– Треба залишити машину тут. Щоб вони там, якщо вони там, не подумали, що це якісь нальотчики.
– А що їм завадить так думати, якщо ми прийдемо пішки, – спитав Богдан.
– Нічого.
Справді, нічого не могло б зупинити забарикадованих зброярів. Дещо дуже тривожило Дмитра: за шумом мотору (хоча той працював, наче Zinger) важко було сказати очно, але йому здалося, що десь почувся постріл.
– Ну, чого ми ждемо?
– Тихо, – насупився Дмитро. Він опустив вікно і примружився у бік «Епіцентру». – Можливо нас зараз розглядають через…
Він запнувся імайже тої ж миті сухо тріснуло, звідки – зрозуміти було важко, проте легко було здогадатися.
– Ходім, – і перший вийшов з авто. Поки снайпер не відновив слух. – Схоже, що він стріляє в інший бік, вздовж цієї алеї. Бачите, там он, здається, зомбі. Четверо…
Від висоток до зброярської крамниці тяглася алея через пустир, частково перетворений на смітник, і цією алеєю дійсно рухалось сонною ходою кілька постатей у картатих літніх сорочках і сукнях. Ближче до будівельного маркету «Епіцентр» пустир перетворювався зарослі бур’яном і низькими деревами буєраки. Цими буєраками і поперлися Дмитро з Богданом. Мадлена рвалася з ними, аж навіть до писку дійшло, та все ж змушена була лишитися, позачинявши двері й попіднімавши вікна.
З даху крамниці знову тріснуло. На алеї поменшало ходячих постатей і побільшало лежачих тіл на одну жінку чи дівчину у яскравому сарафані.
Дмитро зітхнув і, підійшовши під козирок крамниці, сховавшись та-ким чином від снайпера на даху, він просто вигукнув:
– Хай Бог помагає! Не стріляйте, зі мною дитина. Ми нормальні.
Ніхто не відповів. Навіть не стріляв. Так тривало хвилин зо три. «Ходячі», не добиті снайпером, вже наближалися до ґанку зброярні. Дмитро вже хотів було скомандувати Богдану перебіжками гнати до машини, як за дверима клацнуло і глухо пробубоніло:
– Чьо нада?
«Те, чого у вас в надлишку і чого кожній нормальній людині не ви-стачає», – хотів відповісти Дмитро, та натомість сказав лиш:
– Нас зараз дістануть тут.
– Пашлі атсюда! А то прістрєлю. Ілі вот пусть ані с вамі разбіраюцца!
– Давайте хоч поговоримо. Чи Ви знаєте, що в біса це таке і чи є у Вас, скажімо, зв'язок із ким-небудь з вцілілих?
– Встаньтє пєрєд двєрямі, штоб я вас відєл.
Зі стіни стирчало холодне око камери спостереження і хлопці тали навпроти неї. У дверях також було заґратоване віконце. З-за скла на них зирило дуло рушниці.
– Хто такіє?
– Просто люди, – розуміючи, що скаженіє і сподіваючись, що цього не чутно з тону, відповів Дмитро. – У нас немає зброї.
Він підняв руки і повернувся. Пістолети справді лишилися в машині.
– І ми не укушені, – докинув Богдан.
– Ага, – донеслося з-за дверей. – А чьо тада у тібя с рукой?
– Він подряпав, коли упав…
– А ти нє лєзь! Пусть он атвєчяєт!
– Що іще добавить… – пробурмотів хлопець, втім тривожно зиркаючи ліворуч, вздовж алеї.
– Ми одразу підемо, тільки впустіть нас на хвилину, поки ці до нас не дісталися. До них метрів двадцять… може допоможемо вам вибратись. У нас машина. Скільки вас там?
– Пашол на хєр! Хітрий какой!
– Чому це? Я нічого не мав на увазі… Бляха, вони вже поряд!
«Ходячі» були вже просто перед крамницею. Двоє жінок і один чоловік. Жінки були літні, із природною для їх віку задишкою після марафону розжареною алеєю, в сукнях у квіточку і горошок. Чоловік був молодий, років двадцять п’ять, проте можна було й помилитися: обличчя його було сильно спотворене, одна щока була фактично відсутня; крізь кірку засохлої крові блищав на сонці золотий зуб.
– Біжимо! – Гукнув Дмитро Богдану, а дверям додав: – Ми зараз повернемось! Вирішуйте!
Дмитро з розгону вдарив ногою одну з жінок, звільнивши ліву сторону алеї. Друга бабця одразу ж відстала, майже як і перша, зате молодик із золотим зубом дихав ледь не в потилицю.
– За мною, – видихнув Дмитро і повернув алеєю ліворуч, потім різко прискорився, взявши ще лівіше і побіг пустирем. Зробивши петлю, хлопці знову вибігли на алею, туди, де їх вже чекали бабці, а від них втекти було легко. Та й молодик зачепився за щось на пустирі, упав і добряче відстав.
– Ну що? – Дмитро закашлявся, спершись на ручку дверей.
Замок прокрутився і хлопці опинилися в темряві. Лише зріз ствола трохи відсвічував перед обличчям.
– Закрой двєрі.
Дмитро спішно виконав наказ, навпомацки замкнувшись у якомусь тісному передбаннику.
– Ну і што вам нада?
2
Двір, де стояв Matiz був глухим кутом, з обох боків оточений дев’ятиповерхівками. Мадлена, яка ніколи не помічала за собою неприязні до затісних приміщень враз, щойно хлопці пішли, відчула напад клаустрофобії. Від двору віяло пасткою і смертю: мертві будинки дивились на неї порожніми, наче у трупа очима-вікнами, лише пташки якісь цвірінькали у щілинку над приспущеним склом, наганяючи цим ще більший жах на дівчину, оскільки, вочевидь намагалися заколисати її, мовляв: цвірінь-цвірінь, все добре, але її не надуриш.
Вона викинула недопалок надвір і спішно підняла скло. Почувся ще один постріл.
Що як хлопців уб’ють? Що їй тоді робити?
Не панікувати. У неї замкнене авто на ходу, ключі, два пістолети. Чого їй боятися?
Для початку – розвернути машину щоб легше було виїхати з двору.
Matiz, слухняний Zinger і «зародок джипу» в одній особі, враз заноровився й ніяк не хотів заводитись. Мадлена панічно тиснула на педалі і смкала кермо на себе, крик відчаю готовий був зірватися з губ, сльози виступили на очах.
Враз двигун запрацював і вона рвонула з місця, ледь не врізавшись у молодий горіх на клумбі за низьким бордюрчиком. Трохи заспокоївшись, дівчина намацала потрібну передачу і здала назад, роблячи розворот. Раптом майнула думка втиснути педаль в підлогу й летіти звідси.
Куди? Одна? Ні, тільки не так, як зараз. Одна до кінця життя. Скільки б воно не тривало в цьому пеклі.
Matiz знову замовк. Та тепер стало трохи легше. Перед очима був виїзд з пастки. Хлопці скоро повернуться. А потім вони знайдуть ще вцілілих людей і якось усе буде.
Вона глянула на годинник телефону: їх немає сім хвилин. Ніби й не-багато, але… як довго! Скільки ж чекати?
У двір, з боку вулиці зачалапав чоловік. «Ходячий», судячи із заюшеного коміра сорочки. На шиї, розірваній, імовірно зубами, блищав ланцюжок. Взагалі дядько виглядав би респектабельно, за інших, нормальних обставин. Брючки з відливом, трохи запилені, лакові черевики, такі ж, як і брюки, в пилюці. Він ішов просто до машини, плямкаючи беззвучно ротом, не залишаючи й тіні сумнівів у тому, що з ним тривалої дружби вже не заведеш.
Мадлені захотілося знову завести двигун і рвонути з місця подалі, переїхати «ходячого», щоб аж чвакнуло…
Чоловік підійшов впритул і почав шкребтися брудними пальцями у вікно, потім смикнув за ручку. Навіть знаючи, що машина замкнена, Мадлена рефлекторно вхопилася за дверцята зі свого боку. Від несподіваності такої логічної поведінки «ходячого» на неї знову навалилася паніка.
Тримаючи дверцята однією рукою, іншою вона намацала в сумочці на пасажирському сидінні пістолет.
– Мама, – ридала дівчина вголос. Рука зі зброєю дрижала крупним дрожем, ствол гуляв від скла, за яким сопів над ручкою «ходячий», до її власного обличчя. – Мамачька…
3
– Отака от фігня, – підсумував Богдан.
Да, хуйовєй ні биваєт, – Славік, невисокий, судячи з усього - відставний міліціонер, власник зброярні, вкинув у фірмовий пакетик останню пачку набоїв. – А ано правда чєрєз укуси пєрєдайоцца?
– Здається… Ви ж не з цього стріляли? – Спитав Дмитро, крутячи в руках дрібнокаліберку.
– Нє, тут у міня єщьо с нєзапямятних врємьон завалялась… нікто ні пакупаєт.
З-під прилавку зявилася довга потерта гвинтівка з допотопним оптичним прицілом.
– Мосін, – констатував Дмитро.
– Да. Трідцать п’ятака ґода випуска. Єйо б купілі толька для таво, штоби на стєну вєшать. Слішкам мощьний патрон. Ґдє у нас тут і па чьом стрілять? Может васточьнєй… Блять, машина… – Надворі ледь чутно запищав клаксон. – Ідіть, а я наверх. Ета, навєрнає, за вамі.
– Ми чекатимемо…
– Ні нада! Защьолкнітє двєрь! Я астанусь тут.
– Може підкинути краще кудись?
– Нєт, сам дабірусь.
Дмитро з Богданом кинулись до виходу. Крізь віконце в дверях вони побачили їхній Matiz в оточенні чотирьох «ходячих»: старі знайомі – бабці і молодик із золотим зубом, плюс новий дядько, вдягнений, як бізнесмен з розпоротим горлом. З рани бризкала кров, цівки потрапляли на машину, зливаючись з кольором капоту. На склі ж лишались патьоки і це нагадувало Дмитрові вивір якогось сучасного мистецтва.
Враз одна жінка просто впала долі. Майже одразу після цього пролунало три постріли і «ходячі» приєдналися до «лежачої».
Хлопці вийшли з крамниці й почали нетерпляче смикати двері. Схоже було, що Мадлена не розуміла де вона і що їй робити. Дмитро постукав у скло дверцят (з цього боку хоча б не забризкане!). У відповідь на нього наставився пістолет. Дмитро сахнувся вбік, але дівчина, видно прийшла нарешті до тями й розпечатала авто.
– Давай-давай, все добре, сідай, – тримаючи її під руку, Дмитро від-чинив задні дверцята.
Перш за все – помити скло. Дмитро завів заглухле авто, увімкнув двірники і проїхав трохи назад, розвертаючись. Потім виліз із машини й погукав Славіка. Над козирком замайоріла постать.
– Ти впенений?
– Ага! Давайтє, єзжайтє. Удачі!
– Тобі також. Бувай друже! Дякую!
Хряснули дверцята, Matiz рушив, підскочивши на чиїйсь простягнутій кінцівці. Заднє вікно опустилося і звідти вилетів тугий струмінь блювоти.
– Віддай пістолет, – скомандував Дмитро, коли вони виїхали на об’їзну дорогу. Де-не-де поперек шляху дохлими китами і коровами стояли вантажні й легкові автомобілі, численні братські могили на місцях зіткнень дозволяли їхати дуже повільно і обережно. Мадлена миттю підкорилася наказу, видавши наперед обидві пушки. Сама ж вона якось ніби боязко трималася якнайдалі від кинутих на заднє сидіння дрібнокаліберок та дробовиків, кіпи пакетів та випалих із них пачок патронів. – У кожного буде зброя, – наче лекцію почав читати, заговорив Дмитро. – Але спочатку всі навчимося з нею поводитися. Тепер нам треба вибратися з міста. Спробуємо підшукати вам місце, де буде відносно безпечно…
– І ти уєдєш?
Дмитро кивнув до дзеркала, де відбивалося злякане і бліде обличчя дівчини.
– А как же ми? Ми нє можем раздєляцца.
– Але у мене є родина. І я їду до них.
– То може ми з тобою?, – з надією спитав Богдан.
– Та я не проти, навіть за. Разом легше. В деякій мірі… але ж не можу когось примушувати їхати зі мною до чорта на кулички. Проте є надія, що туди це не дісталося. Одразу кажу: я не гарантую нічого, просто є надія…
– Нє абманивай сєбя. Вижившиє єсть, но іх мала. Может, зря ти єдєш. Ти…
– Слухай, сонце, – різко підвищив голос Дмитро. – Я їду, а ви як хочете.
– Я з тобою, – миттю відгукнувся Богдан.
– Ага, а я сама астанусь. І маі родствєннікі нікаво ні інтірісуют… і што машину я нашла…
– Мене вже це точно не цікавить, – відрубав Дмитро.
– Неправда. Я с вамі.
– Для чого це вам?
– А чьо нам астатйоцца?
– Я не хочу нікого силувати…
– Ти уже всєх ізнасілавал, каґда в’єхал сваєй «скорай» в маю аптеку!
– Вибачте, – саркастичним тоном відповіли з-за керма.
– Перестаньте, блять, – гаркнув ламаним голосом Богдан. – Устроїли тут. Нам треба триматися разом. Ми – проти всього світу.
– Ета твой світ протів нас.
– Такий же мій, як і твій, жінко! – Знову крикнув хлопець, дивуючись, чому з усіх можливих варіантів реплік обрав саме цю.
– Нє називай міня так!
– Стоп! – Цього разу черга гаркати була Дмитрова. – Припиняємо це. Можете? Що це, справді, з нами? Ще порішимо одне одного через дебільні якісь претензії. Чи ми захворіли?
– Ета стрес.
– Який к бісу стрес! – Не погодився Богдан. Надто бурхливо не погодився, подумав Дмитро і відчув, що голова от-от лусне.
Що ж це таке? Може вони заразилися? Може ця гидота таки повітряно-крапельним шляхом передається? Десь він читав, що вірус грипу здатен проникати в організм крізь рогівку ока. Отак підставив одне око під чих якогось хворого (а мокротиння розповсюджується миттєво в радіусі 1,5 метра, а з потоками повітря…) і готово. Блукай тоді з висолопленим язиком і скляними очима.
Раптом лють і все роздратування зникло, натомість почалися легкі тіки по всьому тілу. Він почувався конем, якого обсіли ґедзі. Цікаво, у нього теж шкіра так смикається?
Голова більше не боліла. Хоч це було добре. А про смикання він ні-кому не скаже, якщо не помітять, поки не буде певен, що справи дійсно кепські. Хоча тоді може бути вже пізно.
А що вони там? Лаються досі. Тю, дурні. Голова стала порожня… легка… аби ще не ці тіки… було ь зовсім добре.
Враз кермо йому перехопили і машина з’їхала на узбіччя під біл-борд, зупинившись у його тіні.
– Щось мені зле, – сказав він Богдану, який тривожно поглядав на свого патрона. – Мабуть таки стрес.
– Дмитре, здається ми всі заразилися.
4
Тінь повзла бетонкою, звужуючись і вкорочуючись, наче випаровувалась під палючим сонцем.
– Це я в усьому винен, – зараз хлопчик виглядав зовсім дитиною. хворою дитиною. Піт стікав блідим обличчям, під очима з’явилися темні кола. Чи вони й були? Все ж вони сьогодні спали не більше шести годин. Лише нога малого вибивала чечітку на коврику. Але то, схоже, звичайні нерви. – Це я всіх заразив.
– Ні. Надто швидко, – похитав головою Дмитро. У ту ж мить згадалися йому власні слова: цивілізація загинула за вісімдесят три години. А вони втрьох (ну, ще й Славко зі своїм Мосіним) – не виключення, а лише анахронізм. – Мені взагалі здається… як ви всі почуваєтеся?
– Нармальна, – відгукнулося із заднього сидіння.
– Хріново.
– Може ми уже зомбі? – Продовжував спокійно Дмитро. – Зомбі ж не їдять одне одного?
– Ні, здається, – Богдан ще сильніше застукотів об підлогу кросівкою. – Хоча в якомусь фільмі…
– Добре, – пропустив останню репліку повз вуха Дмитро. – Тоді поїхали. Десь за містом зупинимось і потренуємось у стрільбі. А потім, як все буде добре, рушимо далі.
– А якщо не буде добре?
– Таґда пастріляїм в кавота із нас.
– Пасіба, Мадлєна, – буркнув Богдан, а Дмитро зачудувався, чи то був веселий шибеничний сарказм, чи відчай.
Matiz фиркнув і покотився далі. Праворуч пропливла заправка, трохи пригальмувавши навпроти машини.
Без струму навряд вдасться заправитись, – буркнув Дмитро. – У твоєї подруги баки сухі, як мартіні, – ввернув він чуту десь фразу. Він зупинився за АЗС і здав назад, ставши в голову черги автомобілів, які знайшли тут свій останній притулок. Між ними блукали і сиділи в затінку колишні їх власники та люди в синіх комбінезонах – працівники заправки. – Візьміть собі щось зі зброї ззаду. Пам’ятайте, дробовик прощає невелику похибку прицілу, але не зблизька. І не стріляйте без необхідності. Пробуйте відпихати їх прикладами. Не треба нам зайвої уваги.
Далі вийшла тривала зупинка: проблеми із заряджанням напівавтоматичного дробовика дванадцятого калібру довели Мадлену ледь не до істерики. Патрони ніяк не хотіли запихатися у трубчастий магазин під стволом. Дмитро порадив їй дрібнокаліберну гвинтівку. У тісному салоні рушниця, передана наперед до нього, постійно за щось зачіпалася, хоч і була доволі короткою, не мисливський варіант, а швидше поліцейський зі стволом не більше як у півметра.
Нарешті замки було пересмикнуто, запобіжники увімкнено і Дмитро відімкнув дверцята.
– Ну що, схожий я на техаського рейнджера? – Спитав він у салону, вилазячи і розминаючи ноги.
«Ходячі» не звернули жодної уваги ані на машину, ані на людей, які з неї з’явилися.
– Може вони не голодні? – Пошепки спитав у Богдана «рейнджер». – Не стріляти, – знову наголосив він.
– Нічого собі, – прошамкав хлопець і ковтнув слину. – У такому місці в кіно про зомбі мала б заграти пісня типу «Highway to Hell», або «Bad to the Bone», чи щось подібне.
Пацан не відривав очей від величезного пікапа Ford, звірюки на височезних стійках свого потужного шасі.
– Я все розумію, але він жере бензин, наче німий. Ми поміняємо авто, але не на це. Скажімо, он на те.
Богдан поглянув у той бік, куди вказував його лідер і скривився.
– Можна я хоч посиджу в ньому?
– Може й посидиш. Але спочатку давай знайдемо шланг. Впевнений, що у подружки Мадлени його не було ніколи.
Зомбі не реагували на прибульців, хіба що коли ті проходили надто близько, тримаючи зброю напоготові чи копирсалися у машинах, до яких «ходячі» тулилися, шукаючи видно порятунку від спеки, яка руйнувала їхні тіла, зомбі вищиряли зуби і гарчали, іноді ще й булькаючи при цьому, а один від напруження пукнув.
– Ось наш транспорт, – мовив Дмитро, плескаючи по даху чорний Forester.
– Скільки в місті машин, – зітхнув Богдан, – всі машини наші, а Ви вибрали цю.
– А що, поганий? Ось і ключі. Здається, – Дмитро обійшов авто і підняв рушницю на кут близько тридцяти градусів, ніби в шину цілився. – Підіть заберіть наші речі. А я знесу каністри.
Клацнув запобіжник і пролунав постріл. Голова зомбі розлетілася бризками на асфальті. З пальців випав пульт сигналізації і ключ із брелоком Subaru. Дмитрові супутники аж підскочили на місці. Сам же він повертів головою, а потім сказав:
– Славко, зі зброярні, припустив, що їх не приманюють постріли. І був правий. Чого б їм на них збігатися?
Ні, думав він, дивлячись у враз зсутулені спини своїх супутників, я таки убивця. легко і просто. Може не так вже й легко, як це звучить, але у нього вже набивається рука. Стріляти в голову.
Того охоронця він також убив пострілом дробовика в голову. Але вибору у нього не було, адже попри всю естетичність пострілу в груди (у порівнянні з кульовим пораненням голови), на охоронці міг бути жилет. Він був у куртці, ще не скинув, не встиг, ніс червоний…
Вони двоє навіть не роздяглися ще, а один подавав іншому то пляшку з перекисом, то вату, то бинт… Це все Дмитро бачив ще на вулиці крізь скляні двері. Вже вечоріло, вулиця, хоч і добре освітлена, була майже порожньою, що грало на руку йому з його думкою.
Він скинув чохол і взявся за ручку дверей. Коли їхав сюди з міліцією ледь не на хвості, то думав, що стрілятиме в охоронців, якщо вони зі зброєю, та побачивши як губи одного з них ворушаться, виригуючи брутальну лайку, коли просякнута перекисом вата торкається свіжих подряпин, вже не зміг контролювати себе. Лишалося тільки намагатися не впасти в раж і хоч скільки-небудь розсудливо чи логічно.
Двері відчинилися, зверху запікало. Натомість на вулиці почулася далека сирена. Сьогодні я помру, подумав Дмитро, за кілька хвилин помру.
Охоронець номер один відійшов задки від охоронця номер два на кілька кроків і почав зводити руки догори. Номер другий лиш виригнув черговий матюк. Подумки Дмитро всміхнувся. Якась його частина всміхнулася, вона тріумфувала, захопивши злодія на гарячому. Обличчя номера другого було розідране з правого боку від лінії волосся (в якому теж виднілися згустки крові) до шиї, долоні й кисті рук теж були всі в крові. «Молодець, Апо,» – вже справді чи то всміхнувся, чи то скривився Дмитро і пересмикнув цівку. Двері, що безшумно зачинялися за спиною, тепер ледь чутно хряснули, наче холодильник. Пікання згори припинилося. Віддача приємно штовхнула в плече.
5
– Отже, коли вони не голодні, то не нападають, – констатував діловито Богдан. Вікна машини були опущені, ствол дрібнокаліберки хлопця стирчав назовні. – У кіно і в іграх вони завжди голодні. Але з чого? У них же обмежений об’єм шлунку. Нікому не хочеться блювати весь час те, що з’їв. Навіть мертвим.
– До того ж, – вперше за довгий час озвався Дмитро, закладаючи віражі між покинутими автомобілями Кривий Ріг – Вінниця. – Я думаю у них не надто швидко йде метаболізм. Він точно йде, інакше для чого їм їсти. Тоді виходить, вони не мертві, а… Втім, поводитися поряд з ними все ж слід обережніше.
– То куди ми їдемо? Ого! Та ти на них схожий! – Трохи, як здавалося, істерично засміявся Богдан.
– Чого це? – Буркнув Дмитро і поглянув на себе в дзеркало. Звідти на нього дивився кривавими очима упир, труп, що колись був зеком, а ще раніше підприємцем-невдахою, що так і не зміг розпочати своєї справи, втрапивши за ґрати за четверне убивство. – Ти теж.
– Що? – Богдан зачав крутити дзеркало.
– Поверни як було, – Дмитро насупився ще дужче, ніж до того. – Було не так.
І заходився поправляти дзеркало заднього виду. Десь там, за ним біліла голівка Мадлени. Вона посмикувалась, звісившись безсило вниз; здавалося, втрап Forester у глибшу ямку і вона так гойднеться, що відірветься геть. синій топ, що обтягував тугі молоді груди був мокрий.
– Бляха, – вилаявся Дмитро і, видобувши пістолет із сумочки, віддав його червоноокому, як кролик, Богдану. – Тримай її на мушці. Я знаю, це тяжко, але ми не можемо більше зупинятися. Якщо вона кинеться на мене – стріляй.
– Бляха, я не зможу, – тремтячим голосом провищав хлопець.
– Зможеш, – запевнив Дмитро. Головне, щоб ти зміг не запізно. А ще йому сподобалась об’єктивна оцінка хлопцем власних можливостей. – Якщо я теж почну тіпатися – хапай кермо і скидай мою ногу з педалі, з’їжджай на узбіччя і, не вагаючись, стріляй. В голову. За тебе я, якщо зможу, подбаю так само.
– О, Боже!
Хлопець заплакав. Ззаду по шурхотіло, поклацало (імовірно зубки молоденької симпатюльки аптекарки) і затихло. Дмитро все чекав пострілу. Але його не було й не було.
– Як вона там, – нарешті ,не витримавши, спитав він у хлопця.
– Не вору… ой, бля, вона піднімає голову!
Дмитро вдарив по газу і тіло Мадлени втиснуло в спинку сидіння. голова її задерлася вгору, очі злякано втупилися у направлений на неї пістолет.
– Што..? Што такоє? Я заснула. Ета проста кашмар… я уже ні пом-ню…
– Ні, це був не кошмар. Тобто не просто кошмар, – Богдан поклав руку з пістолетом на стегно так, щоб руків’я впиралося в ногу, а ствол лишався направленим на дівчину. – У тебе очі червоні. Такі ж, як у мене. І як у нього. Ми заражені. Але поки що не стали зомбі. В тебе були судороги.
– Нєт…
– Припини, кому ти розказуєш!
– Діма, скажи же наканєц єму..!
– Ти хвора, – відгукнувся глухо Діма. – Як і всі ми. Як і всі в світі. Сподіваюсь, що ні, не всі, але краще так вважати.
Дмитро пересунув сумочку з правого на лівий бік тулуба і спробував намацати лівою рукою пістолет, дістав і перевернув його під цю руку.
– Я теж тримаю його на мушці, – сумно проговорив він, кивнувши в бік Богдана. – Це ненадовго, зважаючи на швидкість поширення епідемії. Скоро ми вже визначимося…
– Я ні хачю! Випустіть лучьше міня!
– І куди ти підеш? – Спитав Дмитро, намацуючи пальцем запобіжник: вимкнений. Чи патрон в стволі? Хороша штука ці пістолети, не те що незграбні довгі рушниці. Якщо виживемо, треба буде дістати патронів. Шкода, магазини в них, цих допотопних пе-емах немісткі.
Мадлена досі мовчала. Руки її, що під час розмови були схрещені на грудях, тепер розлетілися вбоки і одна з них тепер погладжувала приклад дрібнокаліберки.
– А єслі ви пєрвиє станітє етімі?
– Тоді, якщо хтось із нас спереду не встигне впоратись, ти завалиш покидька. Тільки, боюся, довго після цього не протягнеш. Принаймні на хороше здоров’я не розраховуй.
– Пачіму?
– Тому що ми доволі швидко їдемо.
– Так, – ніби згадав Богдан. – То куди ми їдемо?
– А ти подумай.
– До Львова, – чи то спитав, чи то ствердив хлопець. – Там у тебе сім’я, – той самий без інтонаційний голос. – А ти чому тут був? Не бійся, розказуй, вже нічого з того, що важило, не важить більше!
– Сумніваюся. – Дмитро помовчав. – Я тут народився. І жив з ними.
– То вони від тебе втекли? Жартую…
– Ні, просто поїхали подивитися місто. Я сподіваюся.
– Чого сподіваєшся? Вони недавно поїхали? І тебе не взяли…
– Не знаю я коли вони поїхали. Два, три дні тому. Може тиждень.
– І як це ти не знав? Точно чимось провинився…
– Ти, психолог довбаний! Що ти знаєш про родини? – Грубо спитав Дмитро.
– Нічого, нічого… я ж сирота, звідки мені знати… Ти не злися, розкажи про себе, а ми розкажемо про себе. Нам треба добре одне одного розуміти і довіряти… Ми тебе не засудимо.
– Он бандіт, – подала вже доволі розслаблений свій голос Мадлена. – Нє зря же с пушкай хаділ.
– Ти затіяв цю розмову, – спокійно відповів Дмитро, хоча в голові загупало, а вуха наче жаром обсипали, – щоб контролювати нас. Поки зв’язно говоримо, доти можна розслаблятися.
– Не думав про це з такого боку. Але дякую за ідею. То шо? Ти бандит? Нальотчик? Кілер?
– Чого так одразу? Я був підприємець. Майже став тим, ким хотів півжиття. В переддень відкриття світ зламався.
– О, та ти вчора мав би відкриватися!
– Ні, – похмуро заперечив Дмитро і коротко додав: – Давно.
І як більше не намагалися його розговорити Богдан із Мадленою, він не піддавався, відповідав лише «так» чи «ні», потім і це припинив, оголосивши що його життя – не гра в «двадцять питань».
Богдан ображено замовк і почав ритись у бардачку.
– «Апокаліпсис сьогодні», «Ной», – читав він вголос напис на ком-пакт-диску. – Не дивився. Думав у мене ще багато часу.
А я, думав Дмитро, думав що вже в пеклі. Помилявся. Тепер я в пеклі.
Де вона, Софія? Де Надя? Чи у Львові, чи деінде? Може слід було заїхати до Наді знову? Може вони повернулися? А якщо ні, хоч Жучка відпустити. Хай гуляє. Їсть людятинку на вулицях.
Він різко загальмував, ледь не вдарившись лобом об кермо. Загуркотів під бардачок Богдан, зойкнула Мадлена.
– Що за нахуй! – Заверещав хлопець.
– Там чувак на дереві.
Богдан поглянув по сторонах.
– Он, ліворуч. Бачиш? Біля автобуса.
Кремово-рожевий «Еталон» лежав на боці посеред дороги. З лівого узбіччя над ним нависла гілка високого дерева, під яким товклося зо два десятки людських фігур. «Ходячі». Одна з них, ще зовсім дитина, товстенька дівчинка з розідраною футболкою по спині, аж видно було застібку бюстгальтера і глибоку рвану рану вздовж хребта, дряпалась нагору, вузькі лосини сповзали з неї дорогою. На гілці над автобусом висів дядько у стандартному літньому вбранні: синя майка, сірі шорти, сандалії на босу ногу.
Зачувши машину, дехто із зомбі повернувся у її бік і захитався у цей бік. Дівчинка ж зірвалася вниз, важко звелася, накульгуючи підійшла ззаду до одного з «ходячих» і вгризлася йому в шию. Зав’язалася справжня бійка, переможницею з якої вийшла дівчинка, отримавши кілька нових поранень, але не надто переймаючись тим: вона була зайнята їдою. Інші «ходячі» не звертали уваги і не проявляли стурбованості щодо канібалістичних настроїв деяких членів їхньої, без сумніву огидної спільноти.
– Тобі не здається, що дехто з них вигідно відрізняється від інших? – Спитав Дмитро невідь кого, коли численні долоні залопотіли капотом і склом. – І виглядають вони свіжіше. Як живі.
– Может уже поєдєм? – Пропищала Мадлена.
Дмитро миттю рушив з місця, об’їхав автобус і знову зупинився. дядько на дереві щось кричав, а тоді разом з гілкою гепнувся на борт автобуса, наче жаба.
– Впусти його, – гукнув Дмитро через плече.
– А єслі он заражений?
– Впусти. Ми теж заражені. Якщо буде перетворюватися – застрелимо його. Або викинемо.
Дядько лиш устиг захряснути дверцята, як машина рвонула з місця.
– Фух! Дякую!
Він був вже немолодим вже, під п’ятдесят, трохи обвислий, але не товстий, смердів потом і весь був у засохлих бризках крові.
– Мене не вкусили! – Одразу ж після нетривалого влаштування на сидінні оголосив він. – Я – Віталій. Їхав, бля, додому з цього блядського Кривого Рогу, та не доїхав.
– А я Богдан і мене вкусили, – вищирився хлопець.
Дядько змінився з лиця, зміряв поглядом Мадлену, що сиділа, обхопивши руками гвинтівку з дробовиком і глипала на нього червоними очима.
– Не бійтеся, – заспокійливо, як до дитини відгукнувся на цю сцену Дмитро. – Якщо Ви в крові заразних, то теж інфіковані. Це все від нас не залежить. Воно дуже легко передається. Якщо у Вас сильний імунітет, маю на увазі до цієї хвороби, то Ви не захворієте. Або хворітимете довше, поки не вмрете і не станете зомбі. Як от ми. Таке моє розуміння.
Дядько довго вражено мовчав, а потім несподівано погодився з водієм цього транспортного засобу з червонооким екіпажем.
– Так, все почалося з тої діви. Вона сиділа спереду і раптом кинулася на сусідку. Свою подружку. Виглядала вона хворою, але аж ніяк не вмирала. Це потім, інші пасажири, що лишилися, а не розбіглися, стали оживати. Я не зміг вибратися зразу бо було дуже багато людей. Ми лежали, наче шпроти у консерві. Це все, блять, від багачів. У неї був цей… ай-под, чи планшет, сиділа клацала. Понавозили, я чув по радіо і в телевізорі показували… у мене ще макітра варить щоб позв’язувати все докупи. Понавозили, бля. – Раптом він заверещав: – Я що, просив їх привозити цю заразу!?! Я навіть не літав ніколи, тим більше в Бангладеші всякі. Одне радує – долітались.
– Вам де виходити? – М’яко спитав Дмитро. – Ви ж додому їхали?
– В Малій Вискі.
– Ясно, – муркнув він. Доведеться його слухати ще години зо три щонайменше, подумав він про цього Віталія. Цікаво, чи працює GPS? А для чого воно йому? Раптом він усвідомив, кому гірше, ніж їм чотирьом. І де немає інфекції. Звісно, якщо там не було нещодавно візитерів.
На орбіті. На Міжнародній космічній станції. ISS. Вони там, нещасні космонавти (астронавти), без зв’язку, так близько і так далеко від дому, бачать свої країни по дев’ятнадцять разів на день і не можуть до них дістатися. Скоро у них скінчаться припаси, кисень… і за кільканадцять років на орбіті кружлятиме бляшанка із купою скелетів. Чи почнеться у них там канібалізм, незгірше, ніж тут щойно? Десять за, один проти, нуль утрималось. Чи один утримався.
Тут Дмитро згадав, МКС постійно падає з неба на землю і що її штучно час від часу повертають на потрібну висоту. Отже коли астронавти загинуть (чи з’їдять одне одного), МКС звалиться на бажану Землю. Чи вони самі свідомо не стануть підтримувати станцію на орбіті і влаштують собі останній вояж. Дім, милий дім, ми летимо до тебе!
Попереду заманячили перешкоди у вигляді пробки перед блокпостом, складеним з бетонних блоків. Над всім цим безладом розвівався синьо-жовтий стяг.
– Що це? Вони що, контролюють тих, хто виїжджає? Може на заході все чисто?
Богдан звів брови:
– Там он трупи валяються. Ніхто нікого не контролює. Це ж блокпост.
– Я бачу. Це ж ополченці. Хоча може там і менти були. Тоді у них є автомати!
– Может ані разбіжалісь, – заперечила Мадлена.
– Точно, мені тоже треба пушка, – зрадів дядько.
– А, – протяг Дмитро. – Це щоб не пропускати сепаратистів? А що б їм заважало заразом контролювати захворюваність? Якось за явними ознаками…
– А што би ані дєлалі? Ставі лі би бальних к станке і расстрєлівалі на мєстє?
– Ого! Я від тебе такого не чекав! – Захоплено вигукнув Богдан. Авто зупинилося на узбіччі біля хвоста черги. Між машинами і у траві лежало кілька розтерзаних тіл. Дмитро вийшов і рушив вздовж ряду машин.
– Жодних «ходячих», – гукнув він і помахав рукою. – І жодних автоматників. Самі мухи.
Об’їжджати довелось полем, де Forester застряг на крутому насипу, яким пролягала дорога і всі вчотирьох подорожні з півгодини виштовхували і ледь не на руках виносили машину вгору на трасу.
Одразу за Кіровоградом дядько почав відключатися. Спочатку Дмитро зрадів, бо вже трохи втомився слухати як той лаяв багатіїв і фашистів. Кого саме він мав на увазі під останніми було неясно, що ще більше дратувало, але з’ясовувати ніхто з присутніх цього не став, не бажаючи спровокувати Віталія на ще сильніші емоції. Але згодом нового пасажира почало судомити, як до того їх трьох.
– Агов, Віталію!
Дядько не відповідав. Лише рожева слина текла на майку. Дмитро зупинив авто.
– Ета ми їво заразілі?
Він похитав головою на цю репліку. Надто вже швидко. Навіть для цієї зарази. Тим більше дивувало те, що вони втрьох досі живі і не кидаються на все живе з вищиреними зубами.
– Допоможи, Богдане.
Вдвох вони витягли Віталія і поклали під розлоге дерево, трохи сперши спиною об стовбур. Виглядав Віталій, наче хильнув перед обідом і приліг відпочити.
– Ось тут, в затінку, хай і лежить.
– Може написати йому записку якусь? – Спитав Богдан. – Хоч де він знаходиться. І взагалі треба було його посадити в якусь машину…
– Не маємо часу шукати посеред степу справну машину з ключами, – відрізав Дмитро. – Ходімо швидше.
– У кіно їх звичайно дострілюють, – сказав Богдан, коли вони вже далеченько відїхали.
– Не маємо зайвих боєприпасів. І до того ж хто може сказати, що він не виживе, як ми? А ризикувати теж не можна було.
– Та я знаю, знаю…
Дмитро глянув у дзеркало: як там Мадлена. Вона сиділа з лівого боку, тримала зброю на руках, не сміючи торкнутися того місця, де сидів Віталій.
– Не бійся, я думаю він для нас не заразний.
– Ми што, нє можем забалєть?
– Ми уже захворіли. Але ми імунні. Для нас це як вітрянка. Раз перехворів і все. А може ще все попереду. У нього ті ж симптоми, що у нас були. Так що не бійся. Вже пізно боятися.
Цікаво, думав він тим часом, що як вони справді імунні? Що як в світі лишилося так от по чотири-п’ять людей на кожні сто чи п’ятсот тисяч? Яке ж тепер населення планети? І чи передалася ця імунність Соні? І Надія, чи вона така ж, як і він, її рідний брат?
І як доля звела їх трьох, всіх несприйнятливих до зарази?
Чи Славко імунний, а чи просто йому поки що щастило? Поки вони з Богданом не завітали і не принесли з собою інфекцію.
Більшість відповідей ніколи не стане доступною. Але хоча б одне він мусить знати напевне. І цю відповідь він зубами вигризе у цього нового світу мертвих.
6
Сонце закотилося за горизонт, забарвивши легкі хмарки у червоне, від чого вони стали нагадувати пір’я жар-птиці. Ночувати в машині ніхто не хотів, тому Forester продовжував шурхотіти шинами по трасі у пошуках стійла для себе. Почало сутеніти. Нарешті з лівого боку траси з’явилася, наче примара, невеличка одноповерхова будівля. Навколо не було ні душі. Хур, які зазвичай стоять біля подібних закладів, теж не було. Дмитро з’їхав на ліве узбіччя і заглушив двигун.
– «Дура», – прочитав він і тут же зрозумів, що назва придорожньої кафешки була «Аура».
– Точно, «Дура»! – Засміявся Богдан.
– Сонце, подай-но мені рушницю. Сидіть поки в машині. Обоє.
Мадлена просунула між сидіннями дробовик, опустила вікно зі свого боку і виставила ствол гвинтівки. Богдан зробив те саме, тільки цілився крізь весь салон у віконце з боку водія.
– Мене не підстрельте, – попросив Дмитро і підійшов до дверей «Дури», несучи рушницю, перехопивши її за ствольну коробку.
Було замкнено. Він посмикав металеві двері вдруге, обійшов будівлю й повернувся до машини.
– Десь в багажнику я кинув трос. Знав, що знадобиться.
Зачепивши двері за ручку, він знову сів за кермо. Різкий ривок і «Дура» вже стояла з роззявленою темною пащею, ніби запрошуючи гостей у якийсь погріб. Чи в могилу.
– У них має бути генератор. Мабуть в холодильнику є їжа, що не встигла зіпсуватися, – Дмитро увімкнув ліхтарик і почав шукати.
Ані генератора, ані чогось подібного хоча б на свічку Дмитро не знайшов. Зате тут справді був холодильник з м’ясом, овочами, зеленню та трохи круп і картопля. Ще була газова плита, яка живилася від балона.
– Сьогодні у нас свято! – Гукнув Дмитро до своїх нових друзів, братів по імунітету. – Кожен приготує свою коронну страву. Влаштуємо конкурс. А щоб було веселіше, робитимемо все в темряві. Вважайте це умовою конкурсу.
Знадвору в приміщення почав просочуватися якийсь звук, наближаючись, перетворюючись із напівпритомного бурмотіння на рев звіра. Всі кинулись до входу.
– Не висовуйтесь, – скомандував Дмитро і присів біля дверей, які так і стояли, трохи прочинені. «Треба їх якось на ніч забарикадувати,» – подума він і…
Праворуч, на сході, наче з-під землі вигулькнули дві пари фар. Рев став просто нестерпно оглушливим. У сутінках важко було сказати напевне, але Дмитрові здалося, що це жовтий Camaro. Чи салатний. Чи бірюзовий. Чи мало ще який.
За «Шевроле» вигулькнув ще один автомобіль – джип і легко впізнаваний «Мерс» класу G.
Пролітаючи повз «Дуру», Camaro виплюнув з вікна стовп полум’я і дикі нелюдські крики. Автоматна черга з добре чутним цмоканням прошила Forester.
«Кортеж» промайнув повз, не пригальмувавши. У запалій тиші час від часу чулися вже далекі вихлопи Camaro чи нові постріли і меланхолійне сопіння одного з коліс Subaru.
– Я думав: ми вижили, бо обрані, – порушив мовчанку Богдан. – А ці?
– Чергуємо за старою схемою, – похмуро відповів Дмитро.
– А што с калісом? Ета ано там шипіт?
– Засвітла поміняємо. Запаска в багажнику. Але ж і часу втратимо…
Ніч пройшла спокійно, якщо не враховувати, що Дмитрові снилася дружина і донька. Обидві були «ходячими».
7
Мадлена прокинулась від криків. Скинувши із себе якусь стару фу-файку, вона скочила на ноги і побігла на вулицю, звідки й лунав цей самий крик. Вже перед самими дверима вона згадала про гвинтівку, але тієї ж миті помітила, що стискає її в руці.
– Бляха! Хто може мені пояснити!?!
– Што случілась? Зачєм так арать?
– Цей дебіл, – пояснив Богдан, скосивши очі на перехняблену машину, – маю на увазі попереднього власника, возив у багажнику діряву запску. І, схоже, уже давненько.
– Сука! – Лайнувся Дмитро і вгатив монтувалкою по капоту, від чого той трохи навіть увігнувся. Мадлена, навіть коли їх усіх каламутило вчора, не чула такого від Дмитра.
– А можна їво надуть так, штоби даєхать да какова-нібуть порада ілі дєрєвні?
– До якої, блядь, дєрєвні!? – Монтувалка полетіла убік. Дмитро вдихнув глибоко, видихнув і тоді, вже трохи стриманіше: – Так і зробимо. Знайдемо шиномонтаж і наберемо запасок. Напхаємо ними повен салон.
– Мало того, що вони нам дві каністри прострелили…
– Не починай знову, Богдане! Подай насос і йди допоможи Мадлені зі сніданком.
Коли вони пішли, Дмитро сів просто на колючий щебінь майданчику перед «Дурою», сперся на машину і закурив.
Вивернувши шию, він поглянув на дірку в дверцятах біля своєї голови, застогнав, уявляючи що б він зробив з тими уродами, які їх обстріляли вчора, якби зустрів.
«Нічого, вони теж поїхали на захід. Може зустрінемось ще…»
Зацокотіли кігті об асфальт і через трасу, просто до нього підбіг крупний чорно-білий пес, зупинився перед людиною, всівся й почав мести землю своїм хвостом-віником.
Дмитро обережно встав. Пес виявився не крупним, а просто середнім на зріст, якраз ,коли Дмитро сидів, морда пса була на рівні його обличчя.
– Ну що, малий? Їстоньки хочеш?
Пес ковтнув слину. Дмитро оглянув бідаку і у голові майнула думка пустити самого песика на шашлик. Поки що у них достатньо їжі, але скільки це протриває? Поки в усіх холодильниках країни не загниється все м'ясо та інші продукти?
– Ну, ходімо. Давай, іди сюди…
Богдан стояв і морщив лоба. Пес сидів навпроти, як до того перед Дмитром і дивився просто в очі хлопцеві повними захвату своїми очима.
– Кого ж він мені нагадує? А! Альберта Ейнштейна! Такі ж вуса! І очі схожі.
– Айнштайн був ще з дурнуватою чуприною, – жуючи бутерброд за супом, промовив Дмитро.
– Будеш тепер Альбертом, – продовжував Богдан, пропустивши репліку свого ватажка повз вуха. – Аліком, чи що? Ні, краще Берт. Берт! Бе-ерт! На, смачного тобі, Берт! Такий розумний і без нашийника.
– Даремно ти його іменуєш. Він не захоче їхати з нами.
– Це чому? – Богдан враз насупився.
«Ну зовсім, як дитина», – подумав Дмитро і відповів:
– Тому що він тут звик підгодовуватись. Навіть якщо ти його забереш, він на першій же зупинці в туалет втече назад.
– Побачимо, – відрізав Богдан і, присівши коло Альберта, заходився гладити йому голову.
– Та будь ласка. Тільки не кажи потім, що я не попереджав.
Forester стоїчно пхав у собі чималий вантаж, накульгуючи заднім правим колесом.
– Ну, скільки ми ще так прострибаємо? – Бурмотів сам до себе Дмитро.
– Ми тепер як три танкіста і Альберт Ейнштейн, – пролунало ззаду. Богдан тепер зайняв місце Мадлени, не бажаючи розділятися з псом, який натомість все рвався наперед.
– Айнштайн, Богдане. Його мовою його називали Айнштайн. І він сам називав себе Айнштайном. І в паспорті у нього було написано «Айнштайн». У аусвайсі. Це лише в совку совєцькі люди переробили слово на таке, яке було б трохи легше у вимові. І так з багатьма словами. Деякі, такі як Атени, католик чи, скажімо, Фройд у мові совків звучать неправильно, бо колись якийсь розумник неграмотно переклав їх. А саме смішне в тому, що нікого не переконаєш у його помилковості. Совєцькі люди завжди краще знали як звучать слова в інших мовах, хоча ніколи їх не вчили, а вимагали щоб всі, весь світ знав совєцьку, тобто тьху, російську. Я впевнений, що вони б самого Айнштайна переконували б, що він Ейнштейн, дурень, нічого не розуміє.
– А що не так з католиком?
– А це одне з небагатьох слів, які виправили. Раніше в Росії це слово вимовлялося і писалось як «кафолик». Це було пов’язано з тим, що воно має римські корені, тобто латинські. Пишеться через літеру «тета».
Дмитро накреслив у повітрі пальцем символ: Θ.
– Тупі кацапи чомусь подумали, що це їхня рідна «Ф». Зраділи, ма-буть.
– Це ж грецька.
– А я що сказав?
– Що латинка.
– Ну, може. Слухай, я давно вже отупів. Спочатку, коли рвався в бізнес, потім – коли…
– Коли – що?
– Да ґаварі уже! – Не витримала Мадлена, яка досі зберігала мовчанку. І, напевно щоб підбадьорити Дмитра у обговоренні речей, за які йому, можливо соромно абощо, заявила: – Я вот кґда-та імєла секс с дєвушкай.
Запала тиша. Мадлена почервоніла і додала, затинаючись:
– А єщьо украла нєскалька канфєт в маґазінє, каґда учілась в інстітутє.
– Це та, в якої Matiz був? Та, яку забрала швидка? – Дмитро питав спокійно, без глуму чи зайвого збудження в голосі, майже безбарвно.
– Нєт, – поспішно відповіла дівчина. Такого вона могла б очікувати від малого геймера, але не від Дмитра.
– Ну, це все фігня, – сказав він. І надовго замовк. А коли знов почав говорити, то не передихнув, поки не сказав усе: – Я сидів в СІЗО. В «бублику», за ЦеГОКом. Сидів, маючи статті за умисне вбивство чотирьох осіб. Але це було несправедливо. Тим не менше, двох із них убив справді я.
Тепер запала тиша надовше. Навіть Альберт ніби уникав поглядом Дмитра. Нарешті Мадлена повернулася до нього впівоберта:
– Пачєму ти іх убіл? Ані тєбя как-та заставілі? Шантажиравалі? Ти же ґаварі, што сабірался аткрить какоєта свайо дєла.
– Кнайпу, – похмуро відповів Дмитро в протилежний від дівчини бік, кудись у поле за вікном.
– Што?
– Ну, кафе, де наливають. Етно-кафе. Ну, там страви наші, обстановка, ряднинки домоткані, музика українська… не Вєрка Сердючка, звісно…
– І ані, еті, каво ти убіл, нє далі тібє?..
– Вони підставили мене. Типу я убив свою дружину і її типу коханця з ревнощів. Зарізав. Ще й свою кішку забив до смерті, – Дмитро всміхнувся моторошною посмішкою. – Хотіли захапати задарма чи майже задарма приміщення. У мене стався конфлікт з ними. Їхній головний – якийсь кум нардепа, який в свою чергу корєш са школьнай скамьї ще одного урода, кандидата в Президенти, а був близенько ще й до попереднього. І сам цей кум – кандидат. Він вирішив мене прикрити, сука. І заодно захапати моє приміщення. Коротше, мутна історія. Я повернувся додому напередодні відкриття і бачу – два трупи. Під вікнами вже міліція стоїть. Я взяв дробовик і вискочив з другого поверху у сніг. Дворами дістався парковки, викрав машину і приїхав в офіс до цього урода. Суки. Там були двоє охоронців. В одного було сильно поранене обличчя й руки. Це була робота моєї кішки. Вона була, як той пітбуль.
– Я убив їх. Але суки не встиг дістатися. Підоспіла міліція. От і все.
– Дуже сумна історія, – по хвилі констатував Богдан. – То ти до батьків їдеш чи що?
– Ні, батьки мої вже померли, бідаки. Не встигли порадуватися на синочка. У мене у Львові, я сподіваюся, дочка і сестра.
– То ти утік з тюряги? Круто! Як?
– Давай потім. Щось я втомився. Хто за кермо? Мадлено?
Визвався Богдан, але зясувалося, що у нього ані прав, ані навичок. пообіцявши, що знайде час і навчить його, Дмитро влігся на задньому сидінні, спустивши Берта на підлогу.
Forester закульгав далі.
