ІЛОВАЙСЬК… РІК ПОТОМУ
(замість реквієму)
Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну,
Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах…
Тіртей, давньогрецький поет
Це навіть добре, так-так, дуже добре, що «важку» для психіки інформацію нам подають порціями - потрішку. Не лише тому, щоб «розібратися в питанні», а з прицілом: аби народ не збожеволів. Бо коли викласти людям відразу, як воно є, то більшість до кінця свого життя страждатиме депресивно-шизофренічним синдромом. Що вже казати про рідних та близьких тих хлопців, що не вернулись з Іловайського котла…
Переглядаю кадри побоїща річної давності. Свідомість та простий здоровий глузд відмовляються сприймати побачене - це влаштували люди?.. Невже ЦЕ влаштували ЛЮДИ?! Ні, то НЕЛЮДИ! Їх, певно, породила павучиха, а не жінка-матір!..
Плакали небо й земля, серпневе сонце поблідло й затулило очі долонями, аби не бачити тієї бійні… Вітер, і той принишк, заховавсь бозна-де, коли під Іловайськом гинули люди… Злораділо чорне павуччя, насолоджувалось садистським видивом, простягнувши до сусідської землі кістляві руки... Йому ж конче треба 1/6 частину світу й ні соткою менше! А в пекельному підземеллі реготав сатана: про таке він навіть не мріяв!.. Два мирні народи, вчорашні друзі-побратими, що стояли бік-в-бік проти спільного ворога сімдесят літ тому, зійшлись на смертельний герць…
Максим Пашедін - мій земляк, один з багатьох, що не вийшли із того «котла». Йому було лише двадцять п’ять… Довгий час про нього не було жодної звістки, і це вселяло надію. Всі, хто знав Максима, вірили: обов’язково обізветься… може, поранений, потрапив у полон... Батьки робили запити й не втрачали надії, але він в жодних списках не значився. Іноді серед ночі лунали тривожні дзвінки, якісь люди таємниче натякали, що володіють інформацією, вимагали грошей… Потім – байдуже, як постріл - офіційне: «пропав безвісти». Рідні ж чекали, що повернеться. І зовсім недавно – позитивні результати ДНК й державні нагороди… Замість живої дитини – залізні брязкальця… Та не дивлячись навіть на це, батьки твердо вірять: Максим – живий!
Переглядаю світлини, викладені в соцмережі: такий молодий і красивий хлопчина, ставний, широкоплечий… («Іловайськ. Лицарі неба» - автор). Щирий погляд, широка посмішка. Зовсім недавно ходив до школи, ганяв м’яча на стадіоні, потім - навчання в інституті. Готувався вступати в аспірантуру й працював з дітьми в своїй школі: вів гурток бойового гопака «Лицарі волі». Він любив Україну, прагнув бачити її по-справжньому незалежною та сильною. Великий мрійник і вольова людина - не скиглив і не жалівся, бо знав, чого хоче від життя. Не чекав мобілізації, добровільно пішов у АТО - хотів звернути голову злому Дракону, що, вп’явшись в тіло Вкраїни, висотує з неї кров… Вічний Романтик! Таких Дракон боїться найбільше, тож знищує першими... Хтось назвав таких хлопців Лицарями Неба і, певно, це найбільше пасує йому. Свідомість не сприймає жорстких фактів, адже такі, як він, повинні жити, їх місія – нести людям світло, робити добро, а не «пропадати» без жодної звістки…
І знову, як десятки літ тому, щемливо звучать слова старої пісні:
А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина…
Чи можна виміряти глибину людської душі? Або силу любові?.. Горе батьків, що втратили сина? Хто й перед ким відповість за розв’язану війну, за розстріляні міста й покалічених дітей? Кажуть, що під сонцем ніщо не зникає безслідно - Вічність неминуче пред’явить рахунок за кожну краплину крові й за кожне життя... Вічний Суддя за все спитає, і кожному «воздасться по його вірі».
А «вбити Дракона» – це, найперше, знищити зло в самому собі, друга назва якого - гріх: ненависть, жадібність, властолюбство, заздрощі, злоба… То теж неабиякий подвиг!..
