- Ось ми й наодинці, Анно. – Прикусила нижню губу.
Софія не відводила від неї очей. Всміхалась пелюстками дикої орхідеї, котрі пашіли отруйним соком. Хрускіт суглобів рвав тишу на вату. Жінка перебирала кожний палець, ніби танцювала з власним тілом під акомпанемент важкого сопіння Анни. Погляд каторжанки затуманився, перетворився на вчорашній кисіль від риб’ячої юшки.
Нарешті, Софія піднялась. Нетерплячка взяла верх над пристойністю, робочою субординацією. Таких випадків, як зараз випадало занадто мало. А тут, іграшку припіднесли на тарілочці. Розігріту до бенкету. Тільки вибирай, як смакувати. Холодною? Чи можливо смажену на легкому вогнищі.
Гра в піжмурки розпочалась. Сьогодні до десяти рахуватиме Софія.
Жінка закрутилась навколо піддослідної. Вдихала запах поту, страху і мускусу.
Вона нагнулась впритул. Кінчики пальців колихались на гострих плечах Анни. Язик заплескався поруч з вухом.
- Зіграємо в одну гру? – відчувала тремтіння, - обіцяю, Вам сподобається. Нехай допит зачекає. На нього в нас багато часу.
З гортанні доктора вирвався слабкий хрип, ніби плач іволги. На щоках засріблились сльози.
- Ну-ну, цього не треба. Сльози роблять мене агресивною. Ти ж не хочеш мене засмутити? – Зуби стинулись на мочці вуха.
Анна замахала божевільно головою кидаючи у вільний політ перлину крові, що виступила від укусу Софії.
- От і добре. Будьте слухняною дівчинкою.
- Зробіть це швидко. – Іволга не плаче. Іволга вже кричить.
- Це мені вирішувати, Анно. – Сіла на край стола, розглядала каторжанку. Кров на місці де мали бути круційні нитки висохла. Руда кірочка тріскалась й осипалась під натиском кволих рухів Анни.
Нахилилась ближче до лікаря.
- Пограємо на кшталт у піжмурки. – коротка посмішка. – Я рахуватиму до десяти. Витримаєте до останнього ліку…
Провила вказівним пальцем по вустах Анни.
-… обіцяю вмовити Хабровського перейти на більш гуманні засоби допиту. Ну як, згодні?
- А в мене є вибір? – сльози в очах.
- Буду мати це за відповідь. – прикусила губу.
Софія піднялась. Поправила коротке волосся йдучи до дверей. Ключ провернувся в замковій шпарині салютуючи про початок гри.
- Один. – Змія шептала на вухо.
На диво, ніжні пальці заковзали по тілу Анни. Софія згорала від нетерплячки, не знаючи з чого розпочати. Ніжність браталась із силою. Хворобливо розстібувала заляпану кров’ю сорочку на грудях лікарші. Пальці не слухались. Потягнула на себе й ґудзики застрибала на підлозі, вдаряючись об ніжки стола. Очі Жбана заграли божевільною хтивістю. Анна залишалась холодною рибою.
Скоріше б ця сука закінчила. Тримайся Анно.
Два. – Завищала.
Жбан, розставивши ноги, сіла на коліна до Анни.
- Хочу напитись твоєї ЖЄ. Та спершу, допоможу трішки. -Погладила тильною стороною долоні щоку жінки. – Хабровський перестарався.
Котячий язик Софії залоскотав пересохле око Анни.
- Ммм… Солодке. – розітнула гострими нігтями круційні нитки на повіках.
Анна з полегшенням закліпала.
- Дякую.. – Прошепотіла.
- Не дякуй. Ти навіть не знаєш навіщо я це зробила, – рука обвилась навколо шиї. – Три.
Обійми стискались до межі антиматерії. Шийні хребці захрускотіли немов арія ліщини, коли пальці Софії заковзали по хребту Анни. Пучки вишукували западинку між шостим і п’ятим хребцем. Знайшли. Слідча замуркала в передчутті насолоди, яку отримає від катування Анни. Жовті зуби на шиї, одночасно з пальцями розірвали плоть лікаря. Густа кров залилася букетом троянд до горла Софії. Жінка закотила очі в дурмані. Ковтала трунок великими дозами не забуваючи про хребет. Круційни нитки лоскотали альвеоли.
Біль рве мене на шматки. Що це за нове відчуття? Н-насолода?
Пальці зашкрябали по голій кістці, вишукували вразливе місце. Ось перший пробив тілесні мури й увійшов в сокровенне. Зачепив внутрішню оболонку душі, якраз там, де знаходився розподільчий центр відчуттів. Як говорив Мирослав Круц: «Ядро минулого і прийдешнього».
Жбан напився. Струмки ЖЄ текли по шиї, заляпували комір сорочки, осідали на шкіри липкими дотиками. Вона помітила зміни в Анні.
Збудження.
Біль.
Паростки хтивості.
Знала і те, що лікарша ненавидить себе. Це тільки розпалювала Жбана.
Чотири. – Прохрипіла.
Обійми розтанули. Лівиця залишалась в інтимі з Ядром. Вільна рука ковзнула донизу крізь шию і самотню грудь. Пальці нависли над нею.
- Ні. Залишимо її на потім. Так, Анно. – Зашепотіла на вухо. Відсторонилась. Кінчиком котячого язика облизала ореол. В останню мить щербаті зуби стиснулись на соску. Кров бризнула крізь щілини.
Анна не витримала. Закричала на повні легені, або те, що від них залишилось. Конвульсії скрутили тіло. Жбан стегнами утихомирив її.
- Вибач, я не втрималась, – передній і вказівний пальці зникли у роті. Назад, у світ божий, повернились з обрубком соска. – Він такий апетитний на вигляд. – Пауза. – Як уся ти.
Софія облизалась й розтерла на зубах шматочок плоті.
Мене це заводить. Ні, Анно, стримуйся. Тебе має гризти біль, а не хтивість. Що вона зробила з тобою, ця клята шльондра? Я так хочу, щоб вона з’їла мене. Відкусила шматочок. Але нехай вона про це не знає. Закопаю у собі.
ЖЄ стікала униз, заливала плаский живіт каторжанки. Правиця Жбана відновила Христовий похід, попутно розмазувала кров в багряні скельця. Зупинилась біля пупка. Руки Анни, що були заломлені назад, напружились до максимуму. Наручники кусали зап’ястя.
Вона проходила свою межу.
Межу темної насолоди, як ночі Морітурі.
Взагалі, мені потрібний гуманний допит, коли біля мене така жінка, як Софія? Жбан віднайшла запломбовані надра моїх бажань.
- Розв’яжіть мене, я буду сумирна. – Біль поклав на ліжко збудження.
- Я можу тобі вірити? – Жбан відсторонилась. Витерла пальцями лівиці пухкі вуста.
- В мене є тільки слова. Але…, - підняла очі. – Якщо не розв’яжите, обіцяю, Ви багато втратите. – Лікарша заковзала на стільці, намагаючись сильніше притиснутись до Софії.
Слідча хижо посміхнулась. А потім рвучко притиснула її до себе.
- Втнеш дурницю – зроблю все, щоб не дотягла навіть до сімки.
Анна зробила крок першою. Припала губами до Софії. Не відсторонилась, а капітулювала під її натиском. Язики сплелись лозою винограду, кружляли химерами, а зуби плескали в емалеві долоні й кидали брудну лайку.
- Ну як, - кинула інверсійній погляд на руки, - звільните?
Жбан не відповіла. Повільна встала. Обійшла Анну. Нагнулась до вуха.
- Згода. – Кайдани впали на підлогу.
Софія повалила Анну на стіл. Метал кусав холодом за спину, хотів дотягнутись крізь вікно плоті до відкритого хребта. Та світло небесне закрила рука Жбана. Вона злегка припідняла Анну над столом, остаточно звільняючи ту від сорочки. Жінка не пручалась. Допомагала в силу бажань. А, бажання лилося через келих розуму й билось у браму Вавилона. Через мить впала зірваною фіалкою на стіл. Софія зависла над каторжанкою. Давала час ногам Анни обплести гнучкий стан.
- Продовжуйте рахувати. – голос немов подих мертвого янгола. – Я до останнього шматочка ваша.
Ноги опустились на сідниці Жбана.
Повітря вбирало електрику розпашілих тіл.
- П’ять. – посмішка Гуїнплена.
Рука слідчої опустилась на лоно Анни. Завмерла. Чогось вичікувала.
Чого вона чекає, ця повія? Дай мені те, чого я хочу, інакше – заберу сама.
А ось чого вона чекала. Софія закинула назад голову, відкривши вовчу пащу. Передній зуб мимохіть зарухався. Емаль тріскалась й пустельним снігом опадала на зіниці Анни. Жінка закліпала, бажаючи стерти мініатюрні тортури, але спромоглася роздряпати очні яблука. Останній маятниковий рух й на місці різця опинився капсулоїдний гомункул СК-100. Звичайна еластична капсула тілесного походження. Відгалуження нервових закінчень.
Паща зімкнулась. Капсула лопнула. Крізь зуби поточилась блакитна речовина. Пахло горілою плоттю. Анна лежала в дурмані. Нігті скребли метал, орали блискучу поверхню. Софія відкрила рота. Довгий язик в тій же блакитній речовині облизав вуста. Сизий туман тікав від нього й ховався у ніздрі слідчої.
Язик опустився на груді Анни. Кислота взялася за діло. Шкіра миттєво перетворювалась на поліетиленові бульбашки, які зливались з вічністю. М'ясо сльозилось на місці дотику.
Ну нарешті. Екстаз.
Анна затряслася в лихоманці. Маківка вибивала готичний марш. Язик дедалі нижче злизував шкіру, залишаючи по собі мерзотну доріжку. Ноги Ани здушили стан Жбана. Відчувся хрускіт кісток. Жінка загарчала.
- Ммм, правильно. Відпрацьовуй свою милість. – відсторонилась на мить.
- Іди до мене. – Вийшла з одурманення. Потягла Софію на себе.
Жбан лише встигла вимовити: «Шість». Зуби Анни відгризли нижню губу. Горло сховало шматочок Жбана подалі від її гнилих очей. Жінка заверещала. Еверест задоволення й болю злилися воєдино. Кров зацебеніла по обличчю лікарші. Заливала очі, ніс, стікала до рота. Булькотіла в горлі.
- Сім. – плювалась смертельним коктейлем із крові, слини й кислоти.
Голі ясна слідчої віддзеркалювались в очах Анни. Рука, що лежала на лоні (іншою обпиралась на стіл) ковзнула під спідницю.
- Добпфф трофи улгсті – зачавкала Софія.
Рука проникнула в середину лона. Кісточки легко проникнули вслід за пальцями, попутно рвучи ніжну плоть. Жбан не гаяла часу. Кігті затанцювали всередині, перетворюючи сокровенне в балаган.
Кінець.
Більшого Анна не могла витримати. Ноги обм’якли й спустились на підлогу.. Життя тримало останню свічку.
- Не смій мене покидати, курво! Це ще не кінець.
Анна вже не чула.
- Ні, якраз кінець. – Кулак Сергія розквасив обличчя Жбана.
Голова подалась назад. Тіло за інерцією взлетіло слідом й ніби мішок з кістами розплющився об стіну.
Чоловік сплюнув додолу.
- Худорба, забери Анну від цієї мерзоти.
- Слухаюсь. – Хлопак обережно взяв на руки скалічену жінку.
- Я не калічу безневинних. А, Софія. – навіть не подивися. – Ще відповість за свій вчинок.
- Куди її? – забубонів Худорба.
- Їдемо до мене. Підлатаю її. – закульгавив до виходу. – Інквізитори можуть не тільки руйнувати тіло. Інколи їм властиво дарувати блаженство спокою.
