– Зачєм ти їво впустіл?
Фарбована білявка у халаті з логотипом аптеки бігала з кутка в куток. Смаглявий хлопчина, що впустив Дмитра, стоячи навколішки, перев’язував йому голову.
– І за бінти кто платіть будєт?
– Помовч, – добродушно озвався хлопчина. Був він років сімнадцяти, носив сірі шорти і футболку «Left 4 dead». На картинці зверху напису були зображені силуети чотирьох людей з автоматичною зброєю.
– Я памовчь!?! Валітє вабщє атсюда!
– Припини істерику, – так само спокійно продовжував хлопчина, мотаючи бинт шар за шаром. – Якби не я, ти б уже була серед них.
– Што ти нісьош? Апять сваі брєдні пра зомбі?
– Ти або сліпа, або дурна.
– Да, я дурна! А тіпєрь пашлі вон абоє!
– Та не горлай же ти.
Тумба, на яку спирався спиною Дмитро і якою в свою чергу були підперті двері, похитнулася. З того боку намагалися пролізти. Чулося таке знайоме Дмитрові харчання.
– Бляха, – лайнувся він. – Мій наплічник в машині.
– Попрощайся з ним.
– Там припаси.
– Паскудно.
– Хтось знає, що це все за фігня там твориться назовні?
– Зомбі, – так само спокійно пояснив хлопчина, зав’язуючи бантик на маківці у Дмитра. Закінчив, усміхнувся. Приємний парубок. – Моя мачуха повернулася зранку з базару укушена за руку, злягла і до обіду нібито як загнулася. Вона нормальна людина. Була, – ніби пояснив щось пацан. – Корочє потім вона типу ожила і кинулась на мене. Тепер десь бродить.
– Співчуваю, – Дмитро заплющив очі. Тумба ззаду похитувалася далі. – Що? Що ти мелеш?
– Он із етіх, – вставила аптекарка, – із шизанутих ґєймєрав.
– Пішла ти, – відгукнувся вже трохи ображено пацан. – Зате я знаю що і як. Я ніби готувався до цього Зомбі-Апокаліпсису.
– Ти справді віриш, що то – зомбі?
– А хто ж? кого кусають, він помирає, потім оживає і кусає інших? Тільки зомбі. Класика жанру, так би мовити… Я сам не вірив, поки не побачив. Спочатку думав, що справді перегулявся в ігри і у мене глюки. А потім зрозумів, що все насправді. Ніби ті чуваки, що створювали Left 4 dead, Dead island та інші, знали все наперед і були такими-собі пророками.
– Так? Ну і що ж нам тепер робити?
Хлопчина знизав плечима.
– Зазвичай все от так і відбувається. Виживають декілька чоловік, знаходять пушки і мочать зомбаків, шукаючи місце, де їх немає. Ми чудова група, до речі. Головне – триматися разом.
– А ти не думав, що це якийсь сказ чи викид отруйного газу десь на «Коксохімі»?
Хлопчина задумався, а тоді просяяв:
– Я ж кажу, мою мачуху вкусили. І вона сказала, що то якась бабця в маршрутці. Класика жанру.
– Я в дурдомі, – констатував Дмитро, намагаючись відключитися.
– Ета я в дурдомє с двумя псіхамі.
– Замовкни! – Хором гаркнули «псіхи».
– Хтось щось чув, що відбувається в Україні взагалі? В світі?
– Ні, але у неї є радіо.
Хлопчина побіг кудись і приволік невеликий чорний приймач SONY. В ефірі шипіло й тріщало. Нарешті з’явився сигнал, навіть не на FM-частоті. Говорили чи то угорською, чи то італійською. Пацан крутив коліщатко далі. Знову почулися слова, тепер вже зрозумілі:
«…повсюдно. Міста тонуть у хаосі. Таких ударів Україна не зазнавала ще ніколи. Серед громадян ширяться чутки, що нинішні події в Україні – результат теракту з боку Російської федерації з використанням бойових газів. Втім, фахівці, з якими нам вдалося зв’язатися, заперечують цю версію. Дозволю припустити, що нинішні події охоплюють більшу територію, ніж Україна. Подібні спалахи насильства виникали у деяких містах кількох країн Південно-Східної Азії. Схоже, що ми маємо справу із захворюванням, тропічною заразою, яка згубно впливає на нервову систему людини. Інформації від епідеміологів про збудника і можливе лікування поки що немає. Втім, можна провести паралелі між спалахом нетипового бактеріального менінгіту і епідемією невідомого захворювання з підвищеною агресивністю хворих у Малайзії. Якщо це пандемія, то найшвидша в історії. З початку заворушень у Куала-Лумпур, наприклад, де вони відбулися одними із перших, пройшло не більше сімдесяти двох годин. Можливо виню швидкому розповсюдженню є туристичний сезон, коли багато людей їздять до Таїланду, на Філіппіни, везучи додому інфекцію, навіть поки вона ще не виявилася у вигляді симптомів. На підтвердження цієї теорії можна висунути той факт, що літаки азійського напрямку протягом останніх двох діб зазнали більше десятка аварій і катастроф. До речі, єдина країна Азії, яка досі не заявила про жодного хворого, – Росія.»
І тут радіо здохло. В сусідній кімнаті буркнув холодильник.
– Електрика пропала, – впевнено прокоментував хлопчина. – Давно пора. Без неї буде хріново.
Білявка поклацала вимикачем на стіні, дивлячись на плафон денного світло над собою.
– Бляха, – тепер уже хлопчина вкладав всі свої емоції в слова. – Ти що, здуріла? А якби воно увімкнулося? Зараз би на нас вся вулиця повалила!
– Ти сам сказал, што свєта нєту.
– Там і так вся вулиця валить, – докинув Дмитро, покинувши спроби прокинутися з кошмару чи хоча б знепритомніти. Невже це серйозно? Має ж бути пояснення… – Треба закрити ролети повністю. Але як? Жалюзі можуть не втримати світло. У тебе є ліхтарик?
– Што? А, фанарік. На зажиґалкє.
– Цей не підійде. Давайте розпишемо графік чергувань.
– Ти а чьом? Какіх єщьо чєрґувань?
– Слухайте, – обірвав першопоселенців аптеки Дмитро. – Якщо ви знаєте як можна дістатися вокзалу, то скажіть і я піду, а ви робіть, що хочете. Хай я тільки трохи оклигаю… І мені потрібно трохи медикаментів в дорогу. Ну там типу похідної аптечки.
– Какой іщьо аптєчькі? Я атвічяю за всьо тут! У міня с зарплати вищітают! А там і так нє іс чіва вищітивать!
– Ти думаєш поїзди досі ходять?
– Я не знаю. Але мені потрібно у Львів.
– Круто! Ти зі Львова!?! Можна я з тобою?
– Ні, я місцевий. – Я народився, виріс і помру тут. Але не зараз, подумки додав він.
– Кто би моґ падумать.
Дмитро похмуро глянув на аптекарку.
– У тебе, ти казала, є запальничка? Ти куриш?
– Аткуда ви взялісь на маю ґолаву?
– А, у мене ж є. а які ти куриш?
– Сіводня сіній «Честер».
– Не поміняєш на «Карелію»?
– Давай, – знизала плечима білявка і закопилила губку.
– А то я зовсім забув про цигарки. Коли скуплявся. До того ж сумка моя там.
– Толька тут ні куріть. Тут пажарная сіґналізация.
– Вона не працює. Відрубилася разом зі світлом. А якщо і працює, то нехай пожежники приїздять і розганяють цю демонстрацію надворі брандспойтами.
– А можна й мені сігарєту? – Спитав хлопчина.
– А скільки тобі років?
– Вісімнадцять буде. Через пару місяців.
– Не вірю. Ну ладно, тримай.
Всі закурили, прислухаючись. Надворі ніби стало тихіше. Тумба теж більше не хиталась.
Блондинка визирнула у щілину вікна, утворену не до кінця закритими зовнішніми ролетами.
– Іщьо ходять, но мала. Расходяцца.
– Треба забрати мою торбу.
– Дай гляну. Да, можна. Зара я відімкну двері. Дай ключ!
– Добре, – Дмитро загасив цигарку об підбору черевика і всунув недопалок до пачки. – Ходімо. До речі, як вас звати?
– Я – Богдан, вона – Мадлєна.
– Яке цікаве, гм, ім’я. Можна я називатиму Вас Лєна?
– Та як хочете, – відповіла білявка і всі розсміялись.
Я – Дмитро. Що ж, погнали.
Двері було відімкнуто і відчинено. Ходили вони туго і зі скрипом. Уламки скла з вікна встилали кахляну підлогу. Дмитро розгріб скло носаком і підповз під ролет. В голові одразу ж запаморочилось, перед очима затанцювали чорні цятки. Полежавши, поки минеться, і не дочекавшись цього, він поповз далі.
«Рено» стояв, перехнябившись, з сумної морди звисала решітка радіатора. Дверцята були відчинені. По вулиці хиталося кілька фігур. Зомбі. Чи ж не сон це?
Торба валялась на підлозі і Дмитрові знов запаморочилось у голові, коли нахилявся за нею.
Коли двері було замкнено, а тумбу знову підсунуто, він спитав:
– Ну, в кого які плани?
Його товариші по нещастю мовчали. Знову у камері, подумав він.
– Сидіти тут, навіть з цим, – він підняв наплічник, як для огляду, – не варіант. Треба зайняти місце з кількома виходами і де є харчі. Це якщо вся ця фігня надовго.
– Повір мені, надовго, – похмуро сказав Богдан.
– Але мені потрібно якнайшвидше знайти… коротше, владнати деякі справи.
– У Львові?
– Так. Я сподіваюся.
– Может туда їщьо нє дакатілась…
– Я сподіваюся, але розраховувати на це не можна.
– Припускати, значить пошитися в дурні, – продекламував Богдан.
– Точно. Це ти сам придумав?
– Не знаю, – знизав плечима хлопець. – Мабуть.
– Тоді мені потрібна машина. Біля ринку стоять іще «швидкі» та й інші, але там повно цих…
– Зомбаків, – підказав Богдан.
– Ага. Я їх називаю «скаженими».
– Можна їх називати ходячими. Як у Walking dead.
– Ти спец по зомбі?
Малий знову знизав плечима, мовляв, що ж зробиш.
– Тоді що нам з ними робити?
– Я ж кажу, зазвичай їх мочать. Тільки треба пушки. В голову. Інакше вони не здихають.
– Це не гра. Це ж люди. Може їх можна вилікувати.
– Так, свинцевою пігулкою. Що нам тепер, як це люди, стати їм їжею?
– То що, убив свою мачуху?
– Ні, я розгубився. Готувався, готувався, та виявився все ж неготовим.
– От і я неготовий. Це якийсь маразм
Знову запала мовчанка. Лиш тікав годинник на стіні. Дмитро, несподівано лунко у цій тиші прокрокував до єдиного вікна, розсунув листя папороті на підвіконні і почав вивчати вулицю. Зомбі ходили безсистемно, їх то більшало, то меншало. Один гриз щось типу батончика SNIKERS разом з обгорткою.
Зненацька він знову побачив ту саму дівчинку, через яку опинився знову у пастці. Він вже знав, що це не Соня, але серце все ж зробило сальто-мортале у грудях, а клубок істеричного крику застряг у горлі. Вона стояла у рожевій сукенці й дивилася, здавалося, просто йому в очі. Під ногами в неї з’явилася калюжа. Дівчинка нахилилася й злизала вологу з асфальту.
– Як думаєш, ми зможемо дістатися АТБ?
Дмитро аж підскочив.
– Що?
– Он там, – Богдан нахилився до «амбразури» поряд з Дмитром. – Бачиш, за кіосками – супермаркет.
– Ні, там уже все вичищено. А якщо ні, то там повно цих… твоїх… ходячих.
– Покупців. Ага. Але я тут майже від ранку і не бачив щоб біля нього був якийсь ажіотаж. Все якось швидко відбулося… тож ти не обов’язково правий…
– Ти в курсі, що я майже вдвічі за тебе старший?
– Ага. Але я надто довго був надто ввічливим.
– Та я в принципі не проти…
– От і добренько. – Богдан відірвав погляд від вікна, посміхнувся Дмитру і рушив кудись у глиб аптеки. – Батарейки є? – Гукнув він. Чутно було, що зазирає до холодильника.
– Схаді в АТБ! – Відгукнулася Мадлена. – Там точна єсть!
– Мадлено, збери мені, будь ласка, аптечку в дорогу. Ну, там, знаєш, перекиси, бинти, димедроли, новокаїни, антибіотики… Я оплачу, хоча б частково, якщо ти про це.
– Ладна, – скинула бровами дівчина і рушила за стійку цокотіти ампулами і пляшечками, чимось шелестіти.
Дмитро ж почав огляд приміщення. Воно складалося з трьох кімнат, одна з яких була туалетом, розділеним перегородкою з комірчиною, де стояв електрочайник, кілька чашок і банка розчинної кави.
– Як би не хотілося, але таку гидоту…
– Як нічого іншого немає, – вигулькнув звідкілясь Богдан.
– Хлопче, припини так раптово з’являтися. У мене, схоже, психіка ушкодилась.
– Постараюсь більше не лякати Вас.
– То ти на «ти», то на «Ви»…
– Ввічливість у мене в крові. Вибач. Більше не буду. Але це не обіцянка, а цяцянка.
– Все одно чайник не працює без струму, – підсумував Дмитро і поспішив оглянути все приміщення. Вікно чогось, типу складу з рядами полиць і холодильником не було закрите ролетом, натомість там стояли ґрати. Причому всередині.
– Нічого цікавого, га?
– Богдане, прошу тебе, займайся яким-небудь ділом, придумай, що нам робити, наприклад.
Богдан покивав, запихаючись «Гематогеном».
– Тримай, поки ця не бачить.
Він простягнув Дмитрові батончик.
– Я всьо знаю! – долинуло з торгівельної зали.
– І шприців різних вклади, сонечко! – Гукнув Дмитро, але «Гемато-ген» взяв. – Сонце, вибач, але я з учора нічого не їв.
Пригадалася послужливо баланда. Хіба це їжа? Та він півроку не їв! Він пройшов у передню кімнату, поглянути, що ж там наготувала Мадлена.
– Да, це точно, туристи привезли, – увійшов слідом, жуючи, Богдан. – Бачив як літак упав?
– Який літак?
– Ледь на стадіон не упав. Великий такий. Якийсь «Аеробус». Чи «Боїнг». Та ну, не бачив він! Дим, мабуть, досі стоїть такий…
– Ні, не бачив, – Дмитрові добре, майже фотографічно чітко пригадалась та стіна диму над селищем, завивання і гуркіт, що його розбудили. Вибух. Рев двигунів некерованого літака і вибух. Що там відбувалося на борті?
Він упіймав себе на тому, що сидить на тумбі перед дверима і обидві ноги його трясе тік, а Богдан і Мадлена стурбовано і скоса спостерігають. Він примусив ноги зупинитися і устав:
– Може поїмо?
9
Хтось тряс його за плече. Сон відступив, став слизький і тонкий. хотілося впіймати його і зануритися знову в часи, коли всі вони з того фото були живі, але рука на плечі не дозволяла.
– Діма, вставай давай!
По обличчю лоскотно промайнуло волосся, змахнувши залишки сну. Він розплющив очі. Просто перед ним нависала Мадлена з усім своїм білявим шиком, вузьким халатиком і запахом від Mary Key.
– Що? – Він засопів, потім позіхнув.
– Там кто-та питаєцца зайті. Матєряцца. Я баюсь.
Дмитро скинув оком довкола. В аптеці вже зовсім посутеніло, вікно ледь-ледь виділялося світлою плямою на тлі стін. За дверима справді хтось говорив. Тоді ролет із гуркотом поповз угору.
«Так вони всіх зомбі скличуть,» – подумав Дмитро, роздивляючись крізь примружені очі чоловіків за дверима. Вони були молоді, можливо студенти, з ліхтариками наготові.
Сонце вже сіло або близьке до того. Вулицею де-не-де снували «ходячі». Дехто з них сидів під стінами чи ліхтарями. Один з блукачів підібрався до зломщиків і ті одразу переключилися на нього, почали місити ногами, палицями, яких Дмитро не помітив до того. Дивитись на це було неприємно, навіть згадка про Груздя не допомагала.
Мадлена втекла кудись у закрома, Дмитро ж трохи ближче підійшов до дверей. Коли із зомбі було покінчено, хлопці повернулися до дверей і, побачивши силует за ним, сахнулися, аж Дмитро ледь не розсміявся їхній щирій реакції.
І тут він зробив, як вирішив пізніше, найбільшу помилку цього божевільного дня. Він витягнув пістолет і показав його зломщикам. Далі відбулась коротка розмова, після якої хлопці пішли, плюючись на ходу погрозами.
– Што ані хатєлі? Наркотікі?
Дмитро не відповідав, натомість почав водити руками за холодильником, від’єднав шнур і гукнув:
– Богдане, трясця, допоможи!
Нічого немає гіршого за чекання. Особливо коли чекаєш атаки. А що хлопці повернуться, Дмитро не сумнівався.
У аптеці запала майже абсолютна темрява, лише слабке мерехтіння далеких пожеж пробивалося у бійницю вікна. Вулиця була ніби вимерлою, лише іноді повз вікно пропливала тінь: чи то «ходячі», чи то очікувані нападники підбиралися. Дмитро тримав праву руку на сумочці через плече невідривно з того моменту, як вони разом із Богданом додатково заблокували двері холодильником.
– На екстрені служби сподіватися не доводиться, – буркнув він.
Поряд просичало:
– Що ж робити? Може справді визвати міліцію, або хоч ту ж «швидку». Вони відклякнуть цих… мародерів. Не всі ж вони там зазомбовані…
– Не чіпай телефону, – не знати чого різко наказав Дмитро, ніби у хлопців, на яких вони тут чекали може виявитись вогнепальна зброя. Адже по світловій плямі екранчику телефону так добре прицілюватись.
– Хоч кудись би додзвонитися, – торочив своє Богдан. – Я намагався весь цей час. До друзів, знайомих, навіть до свого викладача. Завжди лише гудки. А один раз сказало, що абонент…
– Тихіше!
На вулиці хтось був. Крім зомбі. І їх було кілька. І вони швидко йшли. Чутно було кроки, що їх майже покривало квиління далекої автосигналізації, а то й не одної; раптом хтось із них човгнув, почувся металічний звук і важке хекання. Звук, ніби хтось з розмаху, з усієї сили вдарив залізною трубою боксерський мішок. Кроки продовжували наближатися.
Зненацька за вікном все освітилося і шиба влетіла всередину разом із вогняною кулею. Папороть зі своїм горщиком розпласталася по підлозі. Жалюзі зализало полум’я. Ще одна пляшка вдарила у вікно, але її зупинив металевий ролет.
Ролет же на дверях піднявся, що було видно по обидва боки від холодильника. На порозі матюкнулись і почали розхитувати неочікувану сталеву перешкоду.
Дмитро вийняв пістолет і звів курок.
– Припиніть, або стріляю! – Крикнув він.
– Ого! Пістолет! Справжній? То чого ж ми тут сидимо? – Сипав пи-таннями ззаду Богдан. Ніби у своїй грі опинився, – зі злістю подумав Дмитро і прицілився кудись у темряву, намагаючись поцілити вище.
У приміщенні постріл бахнув так гучно і глухо, що хлопець, що сидів навпочіпки, визираючи з-за Дмитрового плеча, аж завалився назад, а білявка десь у коморі, як здалося Дмитрові, вискнула. Та впевнений він не був: вуха його боліли, у них лунала постійно одна якась нота, вищання якесь. Надворі засяяло ще дужче і, тут він вже був певен, заверещали.
«Невже поцілив?» – Подумав він, лякаючись. Не вистачало стати ді-товбивцею! Адже там, надворі, діти, невиховані, агресивні, небезпечні, проте все ж діти.
– Назад! Востаннє попереджаю! Далі стріляю на ураження!
В холодильник вдарилась ще одна пляшка із запалювальною сумішшю. Вогняний струмочок затікав усередину аптеки, сліплячи очі, важко було хоч щось роздивитися на вулиці. Богдан кинувся кудись назад і Дмитро не утримував його, адже й не чекав тут, наказавши сидіти з Мадленою в коморі.
Та за мить хлопець уже біг до дверей із вогнегасником напереваги. Сильна рука смикнула Богдана на бігу і звалила на підлогу.
– Не лізь, а то ще отримаєш і собі такий коктейль. Потім загасимо.
Якщо буде що гасити.
Та пляшок більше не було. Надворі лунала лайка і слабнучий крик. Далі лайка посилилась, а тоді знову почулися ті звуки: удари об боксерську грушу. Апофеозом дійства стали декілька криків, які злились у передсмертній (в цьому Дмитро не сумнівався і його били дрижаки) арії.
Гасити пожежу було нескладно, полум’я не було великим: кахлі не горіли, лише пластикові підвіконня й вікна сильно кіптюжили, видаючи невеличкі масні язички вогню.
Дмитро довго не підходив до вікна, незважаючи на сильне бажання і необхідність: вважав, ніби покручені залишки підвіконня гарячі, а що виділяли отруйні якісь продути згоряння, не сумнівався. Та от він підкрався до вікна, наступивши на залишки вазону, голосно хруснувши ними: на асфальті посеред вулиці догоряла калюжа бензину, у якій лежало темне, схоже на сміттєвий мішок. З краю «мішка» примостилося трійко людських силуетів. Вони припадали до «мішка», ніби цілували його взасос. Дмитро зрозумів, що бачить і його ледь не знудило. Вулицею до місця, освітленого вогнем, сходились зусібіч десятки, коли не сотні «хворих».
– Я позвоню в міліцію абощо… – не надто впевнено пролунало над вухом. Дмитро аж підскочив. «Щось я нервовий став, – подумав він. – А хто б не став?»
– Навряд варто. Не треба наражати нікого даремно… до того ж я не впевнений, що ті, хто мав би приїхати на виклик, не ходять десь серед цих. А може вони забарикадувалися у відділках. Хоча зв'язок перевірити треба. Хтось же має цим займатися. Армія, блін, чи що…
– А Ви сам міліціонер, так?
– Я? – У темряві не було видно виразу обличчя хлопця. Дмитро сподівався, що полум’я недостатньо освітлює і його лице. – Ні, – все ж відповів він, хоча спокуса збрехати була.
– Тоді звідки у Вас пістолет?
– Випадково потрапив в руки. Дуже вчасно.
Дмитро згадав, звідки взяв пістолет: з трупа міліціонера. Який виявився не трупом. Або не зовсім трупом.
– Аткуда у Вас пісталєт? – Ще цього не вистачало. Тепер справжній перехресний допит. – Ви ні мєнт. Ані па-украінскі ні разґаварівают.
– Сьогодні я бачив як один такий «мєнт» застрелив жінку. В голову, – Дмитро замовк, проганяючи з-перед внутрішнього зору «мішок» посеред вулиці. Він убив-таки пацана. Хоч той і був ублюдоном. Мабуть поранив і той впустив пляшку і загорівся. Але ж цілився він вище… Може вцілив у саму пляшку? Як не крути, але від всіх цих думок легше все одно не ставало.
– І што?
Дмитро махнув рукою. Лишалося два патрони. Він поставив пістолет на запобіжник, від чого клацнув курок. Блондинка здригнулася. Він більше відчув це зі зміни ритму її дихання, ніж побачив.
– А що взагалі сталося? Вони повернуться? – Богдан стояв, випроставшись і його було видно (хоч і трішечки) у відсвітах полум’я на вулиці. Він тримав вогнегасник, наче зброю.
– Не думаю. Мені здається, вони втратили відсотків вісімдесят свого складу і не повернуться. Тим не менше, треба організувати чергування. Я перший. Покажи телефон.
– Круто, – Богдан вийняв мобільний і простягнув його дядькові зі справжнім пістолетом. – А мені пушкою можна скористатись? Ну, у крайньому, звісно, випадку. А не так, що на, але не здумай…
– Ні. Розбудиш коли що.
– Як завжди, бля…
– Давно заряджав?
– Що? – Богдан ніби прокинувся з кошмару.
– Телефон.
– А. вчора.
– Добре. Зараз десята. Я чергуватиму до… до нуль-нуль тридцять, ти, Мадлено – до третьої, або ні, краще поміняємось. Ти Богдане – з третьої до п’ятої тридцять, а тоді вже світає. Тобто сонце вже високо. Рекомендую всім, хто не чергує, вкладатися спати.
– На чом?
– Не знаю, люба, пошукай що-небудь. Це твоя фортеця. Знайди щось для Богдана і для себе, а я покімарю в кріслі. Тільки от знайду його…
– Я нашла фанарік.
– Класно. Не світи. Лише після того як спитаєш мене, можеш вмикати. І то за крайньої потреби. Зараз такої немає.
– А в туалєт как хадіть?
– А що, води вже теж нема?
– Нє знаю. Но там тімно.
– Треба буде зранку зайти кудись за покупками. Бо висохнемо тут.
У приміщенні дійсно було спекотно та ще й смерділо горілою пластмасою і бензином.
– А які там батарейки, – раптом випростався Дмитро. – У ліхтарику?
З темряви йому в долоню вткнувся прохолодний ребристий метал. Дмитро відразу ж відіпхнув його назад. Тоненькі, маленькі, такі навряд підійшли б до радіо.
Богдане – спати, Мадлено – чатуй, ліхтарик не вмикай, зберігай тишу, не ходи, не спи, у випадку чого тихенько мене буди, ось тобі другий стілець. Як відчуєш, що засинаєш, встань і постій, але не перед вікном чи дверима. Все. Я – спати.
10
Годинник на мобільному показував другу п’ятдесят три ночі. Для визначення часу Дмитро всунув телефон в сумочку і там вже засвітив його. пожежа перед аптекою давно догоріла, лиш десь у місті ще, судячи з кольору неба, горіло. Стояла абсолютна тиша, яка переривалася зрідка свистом якогось нічного птаха. Завила собака. Дмитро прикинув, що не ближче, ніж за кілометр. Мороз пробіг йому спиною, хоча в приміщенні було душно. Та ще й смерділо. Навіть сюди заносило аромат смаженого м’яса. Ще не приємнішим було від того, що цей запах викликав бурчання в животі. А він же знав, що то за шашлик пахне.
Крім часу він помітив, що у зоні, де зображується рівень стільникового покриття, не було жодної риски. Тільки крихітна шибеничка, яка мала означати антену.
«Що ж це таке? Невже Апокаліпсис? Виглядає, наче чиясь маячня. Скажімо, Бога… Виходить, він сказився. А може це ненадовго? От перехворіють всі, наче вітрянкою і одужають. Вжахнуться ж тоді, що наробили!»
Вулиця виглядала порожньою і це підмивало Дмитра сходити в розвідку до супермаркету. До того ж припекло по-маленькому. Йти потемки через всю аптеку до туалету не хотілося, тим більше, десь там, ледь не посеред дороги вмостився Богдан на дивом знайденому старому жіночому пальто. Як він там вмістився? Ноги, мабуть, у проході стирчать.
Якщо вдасться тихенько вийти і зайти, нічого страшного не станеться. Можливо.
Проблема полягала в тім, що крізь вікно було видно лише ліву частину вулиці, а права була прихована «швидкою», яка стояла майже просто перед дверима. Якщо ж виглядати з дверей – видно правий бік, але в середині цієї панорами була мертва зона.
Дмитро заліз за холодильник, на тумбу і зрозумів, що ані зсунути важкий агрегат без шуму, ані зазирнути під колесо машини він не зуміє.
Довелося йти у вже засмерділий туалет. Води-таки не було. Дорогою він, звісно, зачепився об Богданові ноги, та малий лиш буркнув щось нерозбірливе так, видно, й не пробудившись. На зворотному шляху довелося його розштовхувати. Малий ледь стояв на ногах і Дмитро з жалем вирішив бодай півгодини побути з хлопцем щоб переконатися, що той не засне. Принаймні протягом цих тридцяти хвилин.
Хлопець відключався стоячи, що на диво сильно дратувало Дмитра. Той навіть дав малому легкого ляпаса, коли Богдан почав завалюватися набік.
– На, тримай, – Дмитро простягнув хлопцеві пістолет. – НЕ стріляй, якщо встигаєш мене розбудити. Цілься добре, патронів мало. Не світися перед вікном. Все пам’ятаєш? Щасти.
І пішов спати. Він був певен, що пацан, наділений такою довірою, не посміє заснути. Або хоч не зможе від збудження, викликаного важкістю металу в руці.
Не встиг він сісти на стільця, маючи на думці перед сном ще постежити трохи за юнаком з-за стійки, як малий вже трусив його за плече.
– Не тич стволом. Що там таке.
В грудях було порожньо, голова гула. А він же тільки заснув!
Та ба, за вікном вже був ніби білий день. Сонце било просто в «амбразуру» їхнього почорнілого вікна.
– Їх там дохріна, а у Вас тільки два патрони!
– Ти перевіряв?
– Аякже.
Хлопець спробував відтягнути затвор, але Дмитро миттю відібрав у нього зброю.
– Тихше, тихше. Я ж спеціально витяг патрон з патронника і поставив на запобіжник.
– Нам треба пушок, патронів і місце, де є їжа і вода.
– Правильно. Але треба ще трохи поспати. Чи вони беруть нас приступом?
– Ні, але…
– Тоді нічого будити мене з усілякої дурні. Котра година?
– Вже п’ята. І дві хвилини.
– Добре, дай гляну. Розпакуй трохи консервів. Ось ніж.
Він простягнув хлопцю «метелика», яким йому вчора погрожував роботяга.
Вулиця справді не те щоб кишіла, але була багатою на хисткі постаті, які блукали, ніби чогось шукаючи. Вчорашній «мішок» тепер набув істинно символічного вигляду. Тепер це був просто розчленований голий скелет.
Один із «ходячих» неочікувано швидко кинувся під трамвай, один із двох, що завмерли мертві між аптекою та АТБ, і, витягши звідти чорно-білого кота, який при цьому розмахував лапами і хвостом, шипів, плюючись піною, скрутив тваринці карк і вгризся в горло маленькому обвислому трупику.
Дмитро згадав їхню кішку, Аполлінарію, яку, згідно з логікою слідчого, теж він сам убив. Апа була, наче пес, завжди готова атакувати неприємних їй гостей. Рвала їх жорстко, з усієї своєї немаленької, як для кішки, сили. Апу було забито чимось важким. Вона була ще жива, коли Дмитро прийшов додому того дня. Натомість Ольга і той її однокурсник…
– Підйом! – Струснув він за плече Мадлену. – Їмо і вирушаємо.
– Куда? – Вона позіхнула і почала роззиратись з таким виглядом, ніби не могла повірити, що досі не прокинулась зі сну, де вона забарикадована на роботі з двома психами, один із яких мав пістолет, а навколо по вулиці шастають ватаги зомбі та агресивних малолітніх наркоманів.
– Ти побудеш тут, а ми з Богданом зробимо вилазку. Перевіримо як там назовні. Якщо можна пересуватися – вирушимо всі.
– Куда? – Повторила питання дівчина.
– Куди-небудь подалі від міста. Де є їжа, народне господарство, криниця, де мало людей загалом. Може туди ця зараза не дісталася. Шкода, радіо не працює.
– А телефони?
– Зв’язку нема.
– А що, – увійшов у торгівельну залу, позіхаючи, Богдан. – Що як воно передається тваринам? Це я сам щойно придумав.
– Подивимось на місці. Якщо є якась хвороба, то добре смажитимемо м'ясо і митимемо руки з милом. Якщо ти про це. Взагалі-то, жодна хвороба не вражає всі біологічні види ще й різних родин і родів. А тепер – їсти. І руки не забудьте помити.
– Вади же нєт, – буркнула білявка, водячи язиком по зубах і кривлячись при цьому.
– Точно, забув, вибачте. Тоді не мийте.
Після нетривалого сніданку, надлишки харчів було викладено з наплічника, Мадлену заспокоєно і проінструктовано. Для Богдана ватажок їхньої групи самітників підготував у якості зброї стійку вішака, знявши з нього «роги» і «ніжки».
– Просто відпихай їх від себе, а я розберуся, – казав Дмитро. Собі ж він лишив тільки пе-ем охоронця СІЗО.
Холодильник було відсунуто (якомога тихіше), як і тумбу, двері відімкнено і Дмитро першим поліз під ролет.
– Не брязкай тільки цією трубою, – попередив він хлопця. І в ту ж мить Богдан гепнув «безрогим» вішаком об пластик дверей. Дмитро зітхнув і виповз нарешті до колеса «швидкої». Тут він показав хлопцю відкриту долоню, жест, що мав означати: «Чекай». Богдан застиг під ролетом.
Дмитро зазирнув під машину, а тоді почав поволі обходити її. Кілька тіл лежало в різних позах посеред вулиці й не подавали ознак життя. Шестеро чи семеро «зомбі» блукали між кіосками за трамвайною зупинкою (один з газетами, інший швидше невеличкий магазинчик з людським входом – мікросалон шпонованих дверей). Їхні силуети мелькали у вікнах вагонів трамваїв та обабіч них.
– Ходімо, – самими губами промовив Дмитро і, не чекаючи малого, перебіг до крайнього вагона.
Дев’ять. Їх було дев’ять. І один із них йшов уздовж трамваю просто до Дмитра. Поруч засопіли і чоловік, не дивлячись, простягнув руку назад. Богдан нехотя віддав свою нікчемну, на його власну думку, зброю. Дмитро присів і став чекати. «Ходячий» з того боку вагона зупинився, ніби здогадався, що на нього чекає, пробурмотів щось нерозбірливе й рушив далі.
Дмитро ще раз оглянув АТБ: зомбі, що блукав біля входу, виказував, як чоловікові здалося, бажання зайти всередину, проте ручку дверей вперто ігнорував. Отже, якщо всі встигли вийти із супермаркету (ох, якби вони не все перед тим розібрали!), то зараз там порожньо, жодних зомбі. Якщо їм з хлопцем не вдасться вийти через центральний хід, у супермаркеті є чорний хід і ворота для прийому товару. Якось виберуться.
«Зомбі» пройшов повз, не звернувши уваги на «засідку», так що Дмитро завагався чи варто взагалі його нейтралізовувати. Може він піде собі… а може поверне назад. За покупками.
Дмитро вже замахнувся вішаком, коли миттєва думка прохромила мозок: що ж це він, ударить людину по голові, бо йому треба пройти в супермаркет? Може ця людина й не агресивна? Може й не хвора, чи що там з ними усіма? Може й хворий, та одужає? Якщо йому, звісно, не проломлять череп аптечною вішалкою.
– Стій, – тихо скомандував Дмитро.
«Ходячий» зупинився і завертів головою. Нарешті, помітивши джерело звуку, він повернувся до того джерела і рушив, виставивши зазадаоегідь руки. З опухлого синюшного обличчя звисали патьоки чогось, що нагадувало блювоту. Вранішній вітрець підтвердив цю здогадку. Крім цього від «ходячого» несло ланом і відвертим, хоч і слабеньким на тлі всієї композиції, ароматом зіпсованого м’яса.
– Стій, – повторив Дмитро голосніше, не в змозі відірвати погляду від каламутних очей та розчахнутого провалля рота чоловіка у футболці і шортах, який пер на нього.
Дзенькнув немелодійно вішак і «ходячий» похитнувся. А потім про-довжив рух у попередньому напрямку і, вочевидь, зі старими намірами. Дмитро позадкував підстрибом, замахуючись знову. Навіщо було привертати його увагу? А тепер невідомо чим взагалі закінчиться ця сутичка. Не привернути б увагу всього натовпу…
З вилиці, куди влучила труба, сочилася густа, майже чорна рідина, яка мусила бути кров’ю.
Наступний удар припав у скроню і виявився летальним (якщо так можна висловитися про на позір вже мертвого). Ходячий упав набік, стукнувшись об трамвай. Кілька слабких судом пройшли його тілом, тоді воно знерухоміло. Дмитро потицяв трубою в плече дядька, роздивляючись його босу п’яту (на іншій нозі збереглася сандалія), віддав залізяку Богданові (так само не дивлячись, як і взяв) і пірнув між кіосків, попередньо старанно обійшовши труп «ходячого».
Здається, вчасно: жоден із «ходячих» не перебував на шляху, та ще й вони всі якраз розходилися вбоки, ніби змовились. Дмитро кивнув Богданові і вони підтюпцем, щоб не шуміти, повз замуровані ролетами кіоски (один все ж був розгромлений і, здається, порожній) побігли до пандуса перед входом до супермаркету.
Двері легко піддалися і так само безшумно почали зачинятися за відвідувачами АТБ. Лише в самому кінці своєї траєкторії двері смикнулися і гупнули. Дмитро нерозбірливо щось проказав і дістав пістолета.
В супермаркеті був безлад: полиці напівпорожні, але більша частина того товару не була відсутня, а просто валялася на підлозі. Каси стояли також потрощені; в одному місці на підлозі виднілася підсохла, але де-не-де ще тьмяно блискуча кров.
Поки прибульці озиралися, в двері бухнуло: «ходячий» стояв перед ними й бився головою у скло.
– Він так і вікно вивалить, – сумно проговорив Дмитро й рушив повз каси у торгову залу.
– Ніби нікого, – прошепотів Богдан, а тоді вже голосніше і веселіше: – Дивно. Тоді все наше. Тільки б вийти якось.
– Вийдемо, – засичав Дмитро. – Тільки тихіше.
Він згадав тіло, привалене такою ж горою пачок і пляшок, тіло, яке і зараз там лежить, але між цими положеннями доволі активно ходило і намагалося вчепитися…
– Чуєш, ніби щось шарудить?
Богдан кивнув і простяг вперед вішак. Дмитро похитав головою, мовляв сам бий.
– Тільки коли я скажу, – мовив він і вискочив у прохід, де чулося шелестіння і плямкання.
«Ходячий» сидів на підлозі й рвав зубами полімерну плівку упаковки курячих стегенець «Наша Ряба». Дмитрові пригадалася сцена, якій він якось став свідком, коли спостерігав на автобусній зупинці (тоді він ще не пересів на власне авто), як середніх літ чоловік так само і з таким же виразом обличчя розжовував запаяну в поліетилен палку ковбаси. Пакетом і підборіддям в нього бігла слина, очі живились безвиразно в далину, точніше в нікуди. Тривало це хвилин сім, поки чоловік не дістався нарешті до ковбаси. Потім діло пішло трохи жвавіше.
«Ходячий» тупо жував упаковку, з якої крапала рожева рідина, навіть не звернувши уваги на звук голосу Дмитра.
– Агов! Здається він надто зайнятий.
– Бо неголодний, – Богдан замахнувся тремтячими руками, але Дмитро зупинив його, мовляв, він нам не загрожує, а це тобі не комп’ютерна гра. Люди справжні. Хворі чи ні, але вони – люди. Твої сусіди, друзі, рідні… Давай краще збирати м'ясо, яке цей не замацав. Там десь термопакети висіли біля кас. Не привертати зайвої уваги, ото і все…
Холодильники ще зберігали певну прохолоду, але в інших частинах зали було надзвичайно душно, не зважаючи на ранню годину.
Богдан повернувся від кас з пакетами, поки Дмитро обережно виймав нечисленні упаковки зі стегенцями і суповими наборами, що ще лежали на полиці неподалік «ходячого».
– О! Пістолет!
«Ходячий» глянув у бік малого, але тут же повернувся до пожирання полістиролу з певною долею курятини. Дмитро цитькнув і простежив за поглядом хлопчини. В дальньому кінці ряду, біля відділу побутової хімії, притулившись до стелажа і звісивши голову на плече, сидів чоловік у міліцейській формі. Біля руки зі скоцюрбленими пальцями на підлозі лежав пе-ем.
Форма міліціонера була місцями заляпана кров’ю, але калюж під ним не було помітно, тому важко було повірити, що його загризли чи навіть що він застрелився. Швидше за все він отримав кілька…
Не встиг Дмитро додумати цю думку, як Богдан кинувся підстрибом до пістолета, вже зовсім не зауважуючи їхнього сусіда – любителя «Нашої Ряби».
Стій! – Гукнув чоловік хлопцеві, та було вже запізно: «мрець» у міліцейській формі розчепірив пальці і вхопився за простягнуту до зброї руку. Голова його піднялася і все тіло кинулося, наче відпущена пружина із вищиреними зубами на вістрі атаки, кинулася просто на Богдана.
Все сталося настільки швидко, що Дмитро лиш встиг зробити кілька кроків у бік подій та ще мелькнула думка: «Чи патрон загнав в патронник?». Рука Дмитра сама собою піднялася і пістолет оглушливо гавкнув, підскочивши в долоні.
Богдан сидів поряд з міліціонером, тримаючи свою праву руку лівою, затискаючи голе передпліччя, проте все одно добре видно було глибокі подряпини від нігтів.
Дмитро підбіг до трупа і здивувався, побачивши, що це – той самий міліціонер ППС, який застрелив із цього ж самого пістолета продавщицю у крамниці на Металургів. А тепер сам лежав на боці з дірою в голові.
«Дізнаєшся, як воно…» – несподівано злобно подумав Дмитро.
– Як ти? Вставай…
Богдан раптом розревівся:
– Мене пошкрябали! Тепер я стану зомбі!
– Замовкни! Ти думаєш, що це передається через укуси? Чи подряпини? Чому ти не припустиш, що воно передається повітряно-крапельним шляхом? Може ми уже заражені. Обоє. А зараз підемо назад в аптеку і покусаємо Мадлену. Давай поглянемо на цього красеня! – Дмитро став зривати форму з міліціонера. Сорочка, майка, легкі брюки. Залишивши самі труси на трупі, він вигукнув уже на повен голос: – Бачиш? Його не кусали і не дряпали! Може він ось через цю кров на формі заразився! Але ж і швидко… – Дмитро стишив свої репліки.
– Значить, – сьорбав носом Богдан, – воно передається кров’ю і слиною, як СНІД.
– СНІД не передається…
– Ну, не слиною, а вавками в роті. Може я не заразився? Що там під нігтями, кров?
Під нігтями справді була свіжа кров, але чи була вона там дотепер, сказати було неможливо.
– Ти не заразився, – впевнено і твердо промовив Дмитро. – Щось серйозне ушкоджено?
Богдан похитав головою.
– Тоді ходімо.
– Ні, вони унюхають кров…
– Не встигнуть, – миттєво зреагував Дмитро. – Ходімо. Нам ще багато треба взяти.
Біля дверей знову було порожньо. Двоє людей визирнули із супермаркету і рушили тихенько до аптеки. Вже біля самих дверей, коли Богдан із наплічником пролазив всередину, Дмитро зненацька повернувся на середину вулиці. Вздовж трамвайних рейок йшов просто на нього хлопець. Одна рука в нього була фактично відсутня аж до ліктя, чорна сорочка видавалась кирзовою від задубілої крові, масно відблискуючи. Це був один із вчорашніх нічних нападників. Саме з ним, переважно, Дмитро вів переговори.
Дмитро тримав руку з пістолетом опущеною і розслабленою. Хлопець втомлено якось зупинився, а тоді впав на коліна, а з цього положення – далі. Голова його, наче гарбуз, хруснула, підскочивши на рейці.
11
Телефон розлетівся на друзки, не лишивши на стіні й сліду від влу-чання.
– Може нам пригодилося б знати час?
– Для чого, Богдане? Для чого? – Очі Дмитра були вибалушені, з рота летіли бризки. – Все! Цивілізація закінчилася! Де ти його зарядиш? І для чого, заради Бога? Людство вимерло! Хочеш знати час? Зараз – ніякий. Вічність. Взагалі нема часу!
Шесть ноль п’ять, – тихо докинула з-за стійки блондинка.
– Так, точно, – чомусь зрадів Дмитро. – Скільки там казали пройшло? Сімдесят дві години? По всьому світу! Зараз шоста… отже, цій заразі, щоб знищити людство знадобилося вісімдесят три години. Менше чотирьох діб! Якщо ще не всі здохли, як от ми, то скоро здохнуть!
– Ну і што ти прєдлаґаєш?
– Треба вшиватися звідси! Ми набрали харчів і всякого іншого, першої необхідності, так би мовити.
– У нас лише два пістолети, і всі у тебе, – дорікнув Богдан, оглядаючи забинтовану руку, імовірно просто не зважаючи дивитися чи то від страху, чи від огиди, на Дмитра, бо зараз він викликав саме такі емоції.
– Ти ні ґаваріл, што у тібя іх два. Кто же ти?
– Буде у нас все. Бо я зрозумів, що без ствола і відра патронів краще не виходити.
– То куди зараз? У зброярську крамницю? Чи в міліцію?
– В зброярську, – трохи провагавшись відповів Дмитро. – У них хоч мародери не вичистили… Якщо нас туди впустять. Думаю, що продавці, якщо були в той час, як для них докотилося, були всередині і не погнали по домівках, що швидше за все і сталося. А може бродять десь, як ці… тоді ми обломимось і підемо до міліції. Треба машину. – Він помітно заспокоївся, зітхнув і знесилено сповз стіною на прохолодну підлогу. – Мадлено, йди сюди.
Дівчина підійшла, зирячи при цьому на Богдана, який марно прикривав лівою рукою пов’язку на правій.
– Тримай, – Дмитро простягнув білявці пістолет ППС-ника. – Ось це – запобіжник. Патрон в патронник не заганяй, поки немає потреби і не знімай з запобіжника, якщо не збираєшся стріляти. Там чотири патрони. У мене – один. Треба берегти їх.
Богдан із виряченими очима підскочив, уперши руки в боки:
– Їй!?! Чому їй? А мені? Я ж…
– У тебе труба. Ти сильніший, а вона не зможе з нею впоратися. Не бушуй, дістанеться й тобі…
Мадлена усміхнулася на словах, що, мовляв, Богдан сильніший за неї, але не сказала ні слова. Втім одразу посерйознішала, знову косячи на хлопця. Той же насилу заспокоївся, ображено блукаючи аптекою. Тоді враз, проходячи повз дівчину, спинився і тицьнув у неї забинтованим передпліччям:
– Боїшся? Ти ж не віриш у таку дурню!
– Лишається ходити від машини до машини з п’ятьма набоями, сподіваючись знайти машину з ключами, – бурмотів Дмитро. – А такої може і не виявитися. Потрібна наводка. Хтось має ідеї?
– У мєня єсть сасєдка, аднакласніца…
Дмитро нашорошив вуха. Мадлена продовжувала:
– У нійо єсть машина. Ана сама в бальніце. Єслі всьо нармальна, машина стаіт ва дварє, за аптєкай. Ключі далини бить в квартірє. Ана забила закрить фортачку, каґда єйо увізла скорая.
– Який поверх?
– Фтарой.
– У неї старі вікна?
– Пасматрітє. Іс заднєва акна відна і машину і їйо окна.
Двір був безлюдним, навіть хвоста з центральної, як цього побоювався Дмитро, не привели, але він все ж постійно озирався довкола, як, втім, і Мадлена.
– Може у неї вдома лишився чоловік чи хлопець? Мама?
– Нє-а. ана рассталась са сваім. Я знаю, што ана ні с кєм послє…
Кодовий засок підїзду клацнув і звідти вивалився Богдан, поспішаючи захряснути двері за собою. Сходами тупотіло.
– Бляха, чуть не попався! – Він склав губи трубочкою і видмухнув крізь неї повітря.
– Ключі знайшов?
– А що їх знаходити? Валялись на тумбочці.
– Нада би заєхать к нєй… – тихо й не дуже впевнено запропонувала Мадлена.
– Ні, – в один голос відповіли хлопці. – Ти знаєш що вона ще жива? – Спитав Дмитро.
– Я ні знаю… даже в какой ана бальніце…
– Тим більше. Шукати її – все одно що покласти голову на рейку перед тепловозом, що несеться на швидкості сто шістдесят.
Червоний Matiz одразу став об’єктом глуму Богдана, але завівся слухняно і поплив з двору, несучи в своїх обмежених об’ємах салону можливо останніх живих людей у місті мертвих.
– Цікаво, – буркнув Богдан, коли його старший товариш увімкнув магнітолу. – Де зараз Вакарчук?
– На концерті, – зітхнув Дмитро і зробив гучніше.
«Коли настане день… закінчиться війна…»
