавши руки, попросту очікуючи на самостійне повернення втікачів. Зовсім, ні! Навпаки, активно переслідували та відловлювали: волосся, орудуючи собою на головах своїх бранців немов своєрідними віжками («притягав їх людяними мотузками»), направляло волосяниці не тільки на взаємне злиття, а й на полювання за зухвалими відщепенцями. Часто при цьому змінюючи форму, структуру, розмір волосяниці: витягуючись у лінію, розтинаючи клином, розлягаючись стільниками тенет. Або ж розпадаючись на дрібніші групи чи об’єднання груп, котрі гналися, оточували, брали в кільце, поглинали… Словом, «йшли туди, куди була звернена голова».
Сказано ж «двоє будуть на полі: одного візьмуть».
Окремішність тепер асоціювалася виємно зі смертю: «не ухиляйтесь одне від одного».
Отож, вже дуже скоро геть всі пробували збитими у величезні юрмища – волосяниці. Кожна з яких «провадила їх дивним шляхом, удень була для них захистом, а вночі – зоряним світлом». Час од часу розпадаючись на дрібніші, громадячись у ще крупніші. Та ніхто не знав як, чому, коли?
Мовляв, «підпережіться волосяницями і йдіть».
Але ж куди? Й навіщо?
Правда, інколи було видно, що те чи інше робиться задля того, аби суто вдовольнити якусь із нагальних потреб пелехатого загалу: «відповідно до бажання того, хто нею живився, вона перетворювалась на те, чого хто хотів». Та все ж взаємний і внутрішній рух волосяниць цим явно не обмежувався. Було ще щось у цьому… Але ж що?
«Хіба він не створив їх як одну істоту? Чого ж шукає ця одна істота?»
Ніхто не знав. Всі просто бігали волосяницею та й годі. Вона зчинилася їхнім бігом. Бігом, що водив у кудлатій хмарі крізь пустелі та гори, отаборяв містами, давав їжу, воду, готував нічліг і підіймав на зорі. Як і було провіщено: «і прийде Той, Хто йде»: Біг.
Біг волосяниці став їх Господом. Позаяк зробився для кожного і за господу, і за господаря: «могутній він їм захист і потужна підтримка; від пустельного вітру сховок, від полуденної спеки захорона; осторога від спотикання й допомога від падіння: він, що душу вгору підносить й очі освітлює, що дає здоров’я, життя й благословення».
У Господі Бігу всі, врешті решт, і змирилися – з самим собою як одне з одним. Повним збайдужінням до власної долі: тепер їх долею був лише Біг. Як і було колись заповідано: «немає Бігу, крім тебе, о Господи!»
«Яка бо людина може пізнати волю Бігу? Або хто може збагнути, чого Господь хоче?» Ніхто. Віднині єдиною мудрістю для людини був лише страх Господній, що абсолютно ототожнював з Бігом волосяниці й виключав будь-яку ворохобність самовільного збіговиська: «посеред тебе великий і страшний Біг».
Але ж куди вів їх Господь Біг?
