Коли Максим Мельник погнав пасти корову і загинув разом з нею від удару блискавиці на пасовищі, в селі об’явився іще один грішник – Дмитро Савітюк. Він один чи й не на всеньке село потай радів цій події.
Мусив радіти, бо вже три роки він, двадцятитрьохрічний парубійко, очей не зводив з Мирослави, Максимової дружини. Його не відлякувало, що вона на п’ять літ старша, що в неї дві дочки, що врешті-решт заміжня жінка вона, а він парубок, парубок. Запала в душу, як жарина за комір – ото й палав.
Ледь відплакали по Максимові сорок днів, Дмитро постав у Мирослави на порозі.
Не захлинався в сором’язливості своїй, як годилося б парубкові, мовив серйозно і прямо, ніби сватався чи й не всоте в житті:
- Максима не повернеш, самій тобі, Мирославо, буде важко, виходь за мене, я приніс свою любов.
- А нащо вона мені, - звела Мирослава очі, - мені б корову дітям, а не твоєї любові.
На корову Дмитро грошей не мав, у батьків просити не став - для Мирослави мати однак не дасть, одначе на що не підеш, коли серце кличе. Тож запріг серед ночі Дмитро у підводу коней, поїхав аж ген до іншого села, де вирощували свиней за якоюсь новою методою на випасі в літньому таборі, дочекався, поки сторож потарабанив додому клунок з поцупленим кормом, наловив поросят, вранці вже стояв з ними на ринку, під обід поклав перед Мирославою гроші.
- Ось, - мовив, - тут на корову стачить.
А під вечір у Дмитровій хаті вже товклася міліція - відшукали свинячого злодія.
Сивий майор стомлено тер очі.
- Синку, - промовляв, дивлячись більше в бік Дмитрової матері, - не пручайся, краще пошвидше заплати господарству гроші, то хоч життя свого не перекреслиш тюрмами.
На ранок Дмитро прибрів до Мирослави.
- Пробач, - ховав очі, - накрили мене, треба повернути гроші.
- Нічого я не знаю, - відрізала Мирослава, - у мене діти без молока. Нічого я не знаю.
Гроші заплатили, продавши корову, Дмитрові батьки, тюрми він оминув, a кохання свого – ні.
- Добре, - мовила Мирослава через рік Дмитрових наполягань, - приставай до мене, хоч якась поміч буде по господарству.
Дмитро пристав, навіть на материне: «Прокляну!» не звернув уваги, пристав - і край.
Отак і прожив вік біля любові. Виростив з Мирославою її дочок, спорядив їм посаг, нічого не шкодував, навіть нирку старшій, Даринці, власну віддав, як виникла в тому нагла потреба.
Та й занедужав. Чи то організм без тої нирки здавати почав, чи пo іншій причині - але підупав Дмитро, геть немічним став.
І занепокоїлася Мирослава.
- Знаєш, Митре, - мовила якось, - у мене дві дочки, у них потреб та й потреб, а тут ти зі своїми болячками тягнеш гроші, як пилосос. Ми з тобою не писані, не вінчані, дякуй, мабуть, що прийняла свого часу, що промуляла з тобою вік, та збирайся доживати віка деінде в іншому місці.
Та по тих словах за Дмитрові манатки, та в дім престарілих його.
- Тут тобі буде непогано, - мовила наостанку.
- Мирославо, - ледь сльози стримував, - я ж тебе любив весь вік.
- А я - ні, - відрізала. - Мою любов Бог спопелив. Ну хіба могло після того вогню ще щось вирости в моїй душі. Там і досі купи попелу.
Покинула, пішла, геть і стежку до себе попелом потрусила, аби не зміг повернутися.
Та якогось дня відкрилися в будинку престарілих двері і на поріг ступили дві поважні дами.
- Тату, - припали перед Дмитром, - а чого це ви тут?
А він зі сліз, ніби з-за дощу:
- Маринко, Даринко, донечки, та я..., та я...
Та тільки хлипав.
Забрали, повезли отією притрушеною попелом стежкою до рідного села, ввели у свою оселю.
- Оце так, мамо, - мовили до Мирослави, - якщо не доглянете батька до смерті, то ми вас і за матір не матимемо.
- Та який він вам батько?! - вперлася Мирослава. - Та ваш батько геть і в могилі оце перевертається, коли чує, як ви чужого дядька цим святим словом величаєте.
- А ми, мамо, ні від того батька не відмовляємося, - з притиском вимовила менша, Марина, - ні цього не цураємося. Бо в нас не ваша совість, а батькова.
Якось ураз зів’яла Мирослава, сіла на ослінчик, склала руки на колінах.
- Ох, діти, - видихнула. - Ох, Максиме, прости, що притягла дітям другого батька, що не лишила тебе одним-єдиним. Прости, бо важко було, не встояла, як ти пішов. Мушу тепер доживати, з ким Бог послав.
Та й лишила Дмитра при собі.
Доглядала, як і має бути, ото тільки як ухопить її якийсь ґедзь, то нажене зла повні очі та бурчить день при дні, як затята:
- Думала, поміч дітям буде, а воно як злодюга змалку, то злодюга й до старості. Украв у мене доччину любов. Украв, ніби останню кофтину з плеча здер і собі на сорочку перекроїв.
І бурчить, і бурчить одне й те ж до набридливості, до оскоми в тілі
Але Дмитро не зважав, не слухав, ото тільки відвернеться до вікна, аби баба не бачила, як по його усміхненому обличчю течуть дві теплі сльози.
Такі усмішки, такі сльози блукають по обличчях тільки злодіїв найвищого класу, котрі не розмінюються на всілякі скельця-брязкальця, а якщо й пригрібають щось до рук, то лишень одне - жар людського тепла. І користуються ним, аби спопелити власне життя до останньої крихти. Бо тільки так і можуть зігрітися.
