А було все це так — я розповім, я! В мене це найкраще вийде, бо я спеціалізуюся на розповіді старих криваво-романтично історій. Тож, слухайте, моя чарівна пані, і не кажіть, що не чули. В старовинні часи, ще до появи в нашому місті першого автомобіля, один збіднілий сеньор одружився із дівчиною вродливою, але не надто розумною. В її родини було багато грошей: вони сиділи на грошах, спали на грошах і розвіювали гроші за вітром заради забавки. Їхня дівчина, Росаріо, маленька й вертлява, страждала на невеличкі розлади, а проте, це не здавалося суттєвим недоліком для закоханого в неї до нестями, а в її гроші — до божевілля, сеньора Клементе Муньоса.
Весілля зіграли гучне, але родина, що давала своїм дочкам щонайменше по три імені, під час банкету трохи кепкувала з бундючного пана, що ледь спромігся пристойно вдягнутися на власне свято. Того ж року Росаріо народила хлопчика, і його нарекли дивним іменем, якого доти ніхто ні в родині його батька, ні в родині матері не носив. Маленький Освальдо був таким напрочуд великим, що, народжуючись, першою своєю земною справою мало не вбив матері і не залишив невтішним батька. Відтоді розум жінки остаточно затьмарився, і вона все ходила навколишніми полями, збирала квіти і співала пісень разом із негритянськими жіночками й дівками, яких мало не до сотні збиралося на арендованих у Муньоса землях. А треба сказати, що за кілька років після одруження, справи пана стрімко пішли вгору: він зайнявся не надто благородним, але вельми прибутковим ділом і заходився скуповувати пасовиська для своїх отар. Виявляв він при цьому, і досить несподівано, хвацькість, спритність і пожадливість, що межувала з безпринципністю, а подекуди й відвертою жорстокістю. Завів собі псарню, і люди таки побоювалися рудих, гостроіклих і швидконогих псів, про яких ходили недобрі чутки. Дружина спочатку ледь пручалася, коли, наче в середньовічних казках і легендах про людожерів та іншу гидоту, Клементе викидав із домівок нещасних вдовиць і сиріт і мало не пив їхню кров. Потім, разом із поступовим збагаченням, її сумлінню полегшало. Вона вдовольнилася роллю коханої дружини, багатими підношеннями, і більше у справи не втручалася. До неї горнулися, наче до англійської королеви, сусідки, знедолені поселяночки й інші якісь жіночки – чи-то збіднілі родички, чи-то подружки, що лестощами й обіцянками невідомо чого намагалися через неї вплинути на сеньора. Вона, щоправда, була досить, якщо не недалекою то, принаймні, легковажною, безтурботною. Якби їй довелося працювати з ранку до вечора, це, можливо, мало б важкі наслідки для її білих рученят і гарненького личка, та пощадило б її бідолашний розум і врятувало б від подальшої долі. Та хіба ж хто може передбачати і змінювати власну долю?
А сталося таке, що якось у полі, коли Росаріо, залишивши синочка на добру волю служниць і подружок, гуляла між травами і збирала квіти, до неї з дороги озвався один заїжджий чоловік. Росаріо лише глянула — і мало не зомліла. Що вже там їй привиділося — невідомо, бо, насправді то був звичайнісінький чоловік, що їхав на мулі з індіанського селища на ярмарок, продавати помідори, зелень і розмальований гарбузовий посуд. Він кинув на неї сміхотливий погляд з-під широкого соломяного капелюха, і вона помітила, що він зовсім юний, мало не молодший за неї хлопчисько, якого мамка за якусь провину відправила відпрацьовувати батьківський хліб. Росаріо впіймалася на його білозубу посмішку, наче маленька цікава рибка. Він чи то знав, що вона собою уявляє, чи то просто діяв за наказом молодої дурної крові, але, не сказавши з нею і двох слів, покликав її до себе, і вона, як зачарована, пішла.
- Гей, рибко, - сказав їй хлопець, - незабаром нерест. Пливи в мої тенета.
- Ти брешеш, Рибо, - відповіла мені на це Елена, - якщо ти натякаєш на те, що то був батько Аполінара, то знай, що ці чоловіки з роду в рід неспроможні так поетично розмовляти з жінками. Кляте сім'я! Швидше б він просто взяв її, грубо й мовчки.
- Терпіння, моя чарівна пані, - кажу я, - Спершу дослухайте, що сталося потім. Та й де ж тут поезія? Суцільна нахабна брехня, до якої дослухаються лише божевільні...
- То і я, мабуть, божевільна, - сумно позіхнула на це Елена.
- Та слухайте ви! Росаріо, жодної миті не сумніваючись, пішла до нього, заплющивши очі і витягнувши вперед руки, як причинна. Кажуть, той індіанець промовив якесь своє індіанське слово, що допомагало йому здобувати будь-яких, навіть найцнотливіших, білих дівчат. Тут же, неподалік, скоїли вони свій перший грішок і, швидше за все, на цьому б усе й закінчилося, бо не з тим же йшов до неї нахаба, щоб потім десь забитому кийками й задертому собаками згинути... Але, ще кажуть, ніби й Росаріо знала якісь слова, що спливали з глибин... як то... підсвідомості... у жінок з її роду.
- Та ні, Рибо. Вона просто була дуже вродлива. Така вродлива, що навіть найлегковажніший чоловік не міг не прийти вдруге і втретє... Вона була в сто разів кращою за мене.
- Так вам Аполінар каже? Він, здається, не відчуває до матері належної вдячності і поваги, бо я чув, як він каже про неї “божевільна шльондра”... А вам, значить, нахваляє її вроду?
- Він і мене називає божевільною шльондрою і, здається, справедливо.
- Та викиньте ви ці дурощі з голови, - кажу, - Хіба ж Аполінар може похвалитися здоровим глуздом? Нехай каже, що знає, а ви собі мовчіть і робіть свою справу. А Росаріо, кажуть, не була такою вже запаморочливою красунею. От, дійсно, що чаклунство, бо ж таки звела вона бідолашного індіанця до могили. Така собі малесенька, тендітна, як запалена свічка на протязі. В голові — вогонь і вітер, і ані трохи здорового глузду. Обличчя, кажуть, у неї було, як у миші, й очі невеличкі... Та ви лишень придивіться до Аполінара... Ні, аж надто вродливою вона не могла бути! А з вами їй так і зовсім тягатися несила.
- Тож, він прийшов до неї вдруге? - спитала Елена.
- Саме так. Товста чорна Спека розповідає, що він бавив її дитя. Уявляєте? Що то була за відьма, якщо коханець приходив за своїми справами, а закінчував тим, що носився і грався з хазяйським синком. Дикунство!
Елена погано, мстиво зареготала:
- Який же мій Муньос невдаха: рогоносець у другому поколінні! Та ще й пестунчик коханця власної матері!
Можна, можна посміятися разом із Еленою — вона нещасна, їй кожна посмішка людська наснаги додає. Тож і сміюся. Нехай потім кажуть, що Риба не шанує тих, за чий рахунок живе — Риба знає, як людині бракне співчуття.
- Рогоносець, кажете? Та й ще у другому поколінні? - сміюся. Дійсно, смішно. Але далі історія моя ведеться, а в ній майже немає місця для сміху, - Завагітніла наша пані вдруге... Та чоловік щось не одразу второпав, що біда прийшла в дім. Другий син, думав він, буде. Радів, що дружина виявилася такою придатною до своєї жіночої справи. А вона, чи знала, чи не знала, а дитину пестила долонями, лагідно дослухалася до її шарудіння в животі, співала їй пісень. Індіанець, не будь дурний, дорогу до оселі на тривалий час забув. Кажуть, була у нього розмова з індіанськими родичами, чаклунами. Попереджали його до земель Муньоса більше не сунути, ховати душу свою між камінням, разом із ящірками й іншими створіннями, що вміють уникати біди. Склала стара мати йому хліб до сумки, налили вина в міхи, дала цибулі — не витримав, із усім своїм скарбом побіг до неї, до коханки. І вона, щойно побачила його з вікна своєї прохолодної опочівальні, далеко, серед жовтого поля, вибігла, важка й незграбна, затупотіла разом із сином, що звеселився під серцем, відчувши рідного батька.
- Як же ти довго ведеш, Рибо! - поскаржилася Елена, - скоріше б уже розвязка. Муньос ніколи не жалів матері. Мені здавалося він ненавидить її, і ще мені здавалося, що тоді я розуміла й виправдовувала його почуття. Тепер я не знаю, чи він людина, що так озивається про ту, що дала йому життя? Хіба вона винувата, що покохала?
- Та чи покохала, пані?
- Як я, Рибо... Якщо я покохала, то й вона покохала.
- Знову ви себе з нею рівняєте! Це помилка, сеньоро. Не треба думати, ніби вам випало повторити її долю. У карму вірять інші народи. Та й карма ні до чого, ви ж бо їй не рідна кров.
- Я знаю, знаю, - Елена хиталася вперед і назад, наче хвора. Замріяна, тривожна, напівбожевільна. Вона бачила себе у вигляді старої, всіма забутої та проклятої Росаріо, що бігла назустріч найгіркішому своєму нещастю, з дитиною, з Аполінаром, що одразу і син, і коханець. Так важко бігти! Та не зупиниться Росаріо, ніщо їй не підкаже звернути на рівну доріжку, залишити в живих бідолашного індіанця.
- Зустрілися, - доповідаю, - Він уже й не дуже горів до неї, бо прийшов більше за звичкою і через цікавість. Але, то вже не беруся розмазувати, бо хто знає, що чоловіка тягне на зустріч його долі? Кохання, звичка, Бог чи диявол? Відомо тільки, що не зміг він протистояти спокусі померти тією смертю, що була йому прописана якимось диявольським аптекарем. Спека їх виказала… Вона й досі не розуміє, як і чому це сталося. Пам’ятає тільки, що побачивши вагітну дружину пана Муньоса в обіймах якогось обірванця, страшенно перелякалася. Чого саме перелякалася – не знає, а тільки страх був такий сильний, що чимдуж побігла вона до пана…
- Не страх, Рибо, - очі в Елени зробилися зовсім темними, як небо перед грозою, - Заздрість і ненависть, і надія на власний зиск – хіба ти людей зовсім не знаєш? То я знаю! Це вона нас навмисно виказала…
- «Нас»? Пані Елено, якщо не отямитесь, я відмовляюся розповідати далі.
Вона схопилася долонями за скроні, намагаючись звести докупи думки і враження:
- Ні, ні, все добре. Я пам'ятаю: я – Елена, мертва дружина молодого Муньоса. Тим подіям вже скоро тридцять років, а моїм подіям ще розгортатися в майбутньому. Кажи.
- Сеньор Клементе мчав, наче божевільний – досить швидко, аби впевнитися, що Спека не набрехала. Слідом за ним тупотіли чоботами якісь його наймити з полів, а попереду всіх летіли скажені пси із заслиненими в передчутті здобичі мордами. Рвалися, зривали міцними кігтями цілі шари землі, ледь вдавалося їх стримувати, щоб вони не розірвали Росаріо. Клементе в першу чергу, як добіг, гукнув до неї: «Чия дитина, суко?» І вона, виючи і ремствуючи, клялася й божилася: «Твоя»! Тільки з цим її і помилували. Хоча, кажуть, обличчя тієї ж хвилини так спотворили, що і в труну за півроку по тому люди боялися на неї глянути. Індіанець тікав щосили. Наш Аполінар, кажуть, так важко переніс своє покарання ще й тому, що батькову ганьбу сприймає, наче власну. І тієї ганьби одному й другому поколінню завдала одна сім'я Муньос. А батько біг без штанів і репетував так, що працівники Муньоса, які наздоганяли його з палками й собаками, не стримували реготу.
- Бідолашний Аполінар! Передчуваю його долю, - із дивною зловтіхою промовила Елена. Сама, мабуть, думала вкотре про те, що не кохає її Аполінар, а просто мститься за батьків, повторюючи сценарій, писаний для інших, уже мертвих акторів.
- Що б там не було, яким би кумедним не видався Індіанець, це не завадило їм розірвати його на шмаття так, що навіть багато років згодом Аполінару вдалося знайти на одній з віддалених ділянок Муньосової землі зуб, що, як він стверджує, належав його батькові. Він тримає цей зуб, як велику реліквію, десь у потаємному місці, але, я думаю, десь біля себе, може, коло серця. Спитайте його, якщо хочете: може, коли він приходить до вас уночі, спите ви не вдвох, а втрьох, разом із його непутящим батечком, - сміюся собі здуру, хоча вже наступної миті ледве вивертаюся, щоб не потрапити під руку розлюченої Елени:
- Мовчи, опудало! Гріх так казати! Хай тебе Бог покарає.
- Так, гріх, - погоджуюся, але досі не можу опанувати себе, бо чомусь раптом все це божевілля здається мені страшенно веселим. Елена, заспокоївшись, вимагає продовження, - Тож, Клементе сподівався, як дитя народиться, одразу встановити його походження. І, як ви, певно, розумієте, попри всі його страхи й сподівання, Росаріо розродилася знайомим вам Аполінаром, якого навряд чи можна сплутати із сином Муньоса. Кажуть, що Росаріо отруїли. Не знаю, може й ні. Але померла вона таки якось не дуже природньо. Тільки ніхто особливо не дошукувався до правди, бо до того часу все місто, включно з найважливішими чиновниками, становили громаду Муньосових боржників. Тож і прописали Росаріо смерть від пологів. Хоча від пологів минуло кілька днів, а симптоми показували радше щось шлунково-кишкове, ніж суто жіноче. А от із Аполінаром теж історія темна. Спека каже, вихопив його хтось серед пекельного гамору, що здійнявся одразу після пологів, просто з-під старовинної шаблюки діда Клементе, яку той схопив зі стіни й намагався застосувати проти немовляти. Іншим разом каже, що сама затулила дитину власними грудьми, коли Клементе вихопив пістолета. А один дід говорить, що саме стояв під вікном, коли раптом просто йому до рук прилетіло звідти дитя. І знаєте, сеньоро, ніхто не скаже вам, як Аполінар опинився серед своїх індіанських родичів, хто відніс його туди, хто розповів йому історію його батьків і заронив у його серце страшенну ненависть до Муньосів?
- Сам сатана, Рибо.
- Ваша правда. Без нього тут не обійшлося.
Сонце спадало за обрій, фарбуючи все довкола у страшний колір крові й нещастя, але спека продовжувала лютувати. Ми сиділи, двоє, на жовтому пагорбі, серед зівялих трав, такі ж зівялі і втомлені важкими думками. В очах Елени застигло майбутнє: вона повільно пережовувала й ковтала його, як смертельно гіркий трунок. Елено, чи вмієш ти рахувати дні до кінця?
