Це був день, коли весь світ, все відчуття реальності перевернулось догори дриґом, а віра в те, що в неї ще є шанс на спокійне життя, розтанула для Роксани наче сніжинка, яка впала в саме серце пекла.
На площі біля парку досі збиралося чимало люду, але вже не так багато, як на перші кілька урочистих панахид. Проте цього разу Роксана стояла тут поряд з Юрою від самого початку, і стоятиме до самого кінця.
Працювали «Гради», в нього просто не було жодних шансів. А тепер, дивлячись на фото в чорній рамочці, з якого Толик привітно посміхався, Роксана боялася навіть уявити, що ж лежить всередині запаяної цинкової труни.
Кажуть, хтось зі штабу знову злив інформацію. Юра розказував, патріотичними спільнотами в мережі навіть ходять чутки про суми, за які продавали життя Толика та багатьох інших солдат. І Роксана хотіла б про це не думати, але не вдавалося.
– О господи, – шепотом простогнала жінка, коли кілька солдатів підняли одну з цинкових трун проти сонця. Яскраві літні промені просвічували її, і Роксана чітко побачила тінь чи то від руки, чи то від ноги – здається єдиного, що знайшли від того солдата і тепер мали поховати.
– Тепер розумієш? – жорстко прошепотів Юра, проводжаючи труни поглядом.
Роксана не витримала і, замружившись, заплакала, коли солдати підійшли до труни з рештками Толі. Вона боялася розплющити очі, щоб не побачити труну зі своїм другом, так само просвічену на сонці. Їй просто не хотілося знати, що там лежить.
Толя, кращий друг дитинства. Той, хто завжди був для неї ніби молодший брат – нетямущий, подекуди лінивий, несерйозний, з унікальним талантом знаходити неприємності, але безмежно щирий та добрий. Тепер йому не треба більше хвилюватись про те, що не назбирав грошей на квартиру до старості. А його речі так і залишаться в підвальчику Роксани. Толі більше не було. Від нього залишились лише понівечені шматки тіла, які доправили в цинковій труні з приміткою «Вантаж 200», і от зараз закопають. Так само, як закопали чимало солдат до нього; так само, як ще закопають безмежно багато солдат після нього. Толя зник.
Останньої миті Роксана все ж наважилась розплющити очі, але на той час цинкова труна вже минула ту ділянку, де її могло просвітити сонце. Офіційна церемонія прощання закінчилась, труни вантажили в машини та везли на цвинтар. Роксана погано пам’ятала, як вилізла з автівки на землю кладовища, як труну з Толиком опустили в свіжу могилу, а потім засипали землею. Єдина думка, що раз за разом повторювалася в її голові, вкладалася в одне коротке речення: її кращого друга більше немає, і вже ніколи не буде.
Юра і сам був розбитий, але проводив її до дому. Власне біля дверей квартири, коли він обнімав її на прощання, до Роксани почало потроху повертатись відчуття реальності. І саме з ним вона переступила поріг своєї оселі.
– Будь ласка, ні!.. – схлипнула жінка, дивлячись поперед себе, в кімнату. В єдину кімнату своєї квартири. Посеред якої стояла відкрита цинкова труна з рештками її друга.
– Пробач, Роксанчик, – нескладно плямкаючи, проговорила розтрощена голова Толика. – Треба було мені таки бути уважнішим, коли дізнався, що призов поновлюють. Міг же викрутитись, якби вчасно зреагував… І найприкріше від того, заради чого мене вбили. Просто багаті дядьки з жиру бісяться, а на нас їм срати. От ніби ти, така свідома, була за все, що відбувалось взимку; от ніби Юра там активно бігав, поки в лікарню без ока не потрапив… а хіба ви хоч щось реально змінили? Всім їм і досі добре живеться. Ну а я… а я просто хотів жити хоч якось. Придумав собі, що існую поза системою – знайшов хорошого начальника та робив вигляд, що живу у власному світі, за власними правилами. Ба тільки забув, що від «матриці» мене ніхто не від’єднував. І щойно я знадобився комусь в ролі міньйона, так мене на фарш і відправили навіть не питаючи, що там я собі придумав у своєму власному уявному світі…
Слова Толика все більше й більше звучали наче зжована пластинка, аж доки не стихли зовсім, бо Роксана зомліла. Коли жінка прийшла до тями, було вже темно. Вона, немов зламана лялька, лежала посеред кімнати та дивилася на те місце, де нібито бачила цинкову труну. Міна стурбовано лизала її обличчя маленьким шорстким язичком.
Цей день був надто, НАДТО важким.
Заледве підвівшись, Роксана вирушила до кухні на пошук заспокійливого. Але коли вона підійшла до шафки, в якій лежала аптечка, нога відчула, як вступила в щось мокре.
Жінка здивовано закліпала очима, дивлячись на калюжу. Калюжу, що простягалась вздовж стіни через усю кухню, а починалась в куточку, біля якого стояв старий обідній столик.
P.S. Вже маємо сигнальний примірник! Поглянути на художнє оформлення можна тутки) https://vk.com/wall-14934610_448
Чекайте книгу на Форумі видавців, стенд "Коронації слова"!
