Замість епіграфу.
(Супроводжувальна записка до шпаргалки).
Шановна моя мальвочко! Звісно, я спочатку тебе цілую ніжно! І зразу хочу сказати, що ми так відвовтузилися уночі, що на світанні я задрихнув безпробудно. Тож добре, що ти записку залишила з проханням підготувати шпору на тему харківського правопису і з розбром хоча б одного прикладу. Якби ти тільки тринділа про це, я нічого не запам’ятав би. Ну подумай, моє золотко найвищої проби: який курдупиль вслухатиметься у щось серйозне, якщо у нього в обіймах – студентеса, та ще й молоденька, та ще й – аж не віриться! – вродлива?
Тож надсилаю тобі те, що ти просила, моя ненаглядна ласкава дівчинко. Робота написана так, що комар носа не підточить. Хоч передирай від руки, хочеш – передрукуй, тобі видніше як. Зичу успіхів й високого балу!
З нетерпінням чекаю наступної зустрічі!
КаТедрою по каФедрі, чи навпаки,
або Спогад про майбутнє української мови
Після 1991 року в Україні час від часу виникає дискусія щодо необхідності запровадження харківського правопису, або як ще його називають «скрипниківкою». «Харківського», тому що 1927 року у тодішній столиці УРСР (Українській радянській соціалістичній республіці), Харкові, відбулася Всеукраїнська правописна конференція, а «скрипниківкою», тому що напрацьований правописний кодекс 1928 року підписав тодішній міністр освіти М.Скрипник.
До речі, цей правопис досі вважається найкращим орфографічним кодексом! Тож чимало сучасних мовознавців воліли б відродити його норми. Відродити, а не, так би мовити, продовжувати їх дотримуватися, бо вже 1933 року і багато разів у наступні десятиліття український правопис року 1928 суттєво змінювали, пристосовуючи його ближче до норм російської мови.
Для прикладу доречно назвати хоча б деякі відмінності харківського правопису від сучасного українського: 1) грецьку літеру θ (тета) пропонувалося передавати українською літерою «т», а не «ф»: каТедра, а не каФедра; еТер, а не еФір; міТ, а не міФ; ариТметика, а не АриФметика; АТени, а не АФіни тощо; 2) пом’якшувати літеру «л»: клЯса, а не клАс, залЯ, а не залА чи заЛ; бухгаЛЬтер, а не бухгаЛтер; 3) збереження «е» у словах іншомовного походження: Еспанія, а не Іспанія, Европа, а не Європа; 4) вживанння апострофу після губних в усіх випадках, навіть в абревіатурах: п’юре, Б’ЮТ; 5) закінчення «и» у родовому відмінку третьої відміни на «-ть» (радостИ, повістИ…) з п’ятьма винятками: РусИ, осенИ, любовИ, солИ, кровИ.
Оскільки тема дуже широка, я зупинюся лише на питанні уживання «т» і так званої «ф» в українських словах грецького походження, а інших питань лише побіжно торкнувшись. Так званої «ф» сказано, тому що у грецькій мові немає звуку, що хоча б наближено нагадував звук «ф», а отже і літеру, що графічно його відтворює. Виходить, що правильно казати: каТедра (бо καθέδρα , з наголосом на е), міТ (бо μύθος), еТер (бо αἰθήρ), тим паче, що у словах того ж таки грецького походження з тією ж таки θ (тетою) ми маємо такі слова як тема, лабіринт, бібліотека (θέμα, λαβύρινθο, Βιβλιοθήκη ) та багато інших, але ж ми не пишемо й не кажемо: Фема, лабіринФ, бібліоФека.
Навіть цих прикладів достатньо, щоб зрозуміти, що в українському правописі через низку різних причин (несталості розвитку мови у ХІХ – на початку ХХ сторіччя, пригнічення її, політичні мотивації різних режимів, внутрішньокланову боротьбу серед мовознавців тощо) в українському правописі, хоч як прикро, сталася величезна мішанина у сприйнятті й виписуванні норм українських слів іншомовного походження, зокрема грецького. Справді, а чому в одних випадках тету (θ) треба сприймати як «т», а в інших – як «ф»? Звісно, що це запитання хвилювало багатьох мовників. Напевне саме тому вирішено було записувати до відповідних підручників та посібників з української мови застереження на зразок узвичаєності слів грецького походження (та й не тільки грецького в даному разі) в українській мові у різних варіантах. Тож можна писати й говорити: кафедра, міф, арифметика, ефір, пафос, логарифм, орфографія, Федір, – тобто з «ф», або з літерою «т», як от: теорія, театр, бібліотека, ортодокс, ортопедія; Теодор. І чому хтось ще раніше не почав писати такі слова грецького походження як «орФографія» і «орТодокс», сприйнявши тету (θ) навпаки: «орТографія» і «орФодокс», адже в обох випадках у грецькій мові стоїть тета (θ) і корінь один.
То що ж робити, коли ми сьогодні чуємо заклики стосовно якнайактивнішого впровадження харківського (скрипніківського) правопису, або ще кажуть правопису 1928 року?.. Думається, дещо треба відродити, визначивши перехідний період паралельного вживання слів з «т» і «ф» не більше трьох років, а про дещо забути. Надто багато часу пройшло, виросло кілька поколінь, які вивчали інші норми правопису. І якщо, приміром, «т» замість «ф», «е» заміст «є» (Европа, Еспанія), «и» у тких словах як радостИ, любовИ, Иній та подібних, а також назви професій у жіночому роді (продавчиня, членкиня, водійка) можна ще прийняти як такі, потенціал яких є надійним і можна сподіватися на їх відродження та зміцнення у повсякденному уживанні, то пом’якшувальна «л» (лямпа, кляса, заля, плян, парлямент і под.) та деякі інші правила правопису 1928 року навряд чи приживуться. Адже правопис в остаточному підсумку потрібен не філологам, не вченим-мовознавцям і навіть не вчителям та викладачам (хоча для роботи їм, звісно, потрібен), а всьому населенню України, тобто й усім тим, хто за своєю професією, роботою, діяльністю далекий від мовознавчих тонкощів. От їх треба переконати, чому, замість слова, наприклад, «каФедра», він (вона, вони) повинні говорити й писати «каТедра», та ще й до того ж змінюючи наголос з «а» на «е»?
Аналізуючи оцю проблему, я ніяк не можу скараскатися іншого тягара на мовну тему: чому на сучасному етапі розвитку української мови так неадекватно багато приділяється уваги минувшині і не вибудовуються передбачення, не складаються прогнози її розвитку на ближче та віддалене майбутнє, не робляться запобігання на подобу описаним ситуаціям?!
Хто там удав з себе, що не зрозумів?
Добре! Розтлумачу!
Чому зараз активно запроваджуються такі слова як «онлайн», «мер», «губернатор», клична форма «ОлегУ» тощо? А з боку владних мовних інститутів жодного супротиву! Жодного!!! А чому не розіслати листи-ультиматуми засобам масової інформації, навчальним закладам, державним установам і шикнути: так і так, а де ви бачили «мера» чи «губернатора»? Подивіться у посвідчення: хіба так написано?! Ах, не так! Ну тоді з вас штраф! А ви, шановні зі ЗМІ, чому ви весь час «онлайн» та «онлайн»? А чому ви не поважаєте такі слова як «наживо», «у теперішньому часі», «в реальному часі»? Або до вченого: а чому це вам, раптом, не сподобалась пречудова форма слова «ОлеЖЕ» у кличному відмінку й запропонували до неї ще форму «ОлегУ», як у відмінку давальному? Ну що це таке?!
Отож чи не вийде так, що років за сімдесят наші нащадки вишукуватимуть і намагатимуться відроджувати знехтувані нами сьогодні абсолютно питомі українські слова?! Та чи не буде пізно?!
Думайте, шановні науковці, вчителі, викладачі, профільні чиновники! Проблема на вашій совісті!
Затямте!
