Дякую за наснагу групі «Крик душі»
- Ave, Caesar morituri te salutant. – зривались на крик порепані вуста.
Стояв один в оточенні шакалів. Пащі сочились чорною слиною, чекали наказу хазяїна – розірвати святу плоть мученика. А той здіймав очі до неї.
Він належав їй. А вона йому.
У сні.
У мареві.
В долонях Морфея.
Глядачі арени в Ефесі вимагали хліба і видовищ. Дайте їм ріки крові – вони перетворять її в Сахару, де кістки гратимуть гімн Марсу.
Гладіатор. Смерть тримає за коханку. Вона віддається йому річкою Стікс.
Харон йому за діда. Отримав від нього дар. І ось, в оточенні тварин стискає до болю в руці – власну душу. Очі висохли від сліз, тіло блищало від поту. М’язи напружені в екстазі.
Голий.
Рішучість і віра за мантію, зіткану любов’ю Бога. Тільки його очі сліпі до його молитов. Рай закритий. Сконає в бруду і лайні під акомпанемент виття. Лише небо схиляє голову до нього. Воно потурбується про нього, омиє росою понівечене тіло. Закутає в саван туману й поховає в ефірі. Та це не зараз.
Потім.
А зараз, лунають сурми.
Палець у низ.
Ікла загострені до нескінченності. Червона стрічка вистеляє дорогу до скронь мерця із серцем героя. Шакали зливаються в єдиний потік, в єдиний стрибок.
«Мій переможний клич, лунає голос до нестями»
На мить Гладіатор повернувся до неї, щоб побачити в її очах, як промінь сонця розпатрав нутро свинцевих хмар. Молоко сяйва впало на чоло героя.
Тавро Боже.
Він заглянув крізь замкову шпарину до Раю.
Він пустий.
