Батьки – цікаві люди. Одне кажуть, інше роблять, а потім діти ще й винні зостаються.
Василь Семеняко не дуже й прагнув посади рибінспектора. Прийшов з армії, потинявся з місяць по селу, хотів уже в місцевому сільгосппідприємстві вантажівку осідлати, як батько:
- На біса тобі ті гайки з мазутою. Йди в рибгосп інспектором – чиста вода, свіже повітря, що ще треба.
Василь і пішов.
Начальник рибгоспу радо потиснув руку:
- Колишній десантник?! Що ж, такі нам потрібні.
За Василевим рідним селом розкинувся величезний ставок. Туди Василя й призначили наглядати за рибним царством.
І Василь узявся за роботу. По-справжньому взявся.
Як батько вчив:
- Як щось робиш, то щоб було гладеньке, як полірована дощечка. Бо коли кострубате, то ти не робітник, а ханига.
Село застогнало. Бо за якихось три дні Василевого хазяйнування позбулося всіх сіток, верш та й іншого рибальського причандалля, яким споконвіку бабралось у ставку.
Та Василь того стогону не вчув.
Село закупило нове причандалля. Але його спіткала доля попереднього.
Василеві пригрозили. Він не звернув уваги. Натомість оштрафував чи й не півсела.
Василя намірилися бити. Але він дав здачі - десантник як-не-як.
Василеві пробили в човні дірку, щоб серед ставу став топитися. Нічого, виплив.
Серед ночі хтось бабахнув у Василів бік з гвинтівки. Наздогнав, побив гвинтівку на спині, ще й у тюрму на три роки нападника запроторив.
Село злякано притихло. Лише зрідка хтось чалапав серед ночі до ставка, надіючись скуштувати рибки, та вертався, бідолаха, з квитанцією на сплату штрафу за незаконний вилов риби.
Василь, здавалося, був усюдисущим і надійно закрив ставка не замок.
Навіть директора рибгоспу зловив п’яного з ятером серед ставу і також виписав штраф.
Село аж зраділо - тепер уже вилетить з роботи гаспидський Семеняко. Але директор устругнув кращу штуку - оголосив, буцімто він отим ятером перевіряв, чи на місці рибінспектор, ще й подяку Василеві за належне несення служби оголосив.
Село геть підупало духом, забуло про Чавин ставок (так звалося Василеве володіння) і протоптало рибні стежки до задрипаної річечки за три версти ген берегами від села.
Рідний брат Василів з далекого Хабаровська в гості приїхав, посиділи, як і ведеться, у батьків, по чарці випили. Після вечері брат згріб купу вудок та й зібрався до Чавиного ставка рибалити.
Але ж Василь це бачив. А яка рибалка, коли нерест у розпалі.
- Не йди, - попередив брата.
- Те, - махнув той байдуже рукою.
Василь брата наздогнав, вудки видер.
- Не підеш, - заявив.
Брат настовбурчився:
- Хто це тут мною командує? Тобі що, карася жалко?
- Не жалко, - Василь йому. - Але не можна. Закон для всіх один.
Брат до вудок, а Василь не дає. От-от у бою зійдуться.
Батько з-за хліва вийшов,
- Та пусти його, - до Василя мовив. - Не переведеться той став, як він карася з нього витягне.
Та Василь став, як броня.
Батько сплюнув, взяв у Василя вудку і пішов до ставка сам.
Брат теж сплюнув і пішов назад до хати.
Василь пішов за батьком. Став на березі в того за спиною, подивився, як батько демонстративно закинув у воду вудку, і виписав батькові штраф.
- Ти що, здурів? - ошелешено втупився батько в папірець.
- Ваша наука, - мовив Василь, - пам’ятаєте, як казали про поліровану дощечку.
Такого матюччя від батька Василь зроду-віку не чув. Врешті-решт з тих матюків зродилося три думки. Перша - щоб Василь подавився своєю рибою. Друга - що у старого Семеняко виріс не син, а дебіл. Третя - що старий Семеняко дома приймає тільки синів, а дебіла й бачити не хоче.
Рибою Василь, звісно, не подавився. З батьками порвав, ніби революціонер з буржуями в революційні часи - купив хатину і мешкав окремо, і в гості навіть не ходив. Зрідка, щоправда, навідувалася мати та й то не ємко гостювала. А от прізвисько Дебіл до сина батько приклеїв навіки. Село аж зраділо, коли вчуло нове Василеве ім’я – хоч цим йому помстилося.
Минув рік, заходився Василь вчащати до Марійки Чародейко. Йшлося до весілля. Та що там ішлося - вже й день призначили, вже й кабана зарізали, та от захотілося тестеві на весілля риби. Він і дав Василеві завдання - так і так, мовляв, сину, втратилися ми байдуже, грошей катма, а риби треба, ти ж там на ставку, отже, забезпечиш без грошей.
- Риби не буде, - відповів Василь. - Нерест. Не можна.
Слово за слово - зчинився скандал.
- Вибирай, - стала на батькову сторону Марійка, - або я, або риба.
Василь вибрав рибу. Бо нерест. Бо не можна. Бо такий закон. Бо як за щось відповідаєш, то щоб як полірована дощечка.
- Дебіл дебілом, що з нього візьмеш, - махнув рукою Василів батько.
Марійчина рідня з ним погодилася.
На тому весілля й скінчилося.
Спливали літа між струнких очеретів та й тонули в прозорих ставкових водах.
Десять літ Василь при рибі. Десять літ риба за Василем, як у Бога за пазухою.
Одна з газет зраділа порядку на Василевому ставку, на першій сторінці статтю про нього подала і всю ту писанину Василевим портретом на фоні ставка прикрасила.
- Гляньте, Дебіл наш у газеті, - гуло село.
І не раділо, а лиш сміялося.
Сердилося село, що Василь рибу в нього забрав. Сердилося, не прощало і не збиралося прощати «обиди». Все чекало, що обридне Василеві ставок, що згине Дебіл, зійде з очей, зіслизне, а ні, то розчиниться між людей, порозумнішає, людиною стане.
А він не ставав. День при дні, як вовк-самітник, кружляв довкола ставу, оберігав свою територію - та цим, видно, і збирався жити, доки й віку його.
- Ич, як шліфує Дебіл свою поліровану дощечку, - сміявся рідний батько.
Що ж про інших казати.
Якось теплого червневого вечора прийшла до Василя Ганна Яворівська.
- Василечку, - благала, - або злови, або дай сама зловлю з десять кіло риби. Ти ж знаєш, Настуся моя не ходяча, а художниця ж, художниця, я її в область на виставку хочу, в районі сказали - звозять, але риби запросили. Десять кілограмів, Василечку. Я ж не вічна, а донька каліка, як у художниці її не зведу, то помру і пропаде, пропаде дитя, бо ми ж одні, ні роду, ні племені, а воно ж калічка. А малює – то ж їй і шматок хліба буде, і слава… Василечку, риби…
- Нерест, - крутнув Василь головою.
- Василечку, - зітхнула.
- Ну що за напасть?! – скрикнув Василь. – Чого восени не йдете з усілякими проханнями, я ж тоді хоч нікому риби й красти не даю, але й не шкодую, як конче треба комусь. Чого в нерест претеся, як скажені?! Ясно ж – у нерест не можна, хай би там що. Не можна, - наголосив.
- Василечку, - квилила своєї Ганна.
Сплюнув, пішов Василь геть. Пішла й Ганна.
А надвечір у Ганниній веранді гепнув Василь мокрим клунком об підлогу.
- Настусі на малярство, - мовив. - Ри6а.
- Ой, Василечку, - заметушилася Ганна. - Ой, не знаю, як тобі й дякувати. Мо”, гроші, чи вечеря?
- Ти що? - аж очі вибалушив Василь. – Це дитині на малярство, а не за гроші.
- Та як же, - знітилася Ганна, - треба ж подякувати тобі.
- Як хочеш подякувати, - подумавши, мовив Василь, - то подбай, щоб про це не знала жодна жива душа, мовчання й буде дякою.
- Могила, - прикрила Ганна рота рукою.
- От і добре, - розвернувся Василь та й підсковзнувся на воді, що невеличкою калюжкою набігла з клунка.
Змахнув руками, щоб утримати рівновагу, та й розсипав усі папери з папки, котру тримав під пахвою.
Ганна кинулася допомагати збирати розсипане. Вхопила один папірець, другий, зиркнула на них скоса та й заклякла.
- Боже, - аж скрикнула, - а за що це ти сам себе оштрафував?
- Як за що? - здивувався Василь. - Нерест, не можна ловити риби, а я зловив, порушив, отже.
Зібрав папери, пішов.
- Господи, який дебіл, - подякувала тихцем услід Ганна.
Йдучи до ставка, Василь у душі все переймався думкою – a чи правильно вчинив? Ні, не об тім пікся, чи варто було жаліти Ганнину дитину-калічку. Варто, дитина нещасна - хай малює, бо то все її життя.
Пікся - чи варто заради навіть наймилосерднішого на світі почуття поступатися принципами, ставити зазубрину на відполірованій до блиску довгими роками бездоганної праці дощечці?
Навіщо ті зазубрини, заради чого? Доброти сердечної? Дяки людської за ту доброту? Та не буде дяки. Не те людина створіння, аби добро, їй сотворене, навіки в серці зберегти. Зло - о, це надовго в серце, як у сейф, хоронять. А добро... Вивітрюється, як попіл з курища при доброму вітрі. Не встиг той попіл ще й влягтися після вогнища, як слід, аж глянь - його вже й сліду немає, тільки пляма на місці минулого багаття.
Ой, не варт було поступатися принципом, Василю. Нічого ж ти з цього не матимеш. Ні для душі, ні для серця, ні для життя свого. PokerMatch считается крупнейшим украинским покер румом с игрой на гривны. В полной версии ПокерМатч на ПК, IOS или Android можно играть во все кэш игры, турниры и Виндфоллы на реальные деньги. Из отличительных особенностей покерной комнаты – быстрые кэшауты в течение пары часов.
Ото й тільки, що тицьнуть услід:
- Дебіл.
Вік за поліровану дощечку тицяли, а тепер ще й за зазубрину на ній почнуть. І ніякий штраф, власноручно ж собі виписаний, ту зазубрину не зістругає, не згладить. Хіба добавить шипіння багаторічного услід;
- Дебіл.
Ех, людство, людство недолуге, що ж у тебе за манера така - коли людина в праці, як полірована дощечка - ні цяточки, ні крапочки – ото й тільки, що тобі, людносте, зиску та виторгу ганебного персонального з полірування того ніскільки, то ти відразу тій людині вслід, як печать:
- Дебіл.
Мовби то й не людина, як частка твоя, людносте, а так, виродок на тілі твоїм, одним словом, не варта уваги закаляна, затаврована смітина.
Аж болісно жити в тобі, людносте.
І прагнеться тоді до ставка, до очеретів, що шелестять тобі з ночі в ніч, з дня у день:
- Наш-ш, наш-ш, наш-ш.
І так і хочеться почуватися не людиною бридкою, а очеретом зеленим, рибою безголосою, небом синім та водою тихою.
Бо це все ближче єству твоєму, ніж людське, хоч і лишаєшся ти в природі людиною.
«От дебіл», - засміявся Василь думкам своїм смутним, провів рукою по листі очеретянім, збудив оте, що душу лоскоче: «Наш-ш, наш-ш», змахнув веслом і подався човном по тихому плесі ставу далі полірувати свою вже й так відполіровану дощечку.
Бо він же не ханига якийсь, у котрого все кострубате, а робітник при совісті, честі й відповідальності, який до дорученої справи, як до Бога, як до дитини, як до себе самого, з усією душею своєю, розумом і силою волі незборимою, професіонал з великої літери, людина.
А вони кажуть - дебіл.
Хе-хе, дурні, дурні люди.
