У приміщенні, де постійно вирує, бринить творче життя, незвично тихо. Чутно кожен крок і навіть подих. Вони відбиваються від заспаних стін, повільно розчиняються у просторі. Відстань від сходів до масивних дверей із темного дерева – тридцять сім кроків. Віталій знає це достеменно. Виміряв її ще шість років тому, коли тупцював у холлі біля вікна, так і не наважившись постукати у найбажаніші в світі двері.
Тепер він відмикає їх власним ключем. Але на серці більше немає тремтливого захвату. Він мутував, видозмінився, набув вигляду гострої скалки. Вона увійшла у шкіру десь в районі серця.
Піддавшись загальному сонному настрою, ключ не поспішає обертатися у замковій шпарині. Доводиться прикладати силу. Двері жалібно заскрипіли, знехотя здалися. Ступаючи у темряву, Віталій намацує на стіні коло дзеркала вимикач. Кабінет наповнюється бляклим світлом від трьох абажурів (Юрченко ненавидить люмінесцентні лампи. Скаржиться, що від них у нього «вилазять очі»). Табло електронного годинника висвітлює 06:06. Коли Віталій з'явився на ґанку інституту, на нього здивовано зиркнув охоронець. Але мовчки пропустив. Люди тут не звикли ставити зайві питання. Та й на роботі він о такій порі не вперше. Інколи, захопившись черговою ідеєю, просто забував повертатися на квартиру.
Віталій збирає зі столу книги, складає їх в акуратний стос. Речей у нього не багато. Один, два - і порозпихав останні роки свого життя по коробках. Потрібно просто перенести їх з одного кабінету до іншого. Бажано, до приходу того, зустрічі з ким йому не уникнути. Але він спробує її відкласти. Хоча б на деякий час…
Знайдені під столом коробки навряд чи вмістять всі книги. Серед них і надто цінні екземпляри, за якими він полював не один місяць. З однієї із книг, грубого посібника з теорії літератури, випадає світлина. Знімок його кумира. З роками він вилиняв, тепер на ньому важко розгледіти риси обличчя Юрченка. Вони загострилися, розтеклися. Перед ним ніби зовсім незнайомий чоловік. Як у житті…
Певно, на тій презентації книги Юрченка Віталій був єдиним, хто отримав автограф не на першій сторінці новенького видання, а на фото письменника. На новий роман автора грошей не було. Останні «з’їла» дорога до столиці. Тепер Віталію смішно згадувати, але на тому заході у нього пітніли долоні і паморочилась голова. Бачити в кількох кроках від себе Андрія Юрченка, книгами котрого зачитувався з юнацьких літ, і не захлинутися захватом…
- Дякую, що прийшли, - ставляючи широким розчерком на знімку автограф, сказав Юрченко.
- Це я вам дякую. За творчість. Ви надзвичайний талант. Пишете геніальні речі, - коли Віталій хвилювався, слова з нього так і лізли. Не втримав їх і цього разу. – Знаєте, я теж пишу. І мрію навчатися в університеті імені Тараса Шевченка. На факультеті літературної творчості. На вашому курсі.
Говорили, що Юрченко ще й чудовий викладач. В його групах ніколи не буває недобору.
- То в чому справа? Приходьте, - усміхнувся той не надто щирою, натренованою роками посмішкою.
Віталію здалося, що йому підставили підніжку. Ось тільки він чомусь не падає. У червні юнак здавав в університеті іспити. Не здолав конкурсу. На радість батькам, котрі вважали його захоплення літературою юнацьким максималізмом. Коли мова заходила про творчість, обоє поблажливо посміхалися. Мовляв, з часом переростеш.
- Дякую. Обов’язково прийду. Наступного року.
Після презентації Віталій повернувся на залізничний вокзал. Вистояв довжелезну чергу до каси. Наблизився до молоденької дівчини-касирки, котра приязно посміхалася йому крізь погано протерте скло, але так і не придбав зворотній квиток.
Хлопець подолав не одне коло пекла, доки вмовив декана факультету зарахувати його до групи «Літературна творчість» вільним слухачем. Заради нього порушили правила. І йому щодня про це нагадували.
Але вже на початку вересня Віталій сидів у світлій аудиторії, на останньому ряду, і ловив кожне слово того, кого завжди вважав генієм. Коли Юрченко зустрічався з ним поглядом, у Віталія всередині все хололо. Чи не вижене він його, бува?
Юнака довго не сприймали серйозно. Інші викладачі, та й сам Юрченко, мали його за такого собі безкоштовного кур’єра. «Подай», «принеси». Він з радістю виконував будь-яке бажання свого кумира. А той цим нахабно користувався. Іноді Віталію здавалося, що той відверто з нього знущається. «Хлопче, купи мені булочку. Тільки без родзинок», «Збігай до аптеки за пластирем від мозолів». Затискав гордість в кулак і біг. Інші студенти з нього кепкували. Обзивали «особистим цуциком Андрія Леонідовича».
Спершу Віталій ночував на вокзалі, пізніше ділив житлову площу з тарганами і напівбожевільною бабцею. Вдень занотовував сказане Юрченком на лекціях, а ввечері обслуговував за барною стійкою далеких від творчості осіб.
Вночі, коли час належав тільки йому, писав. Псуючи зір і здобуваючи хворобу хребта. Спав по кілька годин на добу, не дозволяючи собі зайвий раз заплющити повіки. Був ризик, що, задерши ноги на дивані, вже не схоче вставати.
Набравшись сміливості, регулярно підсовував Юрченку свої творіння. У друкованому вигляді вони сприймалися вже зовсім не так, як на моніторі старенького ноутбука. Здавалися справжнішими, вагомішими. Спочатку Андрій Леонідович повертав їх, усі покреслені червоним. Міг забракувати речення лише за те, що воно здалося йому занадто звичайним. Віталія розбирала злість. Залишки зарплатні, котрі не «з’їдала» квартира, витрачав на словники. Писав вже виключно для Юрченка. Шліфував твори тижнями, місяцями, не зважаючи на бунти стомленого організму, намагаючись досягти тієї примарної досконалості.
А потім, перечитуючи тексти Юрченка, людини, котра, здавалося б, здатна побачити Пегаса у хмарах кольору брудного снігу, впадав у творчий ступор. Навіщо йому все це? Він все одно ніколи так не зможе.
З часом виправлень на листках ставало все менше. Юрченко запрошував Віталія на каву і обговорював з ним його сюжети, вказував на помилки. Давав цінні поради. «Ти постійно вдаєшся до крайнощів. Твій текст або недоречно барвистий, як циганська хустина, або скупий на емоції. Знайти золоту середину і не женись за швидким успіхом. Шукай в літературі не грошей, а вдячного читача». Віталій обожнював ці тихі години у товаристві людини, на яку ледь не молився.
Юрченко, розвалившись у своєму шкіряному кріслі, яке студенти поміж собою називали троном, під час роботи смалив цигарки. Ніколи не запитував хлопця, чи не заважає йому дим. Віталій частенько ковтав сльози, з останніх сил стримуючись, що не закашлятись.
Відкинувшись на бильце крісла, Юрченко любив хаяти початківців за лінощі. «Ви поводитесь зі словами так, наче це відбійний молоток. А де образність? Де плавність і легкість? Нероби! Це я можу дозволити собі піддатися лінощам і дрейфувати на хвилях колишньої слави. А вам цю славу ще потрібно заробити».
За широким вікном ріс дуб, найчарівніший осінньої пори. На початку жовтня листя вбирало у себе найнеймовірніші відтінки жовтого і червоного. Здалеку здавалося, що дерево палає. У тих, хто потрапляв до кабінету Юрченка вперше, від побаченого перехоплювало подих. Як колись у нього.
Коли наступної осені Віталій склав іспити і став повноцінним студентом, професор надав йому величезну послугу – влаштував на кафедру лаборантом. Тепер юнак практично не полишав стіни університету. Йому подобалось працювати за круглим столом професора. Просиджував години над потертим нотатником, намагаючись направити сюжет чергової оповідки у потрібне русло. А той з усіх сил опирався. Любив, коли твір «оживав». Міг працювати без перепочинку ночами, літрами заливаючи в себе каву, а Юрченко, переглянувши вимучений рукопис, скаже:
- Тридцять вісім сторінок розчарування. Переписуй!
- Не можу, - безсило опускав руки. - Я не бачу твір іншим.
- Гарне виправдання для ліні. Переписуй. Твої герої пласкі і занадто ідеальні. Майже святі. Мрієш такими творами вимостити собі шлях до раю?
- Для мене рай – це місце, де є багато книжок, - крізь сльози жартував Віталій.
І він всоте перечитував текст, намагаючись віднайти хиби. Траплялося, напише сто з гаком сторінок, а потім, запитавши себе: «А який саме мій герой?», отримує несподівану відповідь: «Ніякий.» І зім’яті папірці летять до кошика із сміттям…
Юрченко не шкодував своїх студентів. Ніхто з першого разу не здавав у нього заліки. І до семінарів він мав особливий підхід. Кожного разу це новаторський експеримент. Наприклад, професор вигадував сюжет, який обривався на найнесподіванішому місці, а група мала знайти неординарний вихід з тієї ситуації. Це як пінг-понг, коли кидаєш одне в одного ідеями. Агресивна мозкова атака.
Не всі витримували. Дехто кидав навчання. Одному із студентів, Олегу, пощастило здобути премію на престижному літературному конкурсі. Так Юрченко висміяв його твір перед групою, назвавши відверто жалюгідним, а журі, яке обрало таку роботу, стадом баранів. Хлопець, чия книжка вже готувалася до друку, образився і пішов.
- Видавництву що? – кидав йому услід Юрченко. – Йому аби гроші. А от для молодого письменника така книжка – творче самогубство. Найгірше, що може подарувати читачам літератор - розчарування. За ним же назавжди закріпиться слава слабкого автора, графомана. А руйнувати стереотипи дуже важко.
В коридорі чуються кроки. Віталій перестав дихати. Невже Юрченко? Поки що щастило. У дверях з’явилося широке обличчя Дмитра Анатолійовича – викладача з паралельного курсу.
- Добрий день!
- Добрий! Андрія ще…
- Немає, - Віталій відсунув коробку з книжками до шафи. Проте вона встигла потрапити на очі професору.
- Далеко зібрався?
- Та ні. Перенесу їх додому. Так… зручніше.
Дмитро Анатолійович розгублено кивнув. Зайшов до кабінету і зачинив за собою двері.
- Коли я побачив тебе у списку своїх студентів, мені здалося, що це якась помилка.
- Це не помилка, - Віталій підняв коробку, ховати яку вже не було ніякого сенсу.
- Ясно, - для чогось обходячи стіл, протягнув той.
Віталій здогадувався, про що він думає. Знав, що скажуть інші. Один з улюблених студентів кидає професора, котрий завершує роботу над своєю дисертацією. Йде з посади лаборанта, котрий насправді рахувався особистим помічником, чимось на зразок секретаря письменника. Лишає без допомоги людину, якій, насправді, завдячує усім. Не зрозуміють, назвуть невдячним. Що ж, доведеться звикати до цього клейма.
- Вже все оформлено. Від сьогодні я навчаюся у вас.
- Добре. А Юрченко знає?
Віталій похитав головою.
- Поки що ні.
І звідки взялося це надокучливе сумління? Він не винен, а почувається винним. Підло тікає.
- Зрозуміло, - Дмитро Анатолійович порівняв краватку. – Я не маю нічого проти. Тобі вирішувати, в кого навчатись. А мені такий здібний учень не завадить. Просто завтра ви з Юрченком поміритесь і тоді…
- Цього не буде, - Віталій випростався у повний зріст. – У нас різні погляди.
- На літературу?
- На життя.
Розчарування – одне з найпідступніших почуттів. Рани, які воно проїло в душі, вже не загоїти. Він не шукав істину зумисне. Лише випадково смикнув за першу ниточку. Воно почало розмотуватись само…
Він не хотів їхати на той семінар. Подумаєш, чергова лекція про літературний стиль. Нудний виклад теорії, занадто відірваної від практики. Він прослухав їх сотні. Вже сам може читати подібні.
Наполіг Юрченко. Його прохання за інтонацією скидалося на наказ.
На залізничному вокзалі пахло хот-догами і кавою. Квола торгівля, заспані продавці. Занадто бадьорий як для сьомої ранку жіночий голос оголошував у гучномовець прибуття чергового потягу. Віталію потрібно було якось згаяти час до відправлення електрички. А книжкова крамниця відкрилася однією з перших.
Тріснуте з кількох місцях скло вітрини було заставлене різнокольоровими палітурками. Здебільшого книги авторів, котрих Юрченко величав «не вартими уваги посередностями». Але до «західної столиці» їхати кілька годин, а Віталій так ненавидів однакові пейзажі за вікном. Йому потрібні літери – найвірніші друзі чи не на все життя.
Увагу юного літератора привернуло прізвище іноземного автора. Роман «Одкровення» польського письменника з іменем, яке важко вимовити на тверезу голову. Він вже щось чув про це видання. Погортав сторінки, поклав на прилавок гроші. Якраз перед оголошенням посадки.
Не любив він такі яскраві, позбавлені смаку обкладинки, від яких брижило в очах. Та й якість друку була сумнівною. Але твір захопив з перших рядків. Цікавий сюжет, соковита мова. А ще дивне відчуття дежавю. Ніби він вже читав цю книгу, чув подібну історію, наперед знає розвиток подій.
Електричка чхнула, зупинилася біля маленької станції, назву якої затуляла висока тополя. Пригальмувала аж занадто різко. В сумці задзвенів фарфоровий сервіз – подарунок для професора, котрий читатиме лекцію у Львові, знайомого Юрченка. Шеф ледь не насильно всунув йому той сервіз. «За мною боржок. Передаси старому ловеласу. Скажеш, за Огіру. Він зрозуміє».
Віталій теж підскочив. Але не від коливань у вагоні. «Так це ж…» - несподівана думка змусила його звестися на ноги. Відкинути книжку на сидіння, знову взяти. Вдруге перечитати розгорнуту сторінку. Ніби під дією чарів чи з допомогою одного лише бажання, нехай, величезного, її зміст міг змінитися.
Один із ранніх творів Юрченка. Новела, надрукована в журналі, котрий тепер знайдеш лише в архівах чи приватних колекціях поціновувачів вітчизняної літератури. На щастя, він мав такий екземпляр. Трепетно збирав усе, що виходило з-під пера його кумира. Історія підлітка-сироти, доля з яким повелася не надто справедливо. Не просто схожі, а ідентичні історії. Але там була лише новела, тут – цілий роман.
Наче одержимий, Віталій перегортав сторінки, шукаючи докази чи спростування, щонайменший натяк на першоджерело, інформацію, що це не оригінальний твір, а лише переклад, історія за мотивами іншого видання. Ледь не проґавив своєї зупинки.
Юрченко додумався змінити назву, імена. Ця його дивна тяга до незвичних імен…. Книга польського автора написана на кілька років раніше. Юрченко знає польську. Він з легкістю переклав би книгу маловідомого в нашій країні автора. Але це не пояснювало, чому замість одного прізвища в тому журналі стояло зовсім інше.
Сумніви небезпечніші за іржу. Під їх дією від довіри дуже швидко нічого не лишиться. Можна припустити, що ця історія реальна і її захотілося розповісти одразу кільком авторам. Але ж вони не могли однаково думати, писати однакові речення, складати з них близнюки-абзаци.
Остання книга заледве влазить до роздутої коробки. Віталій піднімає з підлоги коричневу ручку Юрченка. На вигляд зовсім непримітну, але подейкують, що це подарунок і вона коштує цілий статок. Заклеює коробку широким скотчем. Хто знає, скільки часу доведеться блукати таким собі «безхатченком».
Прибрав у своєму кутку столу (вже другий рік Юрченко дозволяє йому користуватися своїм кабінетом. Говорять, що у професора це – найвищий вияв визнання), лишаючи там нещодавню роздруківку з Інету. Щось про об’єктивність критики літературного твору.
Віталію завжди здавалося, що Юрченко об’єктивний. А якщо ні? Його об’єктивність заперечує сам факт існування цієї книги. Звісно, вони могли одне одного знати. Польський автор міг бути другом Андрія Леонідовича. Але ж друзям не дарують такі подарунки…
Йому теж багато чого подобається. Він також іноді хотів чуже. Але між «хотіти» і «брати» є прірва. І не всі через неї переступлять.
Роман поляка здався Віталію не надто й вдалим. Оповідь Юрченка навіть краща, живіша. Інколи хлопець шкодує, що книга потрапила до його рук, що «Одкровення» для нього теж стало таким собі одкровенням.
Віталій багато разів хотів поговорити на цю тему з професором. Запитати, попросити пояснення. Нехай розповість свою історію. Або вигадає. Він же письменник. Ніяк не наважувався. Не вистачало сміливості.
Віталій перевіряє зміст шухляд, ховає до кишені дві гривневих кулькових ручки, відсовує на край столу «степлер-людожер». Студенти прозвали так канцелярський пристрій через величезний розмір. Він нагадував щелепи беззубої акули. Вимкнув світло. Відчинив двері. Одночасно з Юрченком…
Сьогодні професор виглядає особливо презентабельно. Надягнув новий костюм-трійку, запхав до верхньої кишені піджака білого носовичка, підстригся, порівняв борідку, надягнув окуляри із «солідною» оправою.
Звісно, сьогодні в університеті семінар, на який з’їдуться представники відділу освіти. Віталій зовсім про нього забув.
- Добрий день!
- Добрий! – Юрченко подивився на коробки, не змовчав: - Все зібрав?
- Все.
Доброзичливо посміхнувся.
- Я тебе не виганяю.
- Так буде краще.
Іноді Віталію хочеться, щоб тієї книги не було. Але вона є. Як німий докір чи підтвердження найгірших здогадів. Навіть якщо вихід польського роману не став подією, «Одкровення» перекладено українською. Видання потрапило до його рук, рано чи пізно потрапить і до інших.
Юрченко порівняв на зап’ясті годинник, смикнув запонку.
- Мабуть, так буде краще.
- Мабуть, - киває Віталій.
Можливо, це просто гріхи юності. Що має робити професор зараз? Каятися? Посипати голову попелом? Віталій не знає. Він і сам не святий. Просто світ раптом став безкомпромісно чорно-білим. Зрадили не його, а саме він чомусь почувається зрадженим.
Юрченко відкриває двері кабінету, зазирає до середини.
- Ти не забрав свої відзнаки. Забери. Мені вони ні до чого.
Віталій киває. Розгублено, наче підліток, котрого зловили за чимось поганим.
- Не знаю, що й сказати.
Дивно! Визнаний письменник не може підібрати потрібне слово.
- Не розумію, чому ти вирішив, що вже все знаєш і готовий до вільного плавання. Але роби, як хочеш. Принаймні, моя совість чиста. Тільки дивись не пошкодуй, - в голосі професора з’явилися сталеві нотки.
Після слів письменника Віталій зрозумів, що не шкодуватиме. Підняв голову, витримав погляд Юрченка. Такий собі німий двобій. Професор здався першим. Відвернувся.
- Тепер, коли позитивні результати очевидні, ти маєш працювати удвічі, втричі наполегливіше. Втратиш пильність – станеш одним із багатьох.
Віталій знову кивнув. Віддав професору ключ від кабінету. Дивно, тепер він робить це з легкістю. Не так, як два роки тому. Юнак щойно отримав доступ до «святої святих» і почувався на сьомому небі від щастя. А за кілька днів у Юрченка зі столу нібито зникли якісь записи. «Хто був в моєму кабінеті?» – кричав він, розмахуючи руками. Ніяк не реагував на його несміливе: «Нікого. Присягаюся». Наказав хлопцю повернути ключі. І ховаючи їх до шухляди, віднайшов загублені папірці…
Юрченко забрав ключі, дістав із кишені мобільний і пішов до ліфту. Віталій повернувся до кабінету. Відкрив жалюзі. Поставив на підлогу книжки. Витяг з коробки одну з них, верхню. З невиправдано барвистою і життєрадісною, як для такої історії, обкладинкою. Поклав «Одкровення» на стіл перед монітором. Не піде він без пояснень. Юрченко має знати, що йому відомо…
