Микита Короватенко почувався хазяїном.
З роботи приверне, чобіт не обітре, не помиє, суне в хату.
- Хоч би чоботи обчистив, - зрідка тихо обізветься, бувало, Настя, дружина.
- А ти нащо? – гаркне Микита. – Сидиш дома, то в гріх не впадеш, помиєш і чоботи, і підлогу.
І так весь вік, і в усьому – бо хазяїн.
З Настею років тридцять тому побрався якось так, мимоволі. З армії прийшов, до клубу орлом влетів, оком по дівчатах, як по куріпках, кинув – яку б дзьобнути.
Одну вподобав – утекла; іншу – носа задерла; а Настя стояла під стіною тиха, покірна, ні вроди, ні виду – підлетів, бо більше того вечора не було до кого.
- Кого чекаєш? – змахнув крильми.
- Нікого, - просокорила.
- А мене? – повів оком.
- Тебе? - задумалася. - Тебе - ні.
- Чому ж?
Знітилася.
- Не знаю, ти ось, як орел, а я... Ну хіба я схожа на орлицю?
Зареготів.
- А хіба орлам завжди треба орлиці? Він і куркою ситий буде.
Образилася, пішла.
- Блиндар ти, а не орел, - мовила сердито.
«Ах ти ж курка обскубана, - затаїв зло. - Та щоб це всяке сміття ще й кирпу гнуло. Та я своєю красою..., та я..., та ти в мене під ногами валятися будеш, я тобі покажу блиндара».
Три місяці корчив із себе закоханого, а таки впала "курка" до ніг. Наклювався доскочу, зібрався й відлітати, як тут новина - курча буде в курки. Відбрикувався, відмахувався, не допомогло, батьки напосілися - мусив одружитися.
З першого дня показав, хто хазяїн, а хто наймичка, хто орел, а хто курка. На роботу між людей не пустив ні дня, припріг до господарства, до городу, до худоби, обдарував ще трьома дітьми, звалив усе це на жіночі плечі, сам засів у бригаді обліковцем, возвеличив ту посаду ледь не до рангу царської.
- Сидиш дома, то все роби, все, - одно погарикував до Насті, - бо я, бач, при службі.
Питав строго - і за обід-сніданок, і за випрану сорочку, і за бур’янину в городі. Бо хазяїн.
З інших чоловіків кепкував:
- Ложкомийники, підспідничники, на героя рівняйтеся, - тицяв себе в груди. – Подвиг не в тім, щоб жінці куліш допомагати варити, а в тім, щоб вона, доки ти до іншої молодиці відвернешся, той куліш тричі зварила, шість разів підігріла, але коли б ти не повернувся, завжди тепле і свіже мовчки на стіл поставила.
Молодиць не цурався.
- Микито, - колись завела була Настя, - що ж ти виробляєш, ні дітей, ні людей, ні мене не боїшся.
- А чого це я тебе маю боятися? - закопилив губу. – Не подобаюся, забирай манатки і чеши під три чорти.
Схилила мовчки голову, нікуди не пішла, терпіла.
«Ну чи й не герой, так бабу приборкати,» - усміхався сам до себе.
Настя відійшла за межу тихо, як і жила.
Похоронив, прийшов додому, посидів дома з місяць, як сич (діти давно порозліталися по світах), надивився на захиріле без Насті господарство, сплюнув.
- Та хіба я не герой уже? – задався запитанням.
Пішов до Світлани, коханки своєї колишньої.
- Переходь до мене, - запропонував.
Світлана перейшла. Розписалися в сільраді, зажили спільно.
Прийшов Микита додому, увібгався, як завше, до хати у заляпаних багнюкою чоботах.
- А куди? – Світлана, як звір.
- Дома сидиш, - почав звичне, - то помиєш і підлогу, і чо…
Не встиг і доказати. Вхопила за шкірки, швиргонула за двері, аж одвірка лобом дістав і в калюжі на подвір’ї, як свиня, розлігся.
- Ах ти ж… - схопився орлом.
Та що той орел проти левиці. Політав довкола, поквоктав, доки не спопірвала лапою, увібгала у свою нору, поставила до ложок, кулешів.
- Мені пенсіонери-дармоїди ні до чого, - натякнула.
Хотів витурити з власної хати - а дзуськи, закон велить хату ділити, та і як без баби, ні з’їсти до пуття, ні в сорочці чистій, та й старість ув очі заглядає, болячками, як скельцями, крутить-лякає. Скорився, зрісся з долею, ліг під левицю, як килимок під ноги. Сконав орел, вивітрився хазяїн, лишився тільки Микита Короватенко.
- То що, - кепкували чоловіки, бачачи, як бігає з сапою по городу, - відгеройствував, чи як?
- Ет, - махав рукою, - не мій зараз час, не мій.
До Насті на могилу зачастив – то бур’янець вирве, то пісочком довкола потрусить, то просто посидить.
- Е-хе-хе, чого ж ти так рано пішла? - зітхає, допитується в покійної. – Це б я ще погеройствував. Ех, я б ще орлом… Прости мене, грішного, я ж думав, ти - курка для мене, а ти була… небом.
