Стрілки великого механічного годинника, що висів при вході, показували 10-ту вечора. Широкі металеві двері били відчинені навстіж і ніби промовляли «ласкаво просимо». А серце восьмирічного Павла радісно билося в грудях.
Хлопчина був дуже схвильований. А все тому, що він вперше потрапив на залізничний вокзал. Маленький мандрівник крутив головою то в одну, то в іншу сторону – усе він хотів побачити, про все хотів дізнатися.
Метушня на вокзалі була дуже схожою на шкільну перерву – також гамірно, людно і всі кудись поспішають. І Павло теж поспішав, тримаючись за мамину руку, він прямував на перон. І ось перед його очима виникло найцікавіше – потяги. Хлопчина прилип до них поглядом. Одні з них були новенькі, охайні, такі, наче намальовані. Інші ж, навпаки, - старезні, з блідою вицвілою фарбою, з іржавими плямами. «Таким на металобрухт треба» - подумав тоді Павлик.
Та на щастя, їх потяг виявився «красунчиком» - біленький, блискучий, з червоною смугою посередні. Мама з сином швидко знайшли потрібний вагон, віддали квитки провідниці, і піднялись всередину.
Навпроти їхніх місць спало двоє чоловіків. Один з них голосно хропів. Інший теж посапував, але тихенько, ледь чутно.
Година вже була пізня, а тому мама і син й собі вирішили вкладатись спати. Павло примостився на нижній лаві. Хлопчина був дуже втомлений, і як тільки його голова торкнулась подушки, він одразу поринув у сон. І ввижались йому неймовірні дива. Наче він машиніст великого локомотиву, який уміє плавати по воді, їздити по землі і літати по небу. І ось мчить той «всюдихід» понад хмарами, а вітер куйовдить йому волосся. Ще трохи і до сонця доберуться…
Та раптом крізь сон, Павло відчув, як на його ноги вляглося щось важке. Він розплющив очі, звівся на лікті і перелякався - в кінці лави лежала якась чорна істота. Хлопець закричав. Від цього темна примара стрепенулася і чкурнула геть.
Мама і хор хропунів прокинулись.
-Що сталось? – почувся стривожений жіночий голос.
-Що там? Що там? – навперебій питали чоловіки.
-Там…. Там щось чорн-н-е сид-д-діло! – зі страху Павло навіть почав заїкатися.
Мама включила світло, спустилась вниз, міцно пригорнула сина і тихенько сказала:
-Пашка, це тобі наснилося. То страшний сон – тільки й усього.
-Ні… Ні, - Павло аж захлинався від обурення. - Це було тут! Я його бачив!
-Гаразд! Гаразд! – погодилась мама, але з її голосу було ясно – йому не вірять.
Далі Павло і мама сиділи мовчки, не відпускаючи обіймів. За той час сусіди знову захропли.
Зрештою німу паузу порушила мама, вона запропонувала:
-Давай, я не буду вимикати світла, а ти постараєшся заснути. Згода?
Хлопчина погодився. Він знову приліг на лаву, вкрився ковдрою, але пірнути в сон так і не зміг. Усі його думки крутилися навколо цієї загадкової чорної істоти. Що б то могло бути? Звідкіля воно взялося? І лихе воно чи добре? Відповіді на ці запитання він не знав. Зате достеменно знав те, що бачив темне створіння на яву.
І як би вдалося зловити ту чорну істоту – мама б йому повірила. З такими думками хлопчина задрімав.
Коли Павлик прокинувся, сусідів вже не було. Мама теж не спала, вона робила канапки.
-Добрий ранок. Нічний гість більше не з’являвся? – поцікавилась жартома.
Павлик заперечно похитав головою.
-От і добре! Я тут бутерброди зробила. Зараз будемо снідати. Ти поки що посидь, а я сходжу до провідниці, попрошу чаю.
Мама пішла. І чомусь довго не поверталася. Павло слухав, як ритмічно поїзд співав пісеньку «чух-чух-чух». «Цікаво, звідки береться таке гудіння? Це так колеса стукотять, чи щось інше?» - замислився хлопець. І тут серед одноманітного такту він почув ще якийсь звук. То був наче плач немовляти, або якесь пискляве цвірінькання птаха.
Павлик миттю схопився на ноги. Може це і є його таємний візитер?
Прожогом хлопець кинувся до сусідніх сидінь і на мить аж закляк від здивування. Великий темний котисько сидів на тумбі і дивився у вікно. У той момент він дуже нагадував справжнього пасажира.
-Киц-киц-киц! – покликав його хлопчина.
Тварина обернулась - і тільки тепер Павло побачив, що кіт не чисто чорний, а з вкрапленням рудого. А ще Павло завернув увагу на одну незвичайну річ. У тварини були неймовірно довгі вуса. За усе своє життя хлопець ніколи не зустрічав кота з такими довгими волосинами на носі.
Кілька секунд кіт і Павло дивились один на одного. Далі хлопчина підійшов, погладив хвостатого пасажира. У відповідь той вигнувся і задоволено муркнув.
-Ти, мабуть, голодний? – здогадався Павло.
Кіт, наче зрозумів його, бо кивнув головою на знак згоди.
Павлик взяв його на руки і поніс до свого місця. Там він пригостив нового приятеля бутербродом. Однак, до їжі кіт виявився перебірливим. Він з’їв ковбасу, злизав з поверхні масло, а від скибки хліба з погордою відвернувся.
Тим часом у проході з’явилась мама, а слідом за нею йшла дівчина з чашкою в руках. Побачивши кота, мама відступила назад, і мало не наштовхнулась на посудину з кип’ятком.
-Кіт? Що тут робить кіт? – брови мами злетіли догори, очі зробилися вирячкуваті. Було видно: вона - дуже здивована.
-А Вусатий? І ти тут! – такій зустрічі провідниця явно зраділа. Вона поставила чай на столик, погладила чорнявого і пояснила:
– Під час попереднього рейсу цього кота забув хтось з пасажирів. Ми назвали його Вусатий і тепер шукаємо для нього нових господарів.
-Мам, давай візьмемо його! – вигукнув хлопчина.
-Ніяких візьмемо! – гримнула мама. - Це рейсовий кіт. Він має жити в потязі!
Після цих слів мама по-змовницьки підморгнула дівчині в службовій формі.
Павлик засмутився. Він вже встиг полюбити кота. Вибачив йому навіть те, що той настрахав його посеред ночі.
Однак, сумував маленький мандрівник не довго. За якусь хвилю часу він взявся розповідати Вусатому казки про котів - «Кіт у чоботях», «Пан Коцький», «Про ледачого кота». Чорнявий чемно слухав і зрідка мявкав. Мама спостерігала за сином і його новим другом і лагідно всміхалась.
Нарешті потяг прибув на кінцеву станцію. Знову перон. Павло прощався з Вусатим. Тиснув йому лапу і тихенько шепотів у заросле вухо:
-Ти тільки мене дочекайся, Вусатий! Я буду їхати назад і обов’язково тебе заберу! Гаразд? Діждешся?
-Мяв, - муркнув кіт.
І це «мяв» було дуже схоже на слово «так».
