Ми довго поруч в ногу йдем -
Я повернути вже не можу.
Де твій диявольський гарем,
Де те твоє смертельне ложе?
Іще хоч трохи я ступлю,
З холодних рук ще вип'ю раю, -
Як в пекло упаду безкрає
І синім жаром полюблю.
Д. Брильова
Я йду на його ложе у своєму царстві, що загубилось між віями Ягве.
Адам простить мене.
Мене кличе сьомий регент світу нашого. Свій трон, виплекав на п’ятому небі. Простягне руку і спопелить ангелів Сеноя, Сансеноя і Самангелофа. Я зберу їх попіл в ім’я Самаеля – кохання мого.
Я вип’ю з рук його останній цукор раю.
Ступаю між яблунням. Віти лоскочать оголене тіло, цілують хвилі темного волосся, падають на коліна перед високими грудьми. А цвіт злітає в небо зграями зірок і осідає на розпашілі вуста. П’янять мене весною, шепчуть пісні вакханок.
Мертве серце оживає, тремтить, відчуває, як в лоні розцвітає його плід.
Ось, вже малахіт фіалок веде мене крізь зруйновані мури. Дикий плющ, по холодному камінні, зеленими артеріями стікає до ніг моїх.
Бачу його.
Велична постать подібна богу.
Темному богу.
Світло, розплавленим золотом покриває саваном тіло, виграває міріадами душ. Чорні крила ховають його обличчя.
Відчуваю його посмішку.
Боязко ступаю ближче. Ріжку долоні чорним пір’ями безсмертних крил. Повільно опускає їх.
Шелест здіймається в повітря.
Я палаю синім жаром в холодних обіймах.
Зливаюсь в поцілунку і віддаю останню крихту свого божевілля.
А він, титан, ридає в мене на колінах і просить залишитись хоч на мить.
Слухаюсь.
Всього на мить.
Лежимо. Цілую його руки.
Руки вбивці.
Руки демона.
Руки янгола.
Руки коханця і батька.
Крізь сліпе око пантеону, що оточує черепом наш спокій, вдивляюсь у височінь і дякую Господу.
Прокляттям, він подарував мені любов.
