Ніч здирала одежу мокрими краплями дощу
торкаючись тіла стікала між проміжком дотику й часу –
далі, далі, далі… у мокру, у хтиву, у ту глибину,
що звивалась і пити давала із себе мов з чаші.
І крапали краплі краплинами крові з буденного сміху
без правил, без долі, без поруху й тілесної втіхи –
далі, далі, далі…в осердя безлико-безликого вітру
здирала… одежу…ніч… з протиріч яскравого світла.
І танули погляди в пристрасті байдужої блискавиці
без уваги надмірних бажань, але в трепетній ніжності
мокрими краплями дощу задирала зледенілу спідницю,
ховаючи стогін у громові ковтала істину вічності, й
торкаючись тіла стікала між проміжком дотику й часу –
далі, далі, далі… у мокру, у хтиву, у ту глибину,
що звивалась і пити давала із себе мов з чаші.
А невисохла бруківка віддавала моїм босим п’яткам ще вчорашнє, літнє тепло і пестила, і ніжила так… як вперше, того вечора, коли ти долонями до долонь запалив наше спільне тепло.
Та ми йшли. Йшли все далі, далі, далі… у зоряні марева, придумані світи – Я і ТИ
