В п’ятницю, тринадцятого, Р. викинув свого паспорта та всі інші документи у
річку, а потім довго дивився як тече вода, цей плин води почався відтоді, як
з’явився цей світ, і досі не припиняється, одні ріки всихають , інші
з’являються, змінюються їхні русла, але вода неодмінно тече далі . Ці думки
змусили його зобразити гірку награну посмішку, більш спонукану розумом, аніж
емоціями, та й про які емоції може йти мова, коли вони давно втратили для Р.
свою красу і привабливість, і в його нинішній ситуації зовсім не виправдовували
свого права на існування у ньому, про інших він точно не знав, і тому намагався
думати, ніби у інших з емоціями все набагато краще, ніби вони можуть ще щиро
сміятися і щиро плакати, мимовільно і майже, з точки зору здорового глузду,
безпричинно. На наступних двох тижнях Р. жодного разу не з’явився на місці своєї роботи, кожну найменшу клітину тіла і душі героя переповнювала лінькуватість і страшенна апатія, бажання бездіяльності і впадання у мертву довгу зимову сплячку. Він не знаходив жодних причин свого перебування у такому вкрай небезпечному як для своєї психіки, так і для свого соціального становища стані, бо просто не міг уже їх віднайти. Здатність до аналізу, а тим більше до самоаналізу, здатність усвідомлювати себе членом суспільства і бажання нести на собі його функції, просто геть зникли, натомість з'явилося в ньому щось від рослини. Чотири білих стіни у кімнаті. Стеля. Підлога. І він посередині, наче кімнатна рослина. На додачу до всього оцього він ще й перестав спілкуватися з усіма своїми друзями та знайомими, яких у нього було не так і багато, бо завжди був він людиною замкнутою і сором'язливою, відлюдькуватою та дещо дивною, хоча бували моменти, коли всі довкола і дивувалися з нього: дуже рідко, але усе-таки це траплялося, він перетворювався на компанійського і балакучого «свого хлопця». Р. якось автоматично, проте ще продовжував, переглядати, бо читанням це вже ніяк не назвеш, книги з полички, міг годинами водити очима якоюсь одною сторінкою, а потім, уже відірвавшись від неї, так само довго і беземоційно, вдивлятися в стіни, або, коли дійство відбувалося десь на дворі, на лавочці десь у парку, - просто вдивлятися: не в перехожих, не в крони дерев, не в небо чи ще в якісь речі або в істот, до яких зазвичай можна проявити хоча б певний живий інтерес, а в нікуди. Усюди, куди б він не глянув, для нього була порожнеча, беззмістовна і хаотична. Коли нарешті скінчилися усі грошові заощадження, Р. тільки криво собі посміхнувся і вперся у стіну. Роботи він, звісно, собі не шукав, бо не знаходив у собі для цього анінайменших спонук, причин, бажань, ба навіть, потреб. Усе остогиділо, бо здавалось позбавленим жодного змісту.
Через кілька днів герой відчув непереборне бажання зникнути з цього
обридлого міста, з цього обридлого світу, а тому одягнувся, пильним поглядом
обдивився вміст усієї своєї кімнати, відкрив дверцята шафи, торкнувся однією рукою костюма і, ніби намагаючись впевнитись в якості товару на ринку, помацав пальцями тканину, тоді забрав руку і легенько прикрив дверцята. Підійшов до книжок, ще раз перечитав назви та імена авторів, а згодом, перевіривши чи досить міцно закрите вікно, вийшов у двері і замкнув їх на ключ, який перегодя, потрапивши вже на вулицю, викинув.
Кажуть, досить сильно схожу на Р. людину зустрічали в Одесі, Харкові, Сумах, у
Львові, по інших містечках країни. Багато хто стверджує, ніби бачив Р. у Італії та
Штатах, а потім на островах Океанії, але жодного разу у своїй власній кімнаті він не з'являвся.
