– Їх там сотні, – Богдан відірвався від прицілу і розтягнувся на руберойді, поклавши автомат собі на живіт.
– Я б не лежав так. Застудиш нирки.
Дмитро спокійно, не ховаючись проходжувався дахом. В зубах у нього тліла цигарка.
Вулицею плив майже суцільний потік «ходячих», обтікав покинуті авто, трохи збурюючись при цьому, приймаючи нові і нові струмочки, плив на південний схід, ніби якась сила засмоктувала його туди.
– Це міграція, – Дмитро загасив об чобіт недопалок і запхнув його назад у пачку. – Вони не хочуть утеплюватися, натомість їх тягне в теплі краї.
– Добре що ми не вирішили вчинити так само.
– Так, але вони переполовинили наші запаси і з’їли всіх тварин, нагулюючи жирок на дорогу. А тепер ще невідомо, скільки тут стирчати.
Він поглянув униз, де стояв вантажений мішками і якимись металевими конструкціями шістдесят шостий ГАЗ. З цього боку будинку «ходячих» було набагато менше, та Дмитрові все одно не хотілось привертати їхню увагу, особливо зважаючи на те, як вони змінились.
– Дивися, дивися! Мойсей виводить іудеїв з Єгипту! – Богдан аж підвівся на рівні.
Дмитро поглянув на центральну вулицю, простежив оком до голови «колони» мігрантів, яка вже майже на кілометр віддалилася від позиції спостерігачів. Якщо його не зраджував зір, то перед нею, ніби справді проповідник, активно жестикулював один із зомбі. Богданові видніше, у нього яка-не-яка, а оптика.
– Це мені мало подобається, – поділився Дмитро думкою з напарником. – Пам’ятаєш від’їзд із того місця з маяком?
– Як не пам’ятати.
– Ти ж не думаєш, що то був простий божевільний? Той, якого я вбив.
Богдан знизав плечима: вбив то й вбив, тобі видніше, ти ж у нас головний. Дмитро впевнено похитав головою:
– Не роби так. Думай своєю головою.
– Це ти про що?
– Не знаю! Запереч мені. Вкажи на помилку. Не знаю, – повторив він. – Це був «ходячий». Не питай звідки я знаю. Я сам не можу сказати цього. Але точно знаю, що знаю…
– Ближче до суті. А то: знаю, що знаю, що знаю…
– До суті? Добре. «Ходячі» тепер розумніші. Користуються зброєю.
– Ми це бачили раніше…
– Ні. Не це ми бачили. Одне діло вхопити, що під руку потрапило, а інше – принести із собою кувалду, вона важкенька, зауваж, засісти в засідці і… А тепер іще це, – Дмитро махнув рукою у бік зомбі-процесії.
– Думаєш, вони… олюдняться?
– Вони і так саме уособлення людства. Людство, так би мовити, без масок і декорацій. Хижі жорстокі бездумні істоти, шлях яких – самознищення. Ти не думав, до речі, що цей вірус, чи бактерію, не знаю, що її штучно створили які-небудь спецслужби?
– Для того щоб очистити світ від зайвих людей? Як ото в теорії про світову змову?
– Ні, просто випробування вийшли з-під контролю. Бомбили ж японці Китай бомбами з сумними блохами. Та й на США аідправляли чи то дирижаблі, чи то повітряні змії з біологічною зброєю. Правда вони не долітали…
– То що тебе тепер непокоїть?
Дмитро зітхнув і зробив куценьке коло навкруг місця, де стояв.
– Я боюся, що ми станемо патологією в їхньому суспільстві.
Богдан зареготав і поспішно закрив долонею рота.
– У них немає суспільства, – додав, заспокоївшись.
– Це поки що.
– Вони навіть не розмножуються. За рік-два всі вимруть. І планета стане безпечною. Стане нашою.
– Це ти з чого взяв, що вони не розмножуються?
– А ти? Бачив чи що? Вони ж зможуть хіба, як богомоли: самка після траху зжере самця.
– Але ж богомоли й не вимирають.
У запалій тиші чулося лише шаркання ніг і нерозбірливе бурмотіння знизу.
– Ти серйозно?
– Краще припускати найгірше, – відповів Дмитро.
– Припускати…
– Краще я так от пошиюся в дурні, аніж діятиму за обставинами, тобто не діятиму, а потім напорюся на стіну, об яку розіб’юся на смерть.
– Скільки патетики… То що ж ти пропонуєш? Стерилізувати їх? Ставити кіоски з резинками?
Дмитро дивився вдалину, кудись на заводські труби ближче до горизонту.
– Розсмоктуються. Скоро спускатимемося.
Сіре низьке небо почало обсипатися дрібними холодними краплинами, як стеля штукатуркою.
– Он ще! От чорт! Сидітимемо тут до ночі!
– Швидше до ранку, – виправив друга Дмитро. – Я не поведу цю дуру, – він тицьнув великим пальцем за спину, – поночі тою дорогою.
– Знаєш, а весною її, дороги, взагалі може не стати. Тут же їх щовесни оновлюють. Повені і все таке. Згадай хоча б цьогорічний потоп.
– Не знаю. Я якраз сидів. Хоча повені бувають щороку, – Дмитро намагався згадати, як це було і зрозумів, що весна була ніби не півроку, а принаймні років п’ять тому.
– Ото ж бо. Ми опинимось в ізоляції.
– Це й добре. Ці «ходячі» ліниві, не попхаються бездоріжжям до нас.
– А як же припаси? Чи будемо шити одяг зі шкур тварин?
– Якщо треба буде.
– Ну ти даєш.
Дмитро знову визирнув за край даху. Біля шістдесят шостого зібралася купка ходячих: чоловіки, жінки, діти. Всі з цікавістю стежили за своїм «товаришем», який безрезультатно смикав ручку дверей вантажівки.
– Іди-но сюди, Богдане, – тихо проговорив Дмитро. Хлопець враз відчув якусь загрозу в тому, як були вимовлені ці прості слова і підбіг до свого лідера.
– Бляха-сука!
«Ходячий» намацав кнопку. Клацнув замок. Треба було замикати, – Дмитро прицілився з автомата і голова «ходячого» бризнула рожевим пилом. Декілька шматочків рожевої плоті із залишками волосяного покриву з добре чутним «ляп» опинились на асфальті.
– Якого хера! – Заволав Богдан. – Думаєш він би поїхав? А тепер що?
«Ходячі», задерши голови, кинулись до під’їзду п’ятиповерхівки. Процесія на центральній вулиці також захвилювалась, але продовжувала рух, лише поодинокі фігури відділились на допомогу викрадачам вантажівок.
– Заблокуй чимось двері. Он, антеною.
Богдан кинувся виконувати наказ, за мить до нього приєднався і Дмитро, допомігши відірвати сталеву трубу-перекладину на велетенській антені, схожій на комаху, що розчепірила лапки. Сходами вже тупотіло.
– Зараз би парочку гранат, – прохрипів Богдан, підпираючи трубою ручку-скобу на дверях. – Ця фігня довго не протримається, якщо взагалі спрацює.
Дмитро оглянув конструкцію і вдарив чоботом по трубі, підперши її ближче до дверей.
– Назад! – Скомандував він. Богдан кинувся до їхньої спостережної точки, але Дмитро зупинив його: – Не сюди. За двері. Допоможеш мені з тилу.
Щойно Богдан зник з виду в двері з силою вгатилося. Дмитро стояв на краю даху, прицілившись в них.
Труба впала з четвертого поштовху. Старий руберойд – погана опора.
Автомат плював свинцем з частотою майже автоматичного режиму стрільби. Близько двох десятків зомбі вже лежали і корчились в проході. Ак гавкнув востаннє і замовк.
Дмитро від’єднав магазин і кинув перед собою. У дверях зявилася ще одна голова.
«Старий алкаш,» – подумав Дмитро, намацуючи в підсумку нову обойму.
Зомбі, чоловік під п’ятдесят, худий, у заквецяній тільняшці і спортивних штанях, зарослий щетиною і з обвислою шкірою на обличчі видерся драбиною і вхопився вже за одвірки обома кігтистими руками. Видно було, що підстригати нігті ніколи не входило у нього до пріоритетних завдань.
От магазин уже пірнає в отвір ствольної коробки. Ще пересмикнути затвор…
До зомбі не більше як два метри.
– Богд… – видихнув Дмитро, уидаючись вбік. – …а-ане!
Такого різкого розвороту Дмитро ніколи ще в житті не бачив. Зомбі на повному ходу загальмував, обертаючись навколо власної осі на триста шістдесят градусів і присідаючи при цьому.
«Гарна реакція,» – подумав Козак, тягнучи затвор назад лівою рукою, щоб не приймати палець з гачка. Він готовий був побитися об заклад, що «старий алкаш» обмацує поглядом дах. Шукає того, до кого було адресоване оте «Богда-а-ане!»
Одночасно із клацанням затвора, він знову повернувся до Дмитра. Дві кулі одночасно прошили груди «ходячого», але він продовжив рух. Кидок був добре розрахований до появи у рівнянні нової змінної у вигляді вісімнадцяти грамів свинцю. Зуби зомбі стиснулися на грудній кишені куртки, пазурі впилися в плече і живіт. Різкий біль там, де щойно недавно заросла рана від укусу, примусив Дмитра заточитися. Пазурі глибше вп’ялися і він закричав. намагаючись відіпхнути «ходячого» автоматом, від якого зараз не було жодної користі, Дмитро ледь не звалився за край даху, ще раз крутонувся і кинувся вперед на цегляний бортик по краю. Хруснув хребет і зуби зомбі розтиснулися. А головне – пальці.
Дмитро випручався і глянув на двері. Звідти лізли нові «ходячі».
– Богдане! Драбина!
І чого вони не додумались одразу?
Богдан вискочив, як чорт з коробочки, поливаючи свинцем нових і нових гостей. Пробратися крізь завалу тул, багато з яких іще ворушилися, було неможливо.
– Я не можу! – Богдан відпихав ногою тіла, рука одного з яких вчепилася йому в чобіт. – А-а-а!
Дві кулі в голову зупинили зомбі, що вже підтягувався до промежини Богдана. Хлопець лежав на спині і вів вогонь по просвіту дверей. Пальці зомбі досі стискали його стегно. Штани намокли від крові та сечі.
Дмитро підскочив до хлопця й смикнув його однією рукою вгору. Той заволав.
– Чекай, – чоловік розмахнувся і вгатив по пальцях прикладом. Хлопець аж захрип від крику. – Вставай! – Дмитро поволік Богдана за собою, той лиш відштовхувався однією ногою, міняючи магазин. – Вставай!
Ти мені ногу зламав!
Вставай! – Волав своє Дмитро, відстрілюючись. – Ще подякуєш… Давай, до інших дверей!
Зомбі бігли і повзли, падали, повзли і знову набігали нові.
2
Перший сніг яскравими латками мелькав у світлі фар, багнюка чавкала під колесами. Коло світла вихопило шмат тину, рипнув ручник і двигун заглух.
З дверей хати вискочили дві постаті. «Софія з пістолетом,» – відзначив задоволено Дмитро, якщо в такій ситуації, звісно, взагалі можна бути задоволеним.
– Што-та случілась? – Стривожено запитала Мадлена.
– Нас затисли на даху.
– О, Боже!
Вибіг Берт і одразу ж почав люто гавкати із гарчанням.
Мадлена одразу ж зняла з плеча гвинтівку.
– Спокійно, – махнув рукою Дмитро. – Це машина смердить «ходячими».
А втім, обережність ніколи не буде зайвою, заперечив він собі подумки.
– У тібя кров, – дівчина вказала пальцем на просякнуту бурим куртку. – А ґдє Баґдан?
– Він там, – Дмитро хитнув головою в бік кабіни. – Допоможіть його висадити.
– О, Боже! – Ще раз вигукнула Мадлена і першою кинулася до ГАЗ-а. – Што с нім?
– Він думає, що я зламав йому ногу.
– А ти сламал? – Дверцята розчахнулись і Богдан ледь не вивалився дівчині в обійми.
– Ой, ой, – застрибав він на одній нозі. – Піддерж мене…
Втрьох вони вдало докульгали до хати.
– Ну як ти, дівчинко? – Дмитро присів навпочіпки перед Софією і усвідомив, що втомився настільки, що підвестися буде вже несила.
– Нормально. А ти?
– І я. що сьогодні робили?
– Як завжди: прибирали, зготували їсти. Мадлена навчила мене робити грецький салат.
– У нас же немає горіхів.
– А ми спускалися в село. Там багато було поганих, але нам вистачило. Потім ми ще довго секали в селі. Ховалися.
– Чому? Від кого ховалися?
– Їх було багато. Може, п’ятдесят. А може й більше.
– «Ходячих»?
– Ага. Вони всі ішли туди, – дівчинка показала пальчиком на південь. – До моєї улюбленої гори. Ми на неї колись підемо?
Підемо, – неуважно запевнив Дмитро.
Вони збирали теж. І горіхи, і помідори, і яблука, і… ну, все, що бачили. І складали за пазухи.
Ти впевнена, що це були «ходячі»?
Дівчинка знизала плечима.
Не знаю. Здається.
Ми ні правірялі, – відгукнулася Мадлена, повернувшись з хати з бинтами і пляшечкою спирту. Вона присіла біля Богдана: – Снімай штани.
Хлопець скривився, стягуючи їх із себе і враз залився червоним: по сінях поповз важкий запах сечі.
Нічіво, – ледь чутно сказала Мадлена, – січяс я приінісу міску і тьоплай вади. Прамоєм… рану, патом абработаєм і всьо будєт ха-ра-шо!
Нога не була зламаною, але забій виглядав жахливо: стегно напухло так, що насилу вдалося зняти штанину, не розрізаючи, доволі велика площа шкіри на нозі почорніла. Вінчав цей шедевр ланцюжок з чотирьох глибоких рваних ран від нігтів (до речі, один із них Мадлена вийняла з Богданової ноги і з огидою пожбурила в миску для просякнутих кров’ю тампонів, а потім довго-довго мила руки; насправді вона ледь стримувалася щоб не виблювати).
Ти ж знаєш, – сказав дівчині Богдан наступного ранку, викульгуючи ще зрання на кухню. Дмитро вже кудись зник. – Мені шкода, що тобі довелося… я не хотів…
– Дурачок, – тільки й відповіла дівчина так, що стало зрозуміло: тему закрито.
І Богдан не образився.
Надворі розривався Альберт.
– Що там?
– А, ета Діма кішкі чістіт с ґрузавіка. Так он сказал.
– А. Я не здивований. Ми пробивалися, як на танку…
– Хочеш кофє? Как раз папал на пєрвую партію.
3
Сніг зійшов так само швидко, як і з’явився. Почалося бабине літо. Знайшовши десь пошарпаний атлас їстівних грибів (очевидно колишні власники їхньої хатки були затятими грибниками), Богдан запропонував вирушити на тихе полювання. Всі зголосилися піти, але у той сонячний і теплий ранок їх на схилі гори було лиш троє: Мадлена відмовилася, поскаржившись на купу роботи. Богдан як її не вмовляв «розвіятися», скільки ж в хаті скніти, так і не зміг вплинути на дівчину. Нарешті Дмитро поклав цьому край, сказавши, що раз не хоче, то й не треба до людини чіплятися.
Із вершечків гір курилися легенькі хмарки, жовтогарячі плями проступали на зелені смерекових крон надприродно яскраво. Десь клекотав яструб.
Грибники увійшли під крони листяних дерев і потонули у багряних сутінках.
– А цей? – Вигукувала Софія, демонструючи на витягнутій руці чергову знахідку.
– Нехай Богдан скаже. У нього атлас. Але я думаю, що то маслюк.
«Чорт, – думав Дмитро, – наїмося ж сьогодні! Ніхто із нас ні чорта не розуміє в грибах. Краще б на рибалку пішли. Але ж і гріх не збирати! Он скільки повиростало! А це точно білий!»
– Богдане! Богдане! – Хлопець добряче відстав, кульгаючи і спираючись на свою палицю. – Може повернемося поки не пізно? – Гукнув Дмитро. – Ми з Софією плануємо ще наступну гору підкорити!
– А хто ж вам буде гриби ідентифікувати? Фух! Щось мені жаркувато.
Скрип-скрип! Скрип-скрип!
Оцинковане відро теліпалось в руці, ріжучи слух. Заторохтіли об нього високі зарості папороті і сфагнуму.
– Тут, мабуть, кліщів до біса, – Дмитро поглянув уважно на свої чоботи.
– Не сезон, – долинуло звідкілясь ззаду.
Дитячий крик прорізав повітря і Дмитро вже стояв обличчям до Софії з автоматом наготові, коли відро стукнулось із немелодійним дзенькотом об землю.
– Що там? Гадю… – почувся Богданів голос і обірвавсь.
Перед ним, вгору схилом стояла Софія, склавши руки хрестом на грудях, ніби намагаючись показати цим жестом, що вона викреслила себе з рівняння, зникла. «Я у хатці».
Інша ж частина того рівняння складалася із брудної, аж кольору землі, обірваної жінки (волосся сторч, замурзане лице, самі очі біліють) просто перед Сонею і Дмитра ще трохи лівіше. З цих двадцяти метрів йому нічого не було варто відстрілити жінці будь-яке вухо, на вибір, а може й обидва відчикрижити краще, ніж хірург, але всі члени цього рівняння знаходились на одній лінії.
Богдан завмер. А тоді зробив невеличкий крок вперед. Потім ще один.
Жінка, здавалося, його не помічала. Вона витріщалася на Соню, з напіввідкритого рота повітря виходило з ледь-чутним скрипом. «Ну й смердить же від неї, – подумав Богдан. – Бідна Софія.»
Іще один крок.
– Богдане, стріляй!
Чим? Невже ти забув, що я з палицею? Що я не брав зброї. Дурень. Ох і дурень же я.
Жінка навпаки, дуже добре зреагувала на цей крик: кинувши погляд на хлопця, вона зробила стрибок вперед і опинилася за спиною в Софії. скрючені пальці охопили дівчинку, рот наблизився до тоненької шийки. Вона досі хрипіла. І смерділа. Ох, мабуть же, від неї і запах!
Богдан зробив іще крок.
Перед ногами дівчинки він побачив ділянку витоптаного сфагнуму і надкушений гриб.
Богдан ступив знову і відчув нарешті сморід. Сморід немитого багато місяців тіла. Може вона так пахла і до епідемії?
– Пусти, – майже ніжно проговорив Богдан. – Пусти і йди собі.
Жінка позадкувала, тягнучи Софію за собою і прикриваючись нею, як щитом. І тут вона наче крізь землю провалилася. Хлопець скочив за нею у буйно зелений від папороті виярок. Палицю він вже тримав у руці як зброю.
Світла пляма дитячого обличчя і тінь над ним, то вигулькували, то пропадали серед зелені.
Ззаду хруснула гілочка: то Дмитро не опускає автомат, та стріляти не сміє, іде слідом.
Хащі знову пішли вгору. Жінку і її заручницю стало видно. Софія тихо плакала, слабко пручаючись. Здавалося, вона зараз знепритомніє. Ось вони вже на вершечку, на краю виярка. Зараз знову пропадуть.
– Стій, – гукнув невідь кому Богдан, та двоє попереду вже зникли.
Хлопці подерлися вгору. Враз на них скотилася ультрамаринова пляма Софіїної вітрівки. Дівчинка кинулася до першого, кого побачила. Ним виявився Богдан. Від натиску він упав на спину, а вона зарилася обличчям йому в рукав, заридавши вголос.
Дмитро тим часом, кинувши лиш побіжний погляд на цю картину, подерся далі схилом і зник за краєм.
Тріснув постріл. Тоді ще один.
За мить Соня вже була у батькових обіймах.
– Я ж казав, – без докору мовив Дмитро. – Завжди беріть із собою зброю.
– Ти її убив?
– Ні. Втекла між деревами.
– Думаєш вона божевільна? Чи таки «ходяча»?
– Хто її знає.
Вже перед хатою Дмитро притримав за плече хлопця, пропускаючи всередину Софію, а тоді зачинив двері.
– Слухай, Богдане. Я хотів би вибачитися за те, що наразив нас обох на небезпеку. Там, на даху. І подякувати за сьогоднішнє.
– Та забудь, друзя…
Дмитро струснув хлопця. Жодного тепла в голосі не лишилося. Один метал.
– Ніколи більше не ризикуй собою. Зрозумів?
– Що? Я не ризикував. Я хотів кинути в неї палицею і ти б без проблем її зняв. Але ти крикнув…
– Ти не маєш права!
– Що ти мелеш?
– Ти що, сліпий ідіот? Нехай я ідіот. На тому даху ледь не вбив нас. Це диво…
– Ти тоді і врятував нас…
– Замовкни. Скажи мені чи ти мене зрозумів, інакше я тобі вмажу. зрозумів?
Богдан мовчав. Лише очі бігали по Дмитровому обличчю.
– Ну ти й довбень, – процідив Дмитро і пустив хлопця. – Даю підказку для дебілів… сподіваюся твої діти будуть схожі на матір.
Богдан все стояв з тим же виразом нерозуміння на обличчі. Дмитро зітхнув:
– Роззуй очі, – і кивнув на вікно кухні.
Двері рипнули, він вступив в сіни.
Богдан автоматично глянув на вікно. За склом плавала жіноча постать.
– Та невже? Ого! А я не подумав навіть…
– Не можу повірити, – похитав головою Дмитро, відкриваючи двері кухні.
– Ва што? – Донеслося звідти.
– Що так ненавиджу гриби, – безбарвним голосом відповів Дмитро і хряпнув дверима.
4
Чи сліпий же ти, хлопче? Невже ти нічого не помічав?
Але ж як вона до нього ставиться? Чому?
Дурню, та це ж просто захисна реакція! А може вона тебе пожаліла.
Ні, він не зможе. Він надто нікчемний. Надто… надто дитина. То може недарма вона захищалась? Чи вона захищала його? Дитину.
Богдан кинувся до дверей та одразу ж відскочив від них, мов з хати віяло жаром. Він почав ходити по двору колами, уникаючи поглядом вікна, де іноді зринав неясний її силует.
Але як же він зміг? Як же він не бачив?
Чи не хотів бачити? Але ні. Просто ставився до життя, свого й інших, занадто безтурботно. Як дитина, якою він і є.
Але доведеться екстрено дорослішати.
Ух-х!
5
Тріщали у печі дрова, хвилями розходилось від кахляних її боків тепло. За вікном вила хуртовина.
Глухо пробурчав двигун «Доджа», світло фар черкнуло по вікну. грюкнули двері в сінях, а за мить, разом із хмарою туману, ввалилися Дмитро з Богданом. За спинами в них були роздуті наплічники.
– Фу-у! Піввідділення винесли, – оголосив Дмитро. – Сподіваюсь нам воно все не знадобиться.
– Ні панімаю, – вийшла назустріч Мадлена. Від того дня їхньої невдалої грибної ловлі Богдан тепер щоразу, як бачив дівчину, помічав і чималий вже (а колись плоский, аж запалий) живіт, і набухлі груди і намагався не витріщатися недовірливо-злякано на ці перетворення. – Куда ви спєшитє? Єщьо врємєні…
– Краще бути готовими завчасно, – спромігся на репліку Богдан, несвідомо повторюючи фразу свого старшого друга, яку той неуважно кинув дорогою, коли хлопець поставив аналогічне питання, загинаючи на руках пальці.
– Весна тут пізня. Хтозна чи взагалі можна буде в березні-квітні вибратися у великий світ. Так само і невідомо коли все замете. Вже на днях.
– Ми тут ще захопили трохи наперед, у зв’язку з тим же, – незграбно спробував показати легкість для себе ситуації хлопець. – Ліжко, підгузки, іграшки…
– Що в нас сьогодні, – голосно обірвав Богдана друг. – Знову ми з Богданом вечерю готуємо?
– Вас развє даждьошся? – Лагідно посміхаючись, насварила хлопців Мадлена. Богдан здивувався, як вона так швидко звикла до іноді незрозумілих жартів свого старшого побратима, які іноді виривалися після подібних напружених поїздок. На його ж репліки вона майже ніколи не реагувала, будь там щось серйозне чи жарт.
Він стояв розгублений. Як завжди. Він щось не те сказав? Як завжди? І яка ж вона гарна чорнявою! Хоча Богдан волів би бачити її справжній колір волосся. Хай він і не такий насичений… чи що там змушує дівчат фарбуватися. Фарба для волосся і макіяж здавалися хлопцеві чимось штучним, що представляє собою бар’єр між людьми.
– От і добренько, – потер долоні Дмитро. – Думаєш, чому ми весь час швендяємо? Ну добре, все, здається, вже закінчилося. Тепер ми вам, дівчата, допоможемо! Відмовок не залишилось більше.
Раптово світло знасло.
– Апять! Я малілась штоб етава нє случілась пака ви нє вєрньотєсь…
– Бог почув твої молитви. Дяку, до речі, Мадлено, – Дмитро черкнув BIC-ом і, скинувши з плеча бушлат, намацав у шухляді столу свічки. – Не ховай їх більше.
– Ані мєшают! Валяюцца ґдє папала!
– Ну добре, добре. Я пішов.
Богдан перепинив друга:
– Давай я цього разу.
– Ти ніколи не чистив. Навіть удень.
– Але я бачив…
– Припини. Завтра зранку покажеш мені, що ти вмієш, а зараз допоможи он Мадлені.
– Чим їй допомогти?
– А ти спитай, – поплескав Дмитро хлопця по плечу і зник у сінях.
Богдан не зрушив з місця. Так і стояв, повернутий лицем до дверей.
– Ні стой, раздєвайся! С тєбя тєчьот!
Хлопець почав судомно скидати із себе теплі речі і взуття.
– Вибач-те…
Мадлена зітхнула якось так, що Богдан аж завмер і трохи зіщулився.
– Ета ти ізвіні. Ета всьо гармони.
– Та нічого, – віддихнув полегшено Богдан. Серце його пришвидшило свій біг. – У тебе сьогодні така м’яка «г»…
Хлопець усміхнувся. Та Мадлена знову несподівано змінила інтонацію:
– Ну да хватіт всьо же капать тут! Іздєваєшся ти, што лі?
6
Вітер скажено бився в обличчя і груди, намагаючись відірвати людину від щогли. Ліхтарик миттєво примерз до губ. В очі залітали і болюче кололи крижинки.
Чоловік закінчив відколупувати шматки криги від корпуса і вичищати замерзлу вологу із щілини шарніра, на якому обертався ротор.
З викруткою покінчили. Її ми кладемо до кишені, натомість дістаємо щітку. Відчистили лопаті вітряка і все. Головне – не дати йому розкрутитися. От чорт!..
Здавалося, вітрогенератор зараз відірветься від землі і полетить. До того ж щітка випала із замерзлих пальців.
І чого Берт розходився? Невже кабани?
Аби не зірватися вниз. Нехай висота й невелика і снігу намело… проте мало приємного відбити собі нирки чи вивихнути гомлку з коліна…
Круг світла від ліхтаря ковзав снігом, злітав угору, освітлюючи круговерть в небі і знову зачинав лизати кучугури перед хатою.
Ого! Це не кабан… чи…
Дмитро зіскочив зі щогли, поворушив пальцями в плетених рукавицях поки не відчув себе готовим знову в разі потреби видряпатися нагору і розстібнув ще один спідній бушлат. Під пахвою відвисала кобура, даючи можливість маленькій ділянці тіла трохи менше потерпати від крижаного вітру.
Зате ж і холодний сам пістолет! Він просто зобов’язаний не вистрілити у такий мороз! Порох не загориться чи полум’я замерзне і згасне. Маячня, звісно…
Дмитро відірвав ліхтарик від губ і рот наповнився солоним. Праву руку він запхав до рота і зняв зубами рукавицю. Таки холоднючий! Пальці вмить задубіли. Патрон в патроннику, запобіжник вимкнено… лише курок звести…
Тінь за дротяним парканом завмерла. Це був не кабан.
Дмитро сторожко підійшов. Побілілі скоцюрблені пальці із довгими, місцями обгризеними чи обламаними нігтями, зімкнулися навічно на комірці сітки рабиці. Голова потонула в снігу; її вже почало замітати. Далі – стара фуфайка, полотняні штани і обмотані дротом рвані валянки.
Дмитро задкував половину шляху, не спускаючи ока ліхтарика з тіла. Потім розвернувся, загасив світло і бігом дістався дому.
Тепер це його дім. І дім нового покоління людства. Нового людства.
– Чіво там Альбєрт бєсілся?
Мадлена не відривалась від вікна. Богдана не було. З кімнати чувся Софіїн веселий голос. Значить він там. Добре, бо дівчинка вже скоро як півроку не сміялась.
– Хто зна, що йому в голову стукнуло.
– А ти што іскал?
– Не знаю. Мабуть кабани бродять. На запах збираються. Нагадай мені, якщо я забуду, щоб за вечерею нагадати всім за необхідність завжди бути при зброї і бути уважними.
– Так уже вечеря. Всьо уже ґатова. Тібя ждьом. А пра аружиє ти і так пастаянна напамінаєш.
– Ти, Мадлено, більше відпочивай. А як що, то ти припрягай Богдана і мене. І постарайся… лагідніше до нього ставитися. Він дуже переживає.
– Ну, ета можна панять… – Вона надовго замовкла, присівши на плетений стілець. Дмитро навпаки зібрався йти кликати всіх до столу, коли вона порушила мовчанку. – Знаєш, а он вєдь спас мєня. Удівітєльна, как он нашол мєня. Проста залєтєл в аптеку… я їво раньше нікаґда нє від’їла… начал крічять што-та брєдоває пра зомбі… так… странна… приіказал закрить ралєти… карочє, уґаваріл мєня, сама ні знаю как… ми сідєлі, пака вакруґ тварілась чьортє-што. А патом влєтєл ти на сваєй скорай… Єслі би нє ви, парні, хоть імунная, хоть нєт, я била би уже мьортвай…
Дмитро чомусь сопнув носом.
– Я весь час думаю, ну, тобто часто, думаю про того хлопця з магазину зброї. Він лишився добровільно. Не знаю чи він був імунний… він якось несподівано опинився в пеклі, прийшов зранку на роботу, убив колегу і добровільно замкнувся там на даху. Я думаю, чи він перетворився, чи помер… чи досі тримає оборону…
7
Скільки вона не притискала його до себе і не колисала, дитя ніяк не хотіло розплющувати очі. Рожеве і пухленьке, на вигляд – абсолютно здорове. Але ж чому він не хоче…
Ось воно! Зараз він оживе!
Вона дістала із лікарняного халату грудь і тицьнула набухлим соском в ротика дитині. Малесенькі губки жадібно розкрилися, блиснуло щось біле і в соску болюче-приємно засмоктало.
Вона погладила голівку: холодна. І очі так само заплющені.
Раптово волоссячко з голови немовляти почало облазити, наче погано склеєна перука, шкіра темнішала на очах, здувалась і опадала.
Очі дитини розплющились. Не неї, просто в душу, в осередок всіх її страхів дивилося це щось каламутними мертвими очима.
Вона закричала, намагаючись відіпхнути дитя (це не моя дитина! Не моя!), але сосок враз прохромив гострий біль: малий вчепився зубами. То от що зблиснуло у нього в ротику! А вона ще чудувалась, яка то гарна в неї дитина. Але ж мертва! Мертва!
Пальці з виростаючими за секунди кігтями вп’ялися в іншу грудь, кров гарячою рікою заструменіла вниз животом.
Крик застряг у горлі, підкотила нудота.
– О, Боже! – Надривно вигукнула Мадлена і затулила рукою рота.
Біль у грудях і сосках так і лишився, проте став глухим і зачаєним. Так само, як і нудота.
Дівчина, чи вже молода жінка, встала з ліжка, тримаючись за живіт і подибуляла на кухню, намагаючись нікого не розбудити.
Щойно вона запалила світло, як почулося чуже сопіння і на кухню увійшов, мружачись, Богдан у смішних чорних штанцях в обтяжку і бушлаті зверху тільняшки.
– Чого встав? – Різко спитала вона. – Іди спи.
– Давай допоможу. Води скип’ячу. Умиєшся, чаю поп’ємо… і спати.
Дівчина завмерла у якійсь ніби нерішучості, а тоді її тілом прокотився спазм.
Богдан безшумно (ну, майже безшумно) вихопив з-під столу велику алюмінієву миску і, обійнявши Мадлену однією рукою за плечі, злегка нахилив її вперед. Струмінь блювоти з дзвоном вдарив у метал. З горла дівчини почулося шкряботіння і важкий вдих. Сеанс повторився.
– Нє нада тєбє била міня такой…
Богдан усміхнувся, знаючи, що вона цього не бачить, а значить і не витлумачить це якось для нього вкрай невигідно, чим вона регулярно зловживала останнім часом, посилаючись на гормони.
– Тримай миску. – Він підставив їй стільця й посадовив. – Все нормально. Ще будеш?
– Нє… нє знаю…
– Ну посидь, посидь. А я зроблю чаю чи що.
– Я такая… абуза…
– Та нічого. То все дрібниці. Ми раді допомогти.
Коли трав’яно-хвойний чай було випито, миску вимито і світло погашено, Мадлена простяглась на ліжку і нарешті відчула полегшення. Та що там полегшення! Їй було добре. До справжнього полегшення ще багато часу, але все ж їй справді було добре.
Спину гріло гаряче тіло, Богданові руки обплітали її плечі і груди.
Тієї ночі кошмарів більше не було.
8
Вони справді раді були їй допомагати. Вона була для них мов той вогник далеко в степу.
Головне степ не виявився болотом, а вогник – відьминою пасткою.
Думки про можливість набуття резистентності інфекцією чи відсутності імунітету проти цієї зарази у дитини навідували мабуть кожного в групі.
Якось Софія спитала батька для чого Богдан ночує у дівчат в кімнаті. Прийшов уночі, поки вона спала.
Дмитро спочатку неправильно зрозумів доньку, подумки готуючись до більш змістовної і детальної розмови, ніж та, яка відбулася між ними, коли Мадленина вагітність стала очевидною для всіх, окрім батька її дитини.
Але з’ясувалося, дівчинка підозрює, що Богдан чатує біля своєї пасії. Заразом і чергує.
Наступної ночі «молодята» перебралися до окремої кімнати. Доньці ж Дмитро мусив зізнатися, що імовірність не надто приємного завершення вагітності є і до цього треба бути готовими, але не показувати цього.
Так і не зібравшись з духом прибрати кудись подалі тіло нічного зайди, замерзлого «ходячого» (а чи простого бідаки? «Ходячі» ж не утеплюються, вони відлітають у вирій. Принаймні так було до останнього часу), Дмитро відклав цю неприємну справу на весну, тим більше точного місця він не пам’ятав, а на ранок на місці трупа не виявилось і горбочка. Ніби нікого під парканом і не було.
– Весна покаже хто де срав, – пробубонів Дмитро і зачав відкидати сніг лопатою, прокопуючи стежку, а точніше тунель від дверей до різноманітних технічних, господарських та санітарних споруд їхнього маленького «ранчо».
Загалом його влаштовував рівень підготовленості їхньої групи до зими, але краще б, на його думку, запасів було більше, особливо таких, які швидше за все не перезимують у долині, як він називав тепер весь зовнішній світ. Річ йшла про медикаменти, сірники, мила, інші засоби гігієни, електричні лампочки, акумулятори та інше.
Проблеми залишалися із електрикою та каналізацією з водопостачанням. До другого і третього з цих пунктів у Дмитра руки взагалі не дійшли, а щодо першого, видно, варто було змиритись із майже щоденними (в деякі, особливо щасливі дні, це траплялося по кілька разів) відключення електромережі.
Іноді здавалося: не життя, а казка. Але більшу частину часу всі потерпали від депресії, викликаної Апокаліпсисом та іншими супутніми побутовими незручностями.
Найбільше гнітило щоденне товариство одних і тих же людей. Інформаційний вакуум висмоктував кудись мозок. Але яка в світі ще існує (і важлива) інформація крім тої, що ти її бачиш за вікном?
По суті весь світ стиснувся, всохся, змерзся і сповзся у площу близько двох гектар. Значну його частину складали маршрути вранішніх пробіжок Дмитра. Віднедавна до нього приєднався ще й Богдан: раптом він усвідомив, що якщо не почне щось подібне робити, то втратить не лише форму, а й залишки здорового глузду і мотивації до життя.
Дмитро на це нічого не відповів, адже його власна мотивація формувалася тими самими словами.
Він розумів, що раніше люди й жили, можливо, у цих горах, та й повсюди деінде, жили у таких своїх маленьких світах все життя. Але вони, останні з тих, хто бачив, або думав, що бачить цілий світ, болюче переживали це звуження життєвого простору.
9
– Так, тепер масло…
Дмитро зупинився біля «Доджа» і зачудовано дивився, як Богдан марнує горючо-змазочні матеріали.
– Що це ти в біса твориш!
Хлопець щиро здивувався:
– Коктейль Молотову!
– У нас що, надлишки олії і бензину?
– Всього пара пляшок. Принеси краще пінопласту. Десь там в «гаражі» завалявся, я бачив.
– Для чого?
– Щоб краще прилипало до поверхні.
– Де ти цьому навчився?
– Істина поруч. Варто тільки зайти в Ґуґл.
Дмитро, звісно, не став допитуватись, де Богдан знайшов Інтернет, натомість поцікавився:
– Для чого, бля, ти це робиш?
Вже м’якшим, мало не ніжним голосом.
– Спалю до бісової матері кублище «ходячих».
У Дмитра відвалилась щелепа.
– Де ти їх бачив? Це неможливо. У такий мороз…
– У селі. Третя справа хата он по крайній вулиці.
– Коли це ти там був?
Хлопець зітхнув і рушив у «гараж» - під брезентовий навіс, де стояли машини крім «Доджа», якого він вигнав щоб звільнити місце для маневру і звук двигуна якого й привів Дмитра сюди у цю ранню пору.
– Ти відповіси?
– Вчора. Я там не був. Я вивчав околиці у приціл. Від нічого робити. І побачив їх.
– Скільки?
Богдан вищирився і присів знову над пляшкою, кришачи в неї плитку пінопласту.
– От, в тобі прокинувся мисливець. Добре, що ти мене прикриєш.
– Та я прикрию, тільки розкажи все по суті.
Суть була простою: двоє чи троє «ходячих» засіли в одній з хат у безпосередній близькості від їхнього оплоту нової цивілізації. Один з них – жінка. Вагітна чи після пологів. Патрала новонароджену дитину (тож, швидше, друге) у дворі.
– То які ж то ходячі? – Спантеличено озвавсь Дмитро, коли розповідь, здавалося, закінчилася. Звісно, визнав він подумки, вона могла бути вагітною, коли почалася епідемія.
– Точно кажу тобі. Я підібрався ближче. Варто ж знати більше про сусідів. Особливо якщо вони канібали.
– То з чого ти взяв, що вони звичайні божевільні?
– Спокійно, я ж не доказав. І звідки вже ця тенденція? Маю на увазі, що божевілля – звичайна справа. Тож я спустився і побачив їхні рожі. Типові «ходячі».
– Що це значить?
– Ну, ти ж знаєш. Місцями перекошені, наче після інсульту, надто швидкі рухи. У божевільних реакція навпаки загальмована.
– Ти багато божевільних знав?
– Та було таке. Вони можуть діяти швидко, але не завжди точно. Кататонія. А потім западають у загальмований стан. Психіка виснажується.
– А у цих не виснажується?
– А звідки ти знаєш скільки вони живуть? І чи не існує десь божевільних «ходячих»?
Дмитро знизав плечима.
– Добре, підемо подивимось. Але я, здається, казав тобі про ризик…
В хатці справді хтось жив: у вікнах час від часу мелькали тіні, а з димаря йшов слабкий дим.
– Слухай, я вже замерз, – здригнулася кучугура снігу, говорячи Богдановим голосом. – Чого ми чекаємо? Кинули і пішли.
– Схоже, це звичайні… канібали…
– То й що? Лишати їх під боком?
Дмитро виліз з-під снігу і покрався до задньої стіни дерев’яної хати, тримаючи автомат наготові. Варто перевірити правдивість небезпеки сусідів для їхньої групи і спробувати мирно їх виселити. До того ж розчленованого дитяти він не бачив, а Богдан з відстані міг помилитися. Це могло бути і їхнє порося, що дивом врятувалося під час їхнього турне Європою і замерзло десь на околиці села.
Зігнувшись під вікном, Дмитро подав сигнал Богданові: чекай. обережними короткими кроками, марно намагаючись не рипіти снігом, він підібрався до рогу і визирнув за нього. Справді, посеред двору стирчав завалений снігом дерев’яний стіл. Посередині снігової шапки виділялася пропалина яскраво-червоного кольору. Навколо виднілися безліч дрібних червоних ямок.
– Обережно!
Дмитро сахнувся, та не встиг: чоловіча постать у страшних безформенних обносках ухопила автомат за ствол, висмикнула його і пожбурила геть.
Вишкірені зуби клацнули просто біля очей. Трупний сморід вилітав білими хмарками з рота почвари. Дмитро подумав: добре, що вони пішли засвітла. У сутінках навіть оком вловити рухи цієї істоти було б неможливо.
Уламки черепа і кров, перемішана з мозком, бризнули на стіну. На очах у Дмитра з’явилася багряна завіса. Він витерся пальцями.
Богдан підбіг до нього.
– Ну як?
– «Ходячий», – погодився Дмитро.
– Там ще двоє.
Не чекаючи підмоги, Богдан поклав поряд себе автомат, дістав із підсумка дві пляшки, вийняв дерев’яні пробки і запхав замість них ганчір’я.
Хата палала, наче свічка, тобто лише вершечок даху, куди були закинуті коктейлі Молотову.
«Де він так навчився підпалювати хати, – думав Дмитро, розшукуючи свій автомат. – У фільмах про фашистську окупацію? Чому було не кинути хоч одну у вікно?»
– Бий їх! – Горлав Богдан, даючи коротку чергу по втікачах.
– Припини марнувати набої! – Визвірився Дмитро, здунувши налиплий сніг з мушки і двома пострілами вклав погорільців.
10
– Знаєш, а він не збирався мене їсти.
Вони вдвох сиділи на тині коло крайньої хати, мружачись на почорнілу, але цілу колишню квартиру «ходячих». – Якби хотів, то убив би. А так – клацнув зубами і все.
– Вони розвели вогонь…
– Це в наш час нескладно, – пхикнув Дмитро, клацаючи BIC-ом і закурюючи «кемелинку». – Знаєш, що це було? Коли у природі тварина (хай і тільки хижа) народжує дитинча в голодний період року, або мертвим чи хворим, то вона його з’їдає. Так само і ведмедів: самець, коли хоче самицю, а у неї дитинчата, убиває ведмежат і з’їдає. Тоді у смиці знову починається тічка.
– Це не так само. Але я зрозумів. – Богдан і собі закурив, дриґаючи звішеними ногами. – Хочеш сказати, що вони повернулися до первісного стану? Зворотна еволюція, чи що?
– Чого зворотна? Просто випадкове зісковзування на кілька щаблів вниз.
– Думаєш, вони колись знову розів’ються в Homo sapiens?
Дмитро примружився, роздумуючи:
– Вони і зараз Homo sapiens. Просто ми не такі вже й sapiens.
– Чи Homo.
– Homo, homo. Чи еволюціонують вони? Чи створять знову цивілізацію, Сікстинську капелу, Інтернет чи п’яту симфонію… Не знаю. І це мені не цікаво. Я не доживу до того часу. Я уже історія. Точніше, я – доісторична, викопна істота. А істинні майбутні володарі світу… он вони… валяються в снігу. Ти в курсі, що якщо ми не вимремо, тоді вони нас переб’ють, як мамонтів. Вони розумнішають. Дивно, що вони не влаштували нам засідку. Не хотілося б у це вірити, але скоро вони так і робитимуть. Не можна уже сприймати їх як дуже швидких безмозких зомбі. Тепер вони швидкі і щораз розумніші… І вони вже давно не зомбі.
11
Пальчик у рожевій рукавичці смикнув гачок, автомат чхнув, плюнувшись свинцевим харкотинням. Олениця підскочила, закинувши задні ноги і впала на передні, дриґаючи задніми.
Дмитро тримав тварину на прицілі щоб у випадку необхідності продублювати доньку. Сама ж Софія одразу після пострілу кинула зброю і заплющила очі.
– Заспокойся, сонце, – як міг ніжно, зважаючи на кількість адреналіну в крові, сказав Дмитро, відриваючи руку від цівки і гладячи дочку по плечі. – Ми ж про це говорили. Ти дуже гарно всі зробила…
– Не добре, – хлюпнула носом дівчинка і розплющила зволожені очі. – Вона мучиться.
Олениця смикалася в агонії за п’ятдесят-шістдесят метрів вниз лисим схилом гори від їхньої вогневої точки у кроні старого клена. Тут був справжній лежак серед віття, оббитий дошками – бортиком, викладений пахучим смерековим гіллям.
– Ні, ні. Вона вже мертва. Це все лише…, – Софію все ж прорвало і сльози закрапали хвоєю, металом автомата і рукавами хлопчачої камуфляжної синтепонової куртки. – Це все лише фізіологія… Це периферійна нервова система… Давай спускатися… Постав на запобіжник… Я тобі зараз допоможу.
Він спустився вниз, підставивши долоню, як сходинку, під чобіток дівчинки.
– Я ж казав, ми – ведмеді, – неуважно говорив він, ведучи під руку Софію до олениці. – Ми їмо і ягоди, і капусту, і картоплю, і яйця, і м'ясо. Якщо не будемо полювати, то помремо від авітамінозу. М'ясо необхідно їсти. Убивати необхідно – для виживання. Звісно, задля розваги чи щоб вихлюпнути якісь неприємні емоції, убивати не можна. Але щоб вижити…
Він призупинився, не дійшовши п’яти кроків до олениці, притримав дочку, а сам рушив далі. Тварина лежала і дивилася великими карими очима просто на Софію, не зважаючи на чоловіка, який вже був зовсім поруч. В руці у нього тьмяно відсвічував ніж.
Задні ноги лиш трохи смикнулися, зате під шкірою на боці заходили м’язи. Дмитро зайшов ззаду і одним різким рухом перетнув олениці горло. Голова тварини смикнулася кілька разів у боки, розбризкуючи струмені крові довкола із розітнутої шиї; тварина ніби зібралася було бігти з низького старту, підібгала під себе всі ноги і штовхнула ними мерзлу землю. Копита ковзали і створювалося враження, що не даремно виник вислів: «як корова на льоду». Або як олениця на льоду.
Ніж увіткнувся лезом в сніг, а Дмитро впав навколішки біля Софії і обійняв її. Дівчинка спробувала вирватися, але потім обм’якла й притулилася до батькового плеча, час від часу із жахом споглядаючи конаючу тварину.
Дмитро почувався останнім виродком, примушуючи доньку дивитися на смерть цієї гарної і граційної тварини (краще б не трапилася їм вагітна самиця з оленям у череві), але за нових обставин він не міг допустити неготовність своєї дитини до будь-якої ситуації.
Богдан он вчора взагалі запропонував кинути все і поїхати в Росію. Мовляв, там і до Апокаліпсису була велика пустка, а зараз імовірність напоротися на зомбі дорівнюватиме нулю. Але Дмитро категорично йому відмовив. По-перше, сказав він, вони вже це робили, виїжджали до раю на землі, втративши страховий фонд їжі. По-друге: для чого перебиватися випадковим одноманітним харчем, якщо можна мати все, не микаючись світами? А по-третє: навіть якщо там так добре, то у випадку появи одного-єдиного «ходячого» другого типу всі вони будуть розслаблені і неготові захищатися, а тому швидко помруть.
То може жити у мегаполісі, щодня відбиваючись від атак, наче Павлівці, спитав Богдан.
Дмитро не вважав за потрібне відповідати.
На рукавах у себе він помітив плями крові і легко уявив свої кривав відбитки на спині у Софії.
– Ого! – Підстрибом підбіг до Софіїного трофею Богдан. – Як же ми її понесемо? Її тут кілограмів триста!
Дмитро відпустив дівчинку, поглянув їй у вічі, які вона миттю витерла і судомно зітхнула, видавши щось схоже на здавлений писк якоїсь птахи. справді, пальці в нього (і кисті, і передпліччя теж) густо заляпані червоним.
– Ми освіжуємо її тут, візьмемо, скільки зможемо з собою, а залишки відтягнемо он туди, біля нашої засідки, там я підготував гілку з мотузкою, підвісимо тушу до скрутніших часів.
Богдан дістав ножа і нервово махнув ним кілька разів. Погляд в нього був розгублений і трохи зляканий. Скам’яніла, наче маска, усмішка не відлипала йому з губів.
– То що робити? Я ж ніколи не… не освіжував оленів. Та й взагалі нікого не освіжував…
– Я теж, – заспокоїв його Дмитро. – Нічого, крупнішого за курку. Це було. Софіє, охороняй нас.
Потім він їй покаже. Як сам трохи навчиться. Треба б ще й шкури навчитись обробляти…
– Тату, – відгукнулася дівчинка. – Я не підведу тебе. Постараюсь. Адже зомбі гірші за оленів. Я постараюся впоратись.
12
Вже вкотре він поглянув на покинутий мертвий телефон. Він знайшов свій притулок на підвіконні в одній з кімнат ще до їхнього туру Польщею, Литвою, Латвією та Естонією. Тепер у них була електрика і мобільний, червоний Samsung Galaxy можна було зарядити.
Звісно, сенсу в телефоні було небагато, а по-правді кажучи, не було зовсім. Але щось-таки тягнуло його погляд у тому напрямку принаймні раз на тиждень. Може тому, що маленький пристрій був останнім зв’язком з минулим. А може засобом якогось глибшого пізнання своєї дружини, матері його майбутньої дитини. Але була єдина проблема: зарядного пристрою до Galaxy ні в кого з їхньої групи (чи родини) не було.
Зате було радіо. І воно потребувало лише батарейок. А вони в наявності були. Та радіо не мало такої ж магічної сили на Богдана. Але що було ще робити, окрім як смикати за відрізану ниточку від колишнього життя?
– Все одно отримаю саме лиш розчарування, – бурмотів він, міняючи батарейки на свіжі. – Даремно тільки розстроюся…
Але пальці самі загнали циліндрики елементів живлення в гніздо, закрили кришку і зависли над кнопкою. Мозок же прокручував варіанти використання цих батарейок для оживлення телефону.
Шкварчання зустріло його напружений слух. Востаннє на цій частоті пікав радіо маячок із тої церкви у Львові. А де ж ми востаннє чули людську мову?
Жодних ознак не те що голосу, а й взагалі якихось звуків, окрім перешкод, не було. Може варто виїхати до якогось міста? Але ж приймачі вловлюють сигнал від ретранслюючих веж, а вони всі мовчать. Тож і сенсу немає…
Богдан крутонув коліщатко тюнінгу і вже зібрався було назавжди вимкнути цей непотріб, як щось зупинило його.
Це був якийсь сигнал? Чи завивання космосу? Рух елементарних частинок? Якийсь радіофон Землі?
Він обережно почав крутити коліщатко. Вискнуло і замовкло. Це якийсь випадковий сплеск радіоактивності. Тобто активності радіохвиль. А звідки ця активність? Він і раніше таке чув, але то було до кінця світу. Може це щось значить?
Але ні. Навряд. Це взагалі неможливо.
Пальці самі прокрутили для чогось коліщатко знову вперед, ніби Богдан чекав, що почує звичайну радіопередачу, хай і за кордоном, і це означатиме, що десь є ще людство. В етері запала абсолютна тиша. Ось воно – мертвий світ.
Коліщатко ж, ніби саме собою крутилося далі. Тиша… тиша… і враз, наче старий запис із глибин пам’яті, виринув голос.
Це нагадало Богданові як колись, коли він ще не відкрив для себе комп’ютера та ігор про зомбі, доводилось бавитись із старим приймачем, готовим до списання. Доводилось дуже постаратися, щоб приймач зі знятою передньою панеллю змінив частоту. І були там не лише якісь там FM чи AM спектри, а ще старі ДВ, КВ, УКВ… І на якомусь із них раптом проступав голос, який говорив невідомою мовою, наче голос із минувшини, слова, проговорені ще у ті часи, коли приймач був новеньким і служив вірою і правдою своїм господарям, а країна тоді була зовсім інша.
Такий же голос лунав і зараз. Слабкий сигнал. Іноді здавалося, що слова майже зрозумілі, а іноді, що це просто тарабарщина божевільного. інтонації та наголоси точно чужі.
Богдан скочив з ліжка і кинувся було до кухні, де порався Дмитро, їхній хрещений батько, лідер і приклад, Мойсей і Месія, але радіо знову зашипіло. Хлопець повернувся у попередню позицію, але слова не поверталися. Сам лише шум. Як робить телевізор із відімкненою антеною.
На кухні нікого не виявилося. Богдан визирнув у сіни і побачив, що його названий батько (чи старший брат) курить у ледь прочинені двері.
– Ти не повіриш…
Дмитро запитально звів брови, але особливого ентузіазму не виявив. Богдан із непідробним жалем похитав головою і вискочив з хати.
– Ти точно не повіриш. Я щойно, від нічого робити, взяв радіо і вловив сигнал. Там був голос. Не знаю, що то за мова, але точно був голос. Хотів винести тобі, але сигнал пропав.
Дмитро неочікувано байдуже покивав і ледь усміхнувся:
– Ти про це більше нікому не казав?
– Ні, – насупився хлопець і спитав: – А що?
– От нікому й не кажи. А радіо те спали в печі.
Богдан стояв схожий на дитину, у якої з-перед носа забрали іграшку.
– Чому?
– Тому що, – тільки й відповів Дмитро та одразу ж кашлянув і тихо пояснив: – У нас і так все паскудно. Але стабільно. І я не хочу хвилювань серед наших дружніх лав. Зрозумів?
– Але ж це люди. Ми можемо…
– Що? Поїхати до них і сказати: «Давайте жити разом»? Повір, не варто.
– Але ж вони не просто так транслюються в ефір…
– Може й не просто, але де ти їх шукатимеш? Нехай вони й передають свої координати… зараз кудись виїжджати – суцільне самогубство.
Богдан труснув головою і заходився міряти сіни кроками.
– Звісно. Могли б і передавати. Адже вони шукають живих. А ми живі. А чим більше людей, тим їм більш безпечно і легше. Правильно?
– Правильно. Але я вас нікуди не поведу. Ми вже покаталися…
– Тим більше, – не задавався Богдан. – І взагалі, я тебе не впізнаю. Ти став надто скептичний, відлюдькуватий… Категоричний. Може варто спитати думки всіх інших?
– Можливо ти й правий. Але я не хочу ще раз повторювати ту поїздку. Ми наразилися тоді на небезпеку і втратили наше господарство. Заради чого? Тим більше люди бувають різні. В цьому ти теж мав можливість переконатися.
– Тоді просто хоча б послухай цей сигнал, а тоді вже вирішуй.
13
Радіо то шкварчало, то знову замовкало, але голосів більше не було. Богдан нервував.
– Десь тут біло. Просто слабкий сигнал.
Дмитро сидів поряд зі знудженим обличчям, а тоді відійшов до дверей. Богдан розтулив рота для протесту, але Дмитро його заспокоїв:
– Не хвилюйся. Я просто постою тут. Не поспішай, знайдеш свій сигнал. Заодно я не впущу сюди дівчат. Їм поки нічого не треба знати.
Враз з динаміка вискнуло і Дмитро показав жестом: «Тихіше».
– Ось воно! – Пошепки вигукнув Богдан. – Чуєш?
Дмитро мовчав. З радіо чоловічий голос про щось говорив незнайомою мовою. Прийом справді був паскудним, але можна було припустити, що якщо сигнал іде з-за кордону, то передавальний пристрій мусить бути досить потужним.
– Ну, що скажеш? Про що він говорить? І якою мовою, цікаво?
– Тихіше. Це може бути як угорська чи румунська, так і чеська. Я ж не експерт. Не мовознавець. Але він слов'янин. За бажання можна було б порозумітися.
– То як? Спробуймо віщати теж? Знайдемо рідовишку… Тільки на якій частоті…
– Для цього треба щонайменше кілька десятків людей з відповідною освітою та навичками, – заперечив Дмитро. – Ми з тобою не зможемо розкочегарити радіотрансляцію чи щось подібне. Потрібні люди, які це вміють. Та навіть якщо ми розберемося, там парою батарейок не обійдешся. Треба щонайменше невеличку електростанцію… Я не знаю, може щось…
– Це значить, що їх там багато, – зрадів Богдан. – І там є інженери, техніки тощо. Вони живуть не так, як ми. Вони відновлюють цивілізацію!
Дмитро знизав плечима.
– Може й так. Але не дуже поспішай все ж говорити про це дівчатам. Приникай радіо і перепочиньмо з цим.
– Що? Які в біса перепочиньмо?
– Подумаймо. Все одно зима. Вибиратися кудись зараз – божевілля.
– Як і в будь-яку іншу пору року. Тим більше весною ти оголосиш посівну і буде не на часі…
– Оголошу. Бо хочу щоб нам було що їсти, хочу щоб нам не загрожувала жодна небезпека, дбаю, до речі, не лише за свою дитину. Тобі теж вже час задуматися…
І Дмитро вийшов.
14
Минали тижні. Під шаром снігу в горах вже почала дзюрчати вода. Долина ж стала строкатою: буро-блідо-жовто-зеленою, в залежності від того, яка ділянка відкривалася: дорога, занесена багном, сухостій багаторічних трав чи лука.
Богдан якось сторожко запитав у свого лідера коли вони зможуть вийти на зв'язок із тими румунами (чи чехами). Звісно, додавав хлопець поспішно, він розуміє, що для початку треба щоб Мадлена народила. Але з якого віку дитини…
– Коли наймолодший з нас буде вміти тримати свій сектор, тобто коли розмочить рахунок. Не на оленях чи кабанах, а на «ходячих».
Такою була відповідь старшого в їхній родині.
– Але це ж може статися… може взагалі не статися…
– Я на це й сподіваюся. Але навряд.
Богдан взявся за ноги, а Дмитро за руки зомбі, що поліг на початку зими під огорожею.
– А він не оживе?
– Не знаю, – лише й відповів Дмитро.
– Тим більше, – продовжував хлопчина, – якщо вони стають небезпечнішими, як ти вважаєш, нам треба приєднатися до більшої групи. І якнайскоріше.
– А може вони десь за океаном. Ти вести корабель чи пілотувати літак вмієш? І чи візьмешся?
– Ти ж казав…
– Я казав, що я не фахівець у мовах. Я лише висловив припущення. І дуже розмиті припущення. Ми взагалі нічого про них не знаємо.
День у день нижній край снігу підіймався рваними смугами вгору до їхнього обійстя. Нарешті біла субстанція лишилася тільки під деревами і на вершинах далеких гір на півдні.
Богдан більше ніколи вголос не згадував про сигнал невідомих. Раз хотів було сказати про нього Мадлені, але передумав: що як вона стане на бік Дмитра? Чомусь це видавалося Богданові чимось надто образливим. Може він не розуміє чогось очевидного? До речі, Мадлена може просто сліпо довіряти всякій Дмитровій думці, а його, Богданову думку, принципово не підтримає? Та і дитину хай би від нього завела.
Богдан вловив себе на тому, що починає ненавидіти їх обох і відразу ж запевнив себе в тому, що Дмитро справді знає, що говорить. Та й Мадлена старша. І розумніша. І не стане бездумно з кимось погоджуватися або навпаки.
Майже переконав себе. Але скалочка чогось схожого на ревнощі лишилася.
15
Їй ще ніколи не було так страшно. Не було з того моменту, як вона востаннє бачила свої кошмари. Але то були лише сни. Чи ні?
В будь-якому разі загальнішою виступала проблема народжувати у цій глушині з людьми, які поняття зеленого не мають про акушерство. А у випадку якихось ускладнень взагалі будуть безпорадні.
Так, вони були друзями, навіть її новою родиною, але все ж вони всі були нефахівцями. Єдиний, хто мав дітей, Дмитро, все ж навряд зможе стати для неї справжньою кваліфікованою допомогою. В тому, що він докладе всіх зусиль і боротиметься за неї з її дитиною, Як за власних, вона не сумнівалася.
Але ентузіазм ентузіазмом, та коли вона сьогодні зранку прокинулася від переймів, то пошкодувала, що взагалі зачала цю дитину. Чи не наїлася якихось пігулок…
А ще лишається питання імунності її дитини до зомбі-інфекції. Дмитро буде приймати пологи, Богдан виконуватиме роль акушерки на підхваті, а Софія стоятиме в кутку із пістолетом наготові?
Здається не сьогодні. Та й зарано ще. Якби можна було хоч на трішечки відкласти це!
Ще й Богдан якось відсторонився від неї. Та так їй і треба! Мабуть подібним чином він почувався, коли вона сама морозилася від нього. Там, у спортивному відділі торговельного центру. Але ж вона так його і полюбила, хай би як себе примушувала. Він заспокоював її, намагався дбати весь цей час, а вона… Ні, ні, він і сам її не любить. Просто фізіологія. Вони ж були ледь не останніми людьми на землі!
Цікаво, спитала вона себе, а чи так само вона б переспала з Дмитром, як і з Богданом? Швидше за все з іще більшим бажанням. Та один був зайнятий своїми думками, а цей хлопчик був такий милий і безпорадний! А потім так старався!
Тепер, як воно б там не було, вони з ним дружина й чоловік. Це її сім'я.
Сльози, чи то суму за колишнім, чи розчулення від теперішнього, потекли обличчям.
16
– На що ми дивимось?
Щось хлопець надто нервовий останнім часом, подумав Дмитро. Та хто з них не нервує? Через пологи Мадлени, що насуваються на них, наче експрес, через цей сигнал по радіо… Добре хоч про нього тільки вони вдвох знають. Принаймні Дмитро на це сподівався. В будь-якому разі рішення своє він не змінив би.
– Он, бачиш? Градусів тридцять ліворуч від бані. Хатка з металочерепицею. Бачиш?
– Бляха муха! – По двору снувала людська постать. Що вона робила розібрати не було можливо, але чимось вона була заклопотана, це точно. За хвилину з’явилась ще одна фігура. Потім обидві зникли в хаті. – Якого біса їх сюди понесло?
– Якби ж знаття…
– Спалимо їх знову? До бісової матері!
Дмитро відірвався від оптичного прицілу:
– Я, мабуть, вже тебе задовбав відмовами… але ні. Краще щоб вони нас не помітили взагалі.
– Як же це так? – Здивувався хлопець. – Ми ж сусіди: вони з одного боку гори, ми – з іншого. Дим, вітряк, світло, запах… Ти ж знаєш які у цих тварюк загострені почуття…
– Загострене чуття, – виправив Богдана його «хрещений». – Але ти зрозумів. Їх там набагато більше. Не знаю, звідки вони взялися. З вирію прилетіли, чи що? Вони тепер живуть у, як мінімум, трьох хатах. В кожній від двох до п’яти особин. Це від шести до п’ятнадцяти в селі. І це лише ті, яких я засік. Ніхто, крім них, не знає, скільки хат іще зайнято.
– Пропонуєш сидіти сидьма в засаді?
– В круговій обороні. І не випускати з двору Альберта.
– Бляха, то нам все життя так сидіти?
Дмитро спустився з гребеня гори на кілька метрів і випростався.
– Ходімо, – мовив він, не озираючись. – Можливо доведеться звалити.
– Ні-ні-ні! Пропоную дати їм бій. Не може їх бути аж так багато! І новим ніде взятися!
– Стули писок, – попрохав Дмитро.
Богдан не слухав ніяких поряд, всю дорогу додому щось доводячи, але Дмитро не зважав більше. Перед ним стояла дилема: залишитися і жити тихіше води і нижче трави, або рушити у невідомість, тиняючись з місця на місце. До самої смерті – в дорозі. Та нехай він, але ж не Софія чи Мадленина дитина!
Був іще третій варіант. Знайти передавач і повідомити про себе світові. Але спочатку треба з’ясувати про що ж і звідки говориться у повідомленнях по радіо.
17
– Готовий! – Відрапортував Богдан, сяючи, ніби начищений ґудзик на солдатській шинелі.
Дмитро опустив скло зі свого боку і злегка нахилив голову. Клацнув центральний замок «Доджа».
– Ти нікуди не їдеш. І не думай заскакувати в кузов, якщо не хочеш щоб я тебе звідти копняками виганяв. – Богдан помітно образився. Ба навіть оскаженів. Через те, що не в ділі і через тон. Набрав он повітря в легені, зараз почне верещати. Дмитро поспішив заповнити звукову порожнечу першим: – Я не знаю скільки це займе часу і в якому вигляді дороги. А ти ж бачиш, що Мадлена от-от народить. Побудь з нею і моєю донькою. Я постараюся повернутися якнайшвидше. Подивлюся що там і як, а там подумаємо, що робити.
«Додж» ревнув і хвацько рушив з місця, не даючи часу Богданові на репліку. Так він і стояв у дзеркалі заднього огляду розгублений, у камуфлі і з автоматом на грудях, наче на параді, поки Дмитро не зник з поля зору, пірнувши у долину.
Хата зустріла Богдана новою хвилею розчарування. Софія з Мадленою гралися в щось на кшталт «художника і музи»: «муза» займала позицію ззаду «художника», закривала йому очі долоньками і загадувала малюнок.
Мадлена. Жінка, яка носить його дитину і яка йому не належить. Він постійно відчував цю її легку відстороненість від нього, ніби навіть огиду, як йому іноді здавалося. Навіть коли лежав з нею в одному ліжку і обіймав ззаду. Ніколи вона не лягала до нього обличчям, хіба що уві сні переверталася. Ніколи нічого про себе до пуття не розповідала. Казала: немає сенсу, адже те все минуло і вже не буде нічого, що було, немає нічого, що поєднувало б її з минулим. Казала, у неї немає минулого.
Таки її правда. Немає у них у всіх ані минулого, ані майбутнього.
Чи ні? Майбутнє, бодай якесь, в них ще можливе. Вони для цього стануть словенами. Чи словенцями. Як там правильно? Лише Дмитро спробує налагодити з ними двосторонній зв'язок… Для чого? Казав, ніби хоче краще дізнатися все про ту групу і попередити про свої наміри привести свою групу до них там в їхній Словенії. Ну й нехай. Це краще, ніж сидіти тут на белебні і за півроку перегризти одне одному горлянки.
А може тоді Мадлена з його дитиною знайде собі якогось словенця? А ти, Богдане, смокчи палець!
Він розвернувся і вийшов, гепнувши дверима. Софія, яка була «музою», розширеними очима дивилась на двері. Мадлена поклала свої долоні на руки дівчинки.
– Што случілась?
18
Абсолютно не переховуючись, він спускався захаращеним буреломом схилом. З тріском вивалився з лісу і опинився на глинистій дорозі для лісовозів. До села вела стежка, перескакуючи невеличкий галасливий потічок кладочкою. Він пересунув автомат з-за спини і перевів прапорець запобіжника на автоматичний вогонь.
З найближчої хати вискочив «ходячий» у лахмітті, яке було колись спортивним костюмом і понісся просто назустріч своїй смерті.
Ще один з’явився з іншого будинку і одразу сховався. Богдан дав коротку чергу по вікнах і рушив до першої хати. Минувши захаращене подвір’я, він смикнув двері. Хтось тримав їх з того боку і Богдан стрілив через двері.
Назустріч йому випала прошита чергою жінка, закутана в ганчір’я, біля неї лежало і сичало червоне недоношене дитинча. Богдан поглянув на вирячені очі жінки, на неприродно звужені зіниці, опустив ствол і один раз вистрілив.
Збоку на нього навалився ще один «ходячий», важкий, наче кнур, і Богдан із задоволенням всадив йому в шию ніж, який носив на розвантажувальному жилеті у модифікованому кріпленні, призначеному для радіостанції. «Кнур» відвалився, висмикуючи ніж і розбризкуючи навколо кров.
– Сука! – Чітко прошипів «ходячий» і кинувся на Богдана знов, тепер з ножем в руці.
19
– Не знаю, Берте, для чого ми туди пхалися. Добре хоч ти їх відчуваєш. Та і компанія з тебе непогана. А то мені якось моторошно у порожньому місті.
Дмитро звернув з траси й рушив бічною дорогою вздовж річечки, набухлої від талої води.
– І чого вони не всі в місті живуть? Там ще є якісь прострочені продукти. І собаки з котами. Вибач, звісно, Берте.
«Додж» захитало на вимоїнах, у лобове скло безперервно ляпала грязюка, а з боків пікап, мабуть, заріс багном до самого даху.
– Не знаю, чого я там шукав? Що хотів побачити? Що ми не зможемо запустити електростанцію? А генераторів… скільки їх треба? Один? Сумніваюсь. А більше… щоб спалити все обладнання? Не знаю, можна спробувати…
Дмитро глянув на Альберта, який зосереджено намагався не злетіти з переднього сидіння і зрозумів для чого він їздив аж до самого Львова.
Невже вони не зможуть вжитися разом? Богдан он зовсім останнім часом злий на нього, хоча й не показує цього. Не завжди показує, скажімо так.
А для чого вони народжують дитину? Щоб вона дуріла в їхньому маленькому дурдомі? А Софія для чого росте? Що на них чекає?
Може от влітку стане трохи легше? Може тоді вони більше будуть зайняті нагальними справами і не стануть витрачати надлишки психічної енергії одне проти одного?
А зараз вони що, нічим не зайняті? І чи справді така вже складна у них обстановка?
Та нічого подібного і досить вже себе накручувати! Вони чудово вживаються, а народження дитини їх ще сильніше зцементує.
Пікап зупинився перед ворітьми. Ну й де вони? Богдан таки надувся, не поспішає відчиняти.
З хати вискочила Софія і завовтузилася із ворітьми. Нарешті «Додж» пірнув у «гараж», а Дмитро виліз із машини і в ту ж мить Софія вхопила його за руку:
– Таточку, швидше! Мадлена народжує, а я не знаю… що робити…
Дмитро поспішив в будинок:
– Де Богдан?
Софія збудженим, але без панічних ноток голосом відповідала швидко, наче автомат:
– Пішов кудись. Десь стріляло, а тепер вже тихо.
– Як там Мадлена? Не панікує?
– Ні. Хіба трішечки боїться.
Двері хряпнули, зачинившись за ними. Тоді ж на гребені гори на невеличкій залисині, наче в попа на голові, з’явилася самотня постать і почала спуск.
20
Коли рука його потяглась до ручки дверей, вони самі відчинилися назустріч. В проході стояв Дмитро, в зубах у нього стирчала непідкурена самокрутка. У надвечірньому світлі він виглядав справжнім стариганом.
– Ти де був, – хрипко, наче справді старий, промовив, не спитав він.
– Тепер їх немає, – відповів Богдан. – Можна навіть нікуди не їхати.
Дмитро зміряв Богдана поглядом: плями крові на одязі, розбита губа і садно на лобі. Самокрутка відлетіла вбік, виплюнута, а Дмитро вже нормальним голосом спитав:
– Ти не сильно поранений?
Богдан опустив голову, ніби вивчаючи себе, махнув рукою, потім приклав її до губи:
– Та це все дурниці…
– Це добре, – кивнув Дмитро і наніс хлопцеві аперкот просто в сонячне сплетіння. – Я знаю, що ти ще дитина, – промовляв він, проходжаючись перед скорченим Богданом. – Знаю, що ти дурна дитина з автоматом, тому більше тебе бити не буду. Але ти заслуговуєш на більше. Та ні, твоя провина взагалі не може бути нічим спокутувана. Ти знову ризикував, зовсім по-дурному. Ти знову мене не слухав. Ти… ти знову робиш дурню, – Дмитро зупинився перед хлопцем, коли дуло автомата повернулося в його бік і почувся «клац» запобіжника. – Ти піддав ризику Мадлену і свою дитину, покинувши їх.
– Я навпаки їх захистив, – прошипів зводячись Богдан і прибираючи палець з гачка, але не опускаючи дуло.
– Через тебе, через цей твій захист вона ледь… могла померти. Як і, знову ж таки, твоя дитина.
За спиною клацнуло і з-за лівого ліктя Дмитра висунувся пістолет. чоловік поклав долоню на нього, та Софія відійшла назад і вбік, знову прицілюючись в Богдана.
– Вибач, – видихнув хлопець, опускаючи автомат і ставлячи його на запобіжник. – Що це з нами відбувається? Вибачте всі. Я не хотів стріляти, Софіє…
– Іди прогуляйся ще, – порадив йому Дмитро. – Але не вляпайся кудись. Не впевнений, що зможу адекватно реагувати зараз на тебе.
Богдан впустив зброю, лише ремінь не дозволив їй упасти на землю, розвернувся дрібними кроками і потупцяв схилом вниз.
Дмитро підійшов до Софії і ще раз поклав долоню на пістолет.
Не треба, Соню. Не сприймай його як ворога. У нього такий період у житті. Він ще надто молодий і зіштовхнувся з такими проблемами, з якими ще ніхто не стикався. Як і всі ми. Тому постався до цього з розумінням. Він і справді не збирався стріляти. Ну, ходімо, допоможемо Мадлені. Їй треба поспати.
21
Сонце сходило над Карпатами. Де-не-де вершини були сховані під грибочками куполоподібних хмарок. Богдан нарешті заснув на стільці на кухні, поклавши голову на стіл, попередньо підмостивши під неї ліктя.
В хаті стояла тиша. Софія спала, обійнявши білого іграшкового песика. Сопів поряд Дмитро, звісивши руку з ліжка. У сінях скавулів уві сні Альберт Айнштайн.
В другій кімнаті Мадлена зі змученим лицем і свіжими ледь помітними зморшками в кутиках рота сиділа, підмостивши під спину подушку й колисала на руках білий згорточок, притулений до розстебнутого халату. Чулося плямкання і цмокання.
На обличчі у жінки застигла блаженна усмішка. Кошмарів більше не буде. А якщо й будуть, то це лише сни.
Лише сни.
