28
Анна сиділа біля Вольмира, міцно пригорнувшись до нього. Герцог, обнімаючи однією рукою дівчину, пробував знову писати листа до імператора.
– Тут напиши, що Зорина змовилась із Ахмантином.
– Так це ще нам точно не відомо, – спробував заперечити молодий герцог.
– Як не відомо? А купець Ісмаїл, він же шпигун Ахмантина.
– Добре напишу, що купець Ісмаїл був в тісних стосунках із канцлером Ахмантином.
– Хмм... Звучить трохи підозріло. Що ти мав на увазі?
– Анна! У тебе одні дурниці в думках, – жартома посварився Вольмир.
– А в тебе ні? – поцілувала його дівчина в щоку.
– Все, крапка, нехай пише цей лист мій перший міністр, в кінці кінців за що я плачу йому гроші, – відклавши перо, сказав герцог.
– Наше щастя, що Константан прийшов до тями і навіть трохи поїв, – промовила Анна. – Він може підключитись до написання цього послання імператору.
– Авжеж, – посміхнувся Вольмир, – а то ми вже третій день його пишемо.
– За те стільки справ переробили, – почала загинати пальці принцеса. – По-перше відправили посольство до Святослава, по-друге вилікували Великого магістра і по-третє кохались.
Герцог розсміявся і, поцілувавши кохану в пухкі губки, сказав.
– Пощастило нам, що сестра Боровика нагодилась і врятувала життя Константану. Після того, як Роман розбив цю кляту кулю, лікарі хапались за голову і вже не думали, що Великий магістр виживе.
– Так, зараз йому набагато краще, ця народна знахарка своїми травами повернула Константана до життя. Мені здається, що хвороба від нього відступила і він одужує.
– Ти права, я думаю, що магічна куля висмоктувала у нього життя, а зараз йому набагато краще – задумливо проговорив Вольмир. – Тільки одне мене непокоїть, що ти наполягла на тому щоб Ізана поїхала до Кийграда, все ж я не до кінця їй довіряю.
– Ізана вилила отруту, яку Маркус повинен був дати мені. Рахуй, вона врятувала мені життя, тому я хочу чимось віддячити їй. Розумієш, вона кохає Прокла, дай їй шанс спробувати налагодити їх стосунки.
– Так він же їй замість батька, майже вдвічі старший, – не розуміючи похитав головою Вольмир.
– Ну і що? Кохання немає віку.
– Добре, облишимо цю тему, головне щоб старий граф Мефодій зумів пояснити все про нас князю Святославу, не хочу якихось ускладнень.
– Він справив на мене враження врівноваженого і мудрого чоловіка, тільки йому вже так багато років. Як він витримає цю подорож?
– Якщо би ти побачила, як граф Мефодій зрадів, коли я попрохав його очолити посольство, то так би не казала.
– Може послати гінця наздогнати посольство? Він би заспокоїв магістра Романа, передав, що його дяді вже набагато краще, – раптом згадала Анна. – А то Роман так не охоче поїхав і був такий засмучений.
– Я вже послав.
– Який ти молодець, – зраділа дівчина і знову чмокнула герцога в щоку.
– Давай провідаємо Константана і підемо вечеряти, – запропонував Вольмир.
– Гаразд, пішли, – погодилась принцеса.
Вони вийшли із кабінету герцога і спустившись сходами до зали угледіли Полину з Токаною, котрі сиділи на дивані і тихо розмовляли. Жінки замовкли, встали і вклонились їм.
Герцог не відмінив свого наказу пильно охороняти принцесу. Вбивць Феодосії і Редо, а так же служанки принцеси, до сих пір не знайшли, барон Шрауб був у повному розпачі. Управитель Маркус, який після признання Ізани все розповів і плакав, що його примусили, бо він мав великі борги перед Ісмаїлом, був явно тут не при чом. Маркуса заточили до темниці, але Вольмир поки ще не вирішив, як бути з ним. Прокл, який дуже тяжко переживав вбивство свого сина, теж нічим не міг допомогти. Він від’їхав до Кийграда повністю зосередженим в собі і дуже похмурим. Йому запропонували залишитись у Венедії, та він відмовився, сказавши, що він і так здогадується хто замовив це вбивство, а трішки пізніше поквитається з ними.
***
Барон Шрауб із лейтенантом Николиком сидів у таверні „Золота Рибка” і потрохи накачувався вином. Настрій у нього був препаскудний і він лише іноді вставляв репліки до балаканини Николика. Ці загадкові вбивства не йшли в нього з голови. Він вже багато разів допитав всіх свідків, але це нічого не дало.
– Так ось ця дівчина крутила шури-мури зі мною і ще з одним хлопцем, а ми і не здогадувались, доки я одного разу не піймав їх на гарячому, – продовжував розказувати свої любовні походеньки Николик. – Спочатку я мало не вбив їх, та потім махнув рукою і вийшов з кімнати. А через деякий час ми з цим хлопцем навіть стали кращими друзями.
– Мабуть гарна була дівчина, – поцікавився барон, наливаючи вино.
– Ще і як, трохи схожа на баронесу Феодосію.
– Що ти сказав!? – несподівано хриплим голосом запитав Шрауб.
– Ну, що вона схожа на Феодосію, яку вбили, – здивовано повторив лейтенант.
– Ні, до цього, що ти сказав?
– Сказав, що застукав її з другим хлопцем. А що таке?
– Я оце подумав, якщо Феодосія була з рицарем Редо, тоді її теж міг хтось застукати.
– Ти хочеш сказати, що вбивця хотів вбити баронесу із її коханцем, а не принцесу?
– А чому б і ні? Чого це ми вперлись на одному? А все могло бути зовсім по-іншому, – з логікою п’яного промовив Шрауб. – Вбивця хтось із своїх, приревнував Феодосію і повбивав всіх.
– Ні, – заперечив Николик. – Він не наш. Він із ескорту Великого магістра, можливо, навіть рицар ордена.
– Точно, – підняв вказівний палець барон. – І що нам робити?
– Що робити? – повторив лейтенант.
– Треба знайти ще одного коханця Феодосії.
– Чудово, барон. Давай за це вип’ємо.
– Давай.
Вони випили, закусили. Гамір стояв у таверні величезний, тому Шрауб пальцем поманив Николика і той нахилився до нього.
– Знаєш хто це міг бути? – прошепотів барон.
– Ні, – похитав головою лейтенант.
– Граф Андре.
– Чому?
– А більше нікому.
Николик трохи напрягся, спробував піймати якусь свою думку і впіймавши її, сказав.
– Треба запитати принцесу.
– Вірно. Вони подруги і ділились своїми таємницями одна із одною.
– Жінки багато теревенять, взяти хоча би мою жінку, – знову почав щось розказувати лейтенант, та барон його не слухав. В нього в голові билася лише одна думка, не забути обережно розпитати принцесу Анну про коханців її подруги Феодосії.
***
Герцог Вольмир разом із графом Федеріком розбирав в своєму кабінеті папери, яких за останні дні накопичилось величезна кількість. Федерік одягнутий, як завжди дещо франтувате, в синім камзолі з модним комірцем із білого китайського шовку, читав в голос папери і коротко коментуючи, давав на підпис герцогу.
В двері легенько постукали і вони відразу прочинились та з’явилась голова Боровика.
– Ваша величність, до вас барон Шрауб.
– Проси, – зрадів можливості відволіктись Вольмир і відклав перо. Граф же не задоволено поморщився, але промовчав.
– Доброго ранку, – привітався Шрауб і плюхнувся на крісло напроти Федеріка.
– Судячи із твого вигляду, ніч у тебе була творчою, – посміхнувся герцог, побачивши трішки припухле обличчя барона.
Граф фиркнув.
– Так ніч була творчою, – нітрохи не зніяковівши промовив Шрауб. – І в голові у мене визріли деякі думки, якими я хотів би поділитись з вами.
– І що це мудрі думки? – не витримав Федерік.
– Почну все по порядку, – сказав той.
– Можливо налити тобі вина чи пива, – запропонував герцог.
– Ні, ні. Дякую, – відмовився, ледь скривившись, барон. – Хіба що холодного квасу.
– На жаль немає, – знову посміхнувся герцог. – Наказати принести?
– Та ні, я і так видудлив майже відро.
– Ну, добре, що там у тебе нового? – посерйознішав Вольмир.
– Затримали двох вбивць цього арава Мустина. Вони із Цареграда, а наняв їх купець Ісмаїл. Він їх застеріг від Прокла, тобто графа Сент-Бруно, сказавши щоб вони пильнували його і діяли обережно. Ну, вони визвали Мустина, кивнувши на Прокла, котрий стежив за ним, той і вибіг за ними, а там його і порішили. Спіймали їх під час облав, трішки натиснули і вони все розповіли. Судячи із всього до вбивства у замку вони не причетні, про Мустина вони дещо чули і знали що він найманий вбивця, тому і не здивувались цьому замовленню, мало які є в нього вороги.
– Зрозуміло. Виходить знову глухий кут? – зітхнув герцог.
– Не зовсім. Є в мене одна думка.
– Яка ж? Поділись.
– Вчора вечері, ми з лейтенантом подумали, а що як принцесу ніхто і не збирався так жорстоко вбивати. Отрута – так, та не таке ж брутальне вбивство.
– До чого ти ведеш? – нахмурився Вольмир. Граф Федерік із цікавістю поглянув на барона.
– Розумієте, нам впало на гадку, що Феодосія дуже красива жінка і, як би це сказати, вільна у своїх почуттях. Можливо один із її колишніх коханців приревнував баронесу, а коли він застав Феодосію в обіймах Редо, прийшов в ярість і вбив їх, – сказав Шрауб і подивився на герцога. Той замислився і поглянув на Федеріка.
– А що, – граф хитро примружив свої зелені очі, – на своїй пам’яті, я знаю безліч таких випадків.
– Аякже, кому як не тобі знати, – промовив герцог. – А хто ж тоді по-вашому міг це зробити?
– Дозвольте, бароне, я спробую вгадати, – посміхнувся Федерік.
– Спробуйте, – розвів руками Шрауб, а герцог підозріло поглянув на графа.
– Із всього, що мені відомо, тільки одна людина могла непоміченою скоїти ці вбивства – граф Андре.
– Ого! – з повагою вимовив барон. – Ви попали в саме яблучко!
– І як ви дійшли таких висновків? – запитав трохи спантеличений герцог, не дуже йому хотілось вірити в це.
– Як розповідала принцеса, граф Андре її зустрів але начебто не впізнав, хоча по словам Анни, пильно подивився на неї. Потім він прийшов у прохідний зал і відправив вартувавших там рицарів по їх зміну, котра чомусь затримувалась. Сказав їм, що сам все проконтролює і перевірить віконта Редо, котрий чатував за поворотом в кінці коридору, в закутку біля вікна, а це якраз напроти дверей принцеси, – спокійно сказав граф Федерік.
– До речі все, що там було, – втрутився барон, – ми знаємо тільки зі слів Андре, це він сказав, що розмовляв із Редо, а потім вернувся до прохідної зали, де і чекав на вартових. А вранці прийшов рицар Портер на заміну Редо, не знайшовши віконта, він заглянув до принцеси і побачив вбиту служанку Терену. Потім вже знайшли інших вбитих і випадково прийняли Феодосію за принцесу. Ну, а далі все більш-менш відомо.
– Ще треба додати, що граф Андре перший почав звинувачувати імператрицю Зорину у спробі вбити Анну, – додав граф.
– І що ж мені робити? – запитав Вольмир, переварюючи цю інформацію.
Барон поглянув на Федеріка, той мовчав.
– Вам потрібно запитати у принцеси Анни, які були стосунки у Феодосії з графом Андре, можливо, вона щось помітила, але це пройшло мимо її уваги, а зараз вона зможе пригадати, – сказав Шрауб. – А вже потім іти до Константана і розповісти про наші підозри, але робити це потрібно обережно, щоб не подумали начебто ми зводимо якісь рахунки.
– Так, – через хвилину роздумів, повільно промовив герцог, – ви праві, треба пересвідчитись напевно, перед тим як звинувачувати графа. Я спробую обережно розпитати Анну про взаємини Феодосії і Андре. Та поки що тримайте язики за зубами, скажіть це, барон, і лейтенанту Николику.
Граф Федерік і барон Шрауб, погоджуючись, кивнули головами.
29
Сонце тільки почало підійматись із-за порослих лісами гір, як із невеличкого містечка Кодрова, прикордонного форпосту Венедії, вийшла невелика колона. В ній були три карети і кілька десятків вершників, серед яких майоріли прапори із зображенням тура – лісового бика. Це було посольство герцога Венедійського до Великого князя Русинії – Святослава. Попереду їхали десяток озброєних рицарів на чолі із Болеславом, який гарцював на прекрасному жеребці чорної масті, по кличці Ворон. Одягнутий він був нарядно, можна навіть сказати, вичурно, сріблясті лати ярко сяяли під вранішнім сонцем, на синім плащі пломенів вишитий золотий тур. Він то виривався трішки вперед, то зупинявся, чекаючи доки проїде все посольство і потім знову скакав вперед.
Болеслав, який підбурив герцога на пошуки Кинджала Пророків, сам вже давно охолов до цієї справи і не дуже охоче поїхав із посольством. Він спокійно віддав камінь, переданий йому дідом, магістру Роману і сам весь час тільки мріяв, щоб швидше закінчилась ця місія. Після того, як Болеслав став переможцем змагань на святі рицаря Іларіона, він став досить популярним і зміг нарешті познайомитись із красунею Вітою, дочкою барона Трієра. Вони зуміли зустрітись на одинці і чорнобрива красуня досить прихильно до нього поставилась. Болеслав навіть вже почав плекати якісь надії, коли раптом Вольмир назначив його до посольства. Зрозуміло, що це велика честь, особливо зважаючи на вік посла – графа Мефодія. Болеславу прийшлось керувати посольством одноосібно, так як граф більшу частину дороги просто дрімав. Та все ж, подумки, він був поруч із Вітою, обнімав її і цілував. Рицар хитнув головою, відганяючи ці думки і пришпорив коня, поскакавши в голову колони.
В одній із карет сидів магістр Роман і крутив в руках піхви Кинджала Пророків, лише в одному напрямку спалахували два червоних камінця, піхви працювали як компас, точно вказуючи на місцезнаходження кинджала. Це було дуже цікаво, особливо знаючи, що ніякою магією тут і не пахне, тут було щось інше. Лише один камінець не спалахував, як говорив Феофан, він засяє в самій близькості від кинджала. Незбагнені твої шляхи Єдиний! Роман сховав піхви у невеличку скриньку і дістав зеленкуватий кристал Болеслава. Він був і ще не зрозуміліший, ближче наближаючись до Кийграда, камінь, здається, починав сяяти більш яскравіше. Як зрозумів Роман із розповіді Болеслава, цей камінець був захований у рукоятці кинджала, доки його випадково не дістав Янек Зухвалий – дід Болеслава, а за для чого він там знаходився не зрозуміло, наскільки було відомо, магістр Феофан нічого не знав про цей кристал. Сам кристал був дивно огранений і просвердлений наскрізь, а через отвір був протягнутий тоненький шовковий шнурок. Роман, трохи повагавшись, одягнув його на шию і сховав під камзол. Настрій в нього дещо покращав після того, як їх догнав герцогів гонець і повідомив, що Великому магістру значно краще і він потрохи одужує. Тепер Роман вже не жалкував про розбиту їм кришталеву кулю.
Ізана із Проклом тримались трохи позаду. Ізана більшу частину шляху перебувала в кареті з магістром Романом, але часто сідала верхи на спокійну кобилу, по кличці Білявка і приєднувалась до Прокла, який задумливо їхав на своєму високому аравійському скакуні. Вони майже не розмовляли, тільки іноді перемовлялись нічого не значущими словами. Ізана розуміла, що признавшись перед всіма у своєму коханні, вона поставила Прокла у незручне положення. Він завжди наголошував, що ставиться до неї по-батьківські і ніяких інших відношень у них не буде. Але що робити – серцю не накажеш, маленька дівчинка виросла і перетворилась у дуже привабливу жінку. А цей йолоп уперто стоїть на своєму – вона помиляється і це в неї просто дитяче захоплення.
Прокл, іноді, кидав швидкі погляди на Ізану. Яка гарна виросла дівчина, із струнким станом, жагучими очима і красивим ротиком, що так і просився на поцілунок. Та ні, відганяв ці думки Прокл, це не для нього і не треба мучити ні себе, ні дівчину. Пройде час і вона знайде собі молодого хлопця, з яким і буде щаслива. А її кохання до нього перегорить, тільки в нього серце так і буде кровоточити. Прокл нишком зітхнув. А може розповісти їй все? Ні. Краще нехай вона його зненавидить, чим буде жаліти. Жалість це так принизливо.
До них під’їхав Болеслав, його чорний жеребець тут же почав приставати до білої кобили, та він його приструнив.
– Болеслав, якщо ми так швидко будемо рухатись то незабаром наздоженемо караван купця Нестора і це добре, в мене з ним торгові справи, – посміхнувся молодому рицарю Прокл, йому подобався цей юнак своєю прямотою і зухвалістю.
– Графе, ви вже тут бували, що очікує нас далі? – запитав Болеслав Прокла, він постійно називав його графом хоча тому це не дуже подобалось.
– Під вечір, ми прибудемо до Звенигори, там розташований митний пост Русинії. Переночуємо і зранку почнемо перетинати гори, на щастя вони невисокі і доволі пологі, так що перетнемо їх швидко, – відповів Прокл.
– А на митному посту ми повинні платити? – поцікавився рицар.
– Не знаю, навряд чи, ми ж посольство, хоча купці платять десятину від свого товару.
– Я так і не можу зрозуміти, чому ви поїхали з нами, а не повернулись до Цареграда? – не відставав Болеслав.
– А що мені там робити, син мій загинув, а з Феофаном не хочу мати справу. Вбивць шукати не має потреби, я і так здогадуюсь хто їх прислав. Можливо колись і навідуюсь до Цареграду, але поки поживу у Русинії.
– Я сам славен, та мені здається, що я не зумів би жити у варварській країні. Кажуть, там переслідують наших єдиновірців.
– Не зовсім так, там навіть є храми Єдиному богу але не всі до нас добре ставляться, особливо їхні жреці, їх там звуть волхвами. А в мене у Кийграді є торговий зиск, та і люди там прості, веселі. Так що може і залишусь там, а то переберусь до Новограда.
– Так вони ж зовсім не цивілізовані і жорстокі, – сказав рицар і похитав головою. – В них і рицарських турнірів скоріше за все немає.
– Ти помиляєшся. В них є і турніри, і свята, лише дещо інші. А що до цивілізованості, то іноді за цим словом ховають свою пиху і невігластво, завжди легше когось звинувачувати, особливо тих кого не розумієш або боїшся.
– Буває цивілізована людина гірше дикуна, – додала Ізана.
– Це ж чому?
– Дикун хоч і діє жорстоко але прямодушно, а цивілізований, може тобі доброзичливо посміхатися, а потім встромить тобі ніж у спину.
– Ні, я не згоден. Цивілізація це коли кожна людина поважає інтереси іншої людини, діє завжди по закону і громада печеться за убогими.
– Закон можна який хочеш написати, а поважати інтереси убивці чи якогось пройдисвіта не дуже хочеться, а про убогих і не згадуй, на одного убогого – десять шахраїв, – відповів крадій.
– Не буду з вами сперечатись але цивілізований правитель краще чим дикунський тиран.
– Історія знає безліч випадків, коли цивілізований правитель лишив життя тисячі безвинних людей, – гірко посміхнувся Прокл.
– Болеслав, цивілізована людина це не обов’язково чесна і добра людина, яка прагне справедливості, – сказала Ізана. – Повір мені, я ж народилась у найцивілізованішому місті – Цареграді, виросла в його трущобах і багато чого бачила в своєму житті, зустрічала таких цивілізованих покидьків, що і не хочу їх згадувати.
– А як же віра у Єдиного бога?
– Ті хто вірять в бога, ті і живуть чесно, часто в бідності, а багато хто просто прикидається, шукаючи своєї вигоди.
– За це їм віддасться в іншому світі.
– Можливо, будемо на те сподіватись.
Вони замовчали на деякий час. Потім Болеслав не витримав.
– Графе, а чому вас називають Проклятим Крадієм?
– Ось вона молодість, – посміхнувся Прокл. – Питання прямо в лоб. Я тобі скажу так, свого часу я повернув одну нашу церковну реліквію, забравши її від язичників, а вони за те мене прокляли.
– І прокляття діє?
– Так. Перед від’їздом я поховав свого сина.
– Пробачте, будь ласка, – знітився Болеслав.
– Нічого, всі ми були молоді і нестримні.
– Та ти і зараз не старий, – не втрималась Ізана. – Хорониш себе за живо, збудував навколо себе камінний мур і нікого не підпускаєш.
Болеслав, не знаючи, що робити, ніяково посміхнувся і направив коня вперед до голови посольства.
– Ізана, я прошу тебе, не починай все спочатку. Давай залишимось друзями, я люблю тебе але тільки, як доньку.
– Не розумію, чого ти боїшся і для чого ти обманюєш себе, – з гіркотою сказала Ізана і, пришпорив кобилу, поскакала вслід за Болеславом.
Прокл тяжко зітхнув, із сумом провівши її поглядом.
30
Ярослав з Дариною скакали на своїх конях по різні боки від коня воєводи, підстраховуючи його від падіння. Коні бігли легкою ходою, щоб менше трусити пораненого Добриню. Той бурчав, казав, що почуває себе добре і не впаде, хоч його бліде обличчя і покусані губи говорили зовсім про інше, видно тяжка рана в животі не стерпімо боліла. Дарина дуже хвилювалась за діда, вона ледь не плакала, дивлячись на перекошене від болі обличчя Добрині. До Боброва ще їхати кілька годин і вона не була впевнена, що старий воєвода витримає скачку. Та треба поспішати, хоча рану на животі щільно перев’язали але терміново потрібен був лікар чи знахар.
Через деякий час їх догнав Дартаз, який забрав у лісі їх з Ярославом речі і гукнув пса, що їх охороняв. Тепер собака біг поряд із вершниками і підозріло поглядав на нових супутників, на його чорній морді явно читалось здивування. Барт відчував, що дещо пропустив, але не міг втямити що.
– Як, воєвода, себе почуваєш? – гукнув до Добрині Дартаз, відтіснивши від нього коня Ярослава.
– Спасибі. Добре, – скривив губи у посмішці воєвода.
– Ти тримайся, залишилось зовсім небагато, а в Боброві є знахарка Леська, вона тебе швидко на ноги поставить.
Ярослав трохи притримав коня, а потім направив його поруч із Дариною. Захотілось ближче познайомитись із дочкою Святослава, до речі, дуже привабливої дівчини та спитати про деякі речі.
– Цей, височенний хлопець, він хто тобі? – запитав Добриня у гнома.
– Можна сказати – брат.
– Брат? – недовірливо хмикнув воєвода.
– А що тут такого, – вдавано обурився Дартаз. – Мій дядько мав жінку славенку і в них народився син, ну вдався більше в матір.
– Так, дійсно, шкіра в нього досить темна, навіть темніша чим у тебе, – промовив Добриня і тут же закашлявся.
– Давай, краще поговоримо пізніше, – сказав гном. – Побережи сили.
– Якщо зі мною щось трапиться, – крізь кашель, прохрипів воєвода до нього, – пригляди за Дариною.
– Добре, – кивнув Дартаз.
Дарина занепокоєно поглянула на діда, той вже переборов кашель і мовчки скакав, міцно стиснувши зуби.
– Дарино, а що трапилось? Чому воїни тебе не послухали, ти ж дочка їхнього князя? І що це за чоловік у ведмежій шкурі? – нарешті наважився запитати Ярослав дівчину, під’їхавши ближче.
– Ого! Скільки питань, – поглянула на хлопця Дарина, той їй ніяково посміхнувся. – Їх послав мій брат Ізяслав, він хоче женитись на мені.
– Так він же твій брат? – здивувався Ярослав. – Хіба так можна?
– Брат він лише по батьку. А цей у ведмежій шкурі – волхв із братства Ведмедя.
– Зрозуміло, – сказав хлопець, хоч нічого і не зрозумів.
– Мій батько тяжко хворий і я спішу до нього. Після смерті батька старший брат Ярополк повинен сісти на великокняжий престол, а Ізяслав сам не проти зайняти його, – пояснила дівчина.
– А ти тут до чого? – поцікавився Ярослав.
– В мене є наречений, герцог Венедійський, і треба встигнути від’їхати до нього, доки батько живий, бо почнуться чвари між братами і я залишусь тут.
– Ага, ось як виходить, – чомусь засмутився хлопець і замовк.
Так вони, майже не розмовляючи, скакали до самого Боброва. Вже сонце сховалось за лісом і почало потрохи темніти, коли вони під’їхали до терема Лисюка на краю Боброва. Як тільки вершники доїхали до воріт, ті розчинились, охоронці за дерев’яним частоколом упізнали Дартаза, котрий кілька місяців жив у Боброві і товаришував із їх хазяїном. Добриня, в’їхавши на подвір’я, втратив свідомість і почав сповзати із коня та Ярослав, сплигнувши на землю, встиг його підхопити. Із терема вийшла товстелезна жінка у строкатій спідниці, мати Лисюка, і, сплеснувши руками, заходилась побіля пораненого воєводи. За її наказом, дворові хлопці віднесли Добриню до кімнати на другому поверсі і вона тут же послала за бабкою Леською, місцевою знахаркою, а так же веліла нагріти воду. Дарина вся в сльозах залишилась поряд із дідом.
Ярослав і Дартаз вийшли на подвір’я. Коней їх вже розсідлали і завели в стайню. Чорний пес, який розгублено стирчав посеред подвір’я, побачивши знову гнома, підбіг до нього, той його попестив і відвів до псарні, посадив у пусту загорожу і велів сидіти тихо. Робочий люд почав його розпитувати, що трапилось з ними. Він, як раніше домовились, сказав, що на них напала татарва і їм ледь вдалося втекти. Охоронці, почувши це, посуворішали і знову забрались на дерев’яний частокіл, що стояв навколо подвір’я. Ярослав вловив на собі зацікавлені і здивовані погляди челяді, вони ще не бачили такого здоровенного хлопця, ще й такого засмаглого. Тим більше одягнутого в перероблену кольчугу, яка трохи мішкувато сиділа на ньому і з величезним мечем за спиною та й на голові якась стара хутряна шапка із під якої вибивалось довге чорне волосся. Гном голосно сказав, що він його двоюрідний брат і нічого на нього витріщувати свої очі. Кілька дівиць у білих полотняних сорочках стояли на ганку, вони голосно приснули і розсміялись, щось сказавши один одному. Хлопець, який не звик до такої уваги, не знав куди себе подіти. На щастя незабаром з’явився хазяїн і всі швидко розійшлись по своїм справам. Поздоровкавшись, Лисюк відізвав у сторону Дартаза і уважно його вислухав. Це був невеликого зросту, дещо товстуватий, чолов’яга, з маленькими пронизливими очами, голова його була майже лиса. Одягнутий, як на думку Ярослава, дещо претензійно, у вишиту білу сорочку, червоні штани, заправлені до ялових чобіт та ще підперезаний шовковим поясом. Вислухавши Дартаза, він підійшов до хлопця і окинувши його поглядом сказав.
– Хлопче, мені приємно бачити сина Бартаза, ти і справді схожий на нього, хіба що вимахав величеньким. Ну нічого, я мислю, що ми підберемо тобі кращу одежу, як і личить синові такої поважної людини.
– Спасибі.
– Зараз велю натопити баню для вас і приготувати добру вечерю, – звернувся Лисюк до Дартаза. – За доброю чаркою розкажете всі подробиці своєї пригоди. Проходьте в дім.
Він розвернувся, піднявся на ганок і зайшов до терему.
– Не звертай уваги, – похлопав по спині хлопця гном. – Він завжди такий, безцеремонний, а так зовсім не поганий чоловік.
– Та мені то що, – пробурмотів Ярослав, помітивши дівоче обличчя все обсипане ластовинням, яке визирнуло із відчинених дверей.
– Нічого, не тушуйся, все гаразд. Пішли до хати.
На ганок вискочила гарненька дівчина і ніяковіло залопотіла, запрошуючи пройти з нею до терему. Та тільки вони піднялись до неї, як відчинились ворота і на подвір’я в’їхала на рудому коні худорлява літня жінка.
– Ось і Леська, – посміхаючись промовив Дартаз.
Жінка зіскочила з коня, тримаючи в руці торбину, і віддала повіддя прибігшому малому хлопчику, потім піднялась до них. Дівчина, ще більше зніяковіла і, широко відчинивши двері, чекала доки гості зайдуть до терему.
– Здоров, Дартаз, – привіталась Леська. – Де тут у нас поранений?
– На верху, – сказав гном, чомусь пригладивши бороду.
– Добре, тоді я піду. А це що за юнак?
– Мій двоюрідний брат – Ярослав.
Юнак злегка вклонився милій жінці. У тої здивовано піднялись брові, вона кинула зацікавлений погляд на Ярослава та нічого не сказавши, пішла за дівчиною до пораненого воєводи. Гном прослідував за нею, а за ним і хлопець.
***
Ніч стояла зоряна але місяць вже сховався за обрій. З десяток вершників під’їхали на край лісу і спішились.
– Ну що, княжич, не передумав? – прошепотів Кулак на вухо Ярію.
– Ні, – мотнув головою молодий князь.
– Тоді діємо, як домовились. Тільки дочекаємось світанку, що б не наполохати їх.
– Добре. Треба трохи перепочити. Де Сапрон?
– Тут я.
– Готуйся, переодягнись в щось інше, порви одежу. Пам’ятаєш, що треба сказати.
– Так.
Кривий із кіньми відійшов подалі в ліс і став чекати. Всі інші, знеможені від швидкої скачки, попадали на траву і відпочивали. Завдання було не з легких, треба було зуміти тихо захопити терем купця. Кулак жалкував, що немає поряд досвідчених воїнів, п’яток бородатих і він був би впевнений у перемозі. Та що поробиш, приходиться ризикувати. За те яка буде здобич – дочка самого князя Святослава!
На самому світанку Сапрон поплював на руки і звалив на плечі молодого воїна Білана, переодягнутого у кийградського дружинника та поніс його до воріт у частоколі. Хлопець, якого він тягнув на собі, був дуже вправний кидати ножі, на цьому і будувався весь напад. Якщо б піднявся шум, довелось би все відразу відмінити і відступити.
Сапрон ледве доніс свою ношу до частоколу і присів біля воріт. Віддихавшись, легенько постукав у дерев’яні ворота. Над частоколом з’явились дві голови.
– Хто там шляється? – пролунав дзвінкий голос молодого вартового.
– Це я, Сапрон. Відчиніть, у мене поранений дружинник, на нас напала татарва, ледь втекли.
– Сапрон!? – почувся бас другого вартового.
– Тимко, відчиняй, – зраділо крикнув Сапрон
Наверху трохи пошушукались і було чути як хтось почав спускатися. Через деякий час грюкнули засуви і двері трохи прочинились. В цю мить Білан підвівся і, прицілившись, кинув ніж. Той по саму рукоять зайшов в око спостерігавшого за ними із-за частоколу вартового, він тихо зойкнув і повис на зубці.
– Що там у тебе, – пробасив голос біля дверей.
– Пораненому погано, – відповів Сапрон.
Як тільки двері розкрились ширше, він схопив за руку Тимка і, потягнувши на себе, вдарив ножем у горло. Тимко захрипів і обливаючись кров’ю впав на землю.
– Гукай інших, – сказав Білан і пірнув у відчинені двері з ножем у руці.
Сапрон побіг до лісу, махаючи руками. Через хвилину, назустріч йому вибігла татарва.
– Ну як? Все добре? – запитав Кулак.
– Так. Швидше до терема.
– А ну, хлопці, швидко і тихо, вбивати всіх на своєму шляху.
Татарва миттю заполонила подвір’я. Там на них чекав Білан, який встиг перерізати горло ще одному вартовому.
– Все тихо. Вартових більше немає, – сказав він. – Собаки сидять зачинені у псарні.
– Молодець, – похвалив його Ярій і направився до дверей терема разом із п’ятьма воїнами. Сапрон поквапився за ними.
Кулак з рештою залишився на подвір’ї, вони заправили луки стрілами і стали чекати. Тут завила якась собака і голосно загавкали інші.
***
Після доброї баньки і хорошої вечері, Ярослава розморило і він почав клювати носом ще сидячи за столом та слухаючи, як гном розписував Лисюку їх пригоди. Дарина, яка теж змила дорожню пилюку, швидко попоїла і знову пішла до діда. Їй постелили в одній кімнаті з ним.
Знахарка промила рану воєводі, напоїла трав’яним узваром і облаяла гнома за те, що рану так сильно розтрясли. Дартаз розвів своїми волохатими ручиськами і виправдовувався тим, що торопились поспіти засвітла. Леська на його слова лише махнула рукою і сказала, що прийде завтра вранці, наказавши, як буде лихоманити Добриню, то давати йому узвару, той применшує біль і знімає жар. Коли вона вже прощалась, Ярослав випадково підслухав, як вона говорила гному, що справі кепські, якщо воєвода доживе до ранку – може і виживе.
Поселили Ярослава в кімнаті із гномом та він, не чекаючи його, пішов сам спати. День видався напрочуд напруженим, хотілось спокійно все обдумати. Та куди там, заснув, як тільки голова торкнулась подушки.
Прокинувся Ярослав на світанку від хропіння Дартаза і ще якогось тривожного відчуття на душі. Трохи проворочавшись, встав і вирішив попити. Він пам’ятав, що на підвіконні стояв глечик із холодним квасом. Та глечик був порожній, цей шустрий гном вже встиг все видудлити. Ярослав вирішив пошукати на першому поверсі, згадавши, що там знаходилось невелике барильце з квасом. Відкрив двері хлопець опинився в абсолютно темному коридорі, господар видно економив на освітленні. Мацаючи руками стінку, він почав потрохи просуватися до виходу. Почулось завивання пса і гавкання собак у псарні. Потім юнак почув якийсь шум і приглушену лайку. Ярослав насторожився. Внизу хтось запалив смолоскип і хлопець узрів озброєних людей. Татарва!? Він швидко розвернувся і вбіг у кімнату, почав тормошити Дартаза.
– Прокидайся! Татарва! Та вставай, чорт тебе забирай!
Гном вскочив і вихопив сокиру.
– Що трапилось!?
– Вороги пробрались в терем! Одягайся!
– Які вороги? Тобі що знову якась мара приснилася?
– Який в біса сон! – одягаючи чоботи проричав Ярослав. – Вставай швидше, старий чортяка!
Нарешті гном щось уторопав і почав квапливо одягатись. За хвилину вони стояли одягнуті та озброєні.
– Треба добратись до Дарини із воєводою, – сказав Ярослав і визирнув з кімнати, тримаючи в руці кинджал.
– Добре ходімо, – погодився гном і пішов вперед, не забувши прихопити лук із стрілами.
Вони вийшли із своєї кімнати і Дартаз впевнено повів його до кімнати воєводи, схоже він добре бачив у темряві. Тихенько відкривши двері, зайшли до кімнати. На їх щастя там горіла масляна лампа і при тьмяному світлі Ярослав побачив княжну, яка вдягнена заснула побіля діда.
– Дарино, прокидайся, – торкнувся її плеча хлопець.
– Що трапилось? – відразу відгукнулась дівчина.
– Тихо! Схоже в дім проникли злодії чи можливо татарва, – відповів Ярослав. – Треба якось здійняти тревогу.
Дартаз зачинив на засув двері і підпер комодом. Почулись обережні кроки, які затихли біля їх дверей. Потім хтось спробував відчинити їх. Побачивши, що нічого не виходить почав в щілину просовувати ножа.
– Та ламайте двері, – прошептав хтось за дверима.
– Так весь дім розбудимо.
– Ламай, дідько з ними, – наказав молодий голос.
У двері зі всього розмаху вдарили сокирою. Засув не витримав але комод не піддався.
– Трощіть швидше двері, – знову пролунав той самий молодий голос.
– Там чимось підперто, – незадоволено пробурчав хтось.
– Діставай меч, – прошепотів гном на вухо Ярославу, той послухався і витяг дворучний меч. – Якщо хтось полізе, бий його.
Поряд із хлопцем стала Дарина зі своїм мечем. Дартаз став поодаль і заправив свій лук стрілою. Двері затріщали і в них з’явилась тріщина, яка під ударами сокири швидко розширялась. Чиясь голова заглянула в кімнату і в ту ж мить просвистіла стріла і встряла нападнику в око. Протяжний крик рознісся по дому.
– Чого вам треба!? – закричав Ярослав.
– Віддайте княжну і ми підемо! – гукнули із-за дверей, переставши бити сокирою.
– Хто ви? – запитав хлопець.
– Яка різниця, не віддасте дівчину, всіх повбиваємо! – відповіли нападники.
– Дартаз, поглянь у вікно, що там робиться? – гукнув Ярослав гному.
Той поклав лук і сокирою вибив дерев’яну раму вікна, куски слюди полетіли на піл. Він виглянув і миттєво сховався, дві стріли влетіли у вікно. Двері знову почали рубати. Добриня раптом вскочив із ліжка і тут же впав на підлогу, Дарина підбігла до нього, пробуючи підняти його.
– Добре, хоч бояться нас палити, – пробурчав Дартаз, вставши із сокирою біля дверей.
– Чому? – спитав Ярослав, притиснувшись до стіни і наготовивши меча.
– Не хочуть, щоб вогонь побачили із Боброва.
– Це ідея! – вигукнув хлопець. – Обмотай стріли чим не будь і підпали, а потім стріляй у вікно.
– Точно! – зрадів гном, а потім запитав стурбовано. – А зможеш стримати їх?
– Спробую
– Тоді, я пішов.
Гном кинувся рвати якісь рушники, йому стала допомагати Дарина, якій вдалося посадити на піл воєводу, вклавши в його руку кинджал. Хтось закричав у теремі, почулось гупання і люди почали вибігати на подвір’я прямо на лучників татарви. Пролунали крики поранених. В цей час двері не витримали і рухнули, виникла постать з мечем. Ярослав вдарив своїм мечем по ворожому мечу, той випав з рук нападника і він відразу сховався, та за ним з’явився інший. Хлопцеві було незручно махати довжелезним дворучним мечем у тісній кімнаті, тому він почав наносити колючі удари, один із яких вцілив у ворога. Ті відступили на деякий час, а потім під прикриттям щитів знову полізли до кімнати, їм вдалось подалі відсунути комод і увірватись в середину. Ярослав, прикриваючись мечем, засадив в одного із нападників кинджал, який прошив броню і зайшов між ребер. Та тут його штурхнули і він впав, над ним нависла тінь із мечем. Але прошелестіла бойова сокира гнома і відтяла руку нападника. Дартаз своєчасно прийшов на поміч. Піднімаючись, Ярослав помітив, як Дарина підпалювала стріли і вистрілювала їх у вікно. Вогненні спалахи летіли у вже сіріюче небо. Хтось схопив хдопця за ногу, це був поранений ним ворог, та він не встиг підняти меч, як воєвода Добриня встромив свій кинджал тому у лівий бік.
Раптом почулись крики і татарва почала відступати. За хвилину уцілілі нападники кинулись до воріт, а потім побігли до лісу. Їх шлях освітлювала палаюча скирта сіна, яку випадково підпалила Дарина. Було видно, що із Боброва скакало кілька десятків вершників.
– Все, – сказав Дартаз витираючи піт і виглянув у вікно. – Бачу скаче до нас підмога.
– Хто це були? Татарва? – запитав Ярослав і обережно виглянув із кімнати, там вже нікого не було, тільки лежав мертвяк зі стрілою в оці.
– Схоже, – відповів гном і переступивши через труп ворога, перевернув його. – Так це татарва. Біс його забери! А мій однорукий все-таки утік.
Дарина вже знову клопоталась побіля свого діда. Почало потрохи світлішати і було видно, як старий воєвода посміхався, йому було радісно, що останні хвилини життя він провів в битві.
– Дарино, візьми цей оберіг, він в нашому роді вже багато століть. Хай він принесе тобі щастя, – проговорив воєвода і вклав у дівочі долоні невеликий позолочений ріг на срібнім ланцюжку. – Пробач мені, що не зможу довести тебе до Кийграда. Тримайся Дартаза, він допоможе тобі.
Добриня міцно стиснув руку онуки і тихо помер. Дарина голосно розревілась. Ярослав присів поруч і обійняв дівчину за плечі.
***
Загін татарви мчав лісовою дорогою. Їх залишилось десятеро. Ярій притискував обрубок правої руки до себе і його губи зло кривились.
– Ми ще повернемось і помстимось! – прокричав його наставник Кулак.
– Так. Я вернусь! – люто блиснув очима князь.
31
Мальфар прокинувся вранці у дуже гарному настрої. Вчора повернувся до Кийграда купець Нестор і він вечором поспішив відвідати його. Після взаємних привітань і короткої розмови, Нестор нарешті вручив довгоочікуваний пакунок. Мальфар обережно розгорнув пакунок і побачив темно-червоний посох Мухамтина. Це справді був він – посох легендарного мага Мухамтина. Купець аж сяяв від задоволення, дивлячись, що зміг порадувати свого старого друга. Мальфар, ще трохи побув у Нестора, а потім, відмовившись навіть від вечері, відправився додому, добре, що жив неподалік від дома купця. Вдома він майже півночі вивчав посох, листав старовинні фоліанти магічних книг. У посоху Мухамтина, ще жевріла магічна сила, правда невелика і все-таки вона існувала. Ну що ж, знову пора збиратись в дорогу – спочатку до Хазарії, а потім морем в Персидію, а там вже поруч Тайбетські гори.
Мальфар зійшов вниз, Майша вже зранку клопотався на кухні. Сьогодні навідається Тобіас і він, після прощальної вечері, відпустить з ним старого хазара. А жаль, такий добрий кухар.
Поснідавши, маг піднявся наверх і почав знову потрохи пакувати валізи. Несподівано перед самим обідом до нього завітали гості. Коли Мальфар спустився до них, він побачив перед собою двох чоловіків і одну молоду жінку. Вони вклонились йому, він теж схилив голову. Один із чоловіків, ще зовсім молодий, видно був рицарем ордена Зірки, другий же сорокарічний, в темно-зеленому камзолі, схожий був на якогось шукача пригод, а молода чорнява дівчина в барвистій сукні, скоріше за все була танцюристкою. Все це швидко промайнуло в нього в голові, поки він запрошував їх пройти до гостинної.
– Чим завдячую вашому візиту, – поцікавився Мальфар, коли всі розмістились навколо стола.
– Дозвольте відрекомендуватись, я магістр ордена Зірки Роман, цей чоловік граф Сент-Бруно, більш відомий, як Прокл, а молода пані – Ізана, танцюристка і... довірена особа принцеси Анни.
– Хмм... Колоритна у вас компанія. І звідкіля ви приїхали?
– Ми приїхали з герцогства Венедії, разом із посольством герцога Вольмира до Великого князя Святослава.
– Зрозуміло. Як поживає Вольмир?
– Добре, збирається незабаром одружитись.
– Це мені відомо – з дочкою Святослава.
– Ні, з принцесою Анною, дочкою імператора Цезарії Василя II.
– Оце так! – здивувався маг.
Тут зайшов Майша і на великому підносі приніс кілька тарілок із легкою закускою, срібні келихи і глечик з вином.
– Пригощайтесь, – сказав Мальфар і власноручно розлив по келихам червоне вино.
– Дякуємо, – сказав Роман, інші поки відмовчувались.
Вони трішки випили і закусили. Мальфар відкинувся на спинку крісла і приготувався слухати, розмова обіцяла бути цікавою.
– Не знаю навіть, із чого почати. Спочатку хочу передати вам привітання від герцога Вольмира і його лист, – сказав Роман і діставши листа передав магу.
– Спасибі, – промовив Мальфар, беручи листа. – Бачу, Вольмир ще пам’ятає мене. Це приємно.
– А так же привітання від Великого магістра ордена Константана, – продовжував магістр. – На жаль він був хворий, коли ми від’їжджали з Венедії.
– А що з ним?
– Нічого страшного, він вже одужує.
– Дякую, за привітання. Та ви завітали не тільки для цього, – поцікавився маг.
– Так. Ми прийшли до вас за допомогою.
– І чим я можу вам допомогти?
– Бачите, вся річ у Кинджалі Пророків.
– Он як? – здивовано здійнялись сиві брові Мальфара. – Тоді розповідайте все по порядку.
Він вмостився зручніше, розповідь гостей мала бути дуже цікавою і маг не помилився.
***
Ярополк, вигнавши лікарів, самотньо сидів біля ложа свого тяжкохворого батька. Ці кляті лікарі тільки розводили руками і відводили очі, судячи по всьому князю Святославу залишилось жити зовсім небагато. Вже третій день він не приходив до тями і весь час марив. Ярополк вже зрозумів, що втримати великокняжий престол йому буде важко, його брат Ізяслав спить і бачить себе на цьому престолі. Та він очікував на підтримку Святославових дружинників, на допомогу його воєвод, а ті раптом зайняли нічийну сторону, вирішивши не втручатись у чвари синів Святослава. І тепер Ярополк не знав, що робити. Виїхати з Кийграда він не міг, бо поки хворий батько треба було його заміщати в державних справах. Особиста дружина Ярополка була малочисленою, городяни не дуже його полюбляли, лише купці ставились до нього добре, та вони, як завжди, вичікували.
Князь зітхнув і підвівся, пройшовся по опочивальні Великого князя Русинії. Дивна річ, його батько такий великий правитель, має багато дітей та онуків, а помирає майже самотній. До речі, де його улюблена донька – Дарина? Невже і тут встиг напакостити Ізяслав? Він похитав головою, треба вечором наказати його дружинникам зайняти великокняжий терем, якщо потрібно то і силою, хай тоді покаже своє істинне обличчя Щербань.
Тут почувся якийсь шум і до кімнати зазирнув його вірний дружинник Драч.
– Прибув ваш брат – князь Ізяслав, – повідомив він дещо занепокоєно. – З ним і старійшина волхвів Горюн.
– Проси. Посиль охорону, – наказав Ярополк.
– Добре, – зітхнув Драч і подумки вилаявся. Як тут посилиш, якщо маєш всього десяток, а з Ізяславом – сотня дружинників!? Та промовчав і щез за дверима.
Ярополк знову присів біля батькового ложа, розмова буде важкою. Загрюкали чоботи по дерев’яному полу і почулась легка перепалка, та потім все стихло і двері відчинились. До кімнати зайшов Ізяслав в яскраво-червоній одежі з вовчою шапкою на голові, за ним слідом волхв Горюн, як завжди одягнутий в білий балахон і обвішаний зв’язками амулетів.
– Здраствуй, брате, – привітався Ізяслав
– Здраствуй, – відповів Ярополк і підвівся.
Ізяслав пройшов до ліжка батька, схилився над ним, поправив йому подушку.
– Як він?
– Погано. Не приходить в себе, марить, – промовив старший брат і відійшов від ліжка.
– Балакають, що потравили Великого князя, – підвів очі на Ярополка Ізяслав.
– Брешуть. Лікарі кажуть – хвороба.
– А може порча, – втрутився волхв Горюн. – Дай-но я погляну.
Він підійшов до Святослава і поклав руку йому на чоло, заплющив очі. Постояв хвилину. Брати з цікавістю спостерігали за ним. Волхв відкрив очі і прибрав руку, потім поглянув на Ярополка.
– Порча із потравою, – сказав він гнівно.
– Не дури, – скривився Ярополк. – Тут нема глядачів.
– Правду кажу. Ти злигався зі священиками чужинського бога, а вони погубили Святослава.
– Ти з глузду з’їхав, старий відьмак, – розгнівався Ярополк.
Та Горюн підняв вказівний палець і продовжував.
– Ти запродав віру наших батьків і став вклонятись прийшлим богам.
– Не дурій, – насупився Ярополк, – а то звелю викинути тебе геть.
Та побачивши, як Ізяслав поклав руку на меч і напружився, він зрозумів, що його провокують на свару і зробив крок назад, до стінної шафи. Треба було відступати, не дозволити молодшому брату так просто вбити його. Аж раптом князь Святослав застогнав, сів на ліжку, відкрив очі і спробував підняти руку.
– Ти... будь...– прохрипів він, вказавши пальцем на Ярополка.
Потім знесилено впав і затих. Ізяслав схилився над ним.
– Помер мій батько. Ти його вбив, Ярополк! Він вказав на тебе!
Він вихопив меча та Ярополк штовхнув на нього волхва, а сам швидко відкривши шафу, зник в ньому.
– Там підземний хід! – заволав, бризкаючи слиною, Горюн. – Він веде на Посольський двір, треба встигнути його перехопити.
– Не хвилюйся, там його чекають, – посміхнувся зловтішно Ізяслав і, сховавши меч, підпер шафу лавкою. – Чи ти подумав, що я справді власноручно вб’ю свого брата?
– Так ти, все спланував, – оторопів волхв.
– Ну і ти мені допоміг. Як у тебе вийшло, що батько встав?
– Не робив я цього, – пробурчав Горюн.
– Дивно. Та пора вже давати сигнал, – сказав Ізяслав, виглянув у розчахнуте вікно і кинув свою вовчу шапку з червоною стрічкою на подвір’я.
Відразу пролунав звук бойового рога і десятки воїнів кинулись різати дружинників Ярополка.
***
Болеслав неспішно прогулювався на подвір’ї Посольського двору. Сонце добряче припікало і йому було жарко в його нарядному вбранні. Дався йому цей придворний етикет! Магістр Роман, Прокл та Ізана пішли до мага Мальфара, на їх щастя він був досить відома особистість і їм швидко вказали де він живе. Вони кликали із собою Болеслава, та той не зміг, граф Мефодій щось занедужав і йому довелося залишитись, замість нього виконувати обов’язки посла. Хоча які обов’язки? Ходити по двору і чекати, що князь Ярополк захоче їх вислухати. Та поки що тому не до їх посольства, своїх справ вистачає. Тільки венедійські купці лізуть нахабно із своїми проханнями, ледь відкараскався від них.
Почувся шурхіт, Болеслав насторожився і озирнувся. Із якогось непримітного сарайчику вибрався доволі високий чоловік років сорока, багато одягнений але весь у павутині. Десь далеко почувся звук бойового рога.
– Ти хто такий? – поцікавився Болеслав, підійшовши ближче.
– Я – князь Ярополк, – відповів чоловік, торкнувшись свого меча та пильно глянувши в очі рицаря, додав. – Мене переслідують вбивці, мій батько, князь Святослав, помер. А ти хто?
– Я посол із Венедії – шляхетний рицар Болеслав.
– Допоможи мені, рицар Болеслав, добратися до мого терему, там на мене чекають мої дружинники.
Болеславу б замислитись трішки про можливі наслідки, а він же з радістю гукнув своїх рицарів. Вони за хвилину готові були вирушити. Ярополк вже почистив одежу і нетерпляче чекав на них. Та вийти не встигли – на Посольський двір вбігли десятки озброєних воїнів Ізяслава. Ярополк крикнув, що він князь, син Святослава, але ті відразу напали на нього. Зав’язалась битва. Болеслав зі своїми рицарями почав відтісняти нападників із подвір’я, пробиваючись до стайні. Впали перші вбиті. Очі воїнів налились кров’ю і пішов жорстокий бій, не на життя, а на смерть. Із будинку вискочив напіводягнений граф Мефодій і, нічого не розуміючи, спробував розборонити своїм криком, що вони посли Венедії, та ніхто його не чув. Болеслав рубився весело і поклав вже другого противника на землю. Нападники піддались і почали потроху відступати. Але тут їм прийшла підмога, у вигляді кількох десятків лучників, вони підняли луки і їх стріли проспівали пісню смерті. Першим, утиканий стрілами, упав бездиханно граф Мефодій, а через десять хвилин вже все подвір’я було вкрито трупами венедійських рицарів, серед яких лежав із стрілою в груддях і князь Ярополк. Тільки рицар Болеслав із останніх сил спробував прорватись та десятки мечів порубали його.
***
Мальфар кивнув головою і сказав Ізані.
– Ти права панночка, що вилила цю рідину. Мені відома одна рослина, зовсім безпечна але її сік змішаний з вином страшна отрута.
– А як же що до кинджала? – запитав молодий магістр.
– Тут я не відаю чим вам допомогти. Якщо і з’явився Кинджал Пророків на цій землі, то мені про це нічого не відомо, та я обіцяю про це подумати, можливо щось і спаде на думку. А ну, Романе, дай мені ще раз поглянути на ці піхви.
Роман протягнув магу блискучі піхви від кинджала.
– Так, – промовив Мальфар, вертячи в руках піхви, – що тут у нас. Сяють два камені і вказують напрямок, може, дійсно, хтось поблизу з цим кинджалом. О! Дивіться, засвітився ще один камінець.
– Точно, – збуджено прошептав магістр.
Їх голови схилились над столом, роздивляючись піхви і засяявший третій камінець. Раптом пролунав легкий стукіт у двері і всі, крім мага, здригнулись.
– Це Тобіас – мій учень, – спокійно повідомив Мальфар. – Майша, відчини йому двері.
– Здраствуйте, – сказав, зайшовши до кімнати трохи збуджений Тобіас і обвів здивованим поглядом компанію за столом. Ті відповіли не менш здивованими поглядами.
– Хмм... Здраствуй, Тобіас. А в тебе часом немає якогось кинджалу?
– Є, а що?
– Покажи, будь ласка, – попросив маг.
Його учень здвинув плечима і дістав кинджал, самий що не є звичайний, та й ще видно зроблений у Кийграді. Зітхання розчаровано пройшло по кімнаті.
– А що трапилось? – поцікавився Тобіас і поклав кинджал на стіл.
– І більше немає ніякого? – ще раз запитав Мальфар.
– Ні. А що?
– Та нічого. А чого ти такий схвильований? – перевів розмову маг.
– На це є причини, – відповів Тобіас і поглянув на присутніх гостей.
– Та говори, – махнув рукою Мальфар.
– Помер Святослав.
– Ну що ж, це треба було очікувати.
– Його син, князь Ярополк, вбитий, – продовжував той. – Вночі можливі погроми не згодних із Ізяславом городян.
– Дякуємо за гостинність, Мальфар, та нам вже потрібно йти до посольства, – підвівся магістр Роман, а за ним встали Прокл з Ізаною.
– До якого посольства, можу я поцікавитись? – запитав Тобіас у Романа.
– Звісно. До посольства герцога Венедії Вольмира, ми приїхали з ним.
– О це так-так. Тоді, на жаль, маю для вас неприємні новини, – зітхнув Тобіас. – Немає більше вашого посольства, всіх убили дружинники Ізяслава.
– Як!? Не може бути!? Ти щось плутаєш.
– Вибачте, але це правда. Князь Ярополк утік у ваше посольство і венедійські рицарі його захищали. Об’явлено – князь Ярополк зрадив Святослава і отруїв його, бувши у зговорі з Венедією.
– Маячня якась, – сказав Роман, направляючись до дверей.
– Постій, я правду кажу. Вас розшукують, якщо спіймають стратять.
– Це точно, Тобіас? – перепитав Мальфар.
– Клянусь. Я не знаю хто ваші гості, але венедійців князь Ізяслав наказав всіх вбивати.
– Зачекай, Роман, присядь знову. Та й ви сідайте, Прокл і панночка. А ти, Тобіас, детальніше розкажи про все, що ти знаєш, – підняв застерігаючи руку Мальфар.
Магістр нерішуче поглянув на Прокла. Той, не вагаючись, знову сів на стілець, за ним сіла й Ізана. Роман розвів руками і теж присів.
– Майша, принеси келих для Тобіаса.
Старий хазар приніс келих і власноручно налив в нього вина. Тобіас підсів до столу і трохи відпивши вина почав.
– Багато людей бачило, як Ярополк прибіг на Посольський двір, де його чекав барвисто одягнутий рицар...
– Це Болеслав, – вихопилось у Ізани.
– Не знаю, як його звали, та коли прийшли дружинники Ізяслава, він наказав своїм людям захищати Ярополка. Вони бились хоробро та дружинників було набагато більше, а потім з’явились лучники і перестріляли їх. Тепер повсюди шукають венедійських лазутчиків...
В цю мить знову загрюкали у двері.
