Краса – сила. Немає людина яка була б до неї байдужою. Небезпечна краса перед смерком, тоді світ стає «небезпечно красивим»... Барви світу гарнішають, стають святкові, жагучі і смутні. «Залізні води» - ніби й усім знайомий львівський парк. Сонце своїми косими променями – пензлями покриває усе лиснючим лаком від якого речі нараз стають кольорові й ілюміновані. Надто глибока лазур, якась надто яскрава і підозріла краса. Іще хвилину й гуща парку ледь притрушена молодою зеленню напахченою невимовним смутком речей назавше і смертельно гарних. Швидкий і кольоровий театральний присмерк. Його світловим проекціям на різні плани, могли б повчитись театральні освітлювачі й декоратори. І раптом навколо стає урочисто, самотньо і пізно, як у вечірньому лісі. У кожне деревце, чи навіть парковий світильник вступає якась дивна сила і натхнення...
Ти знаєш, це лиш гра світла, десяток, другий хвилин і чар спаде. Я все ж ой як багато готовий віддати за ці хвилини! Дивний чар миттєвого враження, яке хоча й коротке – все ж – реальне! Вступає дивна сила і натхнення.
В ній німіють дівочі серця, які в цю саме мить попросту неспроможні не відкрити, не впустити у себе лавину хай нещирих, нетривалих, та таких прекрасних почуттів. Очі стають дивно глибокими, притягальними як усе бездонне і незбагненне. Їхні зіниці розширюються святковим блиском впускаючи до себе всіх бажаючих загостити. Фата Моргана!
Безвольне перед красою тіло затрачає спосібність будь-якого опору. Відкривається гейби тильна хвіртка того загадкового світу не позначеного на карті і в суті своїй нереального.
Нереальне, але таке бажане для кожного без винятку, щастя, яке приходить, напливає заполонює схоже з тим, коли знаходиш грибницю у лісі, коли у руки приходить «королівська масть» - роял флаш і увесь світ нараз висвітлюється світлим кадмієм.
***
Сад покривається траурним крепом вечора. Нестримний у своїй ґвалтовній ферментації, збурює увесь видимий простір.
Отак і зустрілись вони в житті минулому, чи майбутньому нереальному для обох, але в такому, де неможлива відмова, за якими лиш смерть і заціпенілість неназваної насолоди.
Здається, пізнаєш суть речі, і байдуже, що далі та дорога не провадить. Час геніального осяяння, яке, це добре знаєш, завтра, та ні, навіть за мить відкриється тобі, як нісенітна і безтемна.
Містерія – темна, неохопна стихія, саме те слово, яке нічого не пояснює і тлумачить усе...
В темряві, яка потім наступає, ти пристанеш на все – не перечитимеш, не пручатимешся навіть ґвалту, то мить казкового блаженства. Насправді, уже ніщо не цікавить тебе...
Це як сон, в якому можна собі дозволити те, що не мислиме в реальному житті.
Усвідомлюєш, що на якусь мить тобі удалось сягнути по той бік реальності в її початок, чи кінець.
Яке інше, що не піддається жодному тлумаченню, одкровення на шматку дороги, яка нікуди не провадить. Але саме тут осердя всього, інкубатор усіх подальших історій, тут їхня матриця, з якої виростають як несміливі дитячі фантазії, так і старечі марева. Який сильний магнетизм у тих видивах і тут же ж безпритягальний космічний простір. Солодке невігластво, безборонне, наївне і таке бажане...як солодке умовляння вечірнього присмерку.
Раз єдиний віддавшись чару вечірнього присмерку, почувши мелодію його солодких умовлянь, назавше зостаєшся велетенським органом який мовчить усіма своїми трубами, але мовчить голосно, живучи пам’яттю своїх звуків.
Серце знеможене летом, забігане щасливою гонитвою відбиває кволий ритм, аби лиш чули, що воно живе, плете крізь сон невтямний і заблудлий спогад, лунатичний сон тієї ночі.
