Великої користі з інформації, наданої Валентиною Копач, Руденко витягти не зміг. Вона таки упізнала свою дитину за родимими плямами під лівою лопаткою та на лівому-таки передпліччі, але хоч скільки-небудь повної інформації про контакти доньки представити не змогла.
Загалом, ніякої нової інформації вбивство і швидке виявлення тіла Ольги Копач не дало. Повідець наводив на думку, що убивця у обох знайдених дівчат (і, імовірно, третьої зниклої і досі не знайденої) один і той самий. Це був, звісно, чоловік середнього або високого зросту, правша, імовірно собачник, проте стверджувати останнє було б як мінімум наївно. Швидше за все, думав Руденко, якийсь непримітний сусіда дівчат. Копач і Пліховська жили в мікрорайоні з лівого боку від траси. Гринько випадала зі схеми, бо жила у селищі, на Вокзальній. Але десь, наприклад біля школи, він їх усіх міг бачити. Убивця любить гуляти на природі. По лісництву, по скелястих берегах Синюхи. Але чому він убиває дівчат?
Поділившись своїми підозрами з Дмитром Семеновичем, Руденко дізнався, що друг тримається тої ж думки, що і він сам.
– Убивця, швидше за все, чоловік сорока-п’ятдесяти років. Типовий ханжа. Тобто на тлі сексуальної незадовільненості. Він може навіть не спос-терігати за дівчатками, бо це аморально з його точки зору. Проте він мріяв про них, усамітнюючись у ванній кімнаті чи в туалеті. Але це вже минулий етап. Зараз він просунутіший. Він їбе їх по можливості вживу. Чи «вмертву», вірніше. Він робить це, бо дозволяє тільки собі. Він не допустить інших чо-ловіків до дівчат. І не дозволить їм кого-небудь спокушати.
– Ви думаєте, що він певною мірою «мораліст»? – Руденку важко да-лося останнє слово: його одночасно душили огида й сміх.
– Я схильний вважати, що не певною мірою. Він ідеальний мораліст. Він карає дівчат за їх поведінку чи зовнішній вигляд, очищує соціум від шкі-дливого на його думку елементу. Ви помітили, що Гринько мала дещо екст-равагантний вигляд, як на мене, а на нього так тим більше, за умови, що я не помиляюся, а Копач взагалі була гола і з пірсингом в дуже цікавих місцях?
– Не зовсім гола, тому і пірсинг він не міг поба…
– Засмага.
– Що?
– Ви звернули увагу на засмагу? Так, я згоден, після тижня у воді важко щось приємне казати про колір шкіри, але у неї рівна засмага по всьому тілу.
– Я думав, що убивця зняв з неї ліфчик і труси й залишив собі. Щоб нюхати чи лизати їх довгими самотніми вечорами, – Руденко скривився.
– Ні. Він їх не брав. Думаю, що їх забрала подруга Ольги, Наталя.
Руденко надовго замовк, про щось розмірковуючи. Потім махнув рукою й рушив на вихід з лабораторії. Вже взявшись за ручку дверей, він озирнувся:
– А що з Гринько? Який такий у неї був вигляд?
– Якщо не помиляюся, вона була у блакитному топі, джинсовій міні-спідниці, джинсовій же куртці. На високих підборах. Дуже високих. Шпильках. Так їх називають, здається. Зараз таке витісняє одяг мого покоління по-всюдно. Я теж вважаю занадто викличним такий одяг. Він наче створений для того, щоб запрошувати убивць і ґвалтівників.
– Не міряйте всіх по собі, Дмитре Семеновичу, – усміхнувся слідчий. Бондарю здалося, що силувано. – Тим більше маніяків-психопатів.
15
Василь Михайлович ще раз проглянув справу і зняв телефонну трубку. З’ясувавши все, що треба, він зиркнув на Костю і підсунув ближче до нього справу. З фотографії дивився худий миршавий коротко, по-тюремному стрижений чоловічок, швидше за все наркоман:
– Ось наш підозрюваний: Кочерга Ігор Лук’янович на прізвисько Тхір. Раніше осуджений за грабіж, зберігання наркотиків, збут довести не вдалося. Вівся по справі зі зґвалтування, але обвинувачення знято за відсут-ністю доказів. Востаннє сидів разом з відомим злодієм Алканом. За деякими даними той відійшов від справ і осів у Федорові. Займається бджільництвом. Підозрюю, що Тхір живе на хаті у Алкана.
Костя реготнув.
– Добре, я так розумію, що мені треба його попасти?
– Так. Поглянь, що там за обстановка, подивись, чим він займається, де буває. Алкана не чіпай. Я йому щось зовсім не довіряю. Цей Тхір звільни-вся якраз перед зникненням Гринько.
– Думаєте він, щойно звільнившись, одразу ж пішов на справу?
– Може випадково зустрів дівчинку у розстроєних почуттях і вирішив приголубити. Після зони, сам розумієш... А там щось не склалося. Може дів-чинка не хотіла щоб її голубили.
Костя знову реготнув. Потім він уважніше подивився на фото Кочерги і задумливо промовив:
– Справді, Тхір. Здається, я його бачив.
– Звісно, що бачив. Його брали просто тут, у Федорові. Він тут жив. Може хто ще пам’ятає його. Хоча справді цінні свідки або в тюрмах, або в могилі. Поки я все проб’ю, понаглядай за цим клоуном кілька днів.
Костя козирнув і вийшов. Такого урода Костя запросто міг уявити в ролі їхнього розшукуваного. Недарма ж колись хтось придумав таку науку як фізіогноміка. Прихильниками її стверджувалось, що схильності й інші психічні риси індивідууму можна прочитати за формою брів, очей, носа, ро-та, за мімічними зморшками. Костя, дивлячись на фотографію Тхора, ніби наживо бачив цього хмиря у процесі зґвалтування і вбивства неповнолітніх дівчаток. Але щось непокоїло його в цьому обличчі, ніби за ним приховувалось щось важливе. Важливіше за вбитих дівчат.
Відкинувши ці неясні думки, Костя рушив був до мікрорайону пішки, але потім згадав, що зробивши невеличкий гак, він може пройти повз хату, де тепер жив колишній авторитет Алкан. Він просто пройде повз, кине побі-жний погляд на обійстя злодія, а потім рушить до школи, покрутиться там, а вже завтра він займе позицію біля хати Алкана і точно дізнається, чи там жи-ве Тхір. За умови, звісно, що він не простежить підозрюваного до його при-тулку сьогодні ж. Завтра, після обіду, чи коли там буває велика перерва у технікумі, він рушить перевірити, чи ніхто не пасе дівчат там.
Хата Алкана розташовувалась у самому кінці вулиці Скельної, («Як-раз недалечко від місця вбивства Копач,» – подумав Костя, та потім відмови-вся від своїх підозр: справді, хто ж буде убивати за кілометр від свого до-му?) була невеличка, але чепурненька. Двір теж був забетонованим, підмете-ним, клумби з півниками прополоті. В глибині двору виднілося поставлених рядочком півтора десятка яскравих вуликів. Костя зачудувався обійстям, не уявляючи собі як злодій у законі горбатиться із сапкою на городі, розкидає по ньому кізяки чи розповідає бджолам казочки на ніч.
Двір був безлюдним, навіть собаки не було, жодного руху за вікнами чи звуків опер теж не спостеріг. Затримуватися він не став, підмітивши лише собі на завтра сховок у вигляді покинутої і майже під фундамент розваленої птахоферми. Звідти мало бути добре видно не лише весь двір Алкана, а й город, що ховався за хатою й садочком від всяких цікавих, хто надумав би спостерігати за тим, що там відбувається з вулиці.
Зрізавши через пагорб з птахофермою шлях до Вокзальної, Костя пе-ремахнув через паркан одного з обійсть і прокрався вздовж нього наскрізь через двір. Коли він уже думав, що вдалося пройти непоміченим, ззаду зага-вкав пес і опер ледь устиг перескочити паркан, як в нього (в паркан тобто), похитнувши цю дротяну конструкцію, врізався кобель німецької вівчарки. Костя плюнув собаці в писок і спокійно, ніби нічого не сталося, рушив стеж-кою між будинками на іншому боці вулиці. Стежечка ця вела через струмок просто до школи.
Проходячи повз зарості очерету вздовж струмка, Костя відчув слаб-кий але явний сморід розкладення. «Мабуть хтось знову викинув дохлу сви-ню чи козу в струмок,» – подумав Костя, піднімаючись схилом угору, з-за якого виднілися вікна школи. Вже наближалося до дев’ятої ранку, на сонці почало припікати. Костя сховався у тінь під один із каштанів, якими так лю-блять обсаджувати спортмайданчики. Там він сперся спиною об залізні бру-си і закурив. Приблизно за півгодини, коли він докурював уже третю цигар-ку, продзеленчав дзвінок і за мить із дверей школи почали вибігати діти. Їх-ній потік наростав і ось уже перетворився на бурхливу річку. Костя спершу сприймав школярів як безформну суцільну живу масу, але згодом почав ви-діляти окремих індивідуумів, зокрема юних красунь. Школа з усіх сил суворо боролася з модою, але тим не менш, багато хто все ж вдягав спідниці з довжиною, що межувала з непристойністю, мав занадто яскравий макіяж, всіляко привертав багато уваги інтонаціями, гучними голосами та занадто відкритими жестами. Але жодних підозрілих типів навколо не було видно.
Костя змінив дислокацію, перейшовши до траси. Кілька одноповерхових будиночків тулилися рядочком до шкільних тилів, упираючись у трасу з одного боку, з двох інших відповідно у п’ятиповерхівку і гребельку через струмок. Точніше ця гребелька позначала кінець струмка, місце, де він вливався у Синюху. Одразу за греблею, що нею було прокладено трасу, виднілася будівля управління. І на схилі цієї греблі Костя помітив нарешті те, що хотів. Дві фігурки: одну фігурку дорослої людини і одну – підлітка.
Збудження поступилося місцем розчаруванню, коли він розгледів, що дитина – хлопчик. Тим не менше щось нечисто тут теж було, інакше навіщо ховатися дядькові і підлітку. Костя піднявся на трасу й зайшов за зупинку автобуса так, щоб його менше було видно, але і щоб мати можливість хоч краєм ока стежити за парочкою під греблею. Вони щось обговорювали, сто-ячи близько одне до одного, майже впритул. За мить після того, як Костя прилаштувався спостерігати за ними, двоє розійшлися. Чоловік постояв ще кілька хвилин на тому ж місці, а тоді теж піднявся на трасу й, проминувши Костю, рушив у бік мікрорайону. Костя старанно відвертався, прикурюючи й молячись про себе, щоб чоловік не попросив цигарку. Коли він проминув опера, закурюючи свою папіросу, Костя зітхнув з неймовірним полегшен-ням. Тхір сам прийшов йому в руки. Шкода тільки, що вони побували так близько одне від одного. Тхір напевне запам’ятає його.
16
Микола Божко вже більше тижня стежив за штовхачем, але піти на крайні заходи ніяк не наважувався. Ні на які заходи він не наважувався. Про-сто не міг примусити себе підійти до штовхача десь біля струмка, у найнижчій точці спуску, перед бродом, де їх ніхто не побачить з вікна школи чи балкону будинку і всадити йому ножа кілька разів під ребра. Тим не менш, всі свої вихідні з ранку до темряви він просиджував на зупинці, потягуючи пиво, але не напиваючись, або проходжувався на безпечній відстані за штовхачем. Той і не підозрював, що на гачку. Ходив собі, тарився наркотою на Радянській, будинок 7, штовхав своє лайно, все так же чіплявся до дівчат.
Божко втратив спокій, а потім і сон. Не може цей пройдисвіт так от взяти й відібрати у нього його дівчат. Не має він на них права. Але хоч сам Микола й відчував за собою право зупинити гада, але не відчував в собі впевненості й готовності до дій. Так він і сидів днями на лавці і страждав, потираючи пальцями ножик під поліетиленом пакета і шаром газети.
Одного такого жахливого ранку він помітив, що до нього приєднався ще один тип. Спочатку він відчув лише тупе роздратування, а потім його ки-нуло в жар. Новим спостерігачем був той самий опер, що заходив до нього у справі зниклої і знайденої мертвою дівчинки із сусіднього будинку. Назар-чук чи Назаренко. Костянтин якось-там-його-по-батькові. Невже він вкраде у Миколи шанс позбавити світ від цього мерзотника, що чіпляється до його дівчаток? Невже він, Микола, не зможе тепер навіть здати штовхача міліції, бо міліція й так уже пасе гада?
А може мент сам любить поспостерігати за неповнолітніми дівчатка-ми? Та як би там не було, Микола зрозумів, що все змінилося і не на краще. Штовхач просто відсидить своє, або й вийде за кілька годин після затриман-ня з управління завдяки своїм покровителям і продовжить свою справу. Тоді вже точно Микола повинен буде убити його.
Але мент не поспішав з діями: він вже кілька днів стежив за штовха-чем, не роблячи жодних дій для перешкоджання незаконній діяльності. По-тім він взагалі просто зник. Не з’явився ні о дев’ятій, ні о десятій, ні після ве-ликої перерви, коли справи штовхача йшли повним ходом. Микола не втри-мався на місці, розуміючи, що його зоряний час настав. Він підвівся й рушив за штовхачем, щойно той розвернувся у бік лікарні та тут же й спинився, бо уявив собі, що скажімо, он в тім мікроавтобусі за двадцять третім будинком сидить група захоплення і чекає тільки щоб штовхач пройшов повз. Питання лише одне: чому ж вони дочекалися поки він розпродасть свій товар?
Штовхач, здається, помітив цей несподіваний ривок чоловіка на зупинці і пришвидшив крок, звертаючи у двори, назустріч білій «сімці», що виповзала на трасу. Микола озирнувся і побачив як праворуч від нього за зупинкою з непримітної «дев’ятки» кольору кави з молоком вилазить той самий опер. Штовхач тим часом зробив різкий ривок і опинився прямо перед «сімкою». Рипнули гальма, почулася крута лайка, що припинилася тої ж миті, коли штовхачевий кулак врізався в обличчя водія «сімки». Зловмисник майже елегантно висмикнув чоловіка з-за керма, зайняв його місце і дав по газах. Власник авто ледь встиг відскочити зі шляху ще донедавна свого тра-нспорту. Опер рвонув напереріз. «Давай, витягай пушку й стріляй у муда-ка!» – Подумки наказував Микола. Та опер і не думав цього робити. Він ли-ше помахав руками, ніби протестуючи, і був змушений відскочити вбік, до своєї «дев’ятки».
За мить вереснули покришки і «дев’ятка» помчалася слідом за викра-дачем машин, штовхачем і любителем почіплятись до бурсачок.
17
Прийшов назад передостанній лист. За пару місяців повернеться ще й той, надісланий у кінці квітня. Ну й довго ж ходить пошта з їхнього Задри-панська на Далекий Схід і назад! На митниці чи що її затримують? Яся бачи-ла як тато діставав конверт зі скриньки й клав до нагрудної кишені піджака. Вона без жодних церемоній запитала, чи тато через цього листа останніми тижнями так рано встає у вихідні і одразу йде покурити надвір, адже Марина забороняла курити в квартирі, навіть на балконі.
Василь Михайлович відповів, що ні, але загалом цей лист доволі важ-ливий, бо це йому прислали за запитом інформацію, пов’язану з поточним розслідуванням. А додому чому прислали? Бо він так домовився на пошті, що якщо це буде робочий день, то нехай несуть в Управління, а якщо вихідний – то до слідчого додому. Тож тато посидить сам на кухні, попрацює, поки мама спить, не заважай, Ясю, не буди маму, бо по-перше вона заслуговує на те, щоб виспатись, а по-друге вона і татові заважатиме, і він їй не дасть спокійно приготувати сніданок.
Яся була розумною дівчинкою, тому не стала нікого будити й шуміти теж не стала, а рушила до себе в кімнату й тихенько читала у ліжку аж поки її не покликали до сніданку. Зате, як на зло, Марина затіяла несподіване прибирання й прання майже всіх Василевих речей. Дійшло й до піджака, мовляв той вже заношений і просмердівся тютюном. Василь Михайлович повагався секунду, дивлячись, як піджак летить у купу біля миски з мильною водою, думаючи, що може краще цьому листу промокнути й бути викинутим у ви-гляді мокрого шмаття в смітник, але потім зрозумів, що Марина все одно краще за будь-якого мента обшукає кишені перед пранням, тому вихопив з купи піджак і навіть трохи прикрикнувши на дружину, витяг конверта.
– Що за лист? – спитала вона, не підводячи голови від миски, в яку летіли вже перевірені речі.
Щось у тоні дружини змусило Руденка вирішити, що вона все знає, але потім він, як йому здалося спокійно й анітрохи не підозріло відповів:
– Це по роботі. Ознайомлююсь з інформацією за запитом в спокійній обстановці.
– Чого ти так переймаєшся?
У Руденка все похололо всередині. Вона точно знає. Він десь якось проколовся. Видно перестарався у своїй брехні. Наче чужими губами він прошамкав:
– Не переймаюся я. Просто пояснюю… Я ж можу отримувати пошту вдома чи ні?
Цього разу Марина не лише підняла очі на чоловіка, а повністю розі-гнулася.
– Чого ти? У всіх є власна кореспонденція. Я й не претендувала на монополію на поштову скриньку. Мені й не пише ніхто. До сьогодні я взагалі думала, що вона у нас задарма висить.
Руденко помовчав, прокручуючи почуте й шукаючи прихованого сенсу в словах Марини. А та тим часом продовжувала:
– Не переймайся ти так через цю свою роботу. Я розумію, що ти від-чуваєш, але не можна себе вимотувати, до того ж нерви не допоможуть тобі знайти убивцю.
Останнє слово вона майже прошепотіла. За лікоть хтось легенько схо-пився і Руденко здригнувся, наче кінь, що струшує з боку овода. Це нато-мість була не кровосисна муха, а його дочка Яся. Та сама, що з’явилася, вза-галі-то завдяки іншій Ярославі. Саме Ярослава майже силоміць натравила Василя на Марину, яку вона вважала пристойним варіантом для середньої тривалості стосунків, тобто, як це собі уявляв Василь, років на півтора. Ма-рина Ясі не знала, та й не здружилася б (чомусь так здавалося Василеві) з нею. Єдиний шанс перевірити це випадав на весілля Василя й Марини, але за тиждень до прийняття ним остаточного рішення, Ярослава якось несподівано зникла. Кілька тижнів вона ходила, не помічаючи Василя, а той тим часом виконував всі її настанови, дані раніше, а Марина вже почала заговорювати про майбутнє. Василь був не проти, навіть й трішечки не злякався перспек-тиви стати сім’янином, мабуть тому, що голова була заклопотана іншим: що з Ясею?
А Яся тим часом підшукала собі місце десь у Калузі, як згодом через треті руки дізнався Василь і виїхала з республіки. Така от виходила історія. виходить, догрався ти Василю. Замість того, щоб сказати все, що відчував Ярославі, він потурав її бажанням влаштувати його долю чи хоча б дозвілля і опинився у полоні нової родини: дружини, дитини, обох він любив. Та що любив, він і зараз їх не менше любить. Тільки невже це виключає для нього можливість так само любити ще одну жінку?
Маленька Яся дивилася знизу на тата з серйозною зосередженістю. Коли вона впевнилася, що батько повністю переключив свою увагу на неї, хитро усміхнулася.
– Тату, хочеш я спробую тобі допомогти? Ти ж переживаєш за цього убивцю?
– Вибач, Ясю, але тобі краще не влізати у цю справу. Небезпечно. А я тебе люблю і тому не можу допустити щоб ти наражалася на небезпеку.
– Але я не наражатимусь, а сидітиму тут, з тобою. Але можу і якісь дрібні доручення виконати: простежити за кимось абощо.
– Стежити поки що немає за ким, – відмовив Василь Михайлович, – та це й найнебезпечніше заняття. Краще, як так хочеш, розкажи мені свої мір-кування, а там подивимось.
Вона пройшли на кухню й всілися за столом одне навпроти одного.
– Це ж справжній серійний убивця?
– Я схильний вважати, що так. Але це ще не факт, бо ніхто не звітує про це, мовляв я маніяк і це я вбив ту, ту і ту і збираюся вбити ще тих он і тих. Бо в такому разі ми б не допустили цих смертей. Саме тому рекомендую не ходити самій навіть у світлу частину доби…
– Тату, висловлюйся по-простому, а не як для протоколу! – Засміяла-ся Яся. – Кажи: «Коли ще видко».
Жодного почуття гумору, як це зазвичай бувало при розмові з донь-кою, Василь Михайлович не виявив.
– Це суті справи не міняє. Якщо ти вже зі мною заговорила, то знай: він убиває неповнолітніх дівчаток.
– Чому? Вони ж слабкі, гарні… вони майбутні матері. Його що, в школі цьому не вчили? – Спочатку Ясин тон був розгублений, та згодом йо-го змінило роздратування чи навіть справжня лють.
– Вчили. Навіть дуже добре.
– То в чому ж річ?
– В тому, що цей хлопчик не зазнав щастя в житті, може навіть через надмірне захоплення цими твоїми правилами гарної поведінки. Скажемо так, доля, чи ці правила, як хочеш, але щось зіграло з ним злий жарт. Він виріс, не маючи змоги прийняти світ, що змінюється. Скажімо, щоб пояснити, ці зміни, що його найбільше шокували, були голі животи, пірсинг, витончені й привабливі дівочі ноги на шпильках, а головне – позірна доступність кожної особини жіночої статі старше п’ятнадцяти, а то й дванадцяти. Не маючи змо-ги це прийняти, він починає убивати тих дівчат, що, на його думку, більше всього паплюжать ці його дурнуваті правила.
– Чому ж ти за мене переживаєш? Мені, по-перше, немає стільки ро-ків, а по-друге – я не ходжу виклично вдягнена. Ти ж мене не випустиш з до-му, якщо…
– Одна з жертв була вдягнена у джинсові куртку й спідницю, правда вона була доволі коротенька, тож нічого надприродного в ній не було. Хіба що вона сама по собі була доволі гарна.
– Ти думаєш, що він молодий хлопець?
– З чого ти взяла?
– Ти сказав, що він хлопчик…
– А ще, що він виріс. Я думаю, що йому десь сорок-п’ятдесят років.
– Ого! Це вже дідусь!
– Та я б не сказав. – Несподівано усміхнувшись, Руденко додав: – Ти й мене за десять років називатимеш стариганом?
– Ні, ти будеш ще дуже молодо виглядати.
– Дякую.
– Нема за що.
– Ну, тоді давай… у тебе ж сьогодні теж вихідний?
– Ми ж не договорили! А ти вже хочеш мене спекатись.
– Вибач, але я не знав, що ти маєш ще щось мені сказати.
– Я й нічого не сказала ще. От якби ти мені зараз розповів докладно про всі обставини справи…
– Ясю, це не детективний роман. Це справа про жорстокі убивства. Та й убивці зазвичай не дуже схожі на професора Моріарті чи доктора Лектера.
– Але щось у них, у серійних вбивцях я маю на увазі, є щось таке, особливе. Їх і простіше впіймати, бо вони лишають якісь підказки, символи чи листи, але одночасно й важче, бо треба додуматись до того ж, що й убив-ця, до тих же логічних висновків, встановити ті ж зв’язки…
– Ясю, це все нічого спільного не має з реальністю. Для чого убивці залишати підказки? Навіщо йому хотіти, щоб його якнайшвидше впіймали?
– Для того, що їм нудно, вони дуже розумні й хочуть знайти достой-них суперників, кинути їм виклик…, а ти ж розумний…
– Маячня, – вже сердито обірвав Василь Михайлович. – Серійний убивця не хоче більш нічого так сильно, окрім як убивати знову й знову.
Руденко встав і поставив на газ чайник.
– Але десь він має спіткнутися. Колись він стане-таки занадто зарозу-мілим, уявить себе Богом, всемогутнім і невразливим, отоді він і залишить нам щось, за чим ми його й знайдемо. Шкода, що до цього моменту він може встигнути вбити ще бозна-скільки людей. Але спеціально він ніколи не дасть нам підказки.
Задзеленчав дзвінок, слухавку зняла Марина, ще до того, як Василь встиг знову вилізти з-за столу й перетнути пів квартири.
– Це тебе, – слухавка перейшла до рук Василя. Обличчя в Марини, відзначив він, звичайне заклопотане, як і завжди при пранні. Вона навіть не помітила, як поспішав її чоловік перехопити в неї з рук цей шмат пластмаси. Бо на якусь секунду Василеві здалося, що телефонує Ярослава і він фатально спізнився до телефону.
– Алло, – насупившись спитав він у слухавки.
– Доброго ранку, Василю Михайловичу, – це був голос Кості. – Я Вас не розбудив? Жарт. Я так думаю, що варто мені нарешті поговорити з цим Кочергою, бо він тут скоро всіх школярів зробить своїми клієнтами. Поки він ще не розпродався…
– Роби як знаєш, – з порожнім поглядом та вкритим потом лобом кивнув Василь Михайлович і поклав слухавку.
18
Кілька днів за ним стежив якийсь тип, сидячи на зупинці автобуса і роблячи вигляд, що просто цмулить пиво. Але Тхір вважав себе тертим пер-цем, а ще майже постійно мав при собі забороненого зілля, тому завжди був штивним. Свого переслідувача-аматора він розкусив, як він сам гадав, на пе-рший же день його дій. Він не знав, що Божко вже тиждень стежить за ним і навіть знає адресу, де Тхір бере товар. Та одного сонячного дня Тхір помі-тив ще одного учасника вистави: це був невисокий міцний чоловік у темно-синьому тренувальному костюмі, що прогулювався поруч по базарчику чи сидів у світло-коричневій «дев’ятці», час від часу вилазячи за огидною роз-чинною кавою, що її заколочували у кіоску на зупинці, чи за цигарками.
Цей другий здався Тхорові знайомим. Колупнувши значний пласт своєї пам’яті, він з’ясував, де бачив цього чоловіка. На зупинці біля школи. Але було ще щось. Десь він його ще бачив. Може у тюрмі.
Тхір відчував вже на другий день занепокоєння, але більше не за себе, а за Алкана. Новий спостерігач може пасти його, Тхора, щоб вийти на Алка-на. Мабуть шістка двадцятівських. Треба попередити Алкана. Щойно він це подумав, як у голові наче спалахнуло яскраве сяйво. Із нього почав проступати останній період його життя, прокручуючись ззаду наперед: торгівля травою, поселення його у Алкана, відсидка, затримання… і в цьому місці він побачив хлопця з «дев’ятки». Він був у його голові вдягнений не у спортивний костюм, а у синій бушлат і такі ж штани, мав маску на голові і автомат у руках. Не дивлячись на чорну матерію він знав, чиє за нею приховується обличчя. Час у спогадах потік у нормальному напрямку. Тхір лежав на землі, точніше на підлозі притону, з руками, закутими у наручники, чоловік проходжався поруч, а потім скинув маску і зупинився навпроти. Тхір підняв голову і чоловік з автоматом зробив плавний рух ногою, взутою у важкий чо-біт. Голова Тхора вибухнула і наступною картинкою, яку він побачив, була камера в СІЗО.
Тхір потер пальцями перебитий ніс і розвернувся на місці. Куди ж йти? До Алкана його ж не відведеш? Куди тоді? Може просто рвонути до струмка, потім вздовж нього видертися до залізничного мосту, а там якось форсувати його. Вокзал менше ніж за триста п’ятдесят метрів звідти. Скочи-ти у якусь електричку чи загубитися серед вантажних потягів. Не хотілося б отак зриватися, але де наша не пропадала?
Бічним зором Тхір помітив, як перший з його шанувальників, що вже скількись днів стежив за його діяльністю, зірвався на рівні й різко зупинився коли клятий мент теж рушив у їхній бік. Тхір ледь не зірвався на біг. На щас-тя бігати не доведеться: назустріч виповзала біла «сімка». Злодій легко заво-лодів транспортом і рвонув трасою, ледь не збивши клятого мента. Він їхав у бік Запоріжжя, і вже почав закладати ліворуч на плавному повороті біля лікарні як побачив нарешті у дзеркалі заднього огляду коричневу «дев’ятку». Вона впевнено наздоганяла його.
19
– Ідіот! – Лайнувся Костя, вчепившись пальцями у ремінь безпеки: машину почало заносити при обгоні іншого транспорту, що перебував у цей момент на трасі. «Сімка» впевнено набирала швидкість, оминаючи інші авто то з правого, то з лівого боку.
– Веде, як заправський гонщик, – чи то похвалив, чи то пожалівся Вітя, що був за кермом міліцейської машини. – Чого це він ідіот? Струсити нас із хвоста він не зможе, але ж він ще про це не знає…
– Ідіот не він, а я, – коротко кинув Костя, скінчивши на цьому пояс-нення.
Шкода, думав він, що у нього немає із собою пушки. Але Василь Михайлович категорично заборонив носити при собі зброю, щоб часом ніхто чогось не помітив і не запідозрив. Та й сам Костя не мав жодної причини вважати її необхідною для стеження чи навіть затримання хоч маніяка, хоч штовхача.
До сьогоднішнього дня. Костя вже знав де штовхач тариться, де но-чує, коли і де буває в місті тощо. Він бачив, що той штовхає траву дітям й підліткам, які згідно із законом теж діти, бачив, що чіпляється до малих, тоб-то до дівчат з технаря. До школярок не особливо, хоча є у нього й у школі своя улюблениця, поряд з якою він рівно дихати ніяк не може, але сильно руки він не розпускав. Точніше, взагалі їх не розпускав. Зате про щось їй до-вго розповідав, всміхався. Дівчинка теж посміхалася, навіть сміялася. А от зі студентками він поводився вільніше: брав їх за лікоть чи за талію. Вони тут же припиняли посягання, але завжди продовжували спілкування.
Тож цілком можливо, що Тхір тут таки придивляється до своїх жертв, вивчає їхній графік, шлях до дому і так далі. Або просто запам’ятовує їх і фантазує. А коли доля сама зводить їх десь у лісі, то користується нагодою.
Та сьогодні Костя, досвідчений опер, зрозумів, що він ідіот. Навіть не просто ідіот, а двічі ідіот. Перший раз він проявив себе так п’ять з полови-ною років тому, а другий – коли вивчав справу Тхора. Точніше, проглядав її.
Він сидів собі в машині, курив, хоча Вітя й був проти, але вимушений погодитись з Костиними аргументами, що, мовляв, не варто висовуватись зайвий раз із машини. Він майже одразу помітив, що крім них, тобто міліції, Тхора пасе ще якийсь мужик. Він сидить собі на лавці й робить вигляд, що його нічим не стосується жодна подія навколо, але він стежить за штовхачем. Костя бачив, як той проводжав Тхора аж до дому Алкана. Чого він хотів, залишалось невідомим, але Костя вирішив взяти цього хлопця на приміту. На другий день він згадав, що заходив до цього чоловіка у гуртожиток, який он виситься над базаром, у справі Гринько. Микола Божко, так звуть цього чоловіка. Шахтар. І от сьогодні він згадав ще одну людину, що постійно була ці кілька днів перед очима.
Коли Тхір якоїсь миті, трохи раніше, ніж зазвичай, різко розвернувся й націлився до селища, Костя спокійно сидів у машині, вважаючи, що можна б і закінчувати зі стеженням на сьогодні. Але тут з лавки на автобусній зупинці піднявся Божко й рішучим кроком рушив до штовхача. У руці Божко мав пакунок. Можливо з шматком арматури чи ножем. Костя не знав, для чого шахтареві хотіти заподіяти Тхорові ушкоджень чи смерті, та й не був впевнений на всі сто, що той рушив саме за Тхором, але припускати звик найгірше. Тому миттю вискочив з авто. Божко ж, зробивши два чи три кро-ки, зупинився, вирячившись на Тхора. Той занепокоєно повів очима навко-ло, помітивши ще й Костю. Тепер він справді запанікував і, ще раз крутнув-шись на місці, рушив геть з траси у двір. Тут Костя й зрозумів, що він ідіот.
Божко, помітивши опера, взагалі застиг соляним стовпом, та Костя на нього перестав зважати, коли заскавуліли шини білого «Жигулі», що саме виїздив з дворів.
«Сімка» обійшла 412-й «Москвич» праворуч, підрізала його і Вітя ледь не протаранив бідаку в задній бампер, останньої миті вильнувши ліворуч, вискочивши на зустрічну смугу, знову дивом розминувшись із синім «Опелем Кадетом». Тхір йшов не те щоб агресивно, а впевнено і доволі спокійно, не дозволяючи себе обійти чи надто наблизитись, але й не смикав машину занадто сильно. Складалося враження, що він все життя просидів за кермом. Кості згадалося (а може він сам себе запевнив, що згадав, а насправді вигадав), що десь на першій чи другій сторінці справи Тхора, він бачив рядок, де згадувалися порушення ПДД і ануляція прав ще у доволі юному віці. Наш штовхач любив поганяти. Погазувати на щебені, щоб він розлітав-ся навсібіч, поскавучати покришками по асфальту, проревіти під чужими ві-кнами о другій ночі на авто без глушника.
Вітя повернув машину на праву половину траси, яка вже вирвалася на польові простори за місто. «Сімка» сміливо пірнала у просвіти між машина-ми, яких на думку Кості чомусь було сьогодні забагато на трасі. Праворуч за вікном з шурхотом відбитого звуку реву двигуна проносилася чорно-біла сталева облямівка траси.
Машина Тхора пішла в обгін через зустрічну смугу. Вітя рвонув за ним і сів на хвіст: підійшов впритул. Тепер трохи ще підтягнутися, дочекати-ся, коли навколо не буде інших учасників дорожнього руху і штовхнути «сі-мку» в заднє крило. Вітя так захопився передчуттями швидкого завершення погоні, що коли авто Тхора виконало обгін ЗіЛ-а, навантаженого піском, шлейф якого тягнувся за вантажівкою приблизно на десять метрів, міліціонер побачив прямо перед собою замість багажника «сімки» тупорилу пику МАЗ-а. Вітя крутонув кермо ліворуч і ледь не врізався у сталеву огородку. Уникаючи її, він знову взяв праворуч і побачив, що його зараз затягне просто під причеп МАЗ-а. Він ще раз повернув кермо ліворуч, розуміючи, що краще врізатися у огородження й злетіти в кювет, ніж бути розчавленим на млинець під колесами далекобійника. Авто пішло юзом, Вітя не втримався й заплющив очі, щоб не бачити коліс хури, що насувалася з неймовірною швидкістю.
20
Ментівська «Дев’ятка» швидко наближалася, маневруючи між транс-портом на шляху ще вільніше, ніж авто самого Тхора. Колишній злодій, а тепер штовхач трави, всерйоз занепокоївся, чи зможе втекти від цього мілі-цейського Шумахера. Тхір давив на газ з усієї сили, ніби його власні зусилля могли передатися автомобілю.
Невдовзі, коли «дев’ятка» вже була не далі як за сорок метрів, авто Тхора увійшло у хмару пилу, який зривало вітром із вантаженого піском ЗіЛ-а. Тхір крутонув кермо і витиснув із машини все, на що лишень вона бу-ла спроможна. Вантажівка пропливла праворуч, пил розвіявся, натомість попереду з’явився зустрічний МАЗ із причепом. Тхір глянув у дзеркало зад-нього огляду й із задоволенням відзначив, що коричнева ментівська тачка підійшла впритул, йдучи борт до борту із ЗіЛ-ом. Тхір крутонув кермо і пі-дрізав вантажівку, яка одразу ж засмикалася, демонструючи спроби водія утримати авто під контролем при різкому гальмуванні. «Дев’ятка» опинила-ся просто на шляху МАЗ-а, шлях праворуч – заблокований, а ліворуч лише тон двадцять металу, що наближаються зі швидкістю двісті п’ятдесят кіломе-трів на годину, а ще металевий парканчик з урвищем за ним. Хай хоч летить туди, хоч під машину, все одно не виживе ніхто.
«Дев’ятка» зникла з поля зору Тхора: її затулила хура, з під коліс якої пурхнули сизі хмарки диму. Тхір ще почув роздираючі мозок завивання гуми об асфальт і вони потонули у реві двигуна його «сімки». Точніше, «сім-ки» того чувака, що виїздив нею з двору не більше семи хвилин тому.
Тож, коли він розібрався з ментом, Тхір має придумати куди їхати. І чи не треба міняти тачку. Назарук, чи як його там, міг встигнути передати по рації прикмети викраденого авто, та й напевне передав. Тож дорогу можливо вже зараз перекривають. Треба їхати манівцями, польовими дорогами.
Щойно Тхір про це подумав і автоматично глянув у дзеркальце заднього огляду, збираючись перестроїтись у праву смугу, як побачив там дещо неприємне: «дев’ятка» досі висіла на хвості, хоча він міг би дати руку на відсіч, що ніхто не зміг би проскочити між хурою та огородженням на такій швидкості й після такого різкого ривка убік, який він спостерігав, коли мент спробував ухилитись від МАЗ-а. Тим не менш, клята «дев’ятка» знову підбиралася ближче й ближче. Повільно, але впевнено. Тхір так зачудувався цим фактом, що ледь не в’їхав у зад новенькому бежевому Volkswagen Transporter. Він вже вкотре викинув свій транспорт на зустрічну смугу й обі-гнав фургончик, намагаючись встигнути до того, як порівняється із двадцять першою «Волгою», що неслася назустріч.
Він майже встиг. Якби клятий водій «Волги» не вдарив по гальмах, то, може, вони з Тхором були б обоє мертві, але він загальмував, не маючи змоги змінити смуги через сусідство з червоною «трійкою». Тхір бачив, як широкий кузов «Волги» починає перекривати смугу, як рот водія розтягу-ється у напруженому вищирі, як гойднувся прапорець ВМС СРСР, приліп-лений присоскою до лобового скла. «Як спеціально, – думає Тхір, – сьогодні на трасі повно машин, та ще й усі йдуть бісовими парами…»
Він майже зміг відвести аварію, але задній бампер «Волги» все ж тро-хи черкнув «сімку» по колесу. Ззаду чулося завивання гальм «Транспорте-ра». І, імовірно, «дев’ятки». Голова й ліве плече Тхора вибухнули сліпучим (чи осліплюючим) болем і його відкинуло на праве сидіння, при чому руки вивернули кермо майже на три чверті оберту. Авто розвернуло впоперек траси. Volkswagen поцілив радіатором точно в те саме місце куди щойно влучила бампером «Волга». Тхір відчув, що гравітація зникла і його тіло здійнялося в повітря, зачіпаючись щоправда у обмеженому просторі салону за всі можливі виступи. Потім тяжіння знову з’явилося і світло надовго згасло.
21
Першою прибула «швидка». Тхора, що випав ногами вперед, тільки-но Костя відчинив дверцята з правого боку (водійські були заклинені), було поміщено у «РАФ-ик». «Сімка» перегородила одну з двох зустрічних смуг, ображено суплячись з-під пом’ятого обдертого даху. Авто зробило один по-вний оберт навколо осі. Тхір навіть не був пристебнутий. Тим не менше, на перший погляд, відбувся вивихом чи, можливо переломом плеча, розсіченою лівою бровою та зламаним носом. І, звісно, струсом, інакше чого б йому ле-жати без тями. Тим не менше медики одразу ж забрали його до себе в маши-ну, мовляв, у нього може бути внутрішня кровотеча, яку так просто не ви-явиш неозброєним оком поки не буде запізно. Костя поїхав з ним, залишив-ши Вітю біля місця аварії до приїзду ДАЇ-шників.
22
– Ну ти дав, Костя! – Руденко видав якусь втомлену усмішку. – Не ба-чив кого я тобі підсовую?
– Не можу ж я пам’ятати всіх, кому ламав носа, – буркнув Костя, не налаштований на розмови і збираючись швидше покінчити з клятим Тхором, щоб уже можна було піти додому, по дорозі зазирнувши у кіоск на зупинці й взявши хоча б пару пляшок пива.
– А треба було б. Ти ледь всю операцію не зіпсував. Влаштував ДТП на трасі за участі чотирьох машин і кілька разів створив аварійно-небезпечну обстановку.
Четвертою була якраз червона «трійка», яку ніби вітром здуло у кю-вет, коли сусідська «Волга» почала виробляти піруети.
– Ну добре, – з добре вловимим нетерпінням та неприхованим розд-ратуванням кинув Костя. – Я пішов займатись ним, бо ще до вечора треба встигнути…
Тхір практично не встиг насолодитися спокоєм у лікарняному ліжку, бо щойно він остаточно відійшов від наркозу, як його одразу навідав гість з Управління.
– Ваше прізвище, ім’я та по-батькові.
Костя сидів на розхитаному облізлому стільці збоку від койки, на якій лежав Тхір із забинтованим плечем та наліпленим пластиром на переніссі. виглядав він доволі кумедно, відзначив Костя, проте чомусь не звеселяв опера.
– Кочерга Ігор Лук’янович.
– Місце прописки і роботи.
– Бомж. Безробітний.
– Де ночуєте? У знайомих, рідних, у колишніх співкамерників?
– Де прийдеться. Я тут жив якось. До останньої відсидки.
– За що сиділи?
– Ніби Ви самі не знаєте.
– Відповідайте.
– 187-ма, 309-та.
– У кого конкретно Ви ночували з часу звільнення. Можете назвати конкретні адреси, прізвища?
– Ні.
– Чому?
– Не пам’ятаю. Голова болить.
– Добре. Перейдемо до наступної теми. Ви можете пояснити, чому викрали машину і тікали від міліції?
– По-перше, я не знав, що це міліція. Мало-хто кидається на людей серед білого дня, не пред’являючи жодних документів. По-друге, я не знаю, чому я взяв ту машину. Я її не викрадав, а просто взяв, щоб утекти від пого-ні.
– Ніхто на Вас не кидався, дивно, що Ви це так сприйняли. Я просто вийшов із машини, як Ви почали тікати. Чому?
– Тому що Ви рушили до мене швидким кроком і таким… виразом обличчя…
– Що це означає? Ти і в суді будеш таке верзти, Тхір?
– Той другий теж мене пас. Він кинувся до мене першим.
– Хто другий?
– Один мужик на зупинці сидів. Він ходить за мною, мов прив’язаний. Вже кілька днів.
– Де ти його бачив?
– Де…, не пам’ятаю. Кажу ж, голова не шурупає після наркозу.
– Але пам’ятаєш, що він за тобою ходив.
– Так. Чітко врізалося в пам'ять його обличчя.
– І часто ти його бачив? Чому він тебе пас на тій зупинці? Ти часто там буваєш?
Тхір стиснув губи й посмикав ротом в боки, після чого скривився, імовірно від болю у зламаному й розсіченому носі.
– Ніби не часто. Гуляв я там. І як гуляв – бачив його. Ніби так.
– Добре. То ти звільнився і на які кошти жив?
– Хто чим поможе. Всілякі шабашки, підробітки, тик-мик. Туди-сюди.
– Туди-сюди, так?
– Ну?
– Не нукай мені. Звільнився ти і повернувся сюди десь у якому місяці?
– Це що, типу, питання з підлянкою?
– Коли звільнився і коли прибув сюди? Скільки вже без реєстрації?
Тхір гмикнув, мовляв, знаємо як тебе реєстрація непокоїть. Швидше за все, кляті мусори хочуть щось на нього начепити. Але брехати сенсу мало: вони знають коли він звільнився, можуть дізнатися й коли приїхав у Федо-ров. Дача неправдивих свідчень гарантована.
– З кінця лютого.
– Ти тут довго жив до цього. Багатьох знав, багато хто знав тебе, так?
– Так то воно так, але загалом всі ці люди, хто знав і кого знав вже давно у сирій землиці.
– Ти тут виріс? Знав місцевість і місцевих жителів?
– Я не знаю до чого ти хилиш, начальнику, але я в ці ігри грати від-мовляюсь.
– Послухай, Тхір, – Костя нахилився до лежачого і понизив голос до майже хрипу, намагаючись надати словам більшої значущості. – Ти зараз у нас проходиш на приміті за свідка одного дуже серйозного дільця, що попа-хувало б у твої кращі роки вишаком. Тож подумай зараз і відповідай макси-мально правдиво, якщо хочеш допомогти слідству й вийти з цієї історії з ви-краденням авто чистеньким і сухеньким.
– З чого я буду на щось відповідати? Я нічого не робив протизакон-ного.
– Хіба що викрав машину й продавав наркотики.
– Які наркотики? Нічого я не продавав ніколи в житті.
– Думаєш я лох? Думаєш я не пробив всю твою гімняну житуху до того як іти до тебе знайомитися особисто. Хоча ми вже, здається, знайомі.
– Не пам’ятаю.
– Зате я пам’ятаю. І мій чобіт пам’ятає.
– Ти, начальник, мені погрожуєш? Мені пофіг, я не стану з тобою го-ворити без адвоката. Хоч убий. Але це тобі проблематично буде зробити тут, у лікарні.
– Станеш. Ти штовхав траву дітям. У мене є докази. Є хлопчик, який тебе упізнає на суді, є зразок трави…
– Туфта. Нічого я не штовхав. Де у мене знайшли траву?
– Експертиза показала, що на твоєму одязі присутні часточки мари-хуани.
– Коли це вже встигли провести експертизу?
– Поки тебе оперували. Витягали з тебе твою селезінку.
– У мене вирізали селезінку? – Голос Тхора затремтів на такій високій ноті, що аж вухам боляче стало. Костя відмахнувся: яка втрата! А як же ти тепер переживатимеш! Ще й лікарі не сказали, щоб не травмувати психіку, а хотіли підготувати до цієї трагічної новини поступово.
– Ти чув?
– Чув. Селезінку вирізали.
– Марихуана у тебе на одязі. Що й не дивно, адже ти сидів в тому чи-слі за наркотики.
– Не продавав я їх ні тоді, ні зараз. Я й не вживаю більше.
– В тому числі за розбій.
– Де тут бачиш розбій? Викрадення авто і тільки.
– В тому числі за зґвалтування.
– Нічого подібного. Цього взагалі не було.
– Було. Просто у слідства не вистачило доказів. А тепер вистачить.
Тхір насупився й спробував втиснутися глибше у влежану тисячами хворих подушку.
– Але я нікого не ґвалтував і не продавав наркоту.
– Це ти кому скажеш? Ти, осуджений за наркоту, наркоман…
– Колишній. Я ж сказав: більше не вживаю…
– …ґвалтівник, хоч останнє і не доведено. Та це питання часу. Сядеш ти іще раз і цього разу на довше.
Костя витримав паузу, спостерігаючи як Тхір спочатку відкрив було рота, вхопив повітря, вибалушивши очі й нагадавши оперу рибину, викинуту на суходіл, як потім обличчя штовхача і викрадача машин набуло хворобливого блідого кольору, а риси розгладилися. Здавалося, емоції покинули Тхора. Костя звів брови й знизав плечима:
– Та є варіант. Я вже просив тебе про допомогу, але ти чомусь уперся, як баран. Варіант такий: ти мені допомагаєш у справі… гм… у одній справі, а я подбаю про те, щоб тебе судили лише за викрадення авто. Згода?
Тхір озвався миттєво, без затримки.
– Що за справа?
23
– Ну ходімо, сам побачиш, що на це треба було подивитися.
Вітя, стрункий високий хлопчина, закинув голову назад і, повернувши її у нормальне положення, чітко промовив до майже на чотири роки молод-шого Славка:
– Ні.
Він поворушив тонкими пальцями на опущених вздовж тіла руках, потарабанивши по стегнах і розвернувся на триста шістдесят градусів.
– Ну як хочеш. Такого ти ще не бачив.
– Пішов на хер, – Вітя рушив геть, так само постукуючи пальцями по стегнах, ніби вибивав якийсь ритм.
Славко плюнув і гукнувши услід:
– Чмо боягузливе!.., – побіг у протилежному напрямку аби приєднатися до інших хлопців.
Вітя повернувся був, та потім лиш гукнувши, що повбиває всіх їх, ма-леньких підарасів, пішов далі. Славко наблизився до хлопців і усміхнувся.
– Це просто бомба. Ми з Гришком знайшли… це, то це було щось. Ось побачите.
Шестеро хлопців рушили повз смітник до струмка. Вони спустилися стежкою до броду і Славко скомандував звертати з неї і йти слідом за ним вздовж берега проти течії. Група дітей пірнула у очерети.
– Фу! Як смердить!
– Щось здохло.
– Точно, – підтвердив Славко. – Це наше воно.
– Що за нафіг? – Обурився один із хлопчиків. – Ти нас якусь дохлу козу чи собаку привів подивитися?
– Одного разу я бачив, – встряв Гришко, – як якісь мужики заволокли сюди мішок і щось довго там робили. А потім вони пішли і я зазирнув туди. І знаєте, що я там побачив?
– Хуй на паличці.
– Закрийся нафіг. Я побачив там стільки крові, що ви в житті не бачи-ли. А в заростях поряд лежала відрізана собача голова. Велика. Від кавказ-ця.
– Ого, убили чийогось собаку!
– І такого здорового!
– А це, – продовжував Гриша, – що ми вам покажемо іще крутіше.
– Ходімо, – кинув недбало Славко.
Хлопці зробили ще по парі десятків кроків і запах став нестерпним. Вони позатуляли собі носи футболками, задерши їх угору. За хвилину група підійшла до невеликої втоптаної ділянки серед очеретів.
– Ну і?
– Дивися, – Славко показав кудись рукою.
Всі погляди звернулися до дальнього кутка «галявини», розміром десь два на півтора метри і побачили щось темне серед очерету.
– Ходімо ближче, – Славко, не чекаючи інших, хазяйським кроком підійшов до того місця. – Той придурок Вітя даремно не захотів піти з нами. Такого він уже ніколи не побачить. Якщо ніхто з вас не розповість.
– І головне, – наголосив Гриша, – не казати дорослим, а то його забе-руть, а нас посадять у тюрягу.
Хлопці збилися докупи. З очеретів, серед майже чорного від бруду старого ганчір’я і чогось схожого на свинячі ребра, на них дивився порож-німи очницями цілком людський череп. Він не був схожий на ті черепи, що їх хлопці звикли бачити на картинках: білі й охайні, зі зловісною посмішкою й двома перехрещеними шаблюками під ним. Цей череп був брудний, вкритий чимось на кшталт промасленого пакувального паперу, що пролежав у муло-ві струмка років десять. Ніби перука, зверху було розсипане брудне чорне волосся. У очницях ворушилися черви. Рот трупа був відкритим. З нього ви-летіло кілька мух, покружляли у повітрі і, не виявивши небезпеки у хлопцях, які скупчилися навколо, вони повернулися назад.
Руки з краями футболок у руках поопускалися, очі повилазили з ор-біт. Хтось відвернувся й виблював. Ніхто не сміявся зі слабака. Мовчанку порушив Славко.
– За пару місяців заберу череп собі. Поставлю дома на поличку. А може зроблю з нього підставку для ручок. Тож нікому не чіпати, бо приб’ю.
– Можна забрати його й зараз, – додав Гриша. – Може я знайду в чо-му його можна буде виварити, щоб плоть вся відійшла і він не так смердів. Але тоді будеш ділитися ним зі мною. Тиждень у тебе буде, а тиждень – у мене. Чи місяць…
– А може біля нього є автомат? Чи каска? – Спитав хтось із наймен-ших. – Цікаво, це німець чи наший?
– Дурню, – Відмовив Гриша. – Він тут так давно не лежить. Бачиш, ще шкіра не злізла вся.
Він підняв стеблину очерету й подлубався кінчиком у запалій щоці трупа.
– Одна рука погризена, – відзначив хтось. – Видно собаки попрацю-вали.
– Можна й зараз забрати, – задумливо проговорив Славко, – але тре-ба подумати чим її, цю голову, відрубати і в чому нести додому.
Хлопець, що блював, повернувся до гурту:
– Дивіться, хлопці, цигарки.
Всі повернулися у його бік. Він і справді тримав у руках пачку «Прими».
– Може краще покуримо?
– Галіма «Прима»!
– Пофіг.
– Давай сюди.
– Це я знайшов.
– Та тут лише… а ні, сім, вісім. Вісім штук.
– Віддай! Це я знайшов!
– АНУ ТИХО!!!
Голос перекрив їхній гамір і таки викликав тишу. Власник його, при-садкуватий мужик з тачкою за спиною стояв над ним і поглядав на пачку ци-гарок.
– Ану, давай її сюди! Бігом, малий!
Діти неохоче розсталися з цигарками. Чоловік вийняв з пачки одну й закурив.
– А тепер – марш звідси!
Діти проминули чоловіка, залишену позаду тачку, вантажену рудою глиною й, тихо матюкаючись, рушили з очеретів угору схилом правого берега струмка.
Чоловік плюнув і зненацька загримів знову:
– Ану назад!
– Тікаймо! – заволав Гришко й діти побігли чимдуж від чоловіка.
А він тим часом підійшов ближче до трупа, обережно, наче по мінно-му полю.
– Бляха муха.
Він виплюнув убік недопалок і витягнув наступну цигарку.
– Бути чи не бути… – пробурмотів він і, кинувся назад, за течією струмка. Потім різко зупинився, повернувся по тачку, вхопився за ручки, розвернув її й поштовхав геть.
24
– Чубар Сергій Трохимович. Механік у ТОВ «Агросвіт». Правильно? Добренько, – Костя шумно видихнув ротом, надувши щоки. – Що Ви роби-ли на місці злочину?
– Я віз тачку з глиною щоб засипати труп, – механік виклично дивив-ся просто в очі оперу. – Я кілька разів проходив повз це місце й відчував си-льний запах здохлятини. От і вирішив, що раз у мене вже є зайва глина, я копаю вигрібну яму у себе в дворі, то піду засиплю те, що там смердить. Я думав, що мабуть, як завжди, якийсь виродок кинув де попало свою дохлу свиню. Чи козу. Чи ще щось. Коротше, це все? Я можу йти.
– Так, звісно. Але я поставлю Вам ще пару питань. Наприклад, чи не бачили Ви в ті рази, коли ходили повз те місце і раніше у тому районі підозрілих осіб? Чи не підозрілих? Не чули там якихось криків чи шуму?
– Чув крики лише позавчора, коли знайшов труп. Насправді його знайшли якісь діти. Вони про щось сперечалися там. Я почув їх ще від бро-ду. Оце і все. Вам би їх попитати, вони тут всюди ганяють по балці, по смітниках, але хіба б я їх затримав чи запам’ятав? Вони, як мене побачили, одразу ж дали драла.
– Ясно. Що ж, посидьте пару хвилин, зараз Вам занесуть перепустку на вихід, а поки що вас дактилоскопують. Це необхідна операція для свідків.
– Добре, – неохоче погодився Чубар. – Можна я поки закурю?
– Закурюйте.
Костя рушив до дверей, а механік дістав пачку «Ватри», труснув нею і, кинувши на стіл заходився діставати іншу. Костя повернувся, ніби щось забув і втупився поглядом у дві різні пачки.
– Ця пачка, – мовив він, підходячи знову до столу і вказуючи пальцем на бруднувату пачку «Прими», – де Ви її взяли?
– Купив, не вкрав же, – ображено й невдоволено процідив Чубар.
– Можна? – Костя простягнув руку. Механік неохоче віддав пачку.
Костянтин взяв пачку двома пальцями зверху і знизу, тримаючи її за кутики. Чубар нерозуміюче і майже ворожо спостерігав ці дії опера. А той просто мовчки вийшов з кабінету. На зміну йому з’явилася група з трьох чоловіків, один з яких просто став у кутку, а інші двоє заходилися розклада-ти перед Чубарем листочки з відкресленими ділянками для окремих пальців, коробочку з чорнилами і чорний валик.
25
Василь Михайлович відсунув матеріали справи й звів очі на Костю.
– Все ж було у нас в руках, і ніхто не звернув уваги. Цікаво вийшло. А ти як дотумкав?
– Гадаю, інтуїція. Та й сама пачка виглядала дещо застарілою, брудною і трохи вицвілою. Не знаю. Інтуїція і все. Отже: відбитки пальців Чубаря не збігаються з відбитками на пачці «Прими». Чубар стверджує, що помилився і що забрав цю пачку у дітей, які знайшли труп. Спеціалісти ідентифіку-вали його як останки Олени Пліховської. Сусіди Чубаря характеризують його як нормального працьовитого мужика, який ні в чому нехорошому помі-чений не був. Батьки і знайомі дівчат ніколи в житті не бачили механіка. Хіба що мати Світлани, подружки Гринько, з Радянської, сказала, що її чоловік знався по роботі з механіком поки не помер.
– Отже у нас нарешті з’явилися підозрювані і одразу двоє.
– Ага. Ще треба пробити цього Божка, бо Тхір правий: не просто так він стежив за процесом торгівлі стільки днів. Звісно, це не злочин, але він не звернувся до міліції, натомість міг мати наміри пограбувати Тхора чи вчини-ти самосуд. Принаймні такі припущення зробив сам Тхір.
– Добре. Розпитай цього Божка і повертайся швидше. Може специ та-ки нариють у картотеці пальчики цього курця. Хоча я не думаю, що все буде так просто.
– Свиня, як же він так посіяв пачку? Невже не догледів? Ходив уночі? Тоді б мав світити там ліхтариком. Навіть очерети не затримали б промені. Їх би помітили чи з Вокзальної, чи з мікрорайону.
– От і добре. Бери Вітю і Юрка. Розпитайте жителів крайніх будинків, чиї вікна виходять на балку. Давай, чеши!
– Це ж півсотні людей!
– Давай-давай!
Костя вийшов, а Василь Михайлович повернувся до вивчення справи. Він розглядав прижиттєве фото Олени Пліховської, потім довго вивчав фото знайденого біля струмка трупа. У висновку експертизи зазначалося зокрема те, що тіло погризене тваринами, імовірніше за все здичавілими псами, яких, втім, останнім часом поменшало, як і котів. Містом ширилися чутки про як-усь зловісну секту сатаністів, які використовують у своїх ритуалах кров тварин, а подекуди й людей. Руденку факт вбивства і використання цих тварин кимось із городян здавався не дивним, особливо після того, як отримав замість липневої зарплатні трійко велетенських курячих туш. Та не у якихось там ритуалах прикликання демонів використовуються нещасні коти й собаки, а у їжу!
Василь Михайлович трусонув головою, відганяючи пустопорожні думки й примусив себе повернутися до справи. Ні, навряд хтось із чоловіків, які її бачили, не мріяв про неї: гарне симетричне обличчя, гостреньке підбо-ріддя, довге каштанове волосся, чуттєві губи, виразні очі, акуратний кирпа-тий носик. Ось фото Олени з друзями. Тут вони на відпочинку. Фото дала мати Олени на прохання Руденка. Крім того він переглянув весь гардероб зниклої більше як півроку дівчини. Одяг з фото перебував вдома у Пліховсь-ких разом з іншими речами. Біла майка вигідно обтягувала пухкі груди Оле-ни, витискаючи їх назовні. Ідеальний живіт: пупок видніється з-під краю майки. Ось вона ця майка, лежить у купці іншого одягу, не менш привабливого на фігурі дівчинки. Ось ті джинси зі складочками ззаду. Руденко підняв їх за шкіряний пояс, струснув: складочки розгладилися й джинси прийняли фор-му Олениних сідниць. Ідеальні сливки.
Руденко знову відчув, що його кудись не в той бік засмоктує і зірвався зі стільця. У паху стиснуло брюками, засвербіли яйця. Василь Михайлович смикнув раму, розчахнувши праву половину вікна, дістав пачку «любимих ментовських» і закурив.
Таки жертви – красуні, що виставляли на показ свої принади. А чого їм соромитись? Нехай соромляться ті, кому немає чого показати! Пліховська – шістнадцятирічна, зараз була б сімнадцятирічною, красуня, що, за словами мешканців будинку, в якому вона жила, вправно і вільно цілувалася зі своїм хлопцем при сторонніх людях найбільш безсоромним способом. Тобто з язиком, та ще й так, щоб його час від часу бачили оточуючі. З укусами. Вона вже роки півтора мозолила очі бабцям-моралісткам.
Гринько – мініатюрна білявка. Обличчя було зрізане. Як і груди. На фото видно лише обличчя. Тендітне, але не дитяче. Погляд трохи ніби зверхній. Трохи б тепла йому – і він став би хтивим. Зараз вона була б уже повно-літньою. Руденко подумав, що знітився б, зустрівши Катю десь на вулиці.
Копач – красуня теж. Обличчя трохи кругліше, ніж у Пліховської, але груди у неї менші. Їх Руденко бачив дуже добре. Вода вимила всю красу з них, але Василь Михайлович міг собі уявити їх до смерті власниці. Не особ-ливо великі, проте з акуратними світлими сосками. Та ще й з цими штуками, пірсингом, вони виглядали ще більш привабливими. Від самого вигляду на-рциса з правого соска Олі мав встати. Не даремно вони все це придумали, подумав Руденко. Ці прикраси дивним чином сильно збуджують. Десь він чув, що їх носили ще у Римській імперії. До того ж чоловіки. Та цього Ва-силь Михайлович вже не міг зрозуміти.
Всіх трьох хоч на подіум відправляй. На паризький показ мод.
Костя теж сьогодні сказав, що, мовляв, якщо це один і той самий не-доносок, то він скоро виріже всіх красунь у місті. Залишаться лише товсті, криві та хворі.
26
Юрко з Костею оглядали будинки житлового масиву чи, як його на-зивали, мікрорайону вздовж балки, на дні якої протікав струмок. Вітя обхо-див хати на Радянській, що лежала на протилежному березі. Юрко взяв три будинки біля школи і другий будинок, що разом з одинадцятим трохи більше виступав у балку. Ще кілька років, відзначив Юрко, і смітник виглядати-ме, наче море, що б’ється хвилями прибою об стіни цих будинків, ніби борти двох кораблів. Костя взяв одинадцятий будинок і крайні під’їзди шостого, четвертого і тринадцятого, з яких ще можна було розгледіти бодай кілька квадратних метрів балки.
Біля шкільного майданчика він помітив кількох хлопців, що скупчи-лися біля спортивних снарядів: сиділи на брусах, гойдалися на перекладині, чи на шведській драбині. Підійшовши й привітавшись, Юрко отримав у від-повідь стриману ворожу інтонацію в голосах хлопців. Видно було, що вони вже награлися тут і хочуть піти.
– Хлопці, скажіть-но мені, чи не знаєте, хто був позавчора там, у бал-ці, коли знайшли тіло?
Хлопці поперезирались трохи, дехто похитав головами. Нарешті один взяв на себе роль лідера:
– Ні, не бачили. Ми туди взагалі не ходимо. Майже ніколи.
Інші ствердно закивали.
– Хлопці, скажу вам чесно й відверто: мені потрібна допомога. Це тіло належить одній дівчині, що жила у будинку звідси через трасу. Ми маємо підозри, що вона загинула в результаті нещасного випадку, але у тому випа-дку був все ж винуватець, який зараз ходить на свободі. Треба його знайти, поки він не вчинив ще чогось поганого.
– Хочете сказати, що у нас в місті живе маніяк? – Спитав лідер.
– Такого я не казав, але ми вважаємо, що ця людина, яку ми шукаємо, вчинила це з необережності. Знаєте, що таке халатність? Це коли хтось пово-диться недбало, а через це страждають інші люди. Тож якщо ви мені допо-можете, щось згадаєте наприклад, я буду вдячний. Та й інші жителі міста, які не постраждають, можливо, від рук… цього… негідника. А мати тієї дівчини – от хто буде справді радий. Невже воно того не варте?
– Ми нічого не бачили й не знаємо.
Юрко чомусь дуже в цьому сумнівався, тому і прощатися із хлопцями не збирався.
– Може все таки когось ви тут бачили? З дорослих чи інших дітей, які б могли щось бачити? Як тебе звуть? – Спитав він у лідера.
– Славко.
– Слухай, Славко. Я дивлюся ти серйозний молодий чоловік. То чи не міг би ти попитати своїх знайомих, чи не бачили вони тут когось, хто б про-ходив стежкою в балку. Когось, на рахунок якого виникають хоча б якісь пи-тання, чому він туди пішов, що йому робити там? Добре. І всіх інших, хто має вагомі причини ходити балкою щодня або просто дуже часто.
Юрко зрозумів, що слова ледь встигають за думками, а ті заводять його в безнадійність: так доведеться підозрювати всіх мешканців міста стар-ших за тридцять чи й двадцять років. Адже через струмок хоч раз в житті ходили всі. Та який там раз? Кожен проходив брід принаймні двічі-тричі, а дітлахи взагалі облазили його кожен разів зо двісті.
Питання полягало в тому, хто був тут у вересні дев’яносто сьомого у день убивства Пліховської, і хто був тут кілька чи кільканадцять днів тому. дощу не було вже майже три тижні, тому пачка «Прими» могла лежати там навіть настільки довго.
Юрко зітхнув:
– Хоча б щось дізнайся, добре?
Славко, на якого протягом цієї короткої паузи почав цитькати якийсь інший хлопець, думаючи, що дядя міліціонер цього не помічає, відмахнувся від нього й з висоти сталевої труби брусів, на якій сидів, кинув кілька слів:
– Попитайте у Вітька Шапкіна. Він трохи притрушений, шастає пос-тійно по смітниках.
– Дякую, – відповів опер, ще раз зітхнувши. – Та якщо ви, хлопці, щось таки згадаєте, то не соромтеся, приходьте до міліції у двісті четвертий кабінет. Добре?
Діти схвально, але без особливого ентузіазму, загули і опер, попрощавшись, пішов далі по квартирам, бурмочучи під ніс, щоб не забути:
– Шапкін, Шапкін…
Може цей, як сказав, Славко, якщо він чесно назвав своє ім’я, притрушений хлопчина щось і розповість.
