Коли і як все це почалося, хоч пальці ув одвірки йому суньте, Дмитро не міг сказати. Чи то воно зародилося на атолі Бікіні (в епіцентрі ядерного вибуху, як та Годзілла в фільмі з чуваком, який ще знімався в «Леоні-кілері»), чи в лабораторії з виробництва біологічної зброї якої-небудь Північної Кореї, чи може це була рідкісна хвороба приматів чи, скажімо, птахів синьоногих олуш, як колись СНІД. Він не знав.
Але знав точно, коли все те почалося з ним безпосередньо.
Він тоді ще не знав як це передається, не знав про два типи перебігу захворювання. Словом, нічого не знав.
Бо сидів у той день шостого червня у загальній камері Криворізького СІЗО.
Не зважаючи на протести і заяви, Дмитра тримали саме в загальній камері, хоча йому, на його ж переконання, краще підійшла б одиночна келія. Щоб у неї потрапити він навіть здійснив спробу нападу на конвоїра. Але замість п’ятнадцяти діб карцеру отримав приблизно стільки ж ударів по нирках клятою тонфою. Коли тонфа зігнулась, а конвоїр розізлився ще й на неї, цей недолугий нововведений спецзасіб, то Дмитро вже не знав скільки й по чім отримав, відключився. Зате в камері його почали поважати.
Єдина проблема була в тім, що він не хотів їхньої поваги.
Тож це сталося, ввалилося в його життя близько одинадцятої ранку у вигляді чергового. Того дня їх не вивели ані на оправку, ані на сніданок, ані на роботу. До десятої у блоці стояв гомін, як на Майдані, але жодної реакції з боку адміністрації на конструктивну критику зеків не спостерігалося.
Десь пів на одинадцяту коридором хтось пробіг, судячи з брязкоту – черговий. За ним протупотіло з інтервалом в десяток секунд ще декілька пар ніг, потім почувся звук, схожий на постріл.
Невже бунт? Нічого собі, думав Дмитро, як у кіно просто. Або як у Сухумському ізоляторі. Кого покришать, кого вжарять гумовою шрапнеллю і змусять у положенні «упор лежачи» повзти вниз сходами.
Така перспектива не усміхалася, як то кажуть наші брати москалі, мізантропу-зеку, саме тому він і знаку не подав, що хоч дихає, коли брязнули ключі за дверима і клацнув замок. Хто привертає увагу до себе, той платить за це. Про це він знав, у цьому переконався у наступні двадцять-тридцять секунд.
Тож замок… Хоча ні, спочатку щось вдарилось у двері, та так сильно, що аж штукатурка посипалася, а зеки, які сторожко прислухались до какофонії назовні аж попідскакували.
Тоді двері потремтіли, ніби з того боку когось били, гасили, притуливши до них. А тоді вже клацнув замок.
Зеки, швидше рефлекторно, за звичкою відступилися, а не тому, що двері розчинилися так, наче їх винесло ядром зі стародавньої гармати.
Так всі і застигли, хоч картинку малюй: біля дверей, ліворуч, стоїть Мишко Кудлай, рецидивіст, арештований востаннє за розбій (статті Дмитро навмисне не запам’ятовував, сподіваючись хоча б якось відгородитися від цього нового непривітного для себе світу), далі – великий пробіл, тут двоярусні нари, на нижній полиці яких сидить Дмитро, ніби сховавшись у тіні. Можливо це і врятувало йому життя.
З іншого боку – ще троє зеків біля своїх нар (одні нари порожні вже місяців зо три, а кажуть – тюрми переповнені). Богдан – крадун, спиздив щось типу будматеріалу на півмільйона. Хазяйновитий такий, квадратовий вусатий дядько.
За ним Юрко і Саня, два дебіли, любителі набухатися і пошукати кого б «расчєхліть». Востаннє розчохлили їх, здається. Молоді, але зношені, як старі шкарпетки.
– Докричався, – сказав Богдан Мишку, який справді щось там пробував викрикувати в замок. – Зараз нас «впиздолять»…
На порозі стояв черговий по поверху сержант Груздь. Жирний в міру і неприємний, зі слинявим ротом і кисляками в очах тип, чию придуркуватість можна було пояснити хоча б званням у його віці тридцять п’ять-сорок років. Коли Груздь бухав, а бувало це часто, важко було повірити, що перед тобою не шмат розкладеного м’яса зі свинячого гузна.
Сьогодні сержант виглядав не як шмат свинини, а як сама скажена свиня. І то жива-живісінька. Описати цих двох і не розбереш де хто: очі Груздя широко розплющені, червоно-жовті, ніби він знову добряче упився вночі, але рожа не була набряклою і навіть щоки були поголені; ніздрі роздуті і шумно, втім як завжди, сапають повітря, ну чисто тобі свиня вишукує жолуді; волосся на голові хоч ріденьке, навколо велетенської залисини – сторчма.
Але саме страшне і схоже на сікача (щоправда, Діма бачив їх лише на картинках і в кіно) – це рот: криво вишкірений, жовті зуби зі свіжими пробілами стирчать у різні боки, цівкою стікає підборіддям рожева слина.
Здається справді бунт, подумав Дмитро і щільніше притиснувся спиною до стіни. От наш сержант в зуба отримав. Від кого, цікаво?і що йому за це було? Невже то його пристрелили? Чи то був попереджувальний?
Та СІЗО гуділо по-старому. Неможливо було сказати, що щось взято під контроль. Почулися ще два постріли, тепер, з відкритими дверима, сумнівів не було: це таки були постріли.
То довбаний сержант зі злості нас усіх перестріляє? Чи залишить когось?
Дмитрові згадалося фото, яке він бачив на виставці СБУ, де були зображені жертви большевизму: політв’язні, знайдені закатованими у тюрмах України після відступу червоних.
Та в руках у сержанта не було ані автоматів, ані пістолетів, кобури теж не було.
Був лише старий добрий, ще совдепівський пе-ер. Груздь ніколи не довіряв новинкам, типу тої тонфи, яка гнеться, мов калач, від першого ж удару об спину.
Щоправда по кістках вона б’є все ж дуже боляче.
Але навіть пе-ер висів собі мирно на поясі, поряд з балончиком «Те-рену». Здавалося, лютий, аж оскаженілий черговий вломився в першу-ліпшу камеру, щоб відбити своє горе і образу, завдану невідомо ким, на відбивну разом з печінками котрогось із зеків. Дмитро чув таке бувало. Але тоді, як казали, приходив хтось із начальства, невисокого, дрібна якась сошка, Дмитро не пам’ятав, і ще була страховка – четверо дебелих моцаків з автоматами.
Сержант загарчав (справді, як собака) і ступив якоюсь нетвердою п’яною ходою в камеру. Здавалося, він збирається голими руками розірвати будь-кого, хто йому попадеться.
Ближче з усіх до нього стояв Кудлач, рецидивіст, розбійник, міцної статури дядько, кажуть, колись ледь не став майстром спорту з дзюдо, та перед якимсь важливим боєм загримів вперше у тюрягу. Набив якогось алкаша так, що той умер в лікарні.
Мишко, завжди діловий, ніби тренер до новачка на татамі, поспішив висловити своє занепокоєння подіями у блоці:
– Сишиш, сержант, шо там, блять, проісх…
Він обірвав фразу на півслові, коли зуби ,ті самі криві жовті зуби сержанта, стислися на Мишковому носі. Обидвома руками Груздь вхопився за щоки зека, і відкусив визначний орган на голові дзюдоїста-невдахи. Руки Мишка, що були скинулися для захисту, розлетілися в сторони і він завищав.
Ззаду, як його бачив Дмитро, рецидивіст нагадував баришню сімнадцятого століття, яка побачила мишу в своїй постілі.
Сам же він відчув, як коліна йому крупно затрусилися, а до горла підкотив клубок.
Груздь тим часом заковтнув, здається, носа Мишка і приступив до щік. Дзюдоїст почав нарешті відбиватися, точніше відпихати нападника руками, знову наче та дівчина. Інші зеки сахнулися назад, не показуючи своєї злочинної суті, а перетворившись на заляканих овець.
Мишко раптом відлетів аж до дальньої стіни, під вікно, вигнувся, вдарившись у батарею і впав на коліна.
Сержант із замащеним кров’ю обличчям почав промацувати безумними очима камеру і першим на очі йому трапився саме Дмитро, точніше його ноги, що стирчали з тіні нар.
Жодної готовності захистити себе Дмитро не відчував. Його всього вже тіпало, піт струменів спиною.
Завищали пружини з іншого боку камери. Дмитро мимоволі поглянув туди. То Саня, «розчехлитель», задкував, поки не всівся з розмаху на свою койку.
Груздь теж відволікся в той бік і миттєво переключився на Саню, розвернувшись всім корпусом і надзвичайно прудко, як для людини своєї комплекції, кинувся на зека повз інших двох.
Коли звідти полилося чисте сопрано Сані, Богдан з Юрком кинулися навтьоки у розчинені двері. Дмитро ж тільки безпорадно глипав очима.
Та потім, швидко зметикувавши, що при такому темпі розвитку подій дуже скоро у сержанта, який з простої падлюки в одну мить перетворився на канібала, не буде великого вибору наступної закуски, Дмитро кинувся на слабнучи ногах слідом за співкамерниками, яких уже й слід прохолов.
Сопрано на Саниному койко-місці змінилося на хрипкі схлипи. Дмитро відчув непереборне бажання затулити вуха руками, проте зараз вони йому були потрібні для того, щоб, ухопившись за одвірок, не впасти, провести рекогносцировку.
Головне, думав він, вчасно підняти руки, впасти навколішки і здатися, бо ще пришиють при спробі втечі.
В коридорі гуділо, проте жодної живої душі видно не було. Втім ні, в кінці коридора, з-за вигину стіни, стирчали ноги в штанях з лампасами, впершись носками черевиків у цементну підлогу.
Ззаду почулося гарчання і Дмитро усвідомив, що крики й плач Сані припинилися. Він, не дивлячись, боячись це зробити, смикнув двері на себе, вивалившись у коридор.
З того боку затарабанили, забилися і раптом з силою штовхнули. Дмитро ледь не відлетів до стіни навпроти. Витримати ще один такий удар він не відчував сил. Натомість попустив двері, прочинив їх трохи і з розмаху знову захряснув. В кінці об них гупнуло, натиск припинився. Дмитро кинувся до ніг за поворотом.
Тіло лежало вниз обличчям під самими ґратами на сходи. Ґрати були замкнені.
З радістю відзначивши в руці тіла в’язку ключів, Дмитро почав гадати, чи встигне він підібрати ключ і втекти від оскаженілого сержанта, який, як видно, пришив ще й колегу. Може від цього й весь шум? Придурок Груздь припхався на роботу помішаний?
Вхопивши перший ліпший ключ, Дмитро приємно здивувався, відчувши, що замок піддався з першого ж разу й визирнув за поворот. Двері камери стояли навстіж, а сержант тупотів, наче слон, коридором, видаючи те своє гарчання.
Ґратовані двері розчинилися, випускаючи Дмитра. Він шарпонув залізо від себе й почав замикати замок. Ключ не рухався.
– Що ж таке? – Розпачливо вигукнув Дмитро, безрезультатно смикаючи клятого ключа.
З-за вигину коридору з’явилася тінь сержанта, впавши на ноги тіла під дверима.
Хто це? Дмитро глянув, не перестаючи смикати ключ, так само без всілякої для себе користі. Обличчя, увіткнуте в цемент, було заюшене кров’ю, під ним розтікалась калюжа, в якій виднівся слід ноги. Це він, Дмитро, вляпався, хай йому грець!
Чорт! Чорт! Зараз Груздь добереться до нього і..!
Коридором загуркотіло і біля ніг загризеного (чи забитого, чи застреленого) охоронця лягла така ж замазана в кров морда Груздя. Він хапав ротом повітря, вибалушивши очі. З носа лізли бульби.
Нарешті у замку грюкнуло і Дмитро відсахнувся від ґрат. Не важливо, що скажений сержант не рухався, може він зараз встане, а він теж має ключа.
Сахнувшись назад, Дмитро провалився у порожнечу. Далі його зу-стріла сходинка, потім друга, третя…
В очах потроху прояснювалося, але зір був зернистий, як картинка на плівці, відзнятій на даху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС.
На сходовому майданчику було порожньо. Страшезно боліло праве плече і потилиця.
Дмитро спробував підвестися, та лише зі стогоном осів назад.
Отут він і лежатиме. Поки його не знайдуть і не запроторять назад до камери. До погризених Санька і Мишка.
А де, до речі, Богдан з Юрком? Побігли в інший бік коридору. Чому? Там же глухий кут. Ключ від ґрат з того боку у Груздя, а він сказився.
А чого цей тут?, подумав Дмитро про погризеного з ґратами. Від кого він втікав?
З другого поверху.
Він прийшов не усмиряти Груздя. А може якраз для того?
Знизу, з прольоту почулося до болю знайоме гарчання. Рипнули петлі дверей клітки між першим і другим поверхами. Забахкали постріли.
Дмитро незчувся як злетів нагору й притиснувся до решітки, вдивляючись у обличчя Груздя. Він скидався на реально мертвого: скляні очі, язик, покусаний, майже розгризений навпіл впоперек, звисає з рота аж до підлоги.
Дмитро поглянув на свої долоні, а тоді покульгав сходами вниз.
Ключі валялись під стіною. На сходах тупотіло. Декілька чоловік піднімалось з харчанням, таким же, яке донедавна ширив смердючим повітрям СІЗО Груздь. Якщо по нього йдуть двоє чи й троє таких же скажених, як сержант, краще вже мати справу з ним одним, тим більше не схоже, ніби він у формі.
Що ж це? Масовий психоз? Епідемія сказу?
Тупотіло вже зовсім поряд. Ще один проліт, а йому ще раз повернути ключа.
Нарешті Дмитро опинився знову у своєму секторі «бублика», як називали всі СІЗО через форму будівлі, де безпосередньо розміщувалися зеки.
Груздь лежав на пузі, відстовбурчивши зад і витягнувши руки вздовж лампасів на штанях.
Дмитро поволі підійшов до тіла сержанта, тримаючи ключі наче зброю, у витягнутій руці.
Може знизу будуть нормальні контролери (не всім же бути скаженими!), тож для нього буде краще знаходитись на місці. Але в камеру він не піде. Поки поранених, він сподівався поранених, не заберуть.
Дмитрові стало млосно, а за мить коліна знову затрусилися: у ґрати вдарилися два контролери. Обличчя у них були такі ж, як і у Груздя: червоні очі, заляпані кров’ю рила, вищирені зуби.
– Та що ж це таке!? – Вигукнув Дмитро й кинувся до протилежного краю їхнього відрізка коридору «бублика». Там мали бути його співкамерники. Вони не могли вийти. Ключі ж у Груздя.
Точно, ключі. Дмитро повернувся й обережно став знімати їх з пояса сержанта. Той не дихав і нічим не викликав вже такого страху як раніше. Трупи він на своєму віку бачив. Бог свідок. Вони вже, як кажуть, не кусаються.
Його пересмикнуло.
Нарешті ключі було знято, Дмитро рушив коридором майже бігом. Пробігаючи повз свою камеру, він зазирнув у щілину: хтось там ворушився, та він вирішив все-таки не затримуватися.
Далі коридор перегороджували ґрати наступного сектору. Так само праворуч вели заґратовані сходи. Вниз і вгору. Ґрати були прочинені.
Дмитро різко загальмував, побачивши націлене на нього дуло автомата. Біля ґрат сусіднього сектору, з того боку стояв контролер з автоматом.
– Стаять!
Зек слухняно опустився на коліна, тримаючи руки піднятими. Ключі випали на підлогу, брязнувши об цемент.
– Не стріляйте, я нічого не зробив, це він напав на нас…
Дмитро побачив краєм ока рух: сходами вгору повзла якась почвара. Приглядівшись, він побачив, що то – пошматований, ніби щойно з м’ясорубки, чоловік у цивільному. Воно повзло, харчало й пускало слину. Одне-єдине вціліле око вловило Дмитра, націлилось і більше не відпускало.
– Пустіть мене… – заблагав автоматника зек, озираючись. І недаремно: з його камери вийшов, хитаючись, Саня. Навіть з відстані було видно, що горло у нього розірване і він не може от так іти.
Шок, заспокоював себе Дмитро, відчуваючи свою скромну персону персонажем фільму жахів.
Але Саня йшов нетвердими кроками, підходив ближче і ближче, і чим ближче він підходив, тим зрозуміліше ставало, що він не може бути живим.
Але як в біса він тоді іде?
– Пустіть… – скимлів Дмитро.
Ззаду пролунало два постріли. За Санькою з’явилися постаті тих двох, що загнали Дмитра назад на третій поверх. Один сильно кульгав. Може він кульгав і раніше, Дмитро не пам’ятав, може вони й не зустрічалися ні разу, впевненості не було тепер ні в чому, крім як в тому, що якщо автоматник його не впустить у свій сектор, то він неодмінно загине.
Сам же автоматник прицілився і Дмитро заплющив очі. Сльоза неочікувано скотилась з лівого ока щокою і… пролунали декілька пострілів. Луна коридору помножила їх так, що в голові Дмитра задзвеніло.
Крізь вату у вухах він усе ж почув крик:
– Заходь, бистрєй!
2
Пил виїдав очі,жар обпалював шкіру. Він вивалився крізь пролом, волочучи за собою уламки цегли. В долоні впилися гострі шматки того, що хвилину тому було стіною «бублика».
«Це доля, я обраний», думав Дмитро, намагаючись не натиснути на гачок пістолета, затиснутого у правій руці.
Скільки там патронів? Скільки ще знадобиться?
Складалося враження, що назовні більше, ніж всередині.
Дмитро зрадив те відчуття, яке відчув, коли всадив кулю в голову контролеру, з яким опинився в пастці камери на першому поверсі. Згадав, як смикнулося його тіло. Згадав ці незграбні рухи руками, які робив контролер, наче потопельник.
Все ж добре, що він був озброєний. А якщо б Дмитро опинився за-мкнений сам на сам з цим скаженим і без зброї? Він вже був би мертвим.
Після всього цього йому дадуть по життєвий. Хоча насправді, великої різниці між по життєвим і тим, що йому світило до сьогоднішнього, Дмитро не бачив.
Полум’я здіймалося аж до самого сірого і важкого неба. Руїни того, що мало бути кухнею чи чимось там, диміли, розкидані, здавалося, від обрію до обрію. Та Дмитро знав, площа двору СІЗО дуже обмежена, як і все його життя в перспективі, пожежа займала весь його маленький світ.
Він озирнувся на «бублик». Ось тут він сидів, тут його щойно ледь не вбили, кілька разів, тут він намотав собі скажені строки. А може скинуть? Як за стихійне лихо.
Що ж тут відбувається? Масовий психоз? Може хтось розпилив тут який-небудь бойовий газ? Чи це все ж сказ?
З «бублика» пролунали дві короткі автоматні черги. Мабуть знайомий автоматник відбивається.
З того моменту, як Дмитро його покинув, він опинився в оточенні і йому було несолодко. Так само було і Дмитрові, а може й гірше, коли він, враховуючи той факт, що, як йому здавалося, у групи з декількох чоловік вибратися з цього пекла більше шансів, ніж у одинака, підібрав ключі, що лежали недалеко від автоматника («Я сьогодні володар ключів,» - подумав Дмитро), і відімкнув найближчу камеру.
В той же момент автоматник розвернувся і взяв його на мушку, а у живіт і шию вп’ялися декілька заточок.
Його тіло виштовхали в коридор, наче розп’ятого на хресті і виставили щитом собою і контролером.
– Спакойна, мусар, – огидним високим хрипким голосом, що нагадувало харчання скажених Груздя й інших, йому подібних, прокричав зек над лівим вухом у Дмитра, відбираючи йому ключі. – Ми щас спакойнінька вийдім… Ні хочіцца…
Чого йому «ні хочіцца» зек не договорив, оскільки писок йому стулила куля.
Вже зовсім ошалілий від гучних звуків і стресів за сьогодні, Дмитро постояв, поки гриміло громом, потім обережно звільнив правицю з жмені вже мертвого зека і почухав шию, де ще секунду тому штрикалась заточка.
Отож він все стояв і чекав ще одного пострілу, але його не було.
Може у автоматника скінчились набої? Може сказати йому, що він не хотів цього, що він просить, благає, піди зі мною зі своїм автоматом?
Та слова не злітали з вуст. Дмитро мовчки повільно повернувся, присів, підняв ключі від наступного сектора і сходів, звівся на рівні й поволі почалапав. Стрілятиме – ну то й нехай.
Ніхто не стріляв. Дмитро спокійно відімкнув грати на сходи й рушив униз.
Діставшись адмінбудівлі, він побачив, що навкруг ні душі. сподіваючись знайти там бодай притулок, а краще ключі від воріт, він раптом знов усвідомив, що здійснює втечу. А ще, що вибратися з тюрми таки дійсно важко.
Ні, зупинив себе він, ключі не тут, ключі у чергового. Там двоє грат, які працюють, як шлюз. У чергового ключ. Прямо там, аякже.
Ззаду застрекотіли постріли. Стріляли багато, на що Дмитро полегшено зітхнув: весь гарнізон, мабуть, рушив на придушення того безладу. Скоро вони дістануться пролому в стіні «бублика». Тож треба тікати якнайшвидше. Нехай краще пізніше у місті його беруть.
Він побіг, кашляючи від пилу, що встилав все навколо. Нарешті побачив ворота. Там хтось був.
Дмитро зупинився, відхекуючись і намагаючись вгамувати кашель який стрімко зароджувався в горлі, десь над грудьми.
Біля грат стояли двоє і про щось розмовляли. Порив вітру, гарячого по-червневому, відніс геть пилову завісу з-перед очей і Дмитро побачив, що перші ( внутрішні ) грати розчинені навстіж. Черговий стояв всередині «шлюзу» й тримався руками за грати зовнішні. Інший тримався з іншого боку на певній відстані.
Дихання перехопило і кашель таки вирвався, разом з червоно-сірим мокротинням. Обидва чергових втупились у фігуру, що стояла на тлі палаючої кухні.
Сталося найгірше, чого Дмитро не чекав: внутрішній черговий мав все той же вираз обличчя, що й Груздь, що й ті всі скажені. Ні про що вони не розмовляли, ці чергові, просто один замкнувся від іншого.
Скажений рушив на Дмитра. І не так, як обважнілий Груздь, а проворно й прудко, відповідаючи спортивній статурі.
Зек кинувся навтьоки, озираючись повсякчас. Черговий наздоганяв. Під час одного з візуальних контактів, Дмитро не помітив перед собою на землі цеглини й розпластався. Харчання звучало десь вже прямо над вухом. Дмитро, не дивлячись, відставив руку з пістолетом назад і двічі натиснув на гачок. В ноги йому вткнулась голова скаженого чергового.
Дмитро встав, відчуваючи як дали про себе знати забиті раніше плече й коліно. В голові паморочилось. Чи то від диму, чи він собі заподіяв струс, коли падав зі сходів.
Страху вбивства він уже майже не відчував. Єдине, чого він боявся, що цей зараз встане, як той, і знову кинеться, вгризеться своїми зубиськами в м'яку живу плоть…
Той контролер, до якого потрапив Дмитро на першому поверсі, трохи-трохи не діставшись виходу, був мертвий. Хоч стріляйте.
Дмитро помацав йому пульс на липкій холодній шиї. Нари неможливо було підсунути, як барикаду – вони були пригвинчені до підлоги. В будь-яку мить скажені могли вломитися. Дмитро вже чув їхнє звичне харчання.
Та ні, скажені пройшли повз. Лишилися лише він і мертвяк.
А тоді мертвяк поворухнувся. Судома пройшла його тілом. Мабуть таке буває, заспокоював себе Дмитро, але холодний піт заливав йому очі, сорочка прилипла до спини.
В кобурі було порожньо. Але чи став би він вішати на себе кобуру, якби не взяв зброю? Можливо став, але пістолет зараз дуже потрібен.
Дмитро загнав свій страх на задній план і торкнувся чергового. Його досі судомило.
Важкенький. А де ж твій пістолет? А, ось він, під тобою.
Коли пальці зека вже торкнулися коричневого ебонітового руків’я, поряд клацнули зуби. Дмитро, не думаючи, всадив черевиком просто в них і закінчив почате.
Тепер пістолет у нього. І ще він побачив мертвого. Хоча той намагався його вкусити. А ще кажуть, що вони не кусаються.
Але контролер не був такий вже мертвий. Він змахнув рукою, мацнув стіну, й завмер як раніше. Потім з сичанням сів. Штанина на нозі задерлася й Дмитрові блиснула в очі білизною бинтова пов’язка на литці.
Контролер розплющив очі. Такі ж червоно-жовті очі. Трохи затуманені. А тоді почав незграбно зводитись.
Це в нього виходило погано: він трохи піднімав зад над підлогою, знову падав, не відриваючи погляду від Дмитра, який стояв, націливши на «труп» пістолет.
Коли контролер намацав нари, діло пішло жвавіше. З рота в нього потекла кривава слина. Дмитро смикнув затвор, але він не піддавався. «Наче уві сні, - подумав він, - нічого не виходить , але у найстрашніший момент я прокинусь. Може навіть вдома з Ольгою…»
Але він ніяк не прокидався. Тим часом контролер вже розпрямляв коліна, тягнучись вільною рукою в бік зека.
– Хм-ням! – Або щось подібне промовив він і …
«Запобіжник», - подумав Дмитро.
На постріл збіглися «скажені». Якби не плитка, газова плита з духовкою, що влетіла у вікно, знісши заодно пів стіни й почавивши «скажених», Дмитро навіть уявити боявся, що з ним стало б. те, що його не прибило, також було чудом, на його ж власну думку. Він впав, як тоді Саня, на нари, але тоді це його погубило, а Дмитра врятувало. Траєкторія плитки проходила ближче до лівої стіни камери, тому вона зрикошетила трохи від нар під тією стіною і захряпнула собою прохід. Двері зірвало з петель, а «скажені» розлетілися вглиб коридору.
Дмитро вже без остраху, тримаючи пістолет у витягнутій руці, на рівні очей, підійшов до других грат. Сержант з іншого боку також направляв на нього зброю.
– Назад! – Скомандував він, втім, невпевнено.
– Ти що, не бачиш, що там діється? Випусти мене. Я віддам зброю. Там усі геть показилися. Я вбив його з самооборони. .
– Я тоже думав, що убив, - відповів на це сержант і перевів ствол кудись за праве вухо Дмитра.
Постріл ледь не кинув Дмитра на землю. Просто повз вухо продзижчала куля. Він озирнувся: на відстані не більше чотирьох кроків від нього лежав знайомий «скажений». На кітелі в нього темніли не менше п’яти плям. Ще одна на лівому стегні. Тепер він лежав горілиць із розтрощеним кулею черепом.
Зек знову повернувся до сержанта, цього разу опустивши зброю.
– Ти бачиш, що там? Я не хочу, щоб мене загризли ці.
– Я не можу, - відрубав сержант.
– В сраку твоє «не можу» ! хочеш, на пістолет, але випусти мене.
Сержант потягнувся за пе-емом, не впускаючи свій, націлений знову просто в обличчя Дмитрові. Той раптом відняв руку з пістолетом назад.
– Слухай, одному і без пушки дуже важко. А я чомусь тобі не вірю. Бо й ти мені не віриш. Чому?
Сержант мовчав. Цілився в голову. Дмитро опустив зброю і продовжував:
– Хтось викликав підмогу? Мене тепер посадять на довічне. Хоча яка мені різниця? Хоч довічне, хоч двадцять років. Хоч, навіть п’ять. Мені усе одно. Мені труба. Я тут здохну.
Раптом він різко розвернувся й рушив назад. Сержант стояв сам, загубивши постать зека в хмарах диму, які стелилися над землею.
Через десять – п'ятнадцять хвилин він шкодував, що зек пішов. Тепер він був лише в компанії довбаного зомбі із фільму. Зобі, який ще зранку був Петькою Пришвою. А потім «сказився», чи як там казав цей зек.
Паскудство, де ж справді підмога? Хто її викликав? Петька, поки не сказився. Треба самому це зробити.
Сержант вийняв мобільний з нагрудної кишені, набрав свого товариша з «Беркуту», послухав гудки. Потім набрав «102». Там відповіли теж не одразу. Коли сержант почув нарешті заповітне «Міліція», і розкрив було рота, йому там сказали «Ажидайтє» і він «ажидав». Поки зв'язок не відімкнувся. Повторні дзвінки не увінчались успіхом.
Поки він намагався зв’язатися з містом, на краю свідомості з’явився якийсь наростаючий шум. Не крики і не стрілянина, яка потроху вщухала в «бублику», а щось інше. Раптом чітко заревів двигун внутрішнього згоряння і з диму, де пропав був зек з пістолетом, виринула машина – сірий Рено Логан начальника зміни.
Авто неслося просто на ворота. Пролунав сигнал і машина, проминувши розчахнуті внутрішні грати і поодбивавши собі дзеркала, врізалася в наступні.
Опинившись на свободі, Рено завмер, мов не знаючи, куди бігти, тобто їхати. Сержант з матюками кинувся до пасажирських дверцят. Вони були замкнені.
Нарешті француз ( хоч і зібраний в Росії ) намітив собі шлях і рвонув з місця. Сержант комічно заклав ліву руку за спину, а правою націлившись на машину, що все віддалялася:
– Стой!
Бахнув постріл. Машина їхала собі дорого. За кермом сержант розгледів того самого зека.
Запала тиша. Лиш тріщало щось у вогні десь там, за димовою завісою. А ще чулося глухе бурмотіння. І воно наближалося.
Сержант глянув на пістолет: затвор застиг у задньому положенні. Десь, вже далеко, курилося під колесами начальницької машини.
Сержант підійшов до убитого ним колеги, витягнув його зброю, від’єднав магазин і вставив у руків’я свого пістолета. Натиснув на затворну затримку – клацнуло в руці, а в усім тілі він відчув невимовну силу та впевненість.
І рушив у двір.
3
Обидва дзеркала теліпалися на дротах, тож чи нема погоні, Дмитро міг контролювати лише в одному дзеркальці, приліпленому на лобове скло і якого йому цілком вистачало. Дорога була порожньою і спереду, і ззаду, заспокійливо гойдався на дзеркалі ком пакт-диск із нанесеним на нього зображенням якогось святого з німбом, а під ним теліпалася на червоному мотузку китайська монета з ієрогліфами і вирізом всередині у вигляді ромба. Нижче композицію довершував складний розлогий вузол з безліччю петель, які мали утворювати якийсь візерунок. Дмитро здивувався, що ж за вінегрет у голові власника авто. А ще ж начальник якийсь, бо хто ж іще кидає машину з ключами всередині? Тільки машинка, як для начальства, простувата.
Та це вже він вередує, сам їздив на галімому Aveo і старенькому Т4.
– От, бля, – матюкнувся утікач, риючись рукою в бардачку і не відриваючи очей від обрію, на якому виднілися гори відвалів і вежі копрів. Над містом стелилися димові хвости різної інтенсивності відтінків сірого і чорний масний дим, який буває тільки від октанового палива і покришок. – Що ж це за нафіг? – Він захряснув бар дачок і, віднявши ногу від педалі газу, вгатив черевиком у нього, розтрощивши при цьому кришку. – Ну і де тут сигарети можна купити?
Це, мабуть, параноя. На фіга він поїхав полями і селами? Треба було їхати через ЦеГОК. Тепер…
Потрібен був телефон і цигарки. Чи згадає він номер Наді? Треба сказати, щоб вибиралися з міста, що б там не відбувалося. Новини, які доходили в СІЗО, були страшними, але не настільки. Ще два дні тому фронт не переходив на Дніпропетровську область, а за такий проміжок часу дійти аж до Кривбасу москалі не змогли б. точніше, Дмитро дуже в цьому сумнівався. Втім, новинам він також не надто довіряв. Хіба що у всьому місті відбулася епідемія «сказу», в що в принципі він вірити відмовлявся.
Телефон і цигарки.
Телефон і цигарки.
Невже начальник не курив? Дмитро принюхався і зрозумів, що взагалі не відчуває запахів. Якісь же вони повинні бути присутні. Але їх не було зовсім. Він опустив скло. В обличчя вдарило повітрям, наче сухим піском. Дмитро поспішив закрити вікно. Тут, всередині, дихалось, на диво, легше. А запахи – та біс із ними.
Logan звернув на польову дорогу, намагаючись зрізати шлях. Дмитро виїхав на північ щоб зробивши гак, опинитися подалі від місця, де його чекатимуть. А може й ні.
Телефон і цигарки.
Телефон і цигарки.
4
Перше враження – місто стояло майже порожнє: поодинокі машини човгали туди й сюди, без спільного напрямку, безсистемно, кілька розгублених на вигляд людей юрмились на хіднику, щось жваво обговорювали, ніби стурбовано озираючись. Та що можна було про їхній настрій сказати, проїжджаючи повз машиною?
Дмитро проминув припарковане авто ДПС. Жодної реакції.
Де-не-де димілося у вікнах. Пролетіла назустріч пожежна машина, ігноруючи слабку пожежу у будинку ліворуч. Видно, мала важливіші справи десь далі.
Дмитро звернув з центральної на паралельну вулицю, де було ще мертвіше, ніж на центральній. Ліворуч, десь на Божедарівці, добряче чадило в кількох місцях.
Схаменувшись, що не звернув назад на вулицю 23-го лютого і опинився знову на центральній, Дмитро хотів був крутонути кермо і розвернутися, та вчасно добачив попереду ще один патрульний автомобіль. Робити такі фінти вухами просто перед ментами було б принаймні нерозумно, тому втікач продовжив рух прямо.
Менти знову проігнорували його.
Чого його сюди понесло? Чи він здурів? А може підсвідомо хотів поглянути, що ж вліпили на місці його етно-кафе? Ненародженого його дитяти. І чого, питається, він всунувся в це осине гніздо? Купив комусь приміщення (чому комусь?, він чудово знав кому, адже все в цьому місті працює на одну людину; купив для товарщя депутата впливової досі партії), втратив власну справу і власне життя. Диво, що Софія не була тоді вдома.
Ломбард, що ж іще. Дмитро гірко розсміявся, сльоза скотилася йому щокою. А ось і він, депутат, дивиться, сука, глузливо з біг-морди. Насміхається з усіх вас… Жаль, що я до тебе не дістався.
Дмитро звернув до ринку праворуч, проїхав повз нього. Людей було мало, але вони були. Совалися із торбами, ніби їм світ на жратві зійшовся.
До речі, непогано було б підкріпитись. Він поїхав повз покинуту дитячу лікарню, розмальовану невідомими майстрами графіті, перетнув перехрестя на червоне світло, поскакав вибоїнами вулиці Стасова. Нарешті попереду з’явилася широка, розділена надвоє рукотворним ліском дорога, що вела від самого Даманського і до кільця 95-го кварталу (де розділялася натроє), переходячи з вулиці у вулицю, то розширюючись до десяти смуг, то звужуючись до чотирьох. Тут можна трохи розігнатись і уникнути зіткнення, тікаючи від ментів, якщо поженуться. А взагалі, вже далеко від ЦеГОКу. Тут його не чекають. Так Дмитро сподівався.
Тепер його шлях лежав аж до Соцміста, потім праворуч, до селища за Дзержинкою, де з Софією няньчиться Надія. Чи хто там з ким няньчиться.
Раптом його пройняло дрожем і Дмитро ледь не втратив контроль над авто, а вже добряче розігнався. Новий напад параної, подумав він, намагаючись згадати, цивільні у нього номери чи блакитні, хоча чи мало це значення: попереду, перед самим перехрестям, та і за ним, стоять машини ДАІ і автоматники біля них. Он і машину зупинили.
Дмитро перестроївся на ряд ліворуч і увімкнув поворотник. В голові крутилися назви вулиць, схеми міста, йшов інтенсивний пошук безпечного шляху, вважай, через все місто. Намагаючись сховатися за неочікувано доречним КрАЗом, Дмитро зупинився, втупившись у світлофор. Здавалося, що червоне горітиме вічно.
Повз пробіг літній чоловік у піджаку, не дивлячись на спеку, натягнутому, але розхристаному, старомодному капелюсі й коричневих брюках. За ним, не відстаючи, неслися троє молодиків, проте не надто прудко, як для свого віку, тим не менше, скорочуючи дистанцію з дядьком. У одного із переслідувачів голова була перемотана закривавленим бинтом.
Дмитро не став чекати зеленого, а скориставшись збуренням на пішохідному переході, вивернув кермо ліворуч.
Швидкісний трамвай. Єдиний вид транспорту, що йде повз вулиці і дороги від мікрорайону Зарічний до Соцміста, та навіть далі, до «Криворіжсталі», але нам аж туди не треба. Всі двадцять, чи скільки там?, п'ятнадцять кілометрів у безпеці. Навряд на станціях встигли розклеїти його портрети. А цивільні охоронці, що вони проти нього, ледь не масового убивці? Він же просто Рембо. Чи швидше Уїтмен якийсь.
Але у місті щось-таки відбувалося. Але що, Дмитро добрати не міг.
Повз пронеслися до болю знайомі, ніби з минулого життя (та скільки ж він встиг просидіти в СІЗО, півроку всього?), КРЕС-івська гребля з меморіалом десантникам і гарматами, пофарбованими в огидний колір зеленки, висотки сьомого Зарічного, п’ятий мелькнув, а ось і зачинений ще роки два тому «Фреш» із неактуальними вже рекламними плакатами у вікнах.
Ось і станція. Червона літера «М» на білому тлі.
Дмитро вже заглушив двигун і взявся за ручку дверей, коли згадав, що у тюремній робі. От чорт! Він оглянув заднє сидіння – нічого.
Та ну! Якій робі? Це ж його сорочка з рукавами (в клітинку), його сірі брюки, його черевики! Просто смердять тюрмою. Раз вдягнувши цю одіж, він назавжди став вважати її робою.
Зітхнувши і ще раз себе оглянувши, ніби шукаючи павука або пляму, зірвав освіжував повітря у вигляді ялинки, потерся ним (по грудях, пд. пахвами, комірець), кинув на сусіднє сидіння й вийшов з авто, не забувши замкнути і поставити на сигналізацію.
У Наді збереглася машина її чоловіка. Стара й пошарпана «п’ятірка». Але головне – на ходу.
Раптом він подумав, що наражає Софію (та й Надю, але це пролунало в голові десь на дуже далекому плані) на небезпеку в разі, якщо його вистежать і прийматимуть.
З іншого боку, якщо він у цьому чорті-чому не захистить зараз Соню, вона може постраждати від яких-небудь мародерів. Поки Дмитро їх не бачив, але відчував, що вони обов’язково будуть.
Вже дійшовши до дверей станції, він згадав, що не має грошей. Знову матюкнувшись, довелося повертатися до машини.
– Не дай Боже там нічого не буде, – сичав він, відмикаючи авто. – Тоді яка з тебе користь?
На диво і полегшення Дмитра за козирком виявилися всі документи на машину і заначка у двісті гривень. Всього. Не схоже на начальника. З іншого боку: для чого менту заначка в правах? Чи ДАІ і своїх штрафує?
– У Вас мєльчє нєту? – Гуняво спитала сонна жіночка у віконці каси.
– Ні. Я б сам хотів, щоб були «мєльчє»…
Тоді не довелося б взагалі з тобою розмовляти.
Касирка довго відраховувала гроші (переважно по одній і дві гривні, хоча мелькнули там одна двадцятка і два полтинники), потім додала до паперових купюр ще жменю дрібняків і, нарешті, жетончик. Маленький червоний жетончик нагадав Дмитру дитинство, як він вперше сам кинув такий от самий шматочок червоної пластмаси у щілинку турнікету, як боявся, що його розплющить тими залізяками, що перегороджують прохід, коли пертися крізь турнікет без жетона. Тоді ця машинерія здавалася йому якимось хижим і підступним монстром. В серці защеміло, як і в очах, спливло личко Софії, а далі, за аналогією, Ольги, суки депутата і розвалений череп охоронця цієї суки. Перекошене лице тещі, як наяву, її крики: «Убійца! Ана ж тібя, вибялдак, любіла! А ти єй чєм атплатіл!»
Я знаю, що любила, думав тоді Дмитро, я її теж любив. І люблю. навіть якби те, що показав Вам, люба мамо, той сука було б правдою, якби вона, люблячи мене, пам’ятаймо це, зрадила мені, я б її не вбивав. Ну, його хіба що. Але для чого мені це? Це створило б прірву між мною і найдорожчим в житті – Сонею. А тепер вона одна й залишилась в нього. Тепер вона для нього ще більша святиня, ніж була.
Дмитро забрав здачу, не рахуючи. Турнікет схавав жетончик, червона лампочка змінилася на зелену і Дмитро почав спуск у гранітне підземелля станції.
5
Хвіртка і двері були зачиненими. З цепу рвався Жучок, не впізнаючи людину, що обходила будинок. Дмитро розумів шавку: від нього смерділо потом і дезінфекцією. Пахло тюрмою.
Гараж теж зачинений. Звісно. Роздивившись навколо, він підібрав із землі камінчик з вузьким краєм і почав виколупувати штапик із шибки.
Де ж вони, чорт забирай? Невже виїхали? Куди? Що їх спонукало? Мародери сюди ще не дісталися; здається, все почалося сьогодні. А от на Металургів він їх уже бачив. І «скажених» теж. Всю дорогу він стискав ру-ків’я пістолета в кишені брюк, маскуючи заодно його контур. І підтримуючи штани без паску.
Нарешті скло вже стояло притулене до білої цегляної стіни, ручка повернулася і вікно прочинилося, впустивши ще зранку зека всередину.
Якби вони поїхали надовго, то забрали б Жучка, Софія б не дозволила його покинути. Значить вони скоро повернуться.
Може в магазин пішли? А оце вже небезпечно. Куди? В який магазин? І чи туди?
Всім єством Дмитро рвався на пошуки, та переконав себе, що доцільніше буде дочекатися їх тут. Бо де ж їх шукати?
Для початку треба прийняти душ і перевдягнутися. А одяг із СІЗО варто б спалити.
Натомість він кинув смердючі лахи в куток, заліз у кабінку і увімкнув воду. Якби повернув кран гарячої води, Дмитро переконався б, що її немає, отже і газова колонка не працює. Але після вулиці хотілося максимальної прохолоди, тож він просто насолоджувався без усяких думок потоками божественної вологи.
Посвіжілий, він голий ходив хатою, шукаючи речей покійного Надиного чоловіка. Набрівши на кімнату з акуратно розставленими на ліжку м’якими іграшками, він відчув якийсь ірраціональний сором і швидше пішов далі, шукаючи у що б вбратися.
І от, поправляючи на собі білу шведку (вона була трохи завелика), він повернувся у Сонину кімнату, припав до ліжка і вдихнув запах свіжої білизни і ледь вловимий аромат дитячої шкіри.
Холодильник стояв порожній і мертвий. У шухляді тумбочки біля двоспального ліжка, де спали колись Надя з чоловіком, а тепер лише Надя, Дмитро знайшов кілька п’ятдесяток, взяв чотири, інше поклав на місце. Тут же, на тумбочці лежала пачка Carelia slims і чорна запальничка Bic. Пачка була майже порожня. Дмитро витрусив одну «зубочистку» і рушив на вулицю.
Жучок все ще розривався на ланцюзі. Дмитро висмикнув зубами фільтр і закурив. Деякий час він стояв, мружачись на сонце і насолоджувався таким приємним і трохи пекучим димком у легенях, потім, затиснувши цигарку у кутику рота, наблизився до пса. Жучок гарчав і задкував. Чоловік присів біля нього, навмисно у зоні, де Жучок не дістав би його, не тому, що боявся укусу, а щоб не тиснути на психіку собаки. Хто ж захоче йти на контакт з тим, хто влазить у твій особистий простір?
– Жучок! Жучок! – Лагідно покликав він. Пес гарчав, забившись уже в буду. – Не впізнаєш мене?
Жучок не впізнавав. На якусь мить він був повів носом довірливо у бік людини, а тоді сховався і загавкав з будки.
Дмитро зітхнув, підводячись, пожбурив недопалок у сміттєве відерце, в яке, очевидно, складали «бички» Надя (коли це вона закурила?) і рушив назад у хату.
Телевізор стояв тихий і темний. Дмитро натиснув кнопку на пульті, але нічого не відбулося. Помикавшись, він знайшов причину: вилка висмикнута з розетки.
Екран засвітився, залунали голоси. Йшла якась кулінарна лабуда. Дмитро зачав клацати пультом: майже голі дівки роблять недвозначні рухи стегнами – це MTV, тобто М1, якесь російське кіно про війну (їх ще показують?), російські новини, гаспидська антена ловить що, лише їх?, чи всі супутники належать москалям? (якась зализана ляля розказує з незворушним обличчям жахи про «правий сектор» та враз замовкає і падає обличчям у стіл. Чується хрускіт, з яким ламається її порцеляновий носик). Дмитро загальмував на цьому каналі, та картинка миттю змінилася, з’явилася заставка «новостєй Рассєі 24».
Дмитро вимкнув телевізор і застиг на дивані перед ним, відкинувшись назад. Очі йому самі собою заплющились, пальці розтислися, впустивши пульт.
Тієї ж миті на нього насунулося лице Груздя, оскаженіле і заюшене кров’ю. в носа вдарив запах гнилої плоті.
Дмитро скочив на рівні, в грудях калатало, повітря не вистачало. годинник над телевізором показував чверть на четверту, тобто він проспав майже дві години. У вухах чогось гуло.
Чи не у вухах? Гудіння наростало, поки стало нестерпно голосним, потім на найвищій ноті і децибелі ,воно переросло у глухий вибух. Вікна задрижали, лопнуло десь скло.
Дмитро вискочив надвір і одразу ж застиг. Просто перед ним у небо підіймалася стіна чорного оксамитового диму. Джерело вогню тяглося від краю до краю десь за три вулиці далі на південний схід.
Ні, чекати більше не можна. Дмитро кинувся до телефону і почав гарячково танцювати пальцями над кнопками, намагаючись пригадати номер мобільного Наді.
Слухавка безсило опустилася на важіль. В голові скакали нічим не пов’язані цифри, комбінації, але нічого схожого на потрібний номер не було.
Дмитро заплакав. Від безсилості й злоби. У його світі щось відбувалося. Щось страшне. І він нічого не міг зробити. Не міг захистити Софію. Навіть не знав де вона.
Незчувся як завалився на ліжко, пропахле його донечкою і занурив обличчя в подушку, що дбайливо зберігала запах її волосся.
Пальці його під подушкою намацали хрусткий аркуш паперу. вирвавши голову із полону аромату, він утер сльози і роздивився добряче малюнок: зелена травичка перекреслювала аркуш майже навпіл; трохи темнішими були куполоподібні гори над нею; серед гір височіла прямокутна вежа з годинником на ній; обабіч жовті й коричневі куполи; на передньому плані високий коричневий готичний шпиль.
Дмитро кинувся до Надиної спальні, розносячи буквально її на ком-поненти. Коли ідеальний розгардіяш був наведений, Дмитро став посеред кімнати і витріщився на фото на стіні, підпираючи підборіддя кулаком. Зі світлини на нього дивилися всі найближчі йому люди: Ольга, Надя, Володя (як завжди у своїй військовій формі), він сам і Соня. Це було на Сонин День народження і День народження Наді, дивовижно, що в один день, це Карачунівське водосховище. Ні, це скелі МОДРу.
– Не замало білизни у шафі? І де ноутбук? Не взяла ж вона його з собою у магазин? Вичищений холодильник, вимкнений з розетки телевізор, порожня «каса»…
Авжеж, вони назбирали трохи грошенят, адже Надя ставить, як і він сам, Софію і її потреби на перше місце, не дозволяє їй відчувати якісь скрути, ущемлення чи обмеження, вона взяла і повезла племінничку до Львова.
Коли? І де вони тепер? І чи справді у Львів поїхали, чи деінде?
– Соню, сонечко, ти ніколи мене не обманювала, – прошепотів Дмитро і зачав збирати по підлозі залишки Володиних речей.
6
Ключ від гаража знайшовся у тій же шухляді тумбочки, але машини на місці не було. Гараж узагалі стояв порожній, а кути позаростали павутинням. Тут порожньо вже не один місяць.
Добре, поїдемо поїздом. Так, як вочевидь їхали Надя з Сонею.
Дмитро не думав, що цей «сказ» розповсюдився на всю Україну, але переконатися в безпеці доньки мусив. Але що ж воно таке? Може це викид з якогось заводу? Аварія? Нам би не повідомили… а люди казилися б від якоїсь токсичної речовини. Чи це біологічна зброя? Навряд… Скоріше – викид на якомусь із комбінатів…
Тоді треба сховатися. У підвал, чи що? А якщо цей газ важкий, як хлор?
Він намагався згадати де бачив «скажених»: на височинах чи у низинах. Тенденції не вимальовувалось, тим більше ,що «заражені», умовно назвемо їх так, добряче бігали, могли переміститися із зони ураження… А як же палаюча північна частина міста? Видно смогами накрило все місто і неважливо, де ти перебуваєш.
Чому ж тоді всі не дуріють? Може й здуріють, просто пізніше. І він сам здуріє. Є ж люди з підвищеною резистентністю навіть до радіації, яким не завдає помітної шкоди доза, яка в іншого викличе гостру променеву хворобу.
То, виходить, він резистентний. Це добре. Але на скільки вистачить цієї резистентності, краще не перевіряти.
За півгодини на поріг вийшов чоловік у трохи завеликих джинсах, трохи завеликій футболці з написом ARMY на грудях, за плечима він ніс наплічник кольору хакі, при боці теліпалася невеличка сумочка, в яких носять документи, гроші і ключі в літній час.
– Бувай, Жучок, вибач, – чоловік поглянув на майже порожню собачу миску, вміст якої нагадував тюремну баланду, кинув погляд на дим, що досі підіймався над селищем, навіть став густішим, хоч і не таким чорним, і рушив з двору.
На проспекті Металургів стояв лемент: кричала якась жінка. Самої її видно не було. Натомість вулицею розходжу вали молоді люди, несучи пакети з продуктами і пляшками алкоголю, тугі наплічники звисали зі спин.
Дмитро попрямував до невеличкого магазинчика, уникаючи скупчень народу. В магазині стояв гармидер: бряжчало скло, чулася лайка, пахло спиртом. Декілька чоловіків трудової зовнішності пакували пакети напоями і різноманітними закусками. На новоприбулого ніхто уваги не звертав, поки той не подав голос:
– Що, працює безготівкова система?
Всі присутні завмерли, озирнувшись до виходу.
– Валі атсюда, – буркнув один з мародерів, поставивши пляшку «Бехеровки» на прилавок і засунувши руку в кишеню штанів. – Тут уже нічьо нєту.
– Добре, я лише хліба візьму і одну-дві консерви. Тут на всіх виста-чить. Я вам не конкурент.
– Ти чьо, ні понял? – Чоловік, любитель «Бехеровки», вийшов з-за прилавка вперед, дістаючи з кишені ніж-метелик. Погляд його обмацував постать прибульця. Він скомандував: – Давай, аставляй торбу і сумку. І валі.
Дмитро трохи позадкував, виставивши руки долонями вперед.
– Спокійно. Хочеш грошей? У мене є небагато. Я лише візьму одну хлібину і п’ять консервів.
Він повільно потягнувся до сумочки, розстібнув зіпер і різко вихопив пістолет (молячись щоб клятий не зачепився за щось ціликом чи мушкою), клацнувши запобіжником.
– Ага, у нас тут крутой, – вишкірився «Бехеровка». Інші дядьки теж почали підтягуватися ближче до місця розмови.
– Це не травмат, – тихо попередив Дмитро. – На кожного по дві кулі. Як думаєш, вистачить з вас? І чи промажу я з такої відстані?
Дядьки ніби замислились. Дмитро ж мовчки молився щоб вони не надумали перевіряти правдивість його слів та намірів, бо тоді у нього буде лише по одній кулі і порожній магазин на весь шлях до Львова.
– Давай, – втратив терпіння він. – Кидай свій ножичок і виходьте потихеньку. Щоб ніхто не постраждав, – вирвалась у нього якась фальшива кіношна фраза.
Та дядьки все ж зібрали пакети і рушили до виходу. «Бехеровка» склав ніж і поліз з ним назад до кишені.
– Я сказав кидай! – Гаркнув Дмитро. Пальці роботяги розтиснулися і ніж клацнув об кахельну підлогу. – Пішли, пішли! – Дмитро провів стволом останнього мародера, вийшов слідом, переконався, що вони таки пішли і вже тоді повернувся всередину.
За прилавком вся підлога була засипана пачками «Сємок», чіпсів, уламками пляшок. Касовий апарат зламаний. Дмитро зазирнув все ж туди – порожньо.
Ось вони, консерви. Ще лишилося кілька банок. Тут має бути склад, не все ж на вітрині. Але склад може бути замкненим, а ключ де?
Чоловік перечепився через щось у купі пачок сухих закусок і ледь не впав на гострі скалки. Зі сміття на підлозі стирчали руки зі скрюченими пальцями. Дмитро придивився: жінка, прикидана пачками й пляшками. Мабуть продавщиця. У неї має бути ключ.
– Агов, жіночко, Ви жива?
Він скинув долонею вбік кілька пакетів. Набрякле обличчя, сині гу-би… або її задушили, або це інфаркт. А що, запросто. Коли до тебе врива-ються і погрожують ножем, можна і ґиґнути зі страху.
Обшукувати труп Дмитрові не хотілося, тож він вирішив спочатку перевірити закрома, а якщо там щось і замкнено, тоді вже доведеться забруднитися.
Було не замкнено. Складом була просто невелика кімнатка за головною торговельною залою. Коморка ще не стала жертвою нальоту спраглих дурнякової хавки громадян. Дмитро зміг напакувати наплічник доволі різноманітними продуктами, починаючи з м’яса і закінчуючи зеленим горошком, та багато взяв і сухпаїв типу «Мівіни».
Залишилось взяти води, цигарок, о, так, цигарок, якщо не все ще за-брали і щось лежить тут, можна якихось крекерів. Він повернувся і побачив перед собою продавщицю, ту саму, котра лежала на підлозі.
Те ж синє обличчя, з рота тече рожева слина. У волоссі застрягли скалки.
Доволі грузна жінка в (він помітив і це стало йому огиднішим за синє слиняве обличчя) обмочених джинсах, аж під синім фартушком, навалилася на нього, поваливши на підлогу. Наплічник не дав йому розпластатися, тому чоловік опинився у положенні півсидячи. Зуби клацнули просто перед обличчям, але він міг утримувати її. Підтягнувши ногу під себе, він відштовхнув нападницю і вихопив ножа-метелика, підібраного з підлоги.
Жінка не зважала на ніж, кидалась знову і знову, а Дмитро все відпихав її, не наважуючись нанести справжній удар, але чомусь задихаючись від страху перед цією пані. Штани у нього ззаду промокли, спина пекла вогнем: видно банки з горошком і яловичиною розбилися.
Те, що відбувалося в комірчині нагадувало химерний танець: партнери то зближувались, то розділялись, крутячись навколо невидимої осі. Дмитро потроху наближався до дверей. Нарешті діставшись виходу, він захряснув двері і вискочив у торговельну залу.
Та так і застиг. Просто перед ним стояли четверо міліціонерів ППС у формі. Один з них тримав у руці пістолет, направлений на Дмитра.
«Щось забагато в мене сьогодні тицяють стволами і ножами», – подумав він і пе-ем виплюнув шматочок свинцю просто повз голову, майже впритирку. Ззаду ніби мішок упав. Дмитро, тримаючи руки перед собою, озирнувся: «жінка з інфарктом» лежала, розкинувши ноги і виставивши напоказ мокру промежину, лежала з діркою посередині лоба.
Міліціонери так, наче його й не було, пройшли повз Дмитра, набрали що під руку попалося у велику чорну спортивну сумку і пішли собі.
7
Попри численні скалки банок наплічник майже не постраждав: лише кілька невеликих дірочок у прорезиненій тканині. Чого не скажеш про Дмитрову спину. За відчуттями вона мала нагадувати задницю нерадивого школяра часів Федьковича чи Мирного після двадцяти різок.
Довелося повністю перебрати вміст торби і вичистити її від скалок. Тепер Дмитро набирав лише бляшані банки.
До крамниці знов ввалилося кілька чоловік, але Дмитро, наче його тут і не було, чи він невидимка, непомічений заклопотаними мародерством громадянами (серед них були жінки й молоді дівчата), вийшов і рушив пішки на вокзал.
Повітря пахло димом і безумством. Кругом хтось бігав, хтось десь кричав, десь вибито було вікно чи вітрина, судячи зі звуку, що прокотився над вулицею Косіора. Десяток молодиків ламали опущений ролет на дверях ювелірного магазину.
Ліворуч, під павільйоном ринку все було заставлено каретами «швидкої допомоги», але ніяких працівників цієї служби видно не було. Дмитро перейшов дорогу, по якій коли-не-коли котилися автомобілі, не переймаючись червоним світлом світлофора біля зупинки «Ринок», зупинився між рядами яток. В павільйоні гув натовп, зате по надвірній частині ринку стояла мертва тиша. Всюди лежали тіла людей. Чоловіків, жінок, дітей…
Він потягнув відсувні дверцята карети «швидкої» і пірнув у салон. Фельдшерського саквояжу не було. Звісно, адже з ним бригада вирушила на ринок до потерпілих. Видно була велика тиснява через паніку.
Зате є транспорт, бо пішки він навряд дійде до вокзалу (здається, не всі бригади вціліли, тож і транспорту у них перебір, а насправді йому просто начхати на всіх інших, крім його доньки). Тобто фізично він би дійшов від краю в край Кривого Рогу, та ще й не більше як за добу і з перервою на восьмигодинний сон. Але безлад на вулиці, агресивні роботяги і холоднокровні менти, які могли зустрітися дорогою, непокоїли Дмитра.
Він зиркнув у кабіну, перевірити чи є ключі і побачив, що водій на місці. В дзеркалі відображалося його умиротворене обличчя.
Дмитро, відчуваючи задом якесь чергове неприємне відкриття, тихенько виліз із машини і обійшов її. Відчинивши дверцята з боку водія, він помацав пульс чоловіка, що розвалився в сидінні і тупо вишкірявся блаженною посмішкою у стелю. Той був мертвий. З вуха його, наче на підтвердження, вилізла велика синя муха і заходилася чистити голівку.
Дмитро, як міг обережно, виволік водія з кабіни і зайняв його місце. Щойно він завів двигун почала лунати надривно сирена, заблимали вогники, кидаючи відсвіти на ятки.
– Де ж ти вимикаєшся? – Питав себе чоловік за кермом. Він взагалі не любив голосних звуків і зайвої уваги до себе. Лише хотів відкрити кнайпу і таки привернув увагу того скота. І ось, на тобі.
Він розгублено роздивлявся панель перед собою, шукаючи поглядом де ця світломузика вимикається, промацував усе зором, коли помітив ліворуч якийсь рух.
– Бляха муха! Заверещав він фальцетом. – Це неможливо! Такого не буває!
Просто на нього з павільйону і з усіх кінців такого безлюдного досі ринку йшов натовп, більшість – не надто твердою ходою, яка одразу ж нагадала фільми певної категорії. Багато хто мав поранення. У одного, схоже, була відірвана кисть руки, а з передпліччя зідрано шкіру аж до ліктя.
Дмитро перемкнув передачу і виїхав на дорогу. У вікно затарабанили пальці, лишаючи бурі сліди. Чоловік піддав газу й вирвався з натовпу, що вже обступив був фургон. Йому здалося, що серед «скажених» були й діти. Ті, подумав він, які до увімкнення сирени лежали між прилавками.
Він нісся майже порожньою дорогою, вимкнув нарешті сирену, нісся на вокзал, намагаючись не думати про те, що поїзди могли скасувати.
До привокзальної площі лишалося вже не більше двох кілометрів, коли після швидкого повороту перед водієм виникло стадо, інакше це назвати було неможна, саме стадо «скажених». Вони якось ніби розгублено товклися посеред проїжджої частини. Праворуч зупинилися поряд два трамваї. Ліворуч був тротуар, обсаджений каштанами і житлова «хрущовка». Дмитро вже тиснув на гальма і сигналив, але реакції з боку «скажених» не було жодної, як і надії, що авто зупиниться, не знісши і не зім’явши під собою кілька десятків цих зомбі, коли побачив просто перед правою фарою обличчя дівчинки. Замурзане і розгублено-тупувате, але таке знайоме.
«Софія,» – пролунав чийсь чужий голос йому в голові і він вивернув кермо що є сил ліворуч.
Каштани зімкнули свої обійми обабіч бортів машини, а ніс «Рено» (щастить йому сьогодні на цю марку) врізався в приспущений ролет на дверях якоїсь установи чи крамниці, попередньо стрибнувши зі скреготом на сходах перед входом.
Голова в нього гула, наче дзвін, аж у Львові, мабуть, чутно було. Стоп. До чого тут Львів?
Дмитро потроху приходив до тями. Машина поволі гойдалась. Він глянув у дзеркало заднього огляду, але виявилось, що воно кудись зникло. Одразу за розтрісканим лобовим склом крізь багряне марево проступала зелень вивіски. «Аптека».
О, якраз те, що треба, – подумав він, ледь утримавшись на плаву свідомості і не відключившись.
– Агов! Агов там! Ти живий!
– Нє заві їво! – Це вже інший голос. Здається жіночий.
– Агов, ти укушений? – Знову перший голос. Дитячий. Чи, швидше, юнацький.
– Що? – Дмитро поглянув на вікно зі свого боку: скло було приспу-щене. Він опустив його нижче. Механізм трохи заїдало. Тоді повторив запитання.
– Тебе кусали? – Юнак. Точно, пацан.
– Ні, я не дав, – язик Дмитрові заплітався.
– Тоді залазь швидше під двері, а то зараз вони до тебе дістануться!
