Бетонка тяглася вдалину повз термінал, яскрава у променях вже сонного світла і лише ближче до траси чорніла від гуми коліс шасі. Вздовж дротяного паркану прогулювалися Дмитро з донькою, часто зупинялися, знову йшли то в один бік, то в інший. Мадлена чудувалася, як м’яко і делікатно батько направляє цей рух дівчинки. Видно було, що розмовляє він з нею, як з дорослою, не сюсюкається. І це подобалось Мадлені.
Богдан сидів поруч і курив у вікно.
– Хто б міг подумати, га? Скажи чесно: ти вірила, що ми її знайдемо? Та ще й живою?
– Я б відповіла як ти сам.
– О, у тебе добре виходить!
– Да іді ти! Вабщє тіпєрь нікаґда ні буду ґаваріть па-украінскі.
– Тю, я ж щиро… випусти зі свого боку Берта.
Пес побіг до Дмитра із Софією, вертячи хвостом, наче пропелером.
– Как какая-нібудь сім’я із кіно… Толька матєрі нє хватаєт.
– Уявляєш, – почухав підборіддя хлопець, – ми ледь не вийшли звідти. Я випадково почув як мала плаче. Діма не вірив… – Помовчавши, відкинувся на спинку і замріяно протягнув: – Тепер ми можемо все… можемо вдягатися у брендів одяг, їздити на «закупи» до ЄС, кататися на будь-яких машинах… можна з’їздити на схід, покататися на танку, стрільнути з гранатомету… можемо спробувати дорогий віскі, все, що не дозволяли собі раніше… хоч якісь переваги у цього нового світу… можна пожити в хаті якого-небудь олігарха…
За декілька хвилин «сім’я із кіно» повернулася.
– Поїхали, – Дмитро пропустив на заднє сидіння Софію і сів сам. – Далі на захід. Там, біля повороту на Самбір є мотель. Зупинимось там на ніч. Думаю, сподіваюся, там навіть зачищати нічого не доведеться. – Він повернувся до доньки: – А завтра ти вже зможеш гуляти в лісі горами…
– Тату, у мене немає одягу. Він загубився десь на Ринковій площі коли нас… занесло натовпом у провулок.
– Ой, я забув, вибач. Значить завтра повернемося. Мадлена допоможе тобі вибрати… ти з нею подружишся…
Мотель справді виявився порожнім. Подорожні зайняли три суміжні номери на другому поверсі «мотелю», який по суті був звичайним стандартним кемпінгом.
Щойно Дмитро розклав свої речі (рушники, зубні щітки, мило, новопридбані миски і кружки із нержавіючої сталі тощо), як у двері постукали.
На порозі стояла Мадлена.
– Можна тібя на нєскалька мінут?
Дмитро кивнув і рушив було, кинувши через плече: «Я зараз. Влаштовуйся», але Софія кинулася до батька, очі її заблищали.
– Не йди, будь ласка!
– Сонечко, я лише до сусідньої кімнати, на пару хвилин.
– Ні, не йди! – Дівчинка була вже за волосину від істерики.
Мадлена присіла біля Соні:
– Всьо харашо. Тут нікто більше тібя ні пабіспакоіт. Вот і Альбєрт тібя ахраняєт. Он очєнь умний. Єслі хочеш, можеш схадіть к Баґдану. Толька пастучісь пєрєд тєм…
– Так, сонечко, ми ж забарикадували сходи. Ніхто сюди не зможе зайти.
Берт зміг трохи заспокоїти дівчинку і Дмитро все ж вмовив дочку на коротку відлучку.
Мадлена зачинила за ним двері свого номеру і, сівши на двоспальне ліжко, поплескала долонею по постелі поруч себе. Дмитро сперся спиною об двері.
– Садісь-садісь, – Мадлена взяла з тумбочки біля ліжка Parliament, відкрила, обхопила губами фільтр, видобувши таким чином цигарку з пачки. – Дай прікуріть.
Дмитро черкнув BIC-ом, а тоді присів-таки поряд дівчини і собі закурив.
– Нічіво асобєннава, – прокоментувала Мадлена, демонструючи у витягнутій руці дорогу цигарку.
– Для чого викликала? – Нетерпляче поцікавився Дмитро.
Дівчина глибоко затяглася, шумно випустила дим.
– Как ана? То єсть я віжу, што ана сільна напуґана. Ета нармальна.
– Я сподіваюся, через пару днів вона оклигає. Діти вони міцні.
– А што сістра?
– Не знаю. Я її не бачив.
– А што ґаварі дєвачька?
– Що Надю закрили одну з перших. Ще чотири дні тому, – він хитнув головою, ніби струшуючи щось. – Не стану я тобі розповідати всі ті жахи. Тим не менше, це пекло в церкві було краще пекла на вулиці. Воно врятувало їй життя.
– Ґаварі, ана била закрита?
– Вона сама закрилась. Коли останні двоє, хлопець і дядько там один почали тіпатися. Вона у мене смілива розумничка.
– Ти увєрєн што ана нє заражена?
– Мені байдуже.
– А мнє нєт. І тєбє нє далжно бить…
– Вона імунна. Вона ж моя кров.
– Твая сістра тоже била твая кров… нє нада ґлупа ріскавать…
– Що ж ти пропонуєш? Замкнути її у коморі? Ти здуріла!
Він скочив і вийшов, грюкнувши дверима.
– Пастой! – Мадлена встала, похиталась на п’ятах, докурюючи і пробурмотіла: – Дурак!
В коридорі було абсолютно темно. Ліворуч, у кімнаті Дмитра чувся дитячий сміх. Мадлена і собі всміхнулася. А тоді повернула праворуч, намацала двері наступного номера і постукала.
– Відчинено!
В номері у Богдана горіла лише одна свічка, створюючи якусь дивну атмосферу середньовіччя. Сам він стояв над своїм наплічником із пляшкою води в одній руці і кружкою в іншій.
– Хочеш кави? Розчинна, але…
– Нє-а. Падажді, я січяс. У міня єсть коє-што палучьше.
Дівчина вислизнула назад у темний коридор і за хвилину повернулася з темною пляшкою в руці.
– Штопар у тібя.
Богдан відкоркував вино.
– А Діму не звемо?
– Он занят. У ніво дочь раділась.
– Ну то й відзначили б; зараз зганяю…
Мадлена зупинила його, поклавши руку на плече.
– Сядь.
Богдан слухняно позадкував і сів на ліжко. Дівчина примостилася поруч.
– Де твоя кружка?
Мадлена знизала плечима:
– Зачєм? Будєм сіводня піть із ґарла. Ти же нє протів?
Настала черга богдана знизувати плечима, від чого і трохи скривився.
– Та ні.
Мадлена приклалася першою і повернула пляшку хлопцеві. Коли він простягнув ї вино знову, губів торкнулися м’які вологі вуста дівчини.
– Да ти єщьо нєцелований! – Усміхнулася вона. – Січяс ми ета ісправім.
Богдан наче потонув у морі меду, таким солодким і тягучим був той цілунок. Коли море відпустило його, він глибоко вдихнув і реготнув ледь чутно:
– А як же стаття за розбещення неповнолітніх?
Мадлена встала з ліжка і вмостилася на коліна хлопцеві.
– Я же очєнь плахая. Прєступніца, – вона провела по його тілу долонями від стегон до шиї. Богдан задихнувся. – Баліт?
– Трохи.
– Будь і ти са мной акуратнєй.
Він поклав свої руки їй на боки, а тоді потягнувся вище, зачепивши еликими пальцями край синього топа.
– Я тебе тримаю…
2
Дмитро монтував на даху Passat-а кріплення для велосипеда. Сам гірський красень зі своїм братом, трохи меншим, стояв притулений до величезного «Хаммера». Час від часу чоловік кидав погляд крізь величезні, де-не-де вцілілі вікна гіпермаркету. Схоже було, що тут побували їхні старі друзі: під ногою рипнула і зігнулася автоматна гільза. А може це хтось інший стріляв. Дмитро знову перевів погляд на Богдана, що дуркував коло дівчат: то шоломи якісь приміряв, то вузькі велосипедні шорти, то проїдеться на скейт-борді і загальмує об боксерську грушу, звислу зі стелі. Ото хлопчина розійшовся. Соня регоче. А пацан для Мадлени старається. Ну, нічого. Нехай. Головне, що Софія радіє, забуваючи помалу…
– Ну от, – сам до себе проговорив Дмитро, оглядаючи плоди своєї праці.
Один велосипед вже висився над дахом, коли чоловік, беручи другий, доволі сильно зачепив «Хаммер». Вулиця потонула у вереску сигналізації.
Голови у мегамаркеті повернулися до Дмитра.
– Давайте швидше там закінчуйте і валимо звідси!
Голови заметушилися, тягаючи за собою вдягнені у обновки тіла, прикріплені до них.
– Довбаний урод! – Копнув ногою колесо залізного монстра Дмитро.
Урод продовжував заливатися, здавалося, вже ціла вічність пройшла, а він ніяк не затикався. Дмитро стривожено озирався навкруги, подумуючи як припинити ці звуки, а тоді дістав із машини дробовик. Швидко замовкне те виття чи ніколи, а всі зомбі в околицях мегамаркету вже сповзаються…
– Ну і де ви там? – Гаркнув Дмитро. У відповідь вибігла Софія з новеньким наплічником, у новенькій футболочці і в новеньких штанцях. Старшенькі затримувалися: Мадлена щось ніби поспішно шукала, а Богдан тупцявся позаду, кидаючись короткими репліками. Мадлена огризалася. Що в них за розборки? Знайшли час!
– Бігом! – Скомандував Дмитро. Мадлена озирнулася до Богдана, сказала, як виплюнула, коротку фразу і вийшла крізь вітрину.
В ту ж саму мить сигналізація замовкла, оголивши замаскований нею рев до болю знайомого двигуна. З-за рогу гіпермаркету, з-за короткої риски літери «Г», яку утворювала будівля, вискочив жовтий Camaro. Рев став нестерпно голосним, аж залящало у вухах, а легені завібрували синхронно з поршнями «Шеві». З вікна авто блимнуло. Звук, здавалось іще не пройшов відстань від машини до вух, а Дмитро вже кричав на всю силу, заступаючи собою Софію і підіймаючи рушницю:
– Лягай!
Він вистрілив два чи три рази. Camaro клюнув носом, вереснули шини, зад авто занесло і вона влетіла у ряд припаркованих вздовж дороги машин.
З-за того ж рогу літери «Г» з виском показався ніс Мерседеса «кубика». Хряпнули дверцята.
Дмитро стояв і цілився в капот «кубика». Ззаду до нього тулився клубочок. Лівою штаниною джинсів стікала тепла рідина.
«Суки, – подумав він. – вони що, справді нас переслідують?»
З-за рогу з’явилися здоровенні бритоголові дядьки. У бік спортивного магазину вони навіть не дивилися, а бігли до Camaro. Але зрушити зараз з місця, навіть щоб просто зникнути за котроюсь з машин, було неможливо: рух одразу помітять.
Слідом за здоровилами «на сцену» вийшов ще один чоловік. Цей мав акуратне зачесане набік волосся, вдягнений був загалом так само, як і здоровили, брюки і сорочка, але на ньому вони сиділи якось аристократичніше.
Він кинув побіжний погляд в бік магазину спорттоварів і продовжив рух. І враз зупинився, не зробивши і два кроки.
«Не може бути,» – пронеслося у Дмитровій голові. Чоловік з «кортежу» повернувся знову, тепер всім своїм дорідним тілом.
«Якщо я зараз вистрелю, – прошепотів голос у мозку в Дмитра, – то, можливо, скину тягар з плечей. Але тоді всім нам в такому випадку настане капут.»
Так він і стояв, цілячись у чоловіка, який тим часом уміло свиснув. Довбні бритоголові відлипли від розплющеного Camaro і, миттю зорієнтувавшись, навели на Дмитра два автоматних стволи.
Чоловік демонстративно засунув руки до кишень. Дмитро повірити не міг власним очам.
Перед ним стояв у вільній позі володаря світу Сука, власною персо-ною.
– Ну, здраствуй Діма. Давно ні віділісь, – прокричав через всю величеньку парковку Сука.
3
Коли Софія вибігла, Богдан умить посерйознішав і спробував взяти Мадлену за руку, але та вислизнула, глянула на нього, як на психа і заходилася біля вішаків зі спортивними маєчками.
– Що сталося?
– А што? – Відгукнулася дівчина, не обертаючись.
– Що я зробив не так?
– Нічіво, – вона досі уникала його погляду, пакуючи речі до місткого пакета.
«Ми ніби мародери якісь,» – подумав Богдан. Вперше він сприйняв їхні походи «на закупи» подібним чином.
– Чому ти мене уникаєш?
– Я нє уникаю. Проста занята. Бєґі давай!
– Бігом! – почулося з вулиці, ніби Дмитро підігравав Мадлені.
– Але ж ми..!
– Што «ми»? нєт нікакіх «ми».
– Але ж учора…
– Нічіво нє била!
Богдан задихнувся від образи. Сигналізація надворі замовкла. Натомість з’явився рев двигуна спортивного авто. Богдан не зважав на нього:
– Ні, було!
– Ну і што тєпєрь? Абвєнчяємся?
Рев двигуна ввалився у приміщення, оглушуючи. Ледь можна було розібрати в цьому гаморі крик «Лягай!» і вішак з лосинами підскочив, мов живий, в усі боки полетіло дрібне різнокольорове шмаття.
Богдан штовхнув Мадлену вперед і накрив її своїм тілом.
Рев різко обірвався, трансформувавшись у гучний вибух чи удар. Богдан підняв голову, намагаючись розібратися в ситуації. Дівчина під ним затіпалась. Він сповз з неї і обережно підняв їй голову. Мадлена вирвалась і знову стукнулась лобом об кахлі.
– Ти поранена? – Гучним шепотом спитав він.
Вона плакала. Беззвучно і від того серце у хлопця чомусь ще більше краялось. Він повторив питання, не наважуючись знову чіпати її.
– Нє-є-т, – простогнала Мадлена. – Ані папалі в пакє-є-т…
Богдан боязко обійняв її.
Надворі було тихо, а тоді хтось почав говорити. Слів розібрати було неможливо. Потім Дмитро відповів голосу:
– Твої люди обстріляли нас. І злякали мою дочку. За неї я готовий битися до кінця. Але це була чиста рефлексія.
Ніби це він і сказав. Голос знову щось забубонів. Потім запала тиша. Раптом голос посилився в рази. Луна покотилася вулицями.
– Ти же сам іх зарєзал!
4
Сука вийняв одну руку з кишені і приклав до лоба дашком.
– О, да ета ж Сонічька! Прівєт, Соня!
Дмитро був неприємно вражений пам’яттю Суки.
– Твої люди обстріляли нас, – гукнув він Суці через парковку. – І злякали мою дочку. За неї я готовий битися до кінця. Але це була чиста рефлексія.
– Да уж. Чіво ні биваєт. Маі люді абстрілялі тваіх, а тваі – маіх.
Дмитро з подивом відчув, як його приємно кольнули слова Суки: «тваі люді». «Невже намагається збити з пантелику, озиваючись до мого марнославства? Але ж він мав би давно зрозуміти, що на мене це не діє. Який же наступний його крок? А мета одна, якими б не були методи: відволікти увагу і вбити.»
– Нє ажидал тібя здєсь увідєть. Жаль, што так случілась, – Суці не було жаль. Нікого. Така була його сутність: абсолютна байдужість до всього, крім власної вигоди. Сука зробив жест і один із бритоголових потрусив до «кубика». Дмитро не відводив погляду від Суки, а той продовжував: – Всюду ти нєсьош смєрть сваім блізкім. Женє і єйо йобарю; тєпєрь дочька на очєрєді. Плакал єщьо, я помню ета. – Здоровило повернувся в поле зору і подав Суці матюкальник. – Ти же сам іх зарєзал! – Пролунало громом на всю вулицю. – А тіпєрь убйош дочєньку. Хатя і нє сваімі рукамі. Стоіт тібє дьорнуцца – і прєвратіцца ана в рішето. А ат тібя і мокрава мєста ні астаніцца.
– Так, це я їх убив. А потім ще свою кішку.
– Ти бил такой дурак! І дураком здохнєш. Нєсґаворчівий і ґордий. Ти іх етім і убіл.
– Що тобі треба? Просто убити мене?
– Да нєт. Мнє уже на всьо ета плівать. А етім аторвам маладим я ні раз ні ґаваріл, штоби ні видєливалісь. Тєпєрь ані усвоят урок. А ти вот нєт. Путаєшся і, как я щітал, послє сваєй смєрті у міня пад наґамі.
– А хто ти тепер такий? Чому я зараз заважаю?
– Ти всіґда бил мнє інтєрєсєн. Странний. Да єщьо ета мова. Ти моґ би бить маєй правай рукой…
– Тою, якою ти дрочиш собі чи іншим?
– Дурак.
– Ну дрочив. Тепер кому будеш?
– Ти всьо-такі ґлуп. Нєужелі нє панімаєш? Я тіпєрь кароль міра. Сіводня уєжжаю са Львова. Буду жить в Луврє, в Лонданє, в Букінґємскам дварце, в дварце малазійскава караля, в Авальнам кабінєтє…
– А хто ж тобі сраку підтиратиме?
Дмитро все більше відчував, що закипає і що все менше контролює палець на гачку. Але останнє не тому, що був злий, а тому, що руки вже встигли заніміти. Палець майже не відчував сталі під собою.
– А ти маладєц. Сам дабрался аж да Львова, нашол сваю дочьку… да, да, я в курсє всіво. Я біспакоілся а тваєй малой.
– Ти не відповів.
Треба тягнути час, не давати Суці бісити себе, бо тоді все дуже погано закінчиться. Треба бісити Суку. Може здатися, що його не бере нічого, що він непробивна сука, сука із нержавіючої сталі.
– А што, ти думаєш, што нас толька двоє вижила? Нє-є-т. Баранав єщьо да сіх пор хватаєт. І ані будут…
– Ловити тобі устриці, чистити черевики і цілувати в дупу. Але ж ти – бидло! Під твоїм світовим пануванням всі ті палаци Букінгемські і Версалі розваляться. Ти не вмієш господарювати. А якщо гребти весь час, то можна і фундамент під собою підрити. А підсипати не буде кому.
– Аріґінал! – Похвалив Сука. – А кто ета там? Я ні ашибся! Ти ні адін. Новая соска? Нє успєл ізмєніть вкуси? А давай так: ти мнє соску, а я тібє дочьку. Тібя я, правда, шльопну всьо равно, но ана будіт жить. А знаєш, может я єйо удачірю. Ні брасать же малишку на уліце! Вон уже ідут…
За рогом почулися короткі автоматні черги.
Скільки їх там? Два позашляховика, один лупатий «мерс». Повний фарш. А це – вісім бойовиків і три шофери. Теж з пушками. Отже, всього – одинадцять. Сука – дванадцятий. Ніяк. Жодних шансів.
– Может у тібя єсть іщьо кто-нібуть? Ілі всє здохлі? Сталі зомбі і ти іх убіл, как ту сваю сучку? Как єйо звалі? А?
– А як ти вижив? Такий нечистоплотний жук-гнойовик..!
– Етава тібє нє панять. У тєбя бил шанс, правіл би са мной. А тіпєрь…
Краєм ока Дмитро помітив десь ліворуч, де перебував один з головорізів, стояв собі на тлі жовтої консервної бляшанки, що ще десять хвилин тому була спортивним авто, побачив якийсь рух. Обережно скосивши очі в той бік, він відчув, що в серце впав теплий промінець надії.
Дмитро почав говорити тихо, так, щоб Суці не було чутно:
– За сигналом біжи до машини, чуєш, Богдане? Біжи і мочи, якщо когось я не завалю. Я візьму вогонь на себе. І ти не стій коло машини. А ти, доню, сядь за колесо. Все буде нормально.
– Який сигнал? – Пролунало з магазину.
– Ти зрозумієш, – пообіцяв Дмитро.
– С кєм ти там ґаваріш? У тваєй сосачькі там РПҐ? Канчяйтє іх, – матюкальник гавкнув і вимкнувся. Сука вже розвертався до «кубика».
Якось все не так пішло, подумав Дмитро і…
Надривний крик прошив запалу раптом тишу. Здоровань біля Camaro крутився на місці, намагаючись скинути з себе колишнього свого колегу: бойовик звисав з вікна авто і тримав зубами здорованя за сраку. Затріскотіли автоматні черги і здоровань, зрізаний, упав на землю. Зомбі, не розтискаючи зубів, вивалився з авто слідом. Знову затріскотіло.
Сука сидів навпочіпки, прикривши голову руками, над нею дзижчали кулі. Від образу короля світу нічого не лишилося. Постріли припинилися. Він підняв голову і заверещав:
– Каза-ак!
Але Дмитра вже не було.
5
Перебіжками він дістався крайньої справа машини, салатного хетчбека KIA, поки ще головорізи мочили свого колегу. У прицілі був другий, а Сука десь зник. Враз він загорлав: «Козак!» і Дмитро вистрілив. Головоріз упав, як підкошений.
Скільки ж їх іще там?
Дмитро вискочив з-за хетчбека і побачив, як зводиться Сука: він сидів навпочіпки за синьою «шестіркою». Не встиг він прицілитись, як над головою шурхнуло кілька свинцевих шершнів, заторохтіли ззаду автомати. Дмитро розвернувся, падаючи назад і з лежачого вже положення засипав картеччю ще трьох бойовиків. Вони кинулися хто куди. Один сильно накульгував і таки впав, не зумівши забігти за машину.
Дмитро задер голову і побачив Суку: той стояв над ним з пістолетом в руці. Ще мить…
Сука впав одночасно з черговим пострілом. Дмитро знову перевів погляд на «кортеж» і перекотився під ніс «кубика». Двоє бойовиків сиділи, притулившись, до бортів іншого позашляховика. Хряпнули дверцята. Підкріплення.
Дмитро натиснув гачок. Пострілу не було. Він глянув на дробовик: затвор у задньому положенні. Ще цього бракувало.
З-за «кубика» виринув черговий бойовик і тут же впав, скошений невидимою косою. Дмитро смикнув із рук пораненого автомат, короткий АКСУ і смикнув затвор. Двоє за другим джипом повернули в його бік голови, але було вже пізно. Автомат виплюнув зо два десятки свинцевих пілюль і обидва мертвими розтяглися на асфальті. Звідкілясь тріскотіли нові й нові одиночні постріли.
Дмитро звівся на коліно і, піднявши автомат над головою, ввалив залишок боєкомплекту крізь три салони машин «кортежу».
6
Сука лежав на боці, затиснувши його рукою. Крізь пальці сочилася кров. Пальці іншої його верхньої кінцівки тяглися до пістолета. Дмитро відштовхнув зброю трохи далі. Сука безсило проскріб нігтями по асфальту і застогнав.
– От так от, король світу, – Дмитро плюнув на пораненого. – Карма – це колесо. І хоч я в це все не вірю, але це колесо прокрутилося і повернулося назад до тебе.
– В машинах пусто, – відрапортував захеканий Богдан.
– Всі цілі?
– Так. Що робити з пораненими? Там двоє ще дихають, але непритомні. Я зібрав зброю.
– Молодець. Дякую. Візьми ще цей пістолет.
Богдан, обвішаний автоматами (на пальці лівої руки він тримав за скоби ще й кілька пістолетів) потрусив важким кроком до їхнього Passat-а.
– Щасливо тобі, – сказав Дмитро і рушив неспішно слідом.
7
– Ти знаєш, – Богдан пристроював у ствольну коробку газовий поршень, сидячи під молодою смерекою. Навколо валялися у подобі порядку інші частини автомата. Ще кілька одиниць зброї Дмитро закопував під сусіднім деревом, попередньо обгорнуши «стволи» поліетиленовою плівкою. – Ми, мабуть, відсотків п’ять населення планети сьогодні уколошкали. Просто геноцид якийсь.
Дмитро не відповів, можливо тому Богдан продовжив далі:
– Ніколи не міг зрозуміти, чому у уродів всяких може бути зброя, а у нормальних людей – ні. Я вважаю, що у кожного має бути автомат. Не може навіть, а має бути. Особливо я впевнився в цьому, коли по радіо стали крутити недільні соціальні передачі типу: якщо у вас вдома постійні перестрілки з рідними, бо вони придурки і за Путлєра, то може вам варто завести кішку і стріляти разом по ній.
Дмитро притрусив місце схрону травою і вийшов наперед Богдана, спершись на лопату.
– А я думав, – глухо промовив він, – що добивати поранених жорстоко. Але зараз змінив свою точку зору. Їх з’їдять живцем. А потім вони самі стануть зомбі. Ти помітив, що у цього козла, якого я подумки називаю не інакше як Сукою, нормальні очі. У нас досі червоні, з крововиливами. Він якось зумів уникнути інфекції. Він не імунний. Не знаю як інші його бійці… але він, мабуть, думав, коли я стояв над ним, що у мене вселився демон.
Богдан беззвучно реготнув і враз спохмурнів:
– Я думав Мадлена нас підвела під монастир коли встала і почала, як навіжена перебирати свої речі в пакеті. Я й подумав, що вона сказилася. Але… Все вийшло якнайкраще. Інакше ми всі б загинули. Вона… вона теж стріляла в тонго чувака… В неї ніби щось вселилося. Як тоді, у готелі. Обличчя перекошене, аж хрипить… Вони її розсердили…
– Чорт, та вони всіх нас розсердили! Сука думав, що він справді ко-роль світу… ще до того, як все це почалося. Але мене непокоїть Софія.
– Я думаю, що вона все перетравить, – Богдан приладнав нарешті кришку ствольної коробки і зробив контрольний спуск. – Готово!
– Так, сподіваюсь, – Дмитро підхопив із землі ще кілька автоматів за ремені. – Тут, здається, тихо. Природа сприяє відновленню психіки. Заліковує рани. Прихопи, до речі, пістолети. Утоплю їх десь в річці.
Богдан з істинною журбою, ледь не з трауром в очах, виконав прохання і почав спуск слідом за своїм ватажком.
– Так, озирнувся, не зупиняючись, Дмитро, – і жодних розмов про це, добре?
8
Після кількох варіантів володарі світу зупинилися в невеличкій хатці на схилі частково розчищеної від лісу гори, де не було ані зомбі, ані простих нормальних трупів. Там, де знаходилися вищезазначені «бонуси», Софія жити відмовлялася. Вона майже не говорила і щоночі прокидалася від кошмарів, але Дмитро запевняв себе, що день у день їй все ж стає краще.
Хатка мала всього дві кімнати, кухню і великі сіни. Від села вона стояла на достатньо великій відстані, що було головним критерієм для Дмитра, мала розчищену територію навколо себе. Дмитро пішов на ризик і оголосив встановлення по периметру прожекторів, які б живилися від вітрогенераторів. Вітри тут справді бували сильними. Чоловіки днями пропадали, розшукуючи інструменти та схеми електроприладів. Якось Дмитро пошкодував, що не зміг врятувати того хлопчика з церкви, який змайстрував радіо маячок і того простого галицького дядька. «Руки у нього були працьовитої людини,» – сказав він.
Зомбі в долині суттєво поменшало, але в містах іще залишалось доволі багато, причому почали зустрічатися «свіжі» «ходячі»; це, на думку Дмитра, свідчило про те, що вцілілих мало бути більше, ніж вважали до того наші володарі світу.
Головною небезпекою залишались зомбі другого типу. Декількох з них хлопці бачили у різних населених пунктах. Двох вдалося вбити.
– Боюсь, – сказав якось в дорозі Дмитро, сидячи за кермом їхнього новонадбання – пікапа марки Dodge. – Боюсь, що прожектори відіграють з нами поганий жарт. Приманять цих бігунів. Ти помітив, що вони здатні використовувати знаряддя праці?
Богдана пересмикнуло.
– Вони розумні, – продовжував Дмитро тим часом. – І вони можуть нас вистежити. Якщо вони справді віддають перевагу людському м’ясу.
– Не думаю, – заперечив Богдан. – Мені здається, що вони не шукатимуть нас спеціально. Хіба що ми будемо на відстані кидка і вони скористаються цим.
– Але припускати означає пошитися в дурні? – З усміхом мовив Дмитро.
Коли вони повернулися на свою гору, Дмитро заявив, що вони побудують власний дім у більш віддаленому місці. Софія зраділа найбільше. Вона не любила ані цю хату, ані будь яку, де до них жили інші люди, ніби бачила в кожному кутку такого житла привиди померлих. Втім, Дмитро не сказав їй, що навколо їхнього нового, побудованого поки лише в уяві дому, він планує звести паркан з колючим дротом і під напругою, створити мінне поле, систему сигнальних засобів тощо. Це могло б не сподобатись дитині. Тим більше рано ще так заглиблюватися в цю тему, бо побудувати все це в уяві і насправді – різні речі.
– Все класно, – якось, коли вони лишились на самоті, сказав лідеру їхньої групи Богдан, – але нам не вистачає ще пари чи двох рук. І краще б таких, які б вміли щось робити.
– Знаєш скільки зараз фірм типу «Євроремонт під ключ». Може варто зателефонувати?
Якось, коли Дмитро носився своїм велосипедом гірськими стежками, одна думка сяйнула йому та так, що він налетів на виступаючий із землі корінь і полетів сторч.
До хати він дійшов, несучи велосипед на плечі.
– До осені нам все одно не встигнути, – сказав він, щойно зайшов. У кухні біля печі поралася Мадлена, Софія нарізала огірки на салат. – Де Богдан?
– Заготовлює дрова, – повідомила Софія. – Ой, ти упав?
– Все нормально, сонечко.
– Што імєнна ні успєєм? Абістроіцца?
– Навіть це. Боюся, що без досвіду зимівлі ми щось-таки забудемо. А побудувати хату – тим паче. Я пропоную виїхати до Євросоюзу.
– Как тот… казьол?
– Ні. Ми ж не будемо жити у Букінгемському палаці. Там буде багато проблем комунального характеру.
– Тут іх тоже хватаєт.
– А там буде ще більше. Натомість у якомусь селі чи фермі є і готові вітрогенератори, артезіанські свердловини… Там це все вже давно налагоджено. А людей у їхніх селах не більше, ніж у наших.
– А с чіво ти взяд, што там, в такіх афіґєнних условіях нє живут вижившиє? Может ані і захатят нас пінять, а што, єслі скажут: пашлі вон, нам тут самім нікак нє пратянуть?
– Я цього не знаю. Але можна перевірити. В найгіршому випадку просто повернемось назад. Богдан же нарубав дров? Що нам іще треба?
– Ґаз, душ, Інтернет, елєктраенерґія…
– Ясно, ясно. От цим я і хочу нас забезпечити. Може там, десь у Польщі чи Литві знайти це буде легше. А весною тоді почнемо вже свій дім.
– Как хочеш. Я думаю, щто сдєсь бєзапасніє, но с друґой старани я уже задалбалась сідєть на мєстє.
– То що скажеш, Софіє? Хочеш покататися?
– Хочу.
– Тоді вирішено.
9
– На закупи їдемо? – Зрадів Богдан. – Придбаємо собі справжніх Versace і будемо ходити по лісах, як Коза Ностра!
– У Коза Ностра були світлі костюми. Тож не вибери собі якогось фрака.
– Неважливо. Придумаємо щось.
– Якщо там не пустимо корені, я думаю, може вивеземо якийсь вітрогенератор щоб встановити біля нашої хати?
– Спробуємо.
Хлопець останнім часом пожвавішав, відзначив Дмитро. Сохне, бідака, по Мадлені. А що йому ще залишається? Та він і сам часто ловив себе на думці, що віртуально роздягає дівчину; а ночами було й гірше.
Добре хоч спальне місце він собі влаштував на кухні. А то як би ви-глядало, якщо б він схопився при Софії посеред ночі і кинувся відпирати труси від слідів полюцій? З іншого боку, подібне трапилось із ним лише один раз.
– Піду нагодую дармоїдів, – кинув Дмитро і вийшов з сіней.
У невеличкому загоні разом бігали зо два десятки курей і четверо поросят. Поросята останнім часом почали виявляти посилений інтерес до своїх пернатих сусідів і Дмитро постановив собі побудувати для свиней окремий загін.
– А що ж з вами робити? – Спитався він у рожевого волохатого писку і почухав малого за вухом.
Як у новоспеченого фермера, у Дмитра раптом з’явилася купа справ: запастися посівним матеріалом, обробити ділянку, підготувати приміщення до зими і так далі. У випадку ,якщо вони зимуватимуть деінде, справи значно ускладнювались.
Належало все вирішити негайно. Він уже шкодував, що поспішив пообіцяти Соні поїздку. Мовляв, нехай побачить світ. Поки до зими є час.
Але що вона побачить? Порожні, встелені трупами проспекти і вузькі вулички Риги і Таллінна? Просяклі трупним смородом Єлисейські поля? пекельний Відень? Всіяний кістками Берлін?
Перед очима зринали страшні картинки. Треба бути божевільним, щоб проголосити себе королем цього королівства мертвих.
А ось інша картинка: узбережжя, залите променями вранішнього сонця, маяк на молі, хвилі легенько накочуються, плюскаючи, на камені молу, хатка поряд і дві кривенькі сосонки.
Або берег Німану, вкритий густим лісом. Шелест листочків. Спів птахів. Шум потоку.
А це – величезний архіпелаг. Буйки погойдуються на Балтійській хвилі. Серед величезних валунів снують яхти. На крихітному острові, між ялин червоніє будиночок (віконця білі, як і двері), перед входом – пірс, в кінці якого навіс для човнів. Поруч погойдується пришвартована білосніжна красуня-яхта.
А ось іще одна: цілі поля серед моря, поля велетенських вітряків…
Чимось смердить у Датському королівстві. Чи не мертвячинкою?
Може там є й вижилі? Може їхня медицина впоралась із заразою?
Все ж краще жити серед людей. Хай їх навіть півроку протримають в карантині. А може й розстріляють на кордоні? Треба сказати що вони імунні. Вони допоможуть своєю кров’ю виділити антитіла. Вони допоможуть в створенні вакцини!
Якщо їх там не заштрикають голками до смерті…
Але якщо трапляються новообернені зомбі, то є ще вцілілі і тут, а значить є і певна імовірність, що серед них там, в ЄС, теж є імунні.
Які могли, самі не знаючи того, заразити своїх сусідів по укриттю і впасти жертвою власної унікальності.
Скільки їх таких унікумів? І як так сталося, що їх троє зібралося стійких до інфекції? Нехай Софія, вона кров від крові імунного. Але інші?
Кажуть, що всі люди на планеті чотирнадцятиюрідні брати і сестри (Дмитро не знав згідно якої теорії: теологічної, дарвінізму чи панспермії). Вони з Богданом і Мадленою ближчі. Але Надя? Чому їй так не пощастило? Дмитро навіть не став пробувати відкривати ті двері. А може вона перехворіла, як і всі вони? Може вона теж імунна? Але вже запізно думати про це. Ніхто не виживе більше місяця в замкненому холодному приміщенні без їжі та води.
Прощавай, сестро і вибач, якщо я винен у твоїй смерті.
10
Крізь віття дерев ліворуч час від часу відсвічувало у променях призахідного сонця море, праворуч пропливали чепурні будиночки із квітниками перед живоплотами.
На кордоні їм довелося добряче попріти, розпихуючи по узбіччях автомобілі багатокілометрового затору. Довелося й постріляти. Але зомбі перестали бути головною проблемою: тепер вони ледь пересували ноги, сліпо натикалися одне на одного. Можна було клацати пальцями і кричати їм просто в обличчя і вони не реагували. Просто не чули і не бачили. Зомбі другого типу, хвала вищим силам (якщо такі і є) не зустрічалися.
Вирішено було зробити розвідувальну поїздку до балтійського узбережжя, а у випадку, якщо вердикт буде винесено негативний, належало повернутися назад. Вся поїздка не мала зайняти більше п’яти днів. У випадку, якщо, як казав Дмитро, всі вирішать пустити корені, хтось мав повернутися й забрати залишки речей і худобу з їхньої хатки на горі.
– Що, Берте, їсти хочеш? – Софія відірвала шматочок солонини з впольованого спеціально для поїздки дикого вепра і вклала у Бертову пащу.
– Тут і станемо на ніч, – Дмитро звернув до узбережжя і машина покотилася вузенькою доріжкою у дві смуги повз ряди хаток, таких же гарних, як і бачені до цього. Попереду виднівся маяк.
Сонце майже зникло під поверхнею води, лишивши жовтогарячий окраєць. Скло ліхтаря маяка спалахнуло вогнем і згасло. День скінчився.
– Знаєш, – сказав Богдан, розпаковуючи спальник. Подорожні вирі-шили заночувати у крайньому будиночку, коло самої води. Судячи з фотографій на стінах, він належав наглядачеві маяка з його родиною. – Я чомусь думав, бо весь час мріяв пережити апокаліпсис, я уявляв, що їздитиму на «Корветі» якомусь чи BMW X6, їстиму світові делікатеси, питиму колекційні вина та віскі. Ну, як Вілл Сміт у фільмі «Я, легенда». Буду господарем всього.
– Якщо хочеш не пережити зиму, то ще не все втрачено, – відгукнувся байдуже Дмитро з іншої кімнати. – Все має термін придатності. А час не чекає. Обери, що тобі важливіше: вік віскі чи твій власний вік, коли ти помреш.
Дмитро зазирнув до хлопцевої кімнати і стишив голос:
– Ця поїздка – така велика дурня! Ми марнуємо час! Треба готуватися до зими. Хоча це теж не допоможе.
– Що? Чому?
– Поглянь навколо, – Дмитро зробив широкий жест рукою, ніби ви-хвалявся інтер’єром кімнати, виконаної в стилі мінімалізму. – Невже ти не бачиш? На мене все це справляє справді гнітючий вплив. Це кінець Ойкумени!
– А як же ми? А як же ті люди, які ще вижили? Ми ж про них говорили вже…
– Фігня. Їх так мало… і вони не в кращих умовах, ніж ми. Поглянь на нас: скільки ми протягнемо? Зиму? Чи й менше? Навіть якщо ми проживемо десять, двадцять років… це все одно не життя. Це – кінець.
– Ні, просто ми індіанці доколумбівської Америки. Це – Дикий Захід.
Вражений твоїм оптимізмом, – Дмитро вийшов. Через кілька секунд із сусідньої кімнати донеслося:
– Може це й на краще? Земля очиститься. І нас вона знайде змогу позбутися.
Він сидів на поручні, яким було обнесено колодязь, в нього спіраллю спускалися гвинтові сходи, просто сидів і дивився на сіре море. Біля берега воно було закутане в шубу туману, в якій сновигали чорні плями – дзьоби й очі лебедів і голови чайок. За кілька хвилин сонце з’їсть цю шубу і птахи зникнуть разом з нею.
З вереском чайки розлетілися в боки, потім зібралися докупи і перенесли свій гурток праворуч від маяка. Дмитро поглянув, що злякало птахів і побачив Богдана з вудкою. Хлопець заскочив у прив’язаного човна і заходився над снастями.
– Що, безсоння?
Хлопець підскочив, ледь не втративши рівновагу у хисткому човні.
– Фу-у.. Злякав. Завжди хотів половити рибу в океані.
– Це не океан, – зауважив Дмитро.
– А ти бачиш різницю?
– Ні, – коротко ретирувався він. – Піду продуся.
– Давай, – неуважно відгукнувся Богдан, закидаючи гачок.
Пологим лісистим схилом прогулювався чоловік у камуфльованому костюмі і з автоматом під самим горлом, на який він повісив передпліччя. Кисті розслаблено гойдалися в такт ходьбі. Та вмить він зупинився, попустив ремінь на зброї і, уперши приклад в плече, а лівою рукою вхопившись за цівку так, щоб натягнути при цьому ремінь ліктем, почав стежити стволом за чимось у густих кущах.
Віття шелеснуло ледь чутно і на пісок ступило роздвоєне копитце. Олениця завмерла, помітивши людину і різко скочила ліворуч, вгору схилом. Не зробивши і двох стрибків, вона впала на передні коліна, незграбно задерши задні ноги. Другий удар кувалди проломив тварині череп. Вона ще смикалась, коли «ходячий» почав її жерти.
У Дмитра не було жодних сумнівів, що це саме зомбі. Навряд божевільний, але чому, він не знав. Він був певен, що бачить щось історично важливе. Щось, як відпалий хвіст у первісної амфібії чи поява великого пальця у приматів.
«Ходячий» відірвався від їжі і вищирив закривавлені зуби у бік чоловіка, який поволі наближався, тримаючи автомат напоготові.
Дмитро відчував як бухає в скронях адреналін, заливає хвилею жару, але руки не тремтіли.
«Ходячий» потягся за кинутою кувалдою, не відриваючи погляду від Дмитра.
– Ага, – самими губами промовив чоловік. – Давай…
«Ходячий» кинувся, але кинувся не просто на Дмитра, а вбік, ніби хотів уникнути кулі. Короткий зиґзаґ і кувалда вже занесена. Зуби вищирені, з горла рветься хрип. Або не хрип? Мова? Незнайома, але мова. Не просто звук, а слово. Дмитро був впевнений у цьому, як і в тому, що нападник не просто божевільний.
Часу слухати далі, щоб впевнитися у своїх дивних і непідтверджених передчуттях не було. Він спокійно повів стволом, не зрушивши з місця. Два коротких тичка прикладу в плече.
«Ходячий» ніби послизнувся і впав на коліна, похитався мить і зарився обличчям, тим закривавленим вищиром у пісок. На спині розпливалася темна пляма. Потилиця зяяла віддалено конусоподібним отвором. Поряд руків’я кувалди, все у кривавих відбитках.
Коли Дмитро підходив до будинку, назустріч вибігали босий з вудкою в руці Богдан і заспана Мадлена в самих лише майці на голе тіло і трусиках, заряджаючи на ходу дрібнокаліберну гвинтівку, яку вона не схотіла обміняти ні на що інше, ніби поріднившись з цією «че-зеткою».
– Збирайте речі і їдемо додому! – Гаркнув Дмитро, проходячи повз розгублену молодь і зникаючи в будинку.
– Що за нафіг?
– Ти у міня спрашиваєш? Ти же бил с нім…
– Ні… не був. Я рибалив.
– Ну, заканчівай.
Мадлена охопила себе руками, сказала «Бр-р-р» і потрусила в будинок.
– О, Божечькі!
– Не дивіться туди, – нервово-діловито порадив Дмитро, додаючи газу, ризикуючи заглухнути.
– Куди не дивитися? – Поцікавилася Софія, заплющуючи очі. – Я не дивлюся.
Passat вискочив на трасу і повернув на південь.
11
Купки бурого злиплого пір’я і розкидані обсмоктані кісточки зустріли їх вдома. Загін зяяв дірою в огорожі, двері сараю перекошені.
– Це не хижа тварина, так? – Спитав Богдан, гидливо роздивляючись рештки їхнього господарства. – І не людина… яка б не була голодною, вона б не жерла птицю сирою..?
– Софія! – Дмитро видобув із кобури пістолет, вийняв магазин і відтягнув затвор.
Дівчинка злякано і недовірливо дивилася то на простягнутий їй пе-ем, то в обличчя батькові.
– Сонце, відтепер він завжди, повторюю: ЗАВЖДИ має бути з тобою. Це для твоєї безпеки. Бо ні я, ні Богдан з Мадленою не зможуть постійно оберігати тебе. А в світі, здається, не лишилося безпечних місць. Можливо тобі ніколи не доведеться його застосувати.., – «але я у цьому сумніваюсь,» – подумки закінчив він. – Тримай. І не клади пальчик на гачок, якщо не хочеш стріляти.
– Важкий.
– Нічого. Ти швидко ростеш і скоро звикнеш.
Щодня протягом тижня Дмитро вправлявся з донькою у безпечному носінні, швидкому діставанні та прицілюванні з пістолета.
Сьогодні він видав дівчинці споряджений магазин.
– А тепер вставляй його в руків’я. отак. Тепер пристукни його, так, щоб клацнуло. Є. пам’ятаєш як відтягувати затвор? Відтягнула до упору і пустила. Не притримуй його. Ні. Сама. Я не зможу завжди заряджати його тобі. Давай. Тягни. Отак. Палець. Добре. Постав на запобіжник. Ніколи не забувай про нього. А тепер сховай.
Богдан сидів верхи на тині, спостерігаючи за Дмитром із Сонею, які розташувалися на «полігоні» нижче схилом. Іноді хлопець кидав погляд униз, де у позі бедуїна Мадлена чистила гвинтівку. Час від часу вона приставляла її до плеча і перевіряла на сонце якість чистки внутрішньої поверхні ствола.
– Тепер ми ростимо з дітей кілерів, – пробурмотів хлопець.
– Ана спасобная, – відгукнулася Мадлена, вставляючи затвор. Після контрольного спуску вона поставила гвинтівку на запобіжник і поклала на коліна, обтягнуті камуфльованими штаньми.
Дмитро щось шепнув на вухо Софії і відступив назад. Дівчинка швидко вийняла з кобури пістолет і вже за мить хмарка білого диму була знесена вітром у долину. За пів секунди почувся постріл.
– Ого! Він буцається! І вуха заклало.
– Нічого. Тримай його. Але не сильно тисни.
Дмитро накрив долонями вушка Софії.
– Спробуй ще раз. Тільки стріляй двічі. Ні, ні. Сховай у кобуру. запобіжник.
– Дивись, вони вже по трьох мішенях працюють! – Богдан приклав до ока приціл ПСО-1. – Хочеш глянути?
– Давай, – Мадлена прийняла оптику. На мить їхні пальці доторкнулися, слідом за тим вони зустрілися поглядами. Все тривало не більше чверті секунди. І зникло. – Ета ні то, што стрілять в зомбі. Ілі в чєлавєка.
Дівчина повернула приціл, намагаючись триматися якнайдалі за край трубки об’єктива.
– Досить так зі мною поводитись.
– Как?
– Я вже ні на що не претендую.
– Я тоже, – байдуже відповіла вона тоном «я-не-знаю-про-що-ти-та-й-знати-не-хочу».
Богдан відвернувся, потім почав завзято кріпити приціл до автомата.
– Не хочете повправлятись? – Дмитро піднімався схилом до них. Софія йшла поруч. Широкий обрізаний військовий пояс оперізував талію дівчинки. Кобура відтягувала його донизу.
