- Ти занадто обережний.
Михайло повернувся до подруги й нервово сіпнув плечем.
- Спробуй не обережно перейти вулицю, тільки не чекай, що я потім відшкрябуватиму твої мізки від бруківки.
Хлопець огризнувся, хоча знав, що Іванка зовсім не те мала на увазі. А найгірше, що дівчина мала рацію.
Світлофор моргнув зеленим, і Михайло потягнув подругу до кав'ярні на протилежному боці вулиці. Дівчина спробувала впертися каблуками в землю, демонстративно повернувши голову спершу вліво, а тоді вправо. Але мініатюра на тему "ти не вмієш переходити вулицю" залишилася без уваги.
Після того, як вони з Михайлом зайняли столик у кутку і замовили каву, Іванка спробувала продовжити розмову:
- Поговори з ним. Скажи, що відчуваєш насправді.
- Ти заговорила такими високопарними фразами. Купила собі книжку по психоаналізу?
Михайло нервово постукував пальцями по столу. Він шукав, з якого боку підступитися, щоб боляче вгризнути словами, але безрезультатно - Іванка вже звикла до такої його манери спілкуватися з людьми і давно перестала реагувати на його їдкі слова, майже одразу після того, як перестала від них плакати. Того дня вона взагалі багато-чого переосмислила в своєму житті. Навіть не стільки в своєму, як у справжньому. До того моменту Іванка наївно очікувала побачити у реалі той тип стосунків, який їй змалечку нав'язувався у фільмах та книгах. Реал виявився жорстким і байдужим. Правда, це не означало, що всі люди покидьки. Михайло не був покидьком. Він радше нагадував дівчині бездомного пса, який кусає за ногу для того, щоб його не копнули. Або він їх, або вони його. Це був Михайлів спосіб захистити себе від ідіотизму світу.
Але з Іванкою стратегія нападу вже давно не діяла. Якщо хлопець справді так не хотів говорити на цю тему, то йому б довелося встати і піти. Колись ще був варіант заткнути Іванці рота тістечком, але він вийшов із гри після того, як дівчина сіла на дієту. Якби Михайло зараз запропонував Іванці щось, що має більше, ніж 150 калорій, то одразу отримав би цим по фізіономії і гарантовано ще якусь підлянку під кінець дня. Іванка вміла мстити. Мала хорошого вчителя.
- Ти не розумієш, - зітхнув Михайло. В голосі бриніли приречені нотки. Для Іванки це означало перемогу. На радостях дівчина вкинула собі у каву зайвий кубик цукру.
- Що саме? Те, що ти боїшся вийти із своєї зони комфорту і зробити хоча б раз в житті щось вартісне?
- Твої мізки вийшли погуляти і ще не повернулися? - хлопець востаннє спробував відбитися від настійливої подружки.
- А ось ця фраза була абсолютно ні до чого, - Іванка розкалатала цукор і махнула ложкою в бік Маихайла так, що бризки кави хляпнули йому на лице. Хлопець витягнув із металевої підставки паперову серветку й мовчки витер чоло. То була цілковита і беззаперечна поразка.
Всю другу половину дня Михайло та Іванка провешталися містом. Дівчина більше не набридала лекціями на тему "зони комфорту", а хлопець у свою чергу старався бути хоча б на одну десяту приязнішим від свого звичайного прикрого "не чіпайте мене". Іванка знала, що це означало. Він всерйоз обмірковує її пораду. Тобто як всерйоз? Для Михайла це було рівнозначним “не відкидує взагалі і без права подати апеляцію”. Іванка знала, що це не гарантує того, що він вчинить так, як вона радить. Але принаймні такий шанс тепер існував. Один поряд із тисячею інших його відмовок, щоб не робити взагалі нічого.
До вечора Іванка відклацала на мобілку кожну місцеву кішку і навіть зробила одне відео.
- Ось це золотце набере нам сотні тисяч переглядів на ютубі, - Іванка любовно поцілувала мобілку.
- Точно?
- Гарантовано.
- Кому, крім тебе, треба дивитися на ці котячі дурощі?
- Не треба, а хочеться, - Іванка пальцем відтирала з екрану мобільного сліди від помади. - Знаєш, люди часом так роблять. Те, що їм хочеться, а не те, що треба.
- От власне, - підхопив Михайло потрібну йому фразу. - Іванко, я дуже і дуже не хочу говорити з ним про це.
Іванка штурхнула Михайла в плече.
- Ти знову перекручуєш мої слова собі на користь, а точніше на шкоду.
- Яка тобі взагалі різниця? - хлопець потер місце удару.
- Вся на світі! Я не буду повторювати свої аргументи. Питання обговоренню більше не підлягає. - дівчина підняла стиснуту в кулак руку, мовляв, ще слово і знову дістанеш.
- Расхадітєсь таваріщі... якось там... засіданіє закрита, - перекривив Михайло якийсь старий совіцький фільм. Він те барахло поглинав вантажівками. Іванка зазвичай сварила його за засмічування мізків старою комуністичною пропагандою, а тепер змовчала. Видно, її вже втомила ця суперечка.
- Ну тоді до завтра, - вона на прощання ще буцнула Михайла кулаком в плече, завернула у провулок й побігла, не озираючись.
- Образилась? Дура, - попрощався Михайло з подругою й поплентався на трамвайну зупинку. Через півгодини він буде вдома. Чекатиме, поки батько повернеться з роботи, щоб розповісти йому про свій намір кинути економічний факультет державного університету і натомість - як банально - поїхати у Голлівуд, де він підмітатиме вулиці вдень та виконуватиме по барах авторські пісні уночі, плекаючи надію потрапити на очі саме тому продюсеру, який побачить у ньому наступного Джимі Гендрікса.
