На першому каналі мережевого Українського радіо є публіцистично-вікторинна програма, присвячена сучасному стану української мови. На неї можна телефонувати, відповідати на запитання й за правильні відповіді отримувати призи або просто висловлювати свої думки. От під час одного з випусків на цю програму якось зателефонувала жінка (http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=907003 з 40:53 хв звучання) з великого міста сходу України й досить критично відгукнулася стосовно пасивного відстоювання престижу української мови владою держави. Серед іншого, сказала вона, треба, щоб в усіх, без винятку, школах – українсько- російсько- ще якихосьмовних – з самого першого класу вивчали українську мову, щоби державні чиновники фактично, а не формально, її знали і послуговувалися під час виконання своїх службових обов’язків тощо.
Все це сприймалося як позиція людини, яка щиро і скрізь відстоює свою думку, які труднощі на життєвому шляху не траплялись би. Вона розповіла, що не погано знає українську мову та й робота пов’язана з її знанням. Але от в усному мовленні нею… не послуговується через те, що виходитиме суржик. Оточуючі з нього можуть сміятися, чого жінка неабияк боїться.
Ось такий нюанс роздвоєності ставлення до українською мови неабияк дивує і збиває з пантелику! З одного боку, шановна пані начебто всією душею уболіває за українську мову, зміцнення її авторитету як однієї (разом з гімном, прапором і гербом) з ознак державності, а з іншого, ні сіло ні впало, придумала собі таку собі зовсім несерйозну причину не розмовляти українською, тому що виходитиме у неї суржик. Хоча, у даному випадку, якраз українськомовно-російськомовний суржик може стати перехідним місточком до кращого оволодіння усної української мови. Було б лише бажання! Тим паче, що згадана додзвонювачка на передачу, за її висловом, щоденно працює з українськомовними документами, а, значить, і читає їх як усно, про себе, так, ймовірно, нерідко доводиться зачитувати деякі цитати з них уголос. То хіба за подібних умов виникнути аж така велика проблема в усному спілкуванні українською мовою?! Звісно, що ні!
Тут причина в іншому – у такій собі необґрунтованій та невиправданій сором’язливості, особливо тоді, коли виникає ситуація першою заговорити українською; а ще у підсвідомому очікуванні, коли більшість людей повсюдно заговорять українською, хибно приставши на абсолютно дурний постулат «російськомовне місто» як і навпаки – «українськомовне місто». (У деяких випадках можуть бути й інші варіанти: «румунськомовне», «угорськомовне», «польськомовне», «болгарськомовне», щеякесьмовне місто, селище, населений пункт…). А що, хіба у тому так званому російськомовному місті аж так зовсім немає тих, хто знає мову, хто вивчав її не тільки у школі, а й перебрався з українських сіл та селищ, цілих районів?! Хіба у великих містах немає величезної когорти учителів та викладачів української мови?! То в чім проблема? Мабуть, не треба висмоктувати причини з пальця, а просто говорити українською, бо ви в Україні живете! І це тому має бути найбільшим стимулом!
(Щоправда, згадуючи про вчителів та викладачів української мови частенько виникає запитання: а чому це ви, щойно вийшовши з класу, аудиторії, а тим паче на вулицю, починаєте цвенькати не українською?! Га? А якого біса ви взагалі здобували такий фах, під час вступу, можливо, перебігши дорогу іншому абітурієнту чи абітурієнтці, якому чи якій більше хотілося стати вчителем чи викладачем?).
Що ж робити тій пані, яка вийшла на вулицю й мову забула свою?
Підкажіть.
