Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43637
Рецензій: 85044

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

СЬОМИЙ КІЛОМЕТР

© Анатолій Азін, 05-09-2015
Автобус, світлом фар розриваючи темряву, мчав на південь. Дорога, після зими, була геть розбита, і цього сімнадцятитонного велетня підкидало мов тріску у вітряну погоду. Іноді задні колеса викидали такі піруети, що хоч щелепи підв’язуй, аби язика не відкусити. Десь позаду щось дзвеніло, стукотіло, бряжчало, скреготало навіваючи на пасажирів якусь приреченість, що породжувала нудьгу, від чого думки перепліталися в один згусток примарливого і нетривкого сну.  Майже всі спали, або вдавали що сплять, обдурюючи себе. Дивно, що серед цього хаосу чути було сопіння дійсно сплячих пасажирів. Подекуди хтось  схропнувши, раптово затихав, ніби прислухаючись до загального шуму-гаму, або злякавшись свого несвідомого зневажання сусідів.
Салон був заповнений, зайвих місць не було. Пасажири сиділи навіть на службових місцях для відпочинку шоферів. Дорога була далека і їх завжди відправляли в рейс по двоє. Міняючись місцями за кермом, вони коротали час дрімаючи на відкидному сидінні. В салоні було тісно і душно, але все це сприймалося як належне, тут не до комфорту; адже рейс комерційний, а пасажири-підприємці, що знедавна, під дією жорстоких обставин, стали подвижниками в торгівлі. Вони сміливо, і, доволі зухвало, просували китайський товар в кожний закуток нашої занедбаної Батьківщини. Головне – приїхати вчасно, бо не дай Господь аварії, або ще якоїсь затримки в дорозі, потім можуть виникнути і невдоволення, і докори, і навіть образи. Адже зараз всі ризики рахуються в американських доларах.
Антон Сергійович не спав. Відкинувши спинку сидіння він напівлежав підмостивши маленьку подушечку під голову. Сон не брав, але не було ні думок, ні бажань. Знайома дорога не викликала ніякого зацікавлення. За ці роки він її проїхав безліч разів і міг безпомилково, лише зирнувши у вікно, навіть вночі, визначити місце перебування на даний момент часу. От і зараз, вдивляючись в темряву, на лінії обрію він помітив знайомі вогні, що мерехкотіли серед гілля придорожніх посадок. «Баштанка», – промайнуло в голові.  Відчуття близької зупинки заповзло до занімілих ніг. Одразу нестерпно захотілося розпрямитись, дати волю м’язам та вдихнути на повні груди свіжого повітря. Його сусід, з нової молоді, солодко спав з роззявленим ротом, скрутившись на сидінні в якійсь дивовижній позі. Антон Сергійович посміхнувся згадавши, як колись, молодим, будучи військовим, він міг спати в якій завгодно позі й де заманеться: було залізе під машину (а служив шофером) прив’яже руку до кардана, ніби щось робить, і спить. Старшина зайде в бокс, гляне що ноги тирчать із-під машини – солдат при ділі, і йде геть. От і цей хлопець, ще не вироблений, ще не хапонувши життя в повній мірі, отже і спить собі безтурботно додивляючись останні сни своєї молодості.
Жінки просинались першими, їх було більшість. Вони, тихо перемовляючись поміж собою, чепурилися з нетерпінням чекаючи зупинку, їм було набагато тяжче виживати в цю шалену пору, ніж чоловікам. Але то вже така «доля», як писав відомий поет. Вони, бідолашні, першими відчули біду і героїчно тягли на собі: і сім’ю, і державу – утримуючи на плечах всіх від сповзання в прірву. Взяти хоч Галину, що сиділа напроти: вона ж інститут закінчила – інженер, та якимось десятим почуттям, ще років за три до загальної «розрухи», коли ще життя продавалося на купони, коли ми всі долар навіть в руках не тримали, вона збагнула, що треба кинути свій радіозавод, де вже давно перестали виплачувати зарплату, де цехами гуляв вітер, а обладнання продавалося за безцінь новоявленим бізнесменам, тай взялася за іншу справу. Це почуття самозбереження мабуть закладене в жіночих гєнах. А хто не кинув завод, той і до цього часу чекає на виплату зарплати: чи то від санації, чи від рєструктирізаціі, ледве зводячи кінці з кінцями. Він і сам, будучи начальником дільниці, довго чекав на поліпшення справ, хапався за всіляку роботу, але замовлень по профільному виробництву не було, бо стара система виробничих відносин збанкрутіла, а нова ще тільки зароджувалася, десь там, у високих кабінетах української бюрократії. Одного разу, в свої пятьдесят, Антон Сергійович нарешті зрозумів: треба життя починать заново – поповнивши ряди підприємців, левова частка котрих були людьми з вищою та середньою освітою, що змогли, в результаті свого інтелекту, самі вижити і давали змогу виживати іншим. Галина його тоді повчала: «Ти думай, що це гра така», – казала вона. «Позич грошей і їдь за товаром; продаси – віддай гроші і знову позич – жити треба ризикуючи. А хто не ризикує, той не п’є шампанське». Ось і поглинула його з потрохами ця доволі ризикована та небезпечна гра, яка з часом переросла в азарт, вичавлюючи по краплині рабське відчуття минулої покірності.
Нарешті автобус збавив швидкість. В салоні водій ввімкнув світло. Жінки почали  прихорошувати зачіски прискіпливо вдивляючись у маленькі дзеркальця. Хтось, лаючись, розшукував своє взуття, що розповзлося від трясучки по-під сидіннями, хтось розминав нетерпляче цигарки, гостро відчуваючи як «в’януть вуха». Було опівночі. На стоянці нікуди було і пальцем ткнути. Сюди, практично в один і той же час, з’їжджався весь торгуючий люд з усієї країни, щоб перекусити та розім’яти кістки. Придорожня харчевня гуділа як вулик. Саморобні дерев’яні столи, змайстровані нашвидку, стояли під відкритим небом сп’янілими рядами на затоптаному, до асфальтного вигляду, чорнозему, який виділила громада на околиці селища. Місцеві жінки стояли біля закутаних в одіяла бачків з гарячими стравами раз-пораз голосно викрикуючи: «Борщ, гарячий борщ з м’ясом! Реберця з картоплею! Млинці зі сметаною! Пельмені! Вареники із сиром! Торт медовий із чорносливом!»… Тут завжди було грязно, скрізь валялась використана разова посуда, поміж людьми блукали собаки пожираючи недоїдки, їх ненаситні жалісні очі були завжди голодними і покірними. Запах страв у перемішку із транспортним чадом та все пронизливою пилюкою переповнював знамениту Баштанку. Музика з гучномовців веселила народ.                  
Антон Сергійович вночі не їв, а прогулявшись і зморивши себе, він знову всівся на свое сидіння. Дочекавшись пасажирів, водій зробив перекличку, після чого автобус, не без труднощів, виїхав з переповненої стоянки. На трасі він стрімко набрав швидкість. Антон Сергійович заплющив очі, розпрямив ноги, на стільки дозволяло переднє сидіння, вимостив подушечку під головою і  вмить забувся у чуткому сні.                                    
Автобус прибув на сьомий кілометр близько четвертої години. Вже на під’їзді до ринку прибуваючих зустрічали величезні бігборди з яких лукаво посміхались красуні пропонуючи свій крам. Штучне освітлення заповнювало простір. Було видко як вдень. Одеський промисловий ринок, а вірніше: безкрайнє металеве місто, складене, як дитяче  «лего», з морських контейнерів, утворило вулиці, майдани, стоянки для транспорту, що розповзлося, як спрут, поміж кам’яними пагорбами на яких завжди працювала техніка розчищаючи нові місця для торгівлі. Тут все працювало на торгівлю і заради торгівлі. Ринок зустрічав приїзжих чемно: розпорядники, світловими жезлами, вишиковували автобуси в одну лінію вздовж широких білих полос на асфальті. На кожний автобус виділялось місце для вільного в’їзду і виїзду з ряду. Ранок був прохолодним. Зі сходу світло вже почало з’їдати темряву, але зорі були ще доволі яскравими, вони, переморгуючись, слали людям, на землю, свою благодать.
Покупці неспішно виходили з автобуса, розбирали свої коляски «кравчучки» і на швидку, сьорбаючи гарячу каву, вливалися живими струмками в одну величезну річку із людських тіл, що вела до входу на ринок.
Антон Сергійович, після кавового допінгу, нарешті, як і всі, здолавши дорожню млявість, поплив за течією. Правою рукою він котив за собою «кравчучку», брязкіт якої зливався з суцільним гамом натовпу, а лівою – раз-по-раз крадькома торкався гаманця з грошима, що висів на шиї під курткою. В нього все було під контролем. Він пильно вдивлявся в кожну підозрілу постать, особливо, якщо то була людина без тачки, то було правило безпеки: втратиш контроль – втратиш і гроші, це він освоїв здавна. Сюди, крім торгівців, збиралася і вся одеська братва, що жила за рахунок людської неуважності та слабкості. Ці проходимці, як люті звірі, безпомилково вичислили роззяву і, відтіснивши її вдаваною штовханиною від загального натовпу, безцеремонно розігравши приманливу виставу – грабували. На пішохідному переході, що вів до ринку, торгівців зустрічали низькорослі дівчата: чи то китаянки, чи в’єтнамки, Бог їх знає, їх тут називають «нінзями» – то міняли. Вони були під опікою мабуть дуже впливових людей бо «нінзі» нічого і нікого не боялись, валюту міняли відкрито, вели себе зухвало, і, що дуже важливо – не дурили, торгівці їм довіряли. До Антона Сергійовича майже під ноги кинулась «нінзя» з туго набитим гаманцем через плече. – Меня-м? Меня-м? – вигукувала вона своїм незвичним на слух голосом заглядаючи прямо в очі.
– Ні, – рішуче відповів він навіть не з глянувши на неї. Його вже втягував живий потік у широко відчинені ворота першої торгової дільниці. Сонні палаточники ще тільки почали розкладати свій крам. Вони заважали прохожим, лаялись з вантажниками, здіймаючи такий ґвалт, що для необізнаної людини це здавалося сущим пеклом, але то був їх робочий стан. Антон Сергійович знав це і не звертав уваги вміло оминаючи незручні місця. Вступати в розмову з незнайомцями було небезпечно і він на будь які запитання прохожих не відповідав, і не дивився нікому в очі. Такі правила виживання. Бувало під ноги людині підкидали гаманець і, якщо необачний бідолаха брав його в руки, то спритні шахраї вміло розкручували жертву на всі гроші з якими той приїхав скуплятись. Інколи, поміж контейнерами, наперсточники ставили цілі вистави з удаваного виграшу, одночасно, підступні фальшиві зазивали пропонували легковажним торговцям випробувати своє щастя, і, що дивно, завжди знаходились ротозії для яких і робилися ці вистави.
Було доволі рано для першої покупки. Треба налаштувати себе на товар, піймати кураж, як казали торгівці.
Готуючись до першої покупки Антон Сергійович неквапливо ішов вулицями з контейнерів-бутиків. Він пройшов Центральну, Обракосову, Синю – розглядав товар, прицінювався, а далі, Авангардною вулицею, попрямував на «милку». То для розгону. «Милкою» називали третю дільницю тому, що тільки тут продавалась господарча хімія та всіляка дрібниця, яка завжди була потрібна в домашньому господарстві. Для наших жінок це був майже «клондайк», тут можливо знайти, або хоть побачити, все, на що тільки здатна Піднебесна. Цю дільницю торгівці полюбляють за дешевизну товару, бо він був із перших рук. Правда китайців важко було зрозуміти, але досвідчені торгівці знали як з ними торгуватись. Тут про ґатунок не запитували – ціни казали про все.
Час-від-часу лунали відчайдушні окрики вантажників: «Обережно! Обережно!». Вони тягли величезні тачки з горами ящиків, або тюків займаючи весь простір поміж контейнерами. Покупці, як очманілі, кидались по сторонам, щоб не попасти під колеса, або не отримати на свою адресу міцного слівця за необачність. Антон Сергійович коротав час до відкриття всіх контейнерів на першій дільниці де він завжди скуплявся. На «мильці» йому особливо подобалося бувати біля контейнерів з картинами. Ці дива технічного мистецтва заворожували його своїми східними пейзажами; озвученими співом птахів, шелестом листя на деревах, гулом водопадів. Біля контейнера з порцеляною викладали новий товар. Робітники старанно виймали з ящиків вази і виставляли їх на столи. Вази були виконані в традиційному китайському стилі з причудливими випуклими узорами яскравих квітів, одутловатими фігурами міфічних «мандаринів» на фоні загадкового тропічного різнобарв’я. Контейнер з канцтоварами був відчинений. Біля нього вже юрбилися покупці. Продавець, молодий хлопець, приймав заявки на комплектацію. Він вправно обслуговував чергу ще й встигав відпускати товар в роздріб. Далі були контейнери з посудом, парфумами, рушниками, подушками, покривалами. Все це добро мерехкотіло перед очима, розслабляло і губило в просторі та часі. Антон Сергійович, підхоплений базарною метушнею, чомусь був схожий на чужинця, що випадково, не з власної волі, потрапив до цієї клоаки. Йому, в одну мить, стало незручно, його чомусь почали штовхати з усіх боків, хтось на нього гримнув за необачність, він ледве не перекинув піраміду з ящиками, його чомусь виштовхували в темний прохід за контейнерами…
– Гей, мужчина! – пролунав жіночий дзвінкий і водночас владний голос за його спиною. Людей поруч було багато, але він всім своїм тілом відчув, що це гукнули його. Ноги відразу затремтіли і чомусь не слухались, серце вискакувало з грудей. «Не обертайся!» – блискавкою промайнуло в голові.
– Мужчина, стійте! Ви загубили гроші! Голос пролунав як наказ. Антон Сергійович зупинився і, не усвідомлюючи, що відбувається, озирнувся. Його очі зустрілися з очима жінки, що стояла в затінку контейнерів. Її очі  палали  зеленим холодним вогнем хижої кішки. Вони вп’ялися йому прямо в душу діставши до самих глибин свідомості своїм незбагненним світлом.
– Це ж ваші гроші?! Ви їх загубили, беріть! – до нього тяглася рука жінки з жмутом грошей. Відчуття було таке ніби він спостерігав за собою з небес. «Не бери!», – пульсувало в голові, – «Це наживка!». Але інстинкт, о, клятий інстинкт – «дають-бери» – спрацював.  Рука сама, поза його волею, взяла міцно перев’язану мотузкою  об’ємну «куклу*»  згорнуту надвоє, зверху чітко виднілася стодоларова банкнота.
– Цеж ваші гроші!? – стверджуючи запитав все той же пронизливий голос. Десь там, в глибині свідомості, де він ще почував себе людиною, щось підказувало: «Кажи ні! Кажи, бо пропадеш!». Але язик, о, його клятий язик, він його вже не слухав… Язику було байдуже, що в гаманці Антона Сергійовича були не долари, а гривні…
– Мої, – нерішуче промовив він не відчуваючи власного голосу.
– Перерахуйте! – наказав все той же голос вибиваючи з нього останки почуття гідності. Антон Сергійович уже не бачив нічого окрім тих кошачих очей, що спалювали його до тла.
Всі, хто були поряд і бачили що діється, завмерли, з острахом і жалобою позираючи на цього немолодого чоловіка, що потрапив у пастку. Антон Сергійович уже не контролював себе. Продавець у контейнері з канцтоварами змовк на полу слові, він добре розумів – відбувається пограбування. Хтось серед натовпу зойкнув. Вантажники, що тягли тачку, і ті зупинилися з неприхованою цікавістю поглядаючи, як «шиють в дурні». Декілька молодиків, спортивної статури, стояли осторонь і пильно стежили за  дійством. Один навіть вже зробив крок до своеї жертви, кожен із цих молодиків грали свою зловіщу роль. От-от мав об’явитись ще один «власник» тих грошей і потім, під час перерахунку, спантеличеного чоловіка чекало неминуче пограбування. Це була класика шахрайського ремесла. Антон Сергійович жадібно дивився на гроші, залишилося лише смикнути за кінчик мотузки… і… в цю мить, щось пішло не так з наживкою. Він, ніби ошпарений окропом, жбурнув «куклу» на дорогу.
– Ні, це не мої гроші! – вигукнув він і стрімко пішов геть. Продавець, що був свідком цієї жахливої вистави, посміхнувся і полегшено зітхнув. Жінки, що стояли поруч, перешіптувались між собою: «Падлюки такі, бач, мужика здумали пограбувати» – шепотіла одна з них, а в самої тремтіли руки. Вантажник, голосно з задоволенням зауважив: – Оце справжній кидала! Круто дядя, круто!
Шахраї, зрозумівши що самі лохонулись, немов розчинилися серед базарної сутолоки. Антон Сергійович отямився вже за межами злощасної «милки». Він намацав гаманець, той був на своєму місці. Його мучила спрага, а душу переповнювало почуття радості і абсолютного щастя. «Слава тобі Господи» – прошепотів він і пішов за покупками.

* «кукла» – реквізит базарних бандитів (рос).
                                                                                                                      


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 10-09-2015

"Прапороносці", "Тронка", "Живі і мертві"

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© , 06-09-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 06-09-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 06-09-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4072790145874 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …
“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України
Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний …
Нова книжка Юрія Щербака: Україна посеред штормів
Нова книжка Юрія Щербака «Україна в епіцентрі світового шторму» — «книга прозрінь» (як зазначено на обкладинці), …
Лавкрафт – месія жаху: Огляд першого тому зібрання творів
Безліч читачів у всьoму світі буквальнo обожнюють читати трилери і жахи. Українці, зoкрема, фанатіють …