Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43661
Рецензій: 85111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Бог покарав

© Михайло Нечитайло, 13-08-2015
- Вау! – лине з площадки, ревищем стоголосим лине.
Василь Піддубняк перекидає шкіряного паса через плече, торкається пальцями струн, поправляє дещо низько поставленого мікрофона, співаючи, схилятися до якого треба, ніби пісні вклоняєшся, чи навіть не пісні, а Богу, що дав талан цю пісню зродити, з грудей своїх випустити, аби летіла вона понад натовпом молодим, не тільки ноги до танцю зриваючи, а в душі, в серця вплітаючись, аби он той, чи аж та  он  завтра  до  обіду  мугикали  затвердлу  в пам’яті мелодію, та й по обіді також, поки не обридла б і новою, з твоїх грудей також випущеною, по заході сонця заміненою не була.
Хоча завтра не вийде. Післязавтра екзамени в інституті. Вступні. Кляту освіту хоче ввібгати у свій життєвий рюкзак Василь, а вона ніяк туди не влазить. Третій рік уже вступні іспити, наче фортецю, штурмує, та все не до ладу - то драбина впаде, що на фортечний мур не здертися, то стрілою хтось шлях перепинить, то окропом ті, з-за муру, ошпарять - а фортеця стоїть неприступна, хоч лобом об неї бийся.
Зарікся Василь - цього року не вступлю, піду в якийсь культпросвіт та й  буду на зло всім бренькати на гітарі та пісні співати. І хай запровалиться тоді той інститут з його на сто замків закритими брамами.
Цього року знову - біологію здав, твір нашкрябав навіть на чотири, з географії так розохотився, що й не балакали, п’ять вліпили, а попереду знову бісова математика, якої так не любить і на якій два рази згорів.
Батько вже місяць бурчить:
- Зубри, лобуряко.
Геть і в село заборонив являтися, доки екзаменів не поздає. Та хіба ж Василь послухає, коли в селі сьогодні супердискотека, а він основна в ній фігура.
Мати сміялася:
- Якби хоч до дівки летів, я б зрозуміла, а то до гітари.
- І до пісні, - добавляв Василь.
- Однак соромітництво, - махала рукою мати.
Махав і Василь, бо хіба можна вивчити всі оті теореми та приклади, коли їх у підручниках, як сіна в добрій в’язці. Та ще якби сцена не кликала.
Ех, хай буде, як буде. Надія одна - на Бога. Хоча в Бога не дуже вірить Василь - надія не удачу.
А зараз хай буде пісня.

Ніч напередодні екзамену - тривожна до краю ніч. Сидів Василь  над підручником, одну теорему ледь-ледь осилив та й задрімав. Кинувся, бо  затерпла рука, на якій голова покоїлася.
- Чи його Богу помолитися, - подумав, - аби допоміг?
Наразі в душі зринуло бунтарське, безбожне, оте, що по комсомолах учили-навчали:
«То кому ж молитися, як немає Бога?»
Аж злякався.
«Ні, краще помолитися», - страхом душа повнилася.
Та бунтар переміг.
Вийшов Василь надвір, глянув у глибоке зоряне небо, кинув твердо:
- Немає тебе, Боже, придумали тебе.
Та з тим і пішов зранку на екзамен.
З острахом витягнув білет, сів за стіл, заходився вникати в те, що від нього вимагав триклятий фатум.
Приклади поробив – це хоч і з горем пополам, але якось трохи  вмів; задачку виліпив - не тяжка попалась; а теорема... і не молився, а як на замовлення, та, над котрою вчора задрімав, попередньо таки вивчивши.
Відстрілявся, як вправний стрілець на стрільбищах. П’ять! З математики! Можна сказати - на халяву.
«І не треба ніколи боятися та нюняти, навіть перед Богом, - зробив для себе висновок, - треба увірувати в себе, перемогти себе і крикнути: «Немає Бога!» Навіть якщо він є і навіть якщо він всемогутній».
З тим і поступив нарешті в інститут - гризти граніт наук економічних.

Так і гриз у перервах між гітарою та піснею.
Бо гітара й пісня застували все.
Це швидко зрозуміли інститутські культармійці, запрягли Василя у свого воза, а він не пручався, він у ті шлеї впрігся, вплівся, як барвінок у шовкову траву.
Та ще Оксана. Оксана Назаренко. Буває, наступає день, і над світом сходять два сонця. Хто боїться цього, за недобрий знак має, жахається та хреститься, а хто скидає теплу ковдру і ледь не гольцем мчить на морозне повітря, аби узріти диво - але немає тих, хто не помічає цього.
Так не могли не знати, не помічати в інституті Василя Піддубняка чи Оксану Назаренко, чи їхніх друзів, що об’єдналися в гурт «Два сонця», писали свої пісні, струмували власною музикою - спершу незграбною, наївною, а далі гучнішою, славнішою, а далі по конкурсах пішли, на радіо зазвучали, а що вже молодь інститутська коліна схиляла перед гуртом - то про таке й говорити  не варто.
Немає тої пісні, щоб у ній не було любові. Немає того слова художнього, щоб у нім не було кохання. Немає тої музики від серця, котра б не чарувала. Немає тих двох сонць, між якими б не зблиснула іскра, блискавка, громовиця. Не на зло, на добро всяк сущому - тепла-тепла громовиця. Це коли на землі вона краща за найкращу квітку (не громовиця, звісно, а Вона), вона миліша, хай простить Господь, навіть за неньку, вона одна, мовби вимер весь світ. Це коли він розумніший за всіх мудреців, коли приязніший за найприязніших, коли до нього вустами дотягнутися хочеться, ніби до любистку купальниці, коли шепочеш: «Любий, любий», а інші слова всі - суть полова, навіщо їх тільки люди й придумували.
Чотири роки інститутських - чим у пам’ятку вони? Хіба теоріями економічними, задля яких сюди й ішов? Можливо, декому й так, а Василеві -  ні, чорт забирай, ні. Сцена, гітара, пісня, Оксана, кохання, майбутнє дитинча під її серцем, яке покликало до весілля і…
Купальниці-купальниці, тягніться до любистку дома, у затишній ванні, не тягніться до нього на ставках, русалками станете, попливете, попливете за край світу, а звідти вже не повертаються. Звідти не приходять, не телефонують, не кричать: «Любий, любий!»  Звідти тільки мовчать.
Поїхала Оксана додому, до батька-матері, і втопилася серед зеленого літа у ставку рідного села.
І здалося Василеві, що не стало світу. Отак був, був - і не стало. Натомість прийшов якийсь інший світ - але не той уже, не той.
Спогадалося лишень повстання давнє проти Бога.
- То це ти мене покарав? - визвірився Василь. - Бездушний, бездушний Боже, не чекай, я не визнаю своєї вини, я не впаду перед тобою на коліна, я знову кричу тобі, що тебе немає, бо коли такі кари твої, то нема в тебе душі, а нема душі - то який же ти Бог?!
І зарікся не співати десять років, не розверзати вуста, щоб ніхто, ніхто - ні  Бог, ні люди  не змогли слухати пісні, коли потухло одне сонце й поніміли і людство, і птаство, і кожне царство, поніміло все.
І дотримав слова.

Пролетіло життя, ніби вирвана вітром пір'їна з пташини. Мав Василь Піддубняк багато чого - непогану роботу, пристойну платню, власну гарну квартиру і такую ж машину.
А радості не мав.
Мовби зарікся-таки Бог у своїй образі на нього і позмітав усі крихти тієї радості, яку розсилає поміж людей.
Десять років промовчав Василь, ні пари з уст не пустив. Писав тільки свої пісні та складав у шухляду.
А по тих десяти роках закрутили-завертіли будні завірюхою, і раптом зрозумів Василь, що листям опалим стали його зшитки з шухляди - а листю опалому вже не зеленіти. Бо для всіх воно – вчорашній день, непотріб, трухлятина пріла. Хіба  знайдеться якийсь божевільний, прикрасить свою квартиру тим листом та й милується по вечорах наодинці, дурненький.   Ото й Василеві пісні тим листом  спорохніли - сам писав, сам співав, сам же наодинці з собою тільки й слухав.
А міг же, коли зеленіли вони, як травневі листочки, для всіх їх співати. На рівних зі знаменитими, міг же підкоряти найвеличніші сцени - до того йшлося у студентські роки. І не просто йшлося, саме в руки лізло.
Втратив. Забрав Бог Оксану, забрав з нею пісню, дав натомість у руки кляту економіку, прибив нею, ніби злодій каменюкою одинокого перехожого.
Ще й такої любові в душу налив, що на весь вік одинаком полишив.
Була в Оксани сестра-близнючка – Наташа. Крапля в краплю друга Оксана, ото й різниці тільки, що не співала. Василь, коли горе трохи розвіялося з душі, припадати почав біля Наташі, а вона відвернулася, шмигнула заміж за іншого, а той інший згодом став директором підприємства, де й знудив весь вік свій Василь.
Ну, людоньки, як хто думає, кого Василь Піддубняк весь вік свій любив? Та Оксану ж, Оксану свою, Боже-Божечку, Оксану, котра втілилася для нього в сестрі своїй. Це ж вона, Оксанка-Оксаночка, так само мінялася б з роками, так же чарівно дорослішала б, наливалася б жіночим соком. Людоньки, так само… Але відійшло її тіло ще замолоду з цього світу, а душа злилася з сестриною, моргнула Василеві, поманила, прив’язала, повела. Знав – у сестриному тілі своя душа верховодить, Оксанина так, у гостях лишень, у Василевих очах. Але вдіяти з собою не міг нічого – йшов слідом, як зачарований, ішов слідом, нічого й нікого обабіч шляху свого не помічаючи.  Тягнувся, як росток із ґрунту до сонця, тільки не вгору, де близька рілля горнулася до світла, бо там уже все для нього згасло, а на другий бік планети пнувся, через ядро, мантію і земну твердь намагався іншого сонця дістати. Але хто пробивав коли таку силу, таку міць? Ніхто. Та й сонце то було не його, не Василеве, хоча таке ж саме, таке ж саме. Так і не зміг знайти третього, свого сонця. Може, й хотів – а не зміг. Одне в серце впустив, друге - в душу, а для третього шукав сховок - а де його в людині ще знайти, крім серця та крім душі. Не знайшов. Чи то воно, те сонце, одне-єдине, а йому Бог просто не вділив його частки, чи не тою дорогою шукати його пішов, чи банально проминув його, чи просто осліп ще замолоду від одного-єдиного, що більше, як би не старався, нічого побачити не годен був. Не знайшов.
Переступив Василь поріг останнього коридору свого життя, підняв очі до неба.
- Що, Боже, втішаєшся? - запитав. - Усе життя мене карав, караєш і ще думаєш карати. Чи не занадто ти переоцінюєш свою персону, що за два слова проти неї роками помсту твориш? Хочеш, аби покаявся, визнав, що ти є? Каюся, визнаю – є! Але що від цього зміниться? Ти мені що, життя вернеш, щастя даси? Та хоч би й хотів ти це зробити - пізно, пізно. От і скажи після цього, що ти милосердний. Та я милосердніший за тебе, Боже. Ти мені стільки і тільки гіркоти в душу налив, а я переступлю через свою образу, злість на тебе, пострижуся в монахи, піду на службу до тебе, ревно, ревно служитиму, щоби ти зрозумів, що таке проста людина. Це не Бог, що за два слова проти себе роками карає, це - людина, вона ми-ло-серд-на, Боже, чуєш, милосердна.
I постригся, і зодягнув чорний чернечий одяг, який, здавалося, носив усе життя.

По тридцяти роках служби Богові преставився раб Божий Василій. І чи то, помираючи, мав він сон, чи то вже справді Бога бачив, але мав таку розмову.
- 3а що покарав мене, Боже? - запитав Василій. - Хіба не легше було явитися мені перед очі та доказати слів моїх неправоту про відсутність тебе в цьому світі, аніж карати нещадно весь вік за юнацьку зарозумілість?
- А ніхто тебе не карав, - вчувся голос чи то зі сну, чи то вже з іншого світу, чи то з глибини єства звідкись. – Ти проти Бога мовив, a він тебе простив тої ж миті і сподівання твої справдив. Тобі хотілося в інститут економічний - ти в нього й попав. Хоча душа, ти й сам про це знав, не там твоя була. То нащо ж силував душу? Хіба не знав, що то і є Бог? Хіба не знав, що Бог, аби нам видніш було йти крізь відведені роки, світло ллє у наш світ, душу нам дає, а ми, ніж малися, звіряючись по душі, радіти тому світлу та берегти просвітлений світ, всідаємося на нього темними гріхами та сірими страхами  тілесними своїми. І не витримує світлий крихкий світ, розколюється, як бите каменем скло чи січений блискавицею дуб, і летить у чорну безвість. Бог дає світло, а вже ми самі обираємо, на що перетворити той пучок  - на яскраву лампаду, що веде нас крізь темряву, чи на руйнівну блискавицю, котра, спалахнувши, руйнує наші сподівання і залишає в суцільній пітьмі.
І впав Василій на коліна, і здійняв руки:
- Боже, то що ж таке є кара твоя - чи й не наше власне плюндрування свого життя відстороненням від своєї душі? Боже, що ж таке милість твоя - чи й не наша можливість знайти в цім житті свою душу? Виходить, тебе немає-таки, а є ми - люди і боги самі собі. Але ж, Боже, - наразі запнувся, - я ж не міг сам себе Оксаною покарати? Хто ж тут мене покарав? Я ж тут за душею своєю йшов до самісінького краю. Господи, хто?
Жаль, помер Василій. Нема в кого розпитати про Господню відповідь. Хіба коли вже підемо, як прийде наш час, за ним, аж тоді розпитаємо, що ж відповів Господь.  
А поки що мусимо терзати свої душі думами про Бога, мусимо терзати Бога своїми думами про душу. І мусимо благати після терзань отих:
- Прости нас, Господи.
І він, можливо, й простить.
Але чи зможемо ми простити себе самі?
А як і зможемо, чи не пізно буде прощати?
Чи буде чим прощати, чи збережемо до часу прощення свою ми душу?
Чи не розтерзаємо, не спалимо під блискавицями  нашого життя, яке Бог дав нам замість свічі, аби душу провели крізь пітьму до царства Божого, а ми…
Кожним вогнем треба вміти користуватися, принаймні намагатися вчитися це робити.
Бо саме легше звернути все на Бога – покарав, мовляв.
Та немає в Бога для нас більшої кари, ніж ми самі.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Тут можна задуматися...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВОЛОДИМИР, 15-08-2015

Чи карає Бог?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 14-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 14-08-2015

Коли хочу відпочити - читаю Михайла Нечитайла

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Шеремета Олександр, 14-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 14-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-08-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43172883987427 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Рецензія на серію «Бібліотека юдаїки»
Юдаїка — це наука, що присвячена всебічному вивченню життя та діяльності єврейської спільноти. Серія …
Андрій Крижевський «Евотон: трансформація»: Цивілізації в погоні за джерелом енергії
Незважаючи на те, що в інтернеті регулярно проводяться конкурси на фантастичні оповідання, якісної української …
Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …